«Формування резервів під кредитні ризики»

Формування резерву під кредитні ризики розглядається як один з найважливіших способів підвищення надійності комерційних банків. Діяльність зі створення резервів на відшкодування втрат за кредитними операціями комерційних банків в Україні було розпочато в 1995 р. Існуюча до цього практика списання безнадійної кредитної заборгованості без визначення конкретних джерел покриття призводила до виникнення значних розбіжностей між реальним капіталом банків та величиною капіталу, відображеного у фінансовій звітності. За таких умов саме існування банківської системи перебуває під загрозою, а іноземні інвестори не можуть довіряти фінансовій звітності банків і тому зменшують свій ризик, обмежуючи кредитування та висуваючи вимоги щодо готівкового забезпечення акредитивів.

Порядок класифікації кредитів та формування резерву (на той час страхового фонду) вперше у вітчизняній практиці було визначено у Положенні НБУ «Про порядок формування і розмір страхового фонду комерційних банків» (Постанова Правління НБУ від 30.06.95 № 167). Цим документом передбачалося, що резерв створюватиметься за рахунок витрат банку, що за остаточним результатом відповідає формуванню резерву за рахунок прибутку до оподаткування, як це і прийнято в міжнародній практиці. Але така ініціатива НБУ на той час не мала законодав¬чої підтримки. Тому протягом 2014—2015-х років комерційні банки мали формувати резерв за рахунок чистого прибутку (після виплати податків). Це відчутно загальмувало процес створення резерву, адекватного реальній величині кредитного ризику. Через значні втрати за кредитними операціями в попередні роки та за браком стимулів до створення резервів у повному обсязі українські банки так і не спромоглися остаточно розв’язати цю проблему.

Протягом останніх років методика оцінювання кредитного ризику та система класифікації кредитів постійно вдосконалюється. Критерії, за якими кредити слід відносити до певної групи, формулюються все чіткіше, поряд з якісними характеристиками вводяться кількісні, такі як строк погашення, кількість пролонгацій, вартість застави. Періодично переглядаються нормативи відрахувань за кожною групою кредитів , а також методика аналізу фінансового стану позичальника.

Порівняння підходів до формування резерву під кредитні ризики в Україні і США дозволяє виявити багато спільного, і хоча економічний стан банків в країнах істотно відрізняється, нормативи відрахувань загалом ідентичні (за останніми трьома групами). Вирішуючи проблему створення адекватних резервів під кредитні ризики, кожна країна формує власні підходи, критерії оцінювання кредитного ризику, а також джерела формування резервів, орієнтуючись як на конкретні економічні умови, так і на запропоновані в міжнародній практиці методичні засади формування резерву.

Нині методика оцінки якості кредитного портфеля в комерційних банках України регламентується «Положенням про порядок формування та використання резерву для відшкодування мож¬ливих втрат за кредитними операціями банків» (Постанова Правління НБУ № 279 від 06.07.2000 р. з наступними змінами та доповненнями).

Оцінка кредитних ризиків здійснюється за всіма кредитними операціями та коштами, розміщеними на кореспондентських рахунках в інших банках як у національній, так і в іноземній валюті. До заборгованості за кредитними операціями, які становлять кредитний портфель банку, належать:

• строкові депозити, розміщені в інших банках, та сумнівна заборгованість за ними;

• кредити, надані іншим банкам, та сумнівна заборгованість за ними;

• рахунки суб’єктів господарської діяльності за овердрафтом та факторинговими операціями, а також прострочена заборгованість за ними;

• кошти, надані суб’єктам господарської діяльності за операціями репо;

• кредити, надані у формі врахування векселів, та сумнівна заборгованість за ними;

• кредити, надані суб’єктам господарської діяльності, та сумнівна заборгованість за ними;

• кредити, надані державним і місцевим органам управління, та сумнівна заборгованість за ними;

• кредити в інвестиційну діяльність і на поточні потреби, надані фізичним особам, та сумнівна заборгованість за ними;

• позабалансові операції кредитного характеру: гарантії, акцепти та авалі, надані банкам; сумнівна заборгованість;

• за виплаченими гарантіями, виданими іншим банкам; гарантії та авалі, надані клієнтам; сумнівні гарантії, надані банкам та клієнтам; зобов’язання з кредитування, надані банкам та клієнтам.

Першим етапом формування резерву є класифікація всіх операцій, що входять до кредитного портфеля банку. Об’єкти резервування такі:

• кредитні операції;

• враховані векселі;

• факторинг, надані зобов’язання (аваль), гарантії і поручитель¬ства;

• кошти на кореспондентських рахунках та депозити до запитання в інших банках;

• прострочені доходи за кредитними операціями.

Класифікація операцій та розрахунок суми резерву за кожною з перелічених груп здійснюється за спеціально розробленими критеріями та методиками, в яких враховано особливості тих чи інших банківських операцій.

Рівень ризикованості кредитних операцій банку визначається за такими трьома параметрами:

• оцінка фінансового стану позичальника (контрагента банку);

• стан обслуговування позичальником кредитної заборгованос¬ті за основним боргом та процентами (комісії чи інші платежі), а також спроможність позичальника надалі обслуговувати цей борг;

• рівень та якість забезпечення кредитної операції.

Фінансовий стан позичальника визначається за результатами порівняння фактичних значень показників діяльності конкретного клієнта з їх теоретичними чи середньогалузевими значеннями та подальшого коригування з огляду на суб’єктивні чинники. Оскільки таких показників може бути багато, то за допомогою агрегування переходять від багатовимірного простору до одновимірного (вектора), визначаючи належність кожного позичальника до одного з п’яти класів: А, Б, В, Г, Д.

Для позичальників — юридичних осіб (в тому числі банків) критерії класифікації такі:

А — фінансова діяльність добра, економічні показники перебувають в установлених межах, ділова репутація та кредитна історія бездоганні, банки-позичальники дотримуються економічних нормативів, є всі підстави для висновку, що фінансова діяльність і надалі буде проводитися на високому рівні;

Б — фінансова діяльність близька до класу «А», але ймовірність тривалого підтримування її на цьому ж рівні низька, виявлено потенційні (не наявні) недоліки, що ставить під загрозу достатність надходження коштів для обслуговування боргу та ста¬більність одержання позитивного фінансового результату діяль¬ності позичальника;

В — фінансова діяльність задовільна і потребує ретельного контролю, надходження коштів і платоспроможність позичальника свідчать про ймовірність несвоєчасного погашення кредитної заборгованості в повному обсязі та в передбачені кредитним договором строки, проте є потенційна можливість покращання фінансового стану; забезпечення ліквідне, не викликає сумнівів справедливість оцінки його вартості, правильно оформлена документація щодо забезпечення;

Г — фінансова діяльність незадовільна: більшість економічних показників не відповідають мінімальним значенням, спостерігається нестабільність протягом року, високий ризик значних збитків, імовірність повного погашення кредитної заборгованості та відсотків досить низька, проблеми можуть стосуватися стану забезпечення (документації щодо забезпечення чи рівня його ліквідності); до цього класу належать позичальники (контрагенти) банку, проти яких порушено справу про банкрутство;

Д — фінансова діяльність незадовільна, позичальник має збит¬ки, показники не відповідають установленим значенням, кредитна операція не забезпечена ліквідною заставою, ймовірність погашення заборгованості практично дорівнює нулю; до цього класу належать позичальники (контрагенти) банку, які визнані банкрутами в установленому чинним законодавством порядку.

Якщо банк здійснює довгострокове кредитування інвестиційного проекту, ефективність якого забезпечує погашення кредиту і процентів відповідно до умов кредитної угоди, а також виконується бізнес-план реалізації цього проекту, то клас позичальника може бути підвищено на один рівень.

Класифікація позичальників — фізичних осіб за результатами аналізу їхньої кредитоспроможності (фінансового стану) здійснюється з урахуванням рівня забезпечення кредитної операції. Для позичальників — фізичних осіб критерії класифікації такі:

• сукупний чистий дохід значно перевищує внески на погашення кредиту і відсотків за ним, висока ймовірність збереження такого співвідношення протягом дії кредитної угоди; за кредитами, виданими на строк понад один рік, обсяг, якість і ліквідність забезпечення достатні або позичальник має високу особисту кредитоспроможність і заслуговує на безперечну довіру; немає жодних свідчень про можливість затримки з поверненням кредиту і процентів за ним відповідно до умов кредитної угоди;

• основні характеристики близькі до класу «А», однак імовірність тривалого підтримування їх на цьому самому рівні низька або виявлено тенденцію до можливого погіршання; за кредитами, виданими на строк понад один рік, обсяг, якість і лік¬відність забезпечення достатні для погашення кредиту та процен¬тів за ним у повному обсязі;

• сукупні обсяги доходів і витрат позичальника свідчать про досягнення граничної межі щодо можливостей погашення боргу, зміна місця роботи (з погіршенням умов), зростання обсягу зобов’язань позичальника, що свідчить про підвищення ймовір¬ності несвоєчасного та (або) неповного погашення кредиту й процентів за ним; за кредитами, виданими на строк понад один рік, обсяг, якість і ліквідність забезпечення достатні для погашення кредиту та процентів за ним у повному обсязі;

• фінансовий стан позичальника нестабільний, періодично виникають проблеми із своєчасною сплатою основної суми боргу та процентів за ним через нестабільність доходів позичальника або зростання витрат чи (та) зобов’язань; сукупний чистий дохід позичальника в окремі періоди недостатній для погашення кредиту та процентів за ним; є проблеми щодо забезпечення кредиту (низький рівень ліквідності або недостатній обсяг);

• фінансовий стан позичальника незадовільний, доходи недостатні для сплати основної суми боргу та процентів за ним, кредит не забезпечений ліквідною заставою, практично немає можливості повернути борг та проценти за ним, у тому числі за рахунок забезпечення кредиту.

Якщо банк не має достовірної фінансової звітності, що підтверджує оцінку фінансового стану позичальника — юридичної особи, або відповідних документів та інформації щодо оцінки кредитоспроможності позичальника — фізичної особи, а також належним чином оформленої документації про кредитну операцію, то такі позичальники мають класифікуватися не вище класу «Г».

Оцінку фінансового стану позичальника (контрагента) банк здійснює під час укладання договору про надання кредиту, а надалі з урахуванням поточного стану обслуговування кредитної заборгованості: для банків — не рідше ніж один раз на місяць; для інших юридичних осіб — не рідше ніж один раз на три місяці; для фізичних осіб періодичність оцінювання їх фінансового стану визначається банками самостійно, але не рідше ніж один раз у рік. Якщо обслуговування кредитної заборгованості відбувається із простроченням або пролонгацією, то банку слід оцінювати фінансовий стан позичальника — фізичної особи постійно (щомісяця або щокварталу) протягом періоду несвоєчасного погашення боргу (крім випадків, пов’язаних з поважними причинами).

Тема 9