14 Поділ влади як принцип організації і функціонування дер­жавного апарату втілюється юридично у двох конструкціях:

поділі повноважень між трьома основними ланками держав­ного апарату: органами законодавчої, виконавчої і судової влади;

функціонуванні механізму взаємних стримувань і противаг між гілками влади.

Законодавча влада — це відокремлена в умовах поділу влад гілка влади, яка має виняткові повноваження на прийняття законів.

Органами законодавчої влади є парламенти, які в різних країнах називаються по-різному: в США — Конгрес, в Англії — Парламент, у Росії — Федеральні Збори, в Україні — Верховна Рада. Парламент може бути однопалатним (Італія, Швеція тощо) або двопалатним (у федеративних державах — Росії, США, ФРН, а також у деяких унітарних державах — Франції, Польщі).

Головною функцією законодавчої влади є законодавче регу­лювання суспільних відносин, тобто прийняття законів. Так, згідно з Конституцією України Верховна Рада України (парла­мент) визнається єдиним законодавчим органом України. Відповідно Верховна Рада Автономної Республіки Крим вва­жається Конституцією України лише представницьким органом.

Оскільки парламент є безпосереднім виразником народного суверенітету, народної волі та інтересів, то крім законодавчої він виконує ще двҐдодаткові функції:

1) установчу;

2)контрольну.

Установча функція законодавчої влади полягає в тому, щ парламент формує або бере участь у формуванні уряду, обира або затверджує на посадах керівників уряду, міністерст відомств, а також інших вищих державних органів. Наприкла Верховна Рада України дає згоду на призначення Прем'єр міністра, Генерального прокурора та інших керівників централ них державних органів.

Парламент здійснює контроль за діяльністю підзвітних йом державних органів — уряду, міністерств, відомств (контрольна функція). Так, Верховна Рада згідно з нормами Конституції Укра­їни здійснює контроль за діяльністю Кабінету Міністрів України.

Законодавча влада внаслідок свого представницького манда ту є найбільш політизованим інститутом влади на відміну ві інших гілок влади — виконавчої і судової, відносно яких існу пряма конституційна заборона створення осередків політични партій і політичної активності. Тому не є випадковим, що в орг нах законодавчої влади — парламентах не виключається, а, навпаки, передбачається створення фракцій політичних партій, парламентської більшості, меншості тощо.

Виконавча влада — це відокремлена в умовах поділу влад гілка влади, яка має прерогативу виконувати прийняті парламен­том закони та інші рішення.

Виконавча влада здійснюється урядом, який у різних країнах називається по-різному: в США — Адміністрація Президента, в Італії — Рада Міністрів, у Росії — Уряд, в Україні — Кабінет Міністрів. Згідно з Конституцією України вищим органом у сис­темі виконавчої влади є Кабінет Міністрів України. Очолює Кабінет Міністрів Прем'єр-міністр України. До системи виконав­чої влади крім Кабінету Міністрів входять центральні органи ви­конавчої влади — міністерства, державні комітети та інші відом­ства, а також місцеві державні адміністрації.

Основною функцією виконавчої влади є виконання законів. Окрім того, виконавча влада здійснює функцію підзаконного ре­гулювання суспільних відносин, тобто приймає підзаконні нор­мативно-правові акти. Наприклад, Кабінет Міністрів України приймає на основі Конституції та законів України постанови.

Особливими принципами, на яких здійснюється виконавча влада,є:

оперативність;

організація на основі адміністративної підлеглості;

підзаконність;

підзвітність перед представницькими органами.

Судова влада — це відокремлена гілка влади, що має винят­кові повноваження на здійснення правосуддя.

Отже, основною функцією судової влади є здійснення право­суддя.

Для функції правосуддя характерні такі важливі ознаки, як виключність та самостійність. Виключність означає, що ніхто, крім судових органів, не має права здійснювати правосуддя. Так, згідно з Конституцією України правосуддя може здійснюватися тільки судом, делегування функцій судів, а також привласнення цих функцій іншими органами чи посадовими особами не допус­кається. Самостійність означає, що суди при здійсненні право­суддя не залежать від будь-яких органів та осіб, мають керувати­ся тільки законом.

Судочинство в Україні здійснюється у формах розгляду 1 вирішення кримінальних, цивільних, а також справ з адміністра­тивних правопорушень (суди загальної юрисдикції), госпо­дарських справ (господарські суди), а також прийняття рішень Конституційним Судом України.

Найважливіша особливість здійснення діяльності судових ор­ганів полягає в суворому додержанні визначеної процесуальним законодавством процедури, яка гарантує демократизм і вива­женість правосуддя, обґрунтованість і законність судового рішення. До особливих принципів судочинства належать такі:

рівність прав громадян на судовий захист;

гласність;

рівноправність сторін (наприклад, обвинувачення і захисту);

змагальність сторін;

обов'язковість судових рішень;

оскарження судових рішень (наприклад, вирок суду може бу­ти оскарженим до вищого суду апеляційної або касаційної інстанції).

Окрім правосуддя суд у правовій державі здійснює функцію захисту прав і свобод людини і громадянина. Судовий захист прав і свобод людини в умовах формування правової державності має стати основною формою їх юридичного захисту і тому підля­гає всебічному розвитку і підтримці.

15 Правова держава — це організація політгічног влади, діяльність якої заснована на визнанні та реальному забезпе­ченні прав і свобод людини, верховенстві права і взаємній відповідальності особистості і держави.

Правова держава незалежно від специфіки країни характери­зується наявністю ознак, ступінь реалізації яких є показником успішного просування суспільства на шляху наближення до ідеа­лу, що містить теорія правової держави. Це такі ознаки.

Безумовне визнання, законодавче закріплення, реальне здій­снення і гарантування державою невід'ємних прав і свобод люди ни. Цей принцип передбачає визнання кожної людини вищою соціальною цінністю. Завдяки інтегруючій функції права особис­тості на життя, свободу та гідність всі категорії прав людини перебувають у єдності, вони взаємопов'язані і взаємообумовлені. Ці права створюють своєрідне ядро незмінних і непорушних прав, навколо якого формуються похідні від них категорії прав (політичні, соціально-економічні, культурні тощо). Кожна з кате­ горій прав конкретизує певний аспект змісту цього ядра, сприяє його захисту. Зворотний зв'язок полягає в тому, що саме завдяки визнанню державою непорушності життя, свободи та гідності людини розцінюється як недоторканні і невідчужувані всі інші права й свободи.

Принцип верховенства (панування) права. Право, по відно­шенню до держави, є первинним. Держава не створює право, а лише дає юридично завершені формулювання, в яких закріплю­ються уявлення про справедливість, що об'єктивно склалися в суспільстві і потребують державного захисту. У цілому верховенство права означає, що не тільки громадя­ни, але й передусім сама держава, її органи та державні служ­бовці повинні діяти виключно в межах права. За допомогою права і через правові закони правова держава самообмежує себе. У пра­вовій державі повинні управляти не окремі особи, а правовий за­кон

Правова держава зароджується і функціонує в умовах грома­дянського суспільства. Питання щодо громадянського суспіль­ства, як і щодо правової соціальної держави, було поставлене історією як питання про найбільш розумний і доцільний устрій людського буття. Процес їх розвитку хоча і був різношвидкісним, але йшов паралельно і супроводжувався узгодженням між собою цих інститутів. Тому, коли під громадянським суспільством ро­зуміють сукупність недержавних і неполітичних відносин, які утворюють сферу специфічних інтересів вільних індивідів-влас-ників і їх об'єднань, то це аж ніяк' не означає його абсолютної відокремленості від держави. Навпаки, вони завжди були досить тісно пов'язаними між собою, по-перше, генетично (в євро­пейській історії громадянське суспільство і держава взаємно створювали одне одного), а по-друге — корегуючи одне одного. Отже, громадянське суспільство розвивається в діалектичній єдності і протиріччі з соціальною правовою державою.

Принцип поділу влади. Цей принцип, що його вперше сфор­мулював Ш. Монтеск'є, традиційно вважається обов'язковою ознакою сучасного конституційного ладу. Сучасний підхід до розкриття змісту принципу поділу влади передбачає висвітлення двох аспектів. Це, по-перше, незалежність і самостійність кожної з гілок влади — законодавчої, виконавчої й судової (при цьому необхідно виходити з того, що така незалежність і самостійність мають відносний характер, оскільки, наприклад, парламент, як правило, бере участь у формуванні вищого органу виконавчої іілади та органів судової влади), а по-друге — існування й ефек­тивне функціонування конституційного механізму взаємних стримувань і противаг.

Принцип взаємної відповідальності особи і держави. Захи­щеність інтересів держави та індивіда в правовій державі повинні знаходитися на одному рівні. Це, зокрема, передбачає відповідаль­не ставлення держави до людини, її прав і свобод, а також їх охо­рону усіма передбаченими законом засобами. Основними показниками взаємовідносин особи і правової держави є правова захищеність людини і громадянина; постійне розширення їх прав і свобод; гармонійне поєднання інтересів держави і особи; підвищення соціальної активності особистості, її відповідальності, самодисципліни при виконанні обов'язків.

Особливо важливого значення для ефективного функціону­вання правової держави набуває незалежний і ефективний суд. Забезпечення провідної ролі в суспільному житті справедливого, демократичного суду, як найбільш дійової гарантії прав людини і громадянина, є переконливим доказом того, що держава набула правового характеру. Це зумовлюється специфікою судових ор­ганів: демократизмом їх формування, змістом їх повноважень, процедурою судочинства.

16 Поняття і ознаки праваПраво — система норм (правил поведінки) і принципів, вста­новлених або визнаних державою як регулятори суспільних від­носин, які формально закріплюють міру свободи, рівності та справедливості відповідно до суспільних, групових та індивідуаль­них інтересів (волі) населення країни, забезпечуються всіма за­ходами легального державного впливу аж до примусу.

Специфічні озаки права:1. Вираження міри свободи, рівності та справедливості озна­чає, що право з достатньою повнотою втілює основні права та свободи людини, визнані у світовому співтоваристві. Право є мірою свободи та рівності людей, установленою державою та­ким чином, щоб свобода одного не обмежувала свободи іншого. І цією мірою є справедливість. Повної свободи досягти не мож­на, проте можна бути вільним у тій мірі, у якій вільні інші. У праві свобода трансформується в суб'єктивні права, яким відповіда­ють обов'язки, що їх обмежують. Своїм загальним масштабом і рівною мірою право вимірює, «відміряє» і оформляє саме свобо­ду в людських взаємовідносинах, свободу індивіда. Свобода невіддільна від справедливості і становить її підставу. Свобода зав­жди є обмеженою конкретними рамками (мірою), які не допус­кають антигромадських актів «користування свободою». Не­рівність у свободі.2. Нормативність виявляє сенс і призначення права. Нормативністю права до суспільного життя вносяться істотні елементи єдності, рівності, принципової однаковості — право виступає як загальний масштаб, міра (регулятор) поведінки людей. За допомогою норм права регулює різні суспільні відносини, слугує знаряддям втілення в життя політики держави, засобом організації її різнобічної управлінської та іншої діяльності. У нормативності є одна істотна риса: право виражається в нормативних узагальненнях (загальні дозволяння, загальні заборони, загальні зобов'язування), які встановлюють межі досягнутої свободи, межі між свободою і несвободою на певному ступені суспільного процесу.3. Формальна визначеність права означає чіткість, однознач­ність, стислість формальних правових приписів, виражених у за­конах, указах, постановах тощо. Досягається це за допомогою правових понять, їх визначень, правил юридичної техніки. Саме тому суб'єкти права чітко знають межі правомірної і неправомі­рної поведінки, свої права, свободи, обов'язки, обсяг і вид від­повідальності за вчинене правопорушення. Вираження норм у законах, інших нормативних актах, встановлення формальної рівності — це основна ознака формальної визначеності права.4. Системність права полягає в тому, що право — це не про­сто сукупність принципів і норм, а їх система, де всі елементи пов'язані та узгоджені. Системність вноситься до права законо­давством. Лише системне, несуперечне право, яке виражає свою сутність через принципи, здатне виконати завдання, що поста­ють перед ним. Сьогодні в Україні найважливіше і найнагальніше завдання — відновити і зміцнити системність права, оскіль­ки неузгодженість нормативно-правових актів розірвала систе­моутворюючі зв'язки між юридичними нормами.5. Вольовий характер права, вираження в ньому суспільних, групових і індивідуальних інтересів означає, що в праві проявля­ється та втілюється воля, змістом якої є інтерес. Право акуму­лює суспільну, групову та індивідуальну волю громадян у їх гар­монічному поєднанні, злагоді та компромісах. Воля пронизує діяльність людини, її цілеспрямовану поведінку в усіх, у тому числі й у правовій, сферах життя. Розуміння волі в праві виклю­чає зведення права до знаряддя насильства держави, засобу при­душення нею індивідуальної волі. Створюється ілюзія, що право виходить від держави. Насправді в ідеалі держава в особі своїх законодавчих органів «підносить до закону» суспільні, групові та індивідуальні інтереси, які відповідають принципам справед­ливості, свободи, демократії, рівності, гуманізму.6. Загальнообов'язковість права виражається в тому, що вста­новлені правила поведінки є загальними та обов'язковими для всієї країни. Загальнообов'язковість, загальність праву надає те, що в ньому виражаються узгоджені інтереси учасників регульо­ваних відносин, що воно має нормативний характер.7. Державна забезпеченість, гарантованість права, аж до при­мусу, свідчить про те, що державна влада, держава в цілому підтримує загальні правила, які визнаються державою правовими. Далеко не всі норми права додержуються та виконуються доб­ровільно, в силу внутрішнього переконання. Значна частина на­селення підкоряється вимогам правових лише тому, що за пра­вом постає держава. Державна охорона правових норм містить у собі державний легальний примус, різні організаційні, орга­нізаційно-технічні, виховні та превентивні (попереджувальні) заходи державних органів з дотримання та виконання грома­дянами юридичних норм. До порушників вимог норм права компетентні державні органи можуть застосовувати заходи юри­дичної відповідальності приписів— дисциплінарної, адміністра­тивної, кримінальної. Тим самим держава забезпечує загально­обов'язковість норм права. Поняттям права охоплюються два аспекти, які виражають його сутність:- цілісно-нормативний;- регулятивний. Якщо з цілісно-нормативної точки зору право є мірою сво­боди, рівності та справедливості (правомірним порядком), то з регулятивної точки зору — спрямовано на впорядкування суспі­льних відносин (динамічний, регулятивний аспект). На різних етапах розвитку суспільства перший аспект може домінувати, впливати на загальну спрямованість правового регулювання, або відступати на другий план. Тоді він стає нібито приглушеним, виявляється у трансформованому, стертому вигляді. Так, при феодалізмі міра свободи, рівності та справедливості була однією для поміщика, іншою — для кріпака (несвобода, відсутність рі­вності — формальної і фактичної, тобто несправедливість).

17 Всі види норм (норма — це певне правило) можна умовно поділити на дві групи:— соціальні; — технічні. Технічні норми регулюють діяльність людини, пов'язану з використанням природних ресурсів (норми витрати палива,електроенергії, води та ін.) і знарядь праці. Соціальні норми регулюють відносини людей один з одним, Соціальні норми — правила поведінки загального характеру, що складаються у відносинах між людьми в суспільстві в зв'язку з проявом їх волі (інтересу) і забезпечуються різними засобами соціального впливу. Сутністю соціальних норм є не просто правила, тому що правила існують і в несоціальних утвореннях, таких, скажімо, як математика, граматика, техніка та ін. (технічні норми), а правила чітко вираженого соціального характеру.Ознаки соціальних норм:1. Правила (масштаби, зразки, моделі) поведінки регулятивного характеру — соціально-вольові норми, що історично склалися або цілеспрямовано встановлені. Вони спрямовують поведінку людей відповідно до закладеної в нормі ідеальної моделі суспільних відносин, вносять однаковість у регулювання суспільних відносин і формують безупинно діючий механізм типових масштабів поведінки;2. Правила поведінки загального характеру, тобто такі, що не мають конкретного адресата. Вони розраховані на те, щоб спря -мовувати поведінку людей у рамках відносин даного виду; вступають у дію щораз, коли виникають відповідні суспільні відносини;3. Правила поведінки наказового характеру — загальнообов'язкові. Вони встановлюють заборони, дають еталони поведінки;4. Правила поведінки, які забезпечуються певними засобами впливу на поведінку людей (звичкою, внутрішнім переконанням, суспільним впливом, державним примусом). Слід зазначити, що соціальні норми виникають у процесі історичного розвитку і, концентруючи досягнення людства в організації суспільного життя, передаються з покоління в покоління, тобто є спадкоємними. Класифікувати соціальні норми можна за різними критеріями. Види соціальних норм за сферами дії: - економічні: регулюють суспільні відносини в сфері економіки, тобто пов'язані з взаємодією форм власності, з виробництвом, розподілом і споживанням матеріальних благ; - політичні: регулюють відносини між класами, націями, народностями; пов'язані з їх участю в боротьбі за державну владу та у її здійсненні, із взаємовідносинами держави з іншими елементами політичної системи; - релігійні: регулюють відносини в сфері релігії та між різними релігіями, специфічні культові дії, засновані на вірі в існування Бога; - екологічні: регулюють відносини в сфері охорони навколишнього середовища та ін. Види соціальних норм за регулятивними особливостями: • норми моралі; • норми-звичаї; • норми права; • корпоративні норми (корпорація — лат. corporatio — співтовариство, об'єднання), тобто правила поведінки, які регулюють відносини усередині різних недержавних організацій (громадських — некомерційних і комерційних) між їх членами. Соціальні норми утворюють єдину систему. Норми права співвідносяться із соціальними як частина з цілим, оскільки вони — важлива, але не одна лише форма регулювання суспільних відносин. Норми моралі, норми-звичаї, корпоративні й інші норми взаємодіють із принципами і нормами права, знаходять у них одну з необхідних форм свого існування (наприклад, релігійні норми святкування Різдва, Великодня стали правовими). Технічні норми посідають своєрідне місце в системі соціального регулювання, обумовлене тим, що вони регулюють відносини між людьми і природою, технікою (людина і комп 'ютер, людина і знаряддя праці, людина і виробництво), тоді як соціальні норми — відносини між людьми та їх об'єднаннями. Технічні норми — правила, що вказують на найбільш економічні та екологічно нешкідливі методи, прийоми і засоби впливу людей на матеріальний світ, їх роботу з технічними і природними об'єктами. Інакше: це правила доцільного поводження з предметами природи, знаряддями праці та різними технічними засобами, наприклад, правила виконання будівельних робіт, інструкції з експлуатації машин і механізмів. Технічні норми ґрунтуються на пізнанні законів природи, особливостей технічних об'єктів (знарядь виробництва та ін.) і являють собою специфічну мову спілкування людини з матеріальними об'єктами. Недотримання технічних норм призводить до відповідної реакції з боку сил природи на конкретні дії людини (каліцтва, травми, хвороби). Так, невиконання вимоги медичного закладу користуватися одноразовими шприцами може призвести до інфікування хворого СНІДом, а порушення правил роботи на електронно-обчислювальній машині не дасть потрібного результату. Якщо розглядати технічні норми безвідносно до того, регулюють вони поведінку людей чи ні, то їх можна визначити як суто технічні і протиставити соціальним нормам, тобто суто технічні норми як абстракція, відволікання від суспільних відносин, мають таке саме значення, як правила математики та інших несоціальних утворень, наприклад, правила поводження з комп'ютерами, телевізорами, стереосистемами, холодильниками і т.д. Як тільки технічні норми стикаються з поведінкою людей і люди починають узгоджувати свої вчинки з технічними вимогами, тобто як тільки технічні правила перетворюються на загальні правила поведінки (норми), вони набувають соціального значення. Наприклад, правила гігієни — технічні норми, що мають соціальне значення. Або інший приклад: технічними нормами є різні правила, що встановлюють вимоги до якості продукції, товарів і гарантії їх якості. Ці технічні правила розраховані на ставлення суб'єктів (колективів) до них у процесі створення продукції (товарів) і сфері обміну. Тому вони мають соціальний характер. Спільне у технічних і соціальних норм — їх зв'язок із діяльністю людини. Відмінності технічних і соціальних норм — в об'єктах і методах регулювання. Ознаки соціально-технічних норм: • обумовленість законами природи і техніки; • невиразність соціального характеру (не є суто соціальними); • невиразність засобів суспільного забезпечення (правових, моральних та інших санкцій); • виключність використання.

18 Під функцією права слід розуміти головні напрямки його впливу на суспільні відносини. Ці напрямки обумовлені соціаль­ним призначенням права.

Вплив права здійснюється через свідому належну або можли­ву поведінку людей. Він є проявом динаміки права і реалізується через виконання суб'єктом права своїх прав і обов'язків.

Функції права безпосередньо спрямовані на виконання зав­дань, що стоять перед суспільством. Слід розрізняти економічні, політичні, культурні, виховні, інформаційні, екологічні та інші функції права.

Щодо власне юридичних функцій права, то вони поділяються на регулятивну і охоронну. Регулятивна функція спрямована на закріплення суспільних відносин або забезпечення їх розвитку. У здійсненні регулятивної функції особливого значення набуває конституційне закріплення форм власності і основних політич­них інститутів, що існують у суспільстві. Суспільні відносини, та­ким чином, вводяться правом у певні рамки. Функція правового регулювання може бути спрямована на впорядкування і розвиток суспільних відносин, на визначення конкретних напрямків по­ведінки людей, реалізацію ними своїх прав і обов'язків (напри­клад, регулювання договірних відносин). Нині в Україні це набу­ває особливо великого значення для розвитку ринкових відносин і демократії. Регулятивна функція права здійснюється на основі правових велінь і дозволів. Регулювання при цьому може бути за­гальним, коли регулюється поведінка широкого кола невизначе-мих суб'єктів (наприклад, правило про необхідність здійснення реєстрації нових політичних партій або встановлення розміру по­датку) або індивідуальним — коли регулюється поведінка кон­кретної особи чи вузького кола осіб (наприклад, через рішення, що виносяться судом у конкретній справі), тобто через акти за­стосування права.

Завданням охоронної функції права є здійснення впливу на суспільні відносини шляхом поступового витискування тих явищ, які є небажаними для суспільства. Ця функція здійснюється зара­ди охорони особистості і суспільної безпеки з допомогою вста­новлення заборон та негативних наслідків порушень, шляхів ви­конання прийнятих щодо правопорушників рішень і т. ін. Слід тернути увагу на дещо умовний характер поділу функцій права на регулятивну і правоохоронну. Обидві функції є проявом однієї пластивості права — бути регулятором суспільних відносин, бо і ири здійсненні охоронної функції суспільні відносини теж регу­люються. В обох випадках йдеться про перетворення норматив­ності права на урегульованість суспільних відносин. Різними ли­шаються тільки завдання, які виконуються при здійсненні регуля­тивної і правоохоронної функцій.