Ява VIII

Входе Дульський з жiн­кою.

Дульський. Здо­ро­венькi бу­ли! Мар­тин. Про­си­мо, про­си­мо…

Жiнки цi­лу­ються, сi­да­ють i ти­хо ба­ла­ка­ють.

Дульський. Ну, поз­до­ров­ляю те­бе! Дай бо­же дiж­дать ону­кiв!

Мартин. Спа­си­бi!

Входе Про­тасїй з жiн­кою, дво­ма доч­ка­ми. От i Про­тасїй з сi­мей­ст­вом.

Дульський хо­вається мiж ба­ба­ми.

Протасїй. Всього доб­ро­го вам у ха­ту! (До Мар­ти­на.) Го­ло­ва тро­хи бо­лi­ла пiс­ля вчо­рашнього… А доб­ре спi­ва граж­данський офи­цер, твiй зять! Я ше як жив на Дi­до­вiй Бал­цi… А там здав­на осiв­ся Ки­ри­ло Гар­бо­лiнський, вiн був, ка­жуть, мар­ки­тан­том в ти­ся­ча вi­сiм­сот двад­цять дев'ято­му го­ду i на­жив­ся здо­ро­во: свiй та­бун ко­ней, пар со­рок во­лiв, ко­ро­ви, вiв­цi… то­дi не так ще су­туж­но бу­ло на зем­лi, як те­пер… А ми дер­жа­ли сад i став гра­фа Рип'яшинсько­го, на од­ку­пi… Сад був чу­дес­ний… Од­них груш, бу­ва­ло, в Хер­сон­щи­ну фур де­сять одiш­ле­мо, а скiлько сви­нi поїдять, та до­во­лi то­го з те­бе, що ми то­дi ви­го­ду­ва­ли де­сять ка­ба­нiв, та якi ка­ба­ни!..

Тимчасом як Про­тасїй го­во­ре, вхо­де ще Си­до­ро­вич з жiн­кою, здо­ров­ка­ються, жiн­ки цi­лу­ються; вхо­де Ма­ри­ся; Си­до­ро­вич гля­нув на Про­та­сiя, мах­нув ру­кою i пi­шов до Дульсько­го. Слу­ха один Мар­тин, ко­то­рий теж по­ки­да Про­та­сiя, i той, сма­зав­ши слiв де­сять на вi­тер, за­мi­ча, що нiх­то йо­го не слу­ха, за­мовк i в цей мент по­ба­чив Дульсько­го.

Ага! Дульський вже тут! Па­не Мар­ти­не, а ско­ро бу­дем обi­дать?

Мартин. От за­раз прий­де па­нич наш, вiн пi­шов тро­хи про­гу­ляться…

Протасiй (Цульсько­му). От ї доб­ре, по­ки обi­дать, я то­бi скiн­чу про церк­ву, - вчо­ра не­до­го­во­рив, хтось пе­ре­бив.

Дульський (на­бiк.). Нi­ку­ди вiд нього не схо­ваєшся, за­го­во­рить на смерть.

Входе Ра­чинський з жiн­кою i ще гос­тi. Цi­лу­ються. Про­та­сiй зас­ту­кав Дульсько­го i роз­ка­зує йо­му, а той тiлько го­ло­вою хи­тає. Мар­тин по­чи­на ну­диться: то в две­рi виг­ля­да, то на сто­лi поп­рав­ля, то жiн­ку ма­нить до се­бе пальцем, шеп­четься з нею, роз­во­дить ру­ка­ми, зве Ма­ри­сю. Пiд кi­нець мо­но­ло­гу вiн зов­сiм стур­бо­ва­ний.

Протасiй. Так ото, знаєш, поїха­ли ми у Кре­мен­чук з Си­до­ром Кар­по­ви­чем Жи­роїдо­вим, мо­же, чув?.. Вiн лiт п'ятнад­цять, а мо­же, й двад­цять бу­де, як умер в Яст­ру­бин­цях… царст­во йо­му те­бес­не… Бал­ка упа­ла на го­ло­ву i вби­ла йо­го… слав­ний чо­ло­вiк - я з ним спiз­нав­ся ще у Плис­ко­вi, iмi­нiї гра­фа Ло­пу­шансько­го, Ло­пу­шанський охот­ник був на всю ок­ру­гу… Я в нього дос­тав со­бi хор­та, та та­ка бу­ла со­ба­ка, що зай­цьовi й пис­нуть не дасть… Поїхав у Плис­кiв до сво­го давнього зна­ко­мо­го Iва­на Жу­ка, а ста рий Жук i ка­же: шко­да, млин стоїть, поп­рав­ля­ють. Нi­чо­го ро­бить, ста­ли ми го­ду­вать во­ли, а тут прий­шов Си­дор Кар­по­вич - вiн пiд­ря­див­ся в Роз­ло­гах, у Хер­сон­щи­нi, строїть церк­ву i ото поп­ро­сив ме­не поїхать з ним у Кре­мен­чук лi­су ку­по­вать. Дi­ло бу­ло нап­ро­вес­нi. Не доїжджа­ючи Кре­мен­чу­ка, є го­род Кри­лов, а там жи­ве дав­нiй мiй при­ятель, ще й кум - Су­пос­та­тов. Лi­сом тор­гує. Ми з ним у венгерську кам­па­нiю поз­на­ко­ми­лись, я хрес­тив з йо­го жiн­кою доч­ку у Мит­ро­фа­но­ва, - мо­же, знаєш? Єле­на Вi­кентьєвна…

Входе Омелько.

Омелько. Ока­зiя, па­не…

Мартин. А що? Де па­нич?

Омелько. По­дав­ся у го­род.

Мартин. Як?

Омелько. На­няв Шу­ли­ма, i той йо­го по­вiз на своїй ко­ня­цi у го­род.

Мартин. Бре­шеш, iро­де!!

Омелько. По­бий ме­не бог! Я сам ба­чив, як виїхав з дво­ру, ще й ска­зав ме­нi: кла­няй­ся своєму па­но­вi, ска­жи, щоб не жда­ли ме­не бiльш нi­ко­ли… Я, ка­же, по­шут­ку­вав!.. Жид уда­рив ко­би­лу ба­то­гом, по­воз­ка за­то­рох­тi­ла, i я бiльш нi­чо­го не чув.

Мартин. О гос­по­ди! Що ж це? Нас­мiш­ка? Не мо­же статься, то­бi так зда­ло­ся!

Омелько. Та не­хай ме­нi по­ви­ла­зять! Ко­ли не вi­ри­те, то спи­тай­те Гол­ду.

Мартин хва­тається за го­ло­ву i сi­да, гос­тi спо­ло­ши­ли­ся, шеп­чуться.

Дульський. Хо­дiм, па­но­ве, ба­чи­те - чо­ло­вiк у та­кiй ока­зiї, чо­го нам тут стир­чать.

Виходять.

Перший гiсть (на вiд­хо­дi). От то­бi й за­ру­чи­ни…

Другий гiсть. От то­бi й чи­нов­ний же­них… Ха-ха!

Протасiй. То я то­бi дру­гим ра­зом роз­ка­жу. Про­щай­те!

Всi ви­хо­дять.

Мартин (вска­кує). Осу­до­висько! На весь свiт осу­до­ви­сь­ко!! Па­лаж­ко! Що ме­нi ро­бить? Що нам ро­бить?..

Палажка (обнi­ма Ма­ри­сю). Бiд­на моя ди­ти­на! Ос­ла­вив, по­ки­нув!.. (Пла­че.) Хто те­бе вiзьме те­пер?..

Мартин. Цить!! Я йо­му так не по­да­рую!. О мi­зер­ний, о пас­куд­ний! Ки­пить моя кров!.. Ки­пить!! Ме­нi страм, доч­цi страм!.. Пе­ред усi­ма дво­ря­на­ми страм… Нi! Я ж i то­бi, я ж i те­бе… (Бi­жить до две­рей i гу­ка.) Омелько!

Омелько. Я тут, ось.

Мартин. Сiд­лай ме­нi Ра­ка, а сам сi­дай на Бло­ху.

Омелько вий­шов.

Палажко! Дос­тань га­рап­ник, да­вай шап­ку!

Палажка. Опам'ятай­ся, що ти ро­биш?..

Мартин (ту­па но­га­ми). Не пи­тай!! Ро­би, що ве­лю!

Палажка пiш­ла.

Я ж на твоїй спи­нi всю свою обi­ду ви­пи­шу!.. Я ж то­бi…

Марися. Па­пiнька…

Мартин. Мов­чи! Геть пiш­ла!

Марися вий­шла.

Не бу­деш ти сла­вить, а бу­деш ти стру­пи гоїть!

Палажко! Да­вай шап­ку, да­вай га­рап­ник!.. О, злiсть ме­не за­да­вить… Омелько! Мер­щiй!

Входять Омелько з се­ред­нiх две­рей, Па­лаж­ка - з бо­ко­вих. Па­лаж­ка по­дає шап­ку i га­рап­ник.

Омелько. Го­то­во!

Мартин (на­дi­ва шап­ку, бе­ре га­рап­ник). Бе­ри i ти ба­то­га, за мною! Я ж з те­бе зроб­лю пи­сан­ку!.. Я ж то­бi по­ка­жу, як шут­ку­вать з дво­ря­ни­ном!

Мартин i Омелько ви­хо­дять. Па­лаж­ка об­нi­має Ма­ри­сю, пла­чуть. За­вi­са.

ДIЯ П'ЯТА

Декорацiя та ж.

ЯВА I

Входять Сте­пан i Омелько. Сте­пан одяг­не­ний по-до­ро­ж­ньому. Омелько не­се за ним скриньку.

Степан. Ну, сла­ва бо­гу, - до­ма. (Роз­дя­гається.)

Омелько. Де йо­го пос­та­вить?

Степан. Став тут i до­ка­зуй мер­щiй, як да­лi бу­ло. Да­ле­ко ж ви йо­го дог­на­ли?

Омелько. От за­раз на по­во­ро­тi, бi­ля роз­ко­па­ної мо­ги­ли.

Степан. Ну?

Омелько. Ста­ли наб­ли­жаться, а па­нич той, пев­но, пiз­нав нас, по­чав штов­хать жи­да у спи­ну; а жид ог­ля­нув­ся i за­раз зат­рi­пав обо­ма ру­ка­ми, за­шар­пав ко­бил­ку вiж­ка­ми i ну її цвьохать ба­то­гом; а ко­бил­ка вскач пус­ти­лась, а ми ще гiр­ше при­пус­ти­ли. Ко­нi на­шi по­то­ми­лись, бо ми з ко­пи­та вскач пог­на­лись. Бло­ха вже ста­ла спо­ти­каться, а Рак аж стог­не пiд па­ном! Во­ни не вте­чуть, а ми не до­же­нем… А бi­ля мо­ги­ли до­ро­га пе­ре­ора­на, по­воз­ка заст­ри­ба­ла по бо­роз­нах, по­тiм за­док схи­ливсь на лi­вий бiк, по­тiм одс­ко-чи­ло ко­ле­со, вiсь од­би­лась, ко­бил­ка ста­ла, жид схо­пив­ся i що є ду­ху по­пер у бур'яни… Отут ми їх дог­на­ли… i я на­па­рив жи­да, а па­ни­ча пан час­ту­ва­ли… Спа­си­бi, чу­ма­ки од­ня­ли, а то, ма­буть, i вби­ли б. А по­тiм пан злiз­ли з ко­ня, ста­ли пить во­ду, тру­сяться та й упа­ли як не­жи­вi… Чу­ма­ки тi їх i до­до­му до­вез­ли.

Степан. От не­щас­тя!.. Iди ж вип­ря­гай ко­нi.

Омелько пi­шов.

ЯВА II

Степан, а по­тiм Ма­ри­ся.

Степан (роз­дя­гається). I хто б спо­дi­вав­ся, що так скiн­чи­ть­ся сва­тан­ня? Доб­ре й На­цiєвсько­му сер­деш­но­му дос­та­лось, од­на­че хоч би то­бi па­ру з ро­та пус­тив!.. Як приїхав, то сла­бiв двi не­дi­лi. Я йо­го пи­таю: а що, як?.. Нi­чо­го, ка­же, прий­ма­ли га­ря­че. Те­пер i сам ба­чу, що га­ря­че. По­га­нi на­шi дi­ла, усе пiш­ло шке­ре­берть - i в дво­рянст­вi од­ка­за­ли, i земський суд ска­су­ва­ли, i я ос­тав­ся за шта­том - i ку­ди при­мос­титься, сам не знаю…

Входе Ма­ри­ся.

Марися. Стьопа! Приїхав? Здрас­туй, бра­ти­ку! (Обнi­ма йо­го.) Сла­ва бо­гу, що ти приїхав, - ми вже з мо­чi ви­би­лись i ра­ди не да­мо!.. Батько ду­же сла­бi, - ма­буть, ум­руть. (Пла­че.)

Степан. Що ж йо­му та­ке?

Марися. Од­но до дру­го­го… Тут ока­зiя з тим же­ни­хом, ти, ма­буть, чув?

Степан. Чув, Омелько роз­ка­зу­вав.

Марися. Не вспi­ли батько очу­нять пiс­ля тiєї ока­зiї, а тут Кра­совський зiб­рав лю­дей, ви­га­няв нас з се­ла, хо­тiв роз­ва­лить ха­ту; батько ду­же сер­ди­лись, сва­ри­лись, кри­ча­ли, i з ни­ми зро­би­лась якась при­чи­на: упа­ли на зем­лю зов­сiм як мерт­вi. А, не до­ве­ди гос­по­ди!.. Ми з ма­тiр'ю в но­гах у Кра­совсько­го ва­ля­лись - на­си­лу одп­ро­си­лись на мi­сяць, та й то дядько Гер­ва­сiй зас­ту­пи­лись… I це ще не кi­нець! Прой­шло скiлько днiв, батько ста­ли поп­рав­ляться, як зно­ву по­лу­чи­ли бу­ма­гу, що в дво­рянст­вi од­ка­за­но, i зов­сiм уже за­не­ду­жа­ли, з си­ли ви­би­лись, нi­чо­го не їдять… все зiт­ха­ють та чи­та­ють ту прок­ля­ту­щу бу­ма­гу… Ко­ли б хоч з Кра­со­в­ським по­ми­ри­лись, а то вiн зни­щить нас зов­сiм; завт­ра строк ви­би­раться, а ку­ди ви­би­раться, що ро­бить з сла­бим батьком, са­мi не знаємо! Сла­ва бо­гу, хоч ти приїхав!

Степан. От на­ка­за­нiє гос­поднє!.. Не знаю, як i приз­наться те­пер батько­вi!.. Я вже, Ма­ри­сю, теж не слу­жу - ме­не за шта­том ос­та­ви­ли.

Марися. Не ка­жи, не ка­жи батько­вi, бо­ро­ни бо­же! Во­ни за­раз i вмруть, як ще до­вi­да­ються, що й ти не слу­жиш. Пiс­ля ска­жеш…

Степан. А ма­ти ж де?

Марися. Пiш­ли до дя­дюш­ки Гер­ва­сiя про­сить, щоб по­ми­рив­ся з батьком, чи не дасть якої ра­ди, - йо­го так тат­ко лю­би­ли, за­виїе слу­ха­ли - i пос­ва­ри­лись…

Степан. А за що ж уже з Гер­ва­сiєм па­пiнька пос­ва­рив­ся?

Марися. Ба­га­то го­во­рить, я то­бi пос­лi роз­ка­жу, - а те­пер iди до батька, во­ни те­бе ду­же не­терп­ля­че жда­ли. Тiлько не ка­жи, що ти не слу­жиш, бо­ро­ни бо­же! Пос­лi…

Степан. У ме­не аж но­ги ста­ли тру­ситься… Стiлько бi­ди кру­гом, що й… (Мах­нув­ши ру­кою, пi­шов у бо­ко­вi две­рi.)

ЯВА III

Марися, а по­тiм Ми­ко­ла i Сте­пан

Марися (одна). А, гос­по­ди ми­ло­серд­ний! Вер­ни ти спо­кiй i мир у на­шу сiм'ю! Так уже ви­му­чи­лись всi, що, здається, i умер­ти бу­ло б кра­ще, нiж щод­ня тур­бо­ваться i не ба­чить краю всiм бi­дам i на­пас­тям! На дя­дюш­ку Гер­ва­сiя уся на­дiя… Чи уб­ла­га­ють же то йо­го ма­ти?

Входе Ми­ко­ла.

Ну що? Ма­ти у вас?

Микола. У нас. Батько зго­ди­ли­ся, за­раз прий­дуть сю­ди. Я по­чув i по­бiг мер­щiй то­бi ска­зать про цю ра­дiсть! Мо­же, й нам щас­тя зно­ву ус­мiх­неться!

Марися. Сла­ва бо­гу!

Микола. Здається, i Сте­пан приїхав?

Марися. Приїхав, вiн у батька.

Микола. То я зос­та­нусь…

Входить Сте­пан.

Степан. Iди, Ма­ри­сю, па­пiнька те­бе кли­чуть. А, Ми­ко­ла! Здрас­туй.

Микола (по­цi­лу­вав­шись). А що, як батько?

Степан. Хоч i не пи­тай!.. Змар­нi­ли зов­сiм.

Микола. Ти ж на­дов­го приїхав?

Степан. Зов­сiм!

Микола. От i чу­дес­но! I який же. я ра­дий, що ти зос­та­неш­ся у се­лi! Знов за­то­ва­ри­шуєм.

ЯВА IV

Входять Па­лаж­ка, Гер­ва­сiй i Про­та­сiй.

Палажка. Стьопа! (Обнi­ма i цi­лує йо­го.) Що? Ба­чив батька?

Степан (зiтх­нув­ши). Ба­чив.

Палажка (че­рез сльози). Як смерть… як смерть.

Гервасiй. Зас­по­кой­тесь, зас­по­кой­тесь, - сльоза­ми не по­мо­же­те.

Степан. Здрас­туй­те, Гер­ва­сiй Се­ме­но­вич! Про­та­сiй Мат­вi­й­ович!

Гервасiй. Здо­ров, ко­за­че, здо­ров!

Чоломкаються.

Протасiй (чо­лом­кається). Як же слу­жеб­нi дi­ла?

Гервасiй (по­ба­чив­ши Ми­ко­лу). А ти чо­го тут опи­нив­ся?

Микола. По­чув, що Сте­пан приїхав.

Палажка (до Гер­ва­сiя). За­ходьте ж, Гер­ва­сiй Се­ме­но­вич, пря­мо сю­ди.

Гервасiй. Мо­же б, по­пе­ре­ду ви йо­му ска­за­ли, щоб не стри­во­жить.

Палажка. Ну-ну, доб­ре, я ска­жу. (Пiш­ла.)

Гервасiй. А що ж, Сте­пан Мар­ти­но­вич, ско­ро сто­ло­на­ча­ль­ни­ком бу­деш?

Степан. Де там! Я вже не слу­жу, Гер­ва­сiй Се­ме­но­вич.

Гервасiй. Ну?!

Степан. За шта­том ос­тав­ся.

Гервасiй. О?! Чув, чув, - ме­нi ка­зав Кра­совський, що земсь­кий суд ска­су­ва­ли. Так ти, ви­хо­дить, лиш­нiй! - I на­що то­бi та служ­ба? Чи ба­га­то ж ти там брав жа­лу­ван­ня?

Степан. Два го­ди нi­чо­го не по­лу­чав, а оце на тре­тiй, по розк­лад­цi, два з по­ло­ви­ною у мi­сяць наз­на­чи­ли.

Гервасiй. Два з по­ло­ви­ною?! Гос­по­ди! Здо­ро­вий, мо­ло­дий чо­ло­вiк два го­ди дур­но си­дить, а на тре­тiй у мi­сяць по­лу­ча два з по­ло­ви­ною!!

Протасiй. Я ще, як слу­жив у по­кiй­но­го зем­ле­мi­ра, Ха­ри­то­на Ха­ри­то­но­ви­ча Ка­ца­вей­чен­ка, вiн жив у Трах­то­ми­ро­вi, на Дво­рянськiй ву­ли­цi, в бу­дин­ку… дай бог пам'ять… в бу­дин­ку гра­фа…

Гервасiй (ма­ха ру­кою на Про­та­сiя i пе­ре­би­ва йо­го). Пос­лу­хай ме­не, Сте­па­не, по­кинь ти дум­ку про чи­нов­ни­ка! Зов­сiм оду­рiв ста­рий: ро­бiт­ни­ко­вi пла­те на своїх хар­чах трид­цять руб­лiв, а си­на, за­мiсть то­го щоб прив­чать до ха­зяй­ст­ва, вiд­дав у служ­бу - бай­ди бить!.. Те­пер не тi ча­си, з твоєю на­укою да­ле­ко не зас­ко­чиш. I все то дво­рянст­во на­ро­би­ло. I батька тре­ба збить, щоб вiн з дво­рянської за­руб­ки зско­чив, бо все ха­зяй­ст­во пi­де пра­хом, а чи­нов­ни­ка з те­бе не бу­де…

Степан. Та я вже на­бив ру­ку, Гер­ва­сiй Се­ме­но­вич, де­якi бу­ма­ги i сам умiю пи­сать…

Протасiй. По­кiй­ний зем­ле­мiр Ка­ца­вей­чен­ко…

Гервасiй (не слу­ха Про­та­сiя, до Сте­па­на). Плюнь ти на це дi­ло! Батько ста­рий, сла­бий, а од­но­му си­но­вi, мав­ши доб­ре своє ха­зяй­ст­во, не варт ти­няться по кан­цi­ля­рi­ях i за два з по­ло­ви­ною в мi­сяць тра­тить здо­ров'я, зво­дить го­то­вi гро­шi на оде­жу, на хар­чi… Доб­ре, як дос­лу­жиш­ся до чо­го путнього; а як так i вмреш кан­це­ля­рис­том, а ха­зяй­ст­ва не нав­чиш­ся, не при­вик­неш, - що ж ро­бить пiд ста­рiсть? От i те­пер - за шта­том, як­би не бу­ло ха­зяй­ст­ва, що йо­го ро­бить? По­кинь, си­ну, бе­рись за пра­дi­дiвське ру­ко­мес­ло.

Степан. Та… во­но… я й сам ба­чу те­пер… я не вiд то­го… не знаю, як батько…

Гервасiй. От я з ним по­ба­ла­каю.

Степан. Те­пер не ка­жiть, Гер­ва­сiй Сте­па­но­вич, бо, бо­ро­ни бо­же, ще гiр­ше зас­лаб­не…

Гервасiй. Я знаю, ко­ли ска­зать, тiлько не по­ту­рай батько­вi, не шу­кай дво­рянст­ва, усе бу­де га­разд.

Палажка (з две­рей). Iдiть, Гер­ва­сiй Се­ме­но­вич!

Гервасiй iде.

Зрадiв ста­рий, аж на­че ожив тро­хи!

Гервасiй i Па­лаж­ка пiш­ли.

ЯВА V

Протасiй, Ми­ко­ла i Сте­пан.

Протасiй. Стьопа!

Микола. Iдiть, я вам роз­ка­жу.

Микола i Сте­пан бе­руть стiльцi i сi­да­ють ко­ло Про­та­сiя. От Гер­ва­сiй ка­же, що два з по­ло­ви­ною ма­ло, а як я у по­кiй­но­го зем­ле­мi­ра Ка­ца­вей­чен­ка брав пiв­то­ра! Прав­да, раз у раз в ко­ман­ди­ров­ках, то на йо­го хар­чах… Раз, знаєте, поїха­ли ме­жу­вать зем­лю до Гу­ба­чевських-Но­са­чiв… Во­ни жи­ли то­дi всi вмiс­тi у Се­мик­ра­тах… а батько їх, - нiх­то з вас не знав батька? Вiн лiт п'ятде­сят то­му як умер, не зна­ли?.. Нi, нi, не зна­ли… Пе­ре­рi­зав со­бi гор­ло брит­вою… Вiн був жо­на­тий на Свер­бих­вос­то­вiй, - там лу­ка­ва бу­ла жiн­ка, бо­ро­ни бо­же вся­ко­го хре­ще­но­го вiд та­кої!.. Змо­ло­ду кру­ти­ла хвос­та з ула­на­ми… Не­да­ле­ко вiд них сто­яв уланський повк, так во­на од­но­го ула­на… от за­був, як йо­го фа­ми­лiя… на умi вер­титься… так якось чи на пти­цю, чи на ло­ша ски­дається… так ок­ру­ти­ла, що вiн по­ки­нув служ­бу i пе­реїхав до неї у се­ло нi­би уп­рав­ля­ющий i по­чав зап­рав­лять… Гi! Гi! А сам Гу­ба­чевський-Но­сач тут же жи­ве i нi­чо­го не ка­же… За­пер­ся со­бi в своїм ка­бi­не­тi i на­че йо­го не­ма… Гi! Гi!.. Так му­жи­кам ста­ло жаль па­на, вiн, по­кiй­ний, доб­рий чо­ло­вiк був, i та­ки улан той… от за­був фа­ми-лiю… обi­жав їх. Зас­ту­ка­ли му­жи­ки то­го ула­на… Ксьока­чевський! А бо­дай те­бе, так-так, Ксьока­чевський! Я ж ка­жу, що на ло­ша ски­дається, - ксьо, ксьо, Ксьока­чевський! Зас­ту­ка­ли на то­ку, зв'яза­ли i од­ве­ли в стан! Ота­ке бу­ло… А пiд ста­рiсть, як уже по­ча­ло вiд ста­рої Гу­ба­чевської трух­ля­вим де­ре­вом од­го­нить, во­на до­би­ва­лась вiд ста­ро­го Гу­ба­чевсько­го-Но­са­ча лю­бо­вi… все спi­ва­ла йо­му: горн, го­ри, моя лам­па­да… Гi! Гi! I до то­го йо­го до­ве­ла, що вiн пе­ре­рi­зав со­бi гор­ло брит­вою. Так з'їха­лись нас­лiд­ни­ки, i тре­ба бу­ло роз­ме­жу­вать зем­лю. Ка­ца­вей­чен­ко по­кiй­ний - царст­во йо­му не­бес­не - й ка­же ме­нi: бе­ри аст­ро­ля­бiю - поїде­мо! А дощ як iз вiд­ра…

Виводять Мар­ти­на пiд ру­ки Гер­ва­сiй i Па­лаж­ка, Ма­ри­ся йде за ни­ми.

То я вам пос­лi до­ка­жу. Це ду­же цi­ка­во.

ЯВА VI

Мартин, Гер­ва­сiй, Про­та­сiй, Па­лаж­ка, Ма­ри­ся, Ми­ко­ла i Сте­пан. Мар­ти­на са­дов­лять на стiльцi. Вiн жов­тий - вiд ро­з­лит­тя жов­чi.

Мартин. Здрас­туй­те!.. Ба­чи­те, як пе­ре­вiв­ся Бо­ру­ля!

Гервасiй. Пос­лу­хай же ме­не. Мар­ти­не, я то­бi доб­ра зи­чу. За­раз i поз­до­ров­шаєш.

Мартин. Нi… ще поїду в го­род, по­ве­зу всi дво­рянськi бу­ма­ги Каєта­ну Iва­но­ви­чу…

Гервасiй. Зно­ву за своє! Ма­ло то­бi ли­ха че­рез те хи­мер­не дво­рянст­во?

Мартин. Бу­маг же, бу­маг ба­га­то… П'ять лiт дi­ло йшло… зов­сiм бу­ло приз­на­ли, соп­ри­чис­ли­ли… i не ут­вер­ди­ли! I че­рез що? Пус­тяк! Ска­за­но у бу­ма­зi, що не так хва­ми­лiя сто­їть: у но­вих бу­ма­гах - Бо­ру­ля, а у ста­рих - Бе­ру­ля!.. Бо­дай то­му пи­са­ре­вi ру­ки на­зад ло­пат­ка­ми по­вик­ру­чу­ва­ло, що на­пи­сав - Бе­ру­ля… Я i сам не знаю, хто я: чи Бо­ру­ля, чи Бе­ру­ля… Мо­же, й Бе­ру­ля!.. Та так i по­ки­нуть? Жаль жи­вий бе­ре ме­не за сер­це… А мо­же, ще Каєтан Iва­но­вич…

Гервасiй. Ви­тяг­не з те­бе яку сот­ню або й двi.

Мартин. А як до­ка­же, що Бо­ру­ля й Бе­ру­ля - од­на­ко­во?

Гервасiй. Чом же вiн i до­сi не до­ка­зав? По­вiр ме­нi, Мар­ти­не, нi­чо­го з цього не бу­де, тiлько ха­зяй­ст­во зве­деш, дi­тей стар­ця­ми зро­биш i сам у бiд­нос­тi пом­реш. Чо­го ж ти хо­чеш?

Мартин. Дво­рянст­ва…

Гервасiй. Нi, тор­би! Во­но ж те­бе в хво­ро­бу уг­на­ло, глянь на се­бе… во­но те­бе пос­ва­ри­ло з Кра­совським i зо мною, - всi бi­ди твої вiд нього!.. Ха­зяй­ст­во лед­ве жи­ве, а дво­рянст­во без ро­зу­му i без на­уки хлi­ба не дасть. Пос­лу­хай ме­не: спа­ли всi бу­ма­ги, щоб i не свер­бi­ло, бо ти сла­бий на дво­рянст­во i ум­реш, вiд цiєї хво­ро­би.

Мартин. А як ут­вер­дять?.. Мо­же, хоч пiс­ля смер­тi ут­вер­дять…

Гервасiй. Ну, ро­би як хо­чеш!

Палажка. Ста­рий, зглянься на нас, пос­лу­хай Гер­ва­сiя, на­що нам те дво­рянст­во, як ти пом­реш, а ми без хлi­ба ос­та­не­м­ся…

Марися. Рiд­ний мiй, до­ро­гий тат… па­пiнька! Нам не тре­ба дво­рянст­ва; од­но­го ба­жаєм: щоб ви оду­жа­ли, i зно­ву бу­дем жить ве­се­ло, як ко­лись…

Боруля шу­ка очи­ма Сте­па­на.

Степан. I я, па­пiнька, не хо­чу дво­рянст­ва…

Мартин. I ти, Стьопа?! Не хо­чеш? Дво­рянст­ва не хо­чеш?.. Ти? (Зiт­хає.) Всi не хо­чуть… Хло­пи… хло­пи!.. (До Па­лаж­ки.) Пi­ди, душ­ко, при­не­си па­ля­тур­ку, там у ме­не пiд по­душ­кою…

Палажка пiш­ла.

Нехай Омелько при­не­се со­ло­ми i за­то­пе груб­ку.

Марися пiш­ла, а че­рез яке врем'я вер­тається з Омельком, кот­рий вно­се со­ло­му, за­пи­хає у груб­ку i пiд­топ­лює.

Потухне пос­лiд­ня iск­ра вiд бу­маг, по­тух­не моє жит­тя… Ум­ру на ва­ших очах, по­ба­чи­те!

Палажка вно­се па­ля­тур­ку, пов­ну бу­маг. Мар­тин розв'язує.

Право на дво­рянст­во!.. Гра­мо­та… герб!.. I це все спа­лить?.. (Чи­тає крiзь сльози.) От­но­ше­нiє Дво­рянс­ко­го де­пу­татсько­го соб­ра­нiя от 16 фев­ра­ля 1858 го­да за. N 1541 о приз­на­нiї ро­да Бо­ру­лi в дво­рянст­вi. (Го­во­ре.) Бу­ло ж, ви­хо­дить, за що приз­нать… Атес­тат прап­рап­ра­дi­да. Пiд­пи­сав сам су­пе­ре­тен­дент Са­востьян Под­левський… Бу­ма­га си­ня… як лу­бок… ста­рин­на бу­ма­га! (Чи­та.) От­но­ше­нiє Ка­зен­ной Па­ла­ти о не­сос­то­янiї ро­да Бо­ру­лi в по­душ­нiм ок­ла­дi… (Го­во­ре.) Скрiзь Бо­ру­ля, а там десь Бе­ру­ля!.. Ох!.. Ко­пiя сви­де­тельства два­над­ця­ти дво­рян, що весь рiд Бо­руль зав­ше вiв род жиз­нi, сво­ист­вен­ний дво­ря­нам… Особ­ли­во я! Герб… герб!.. Чер­во­не по­ле, а по чер­во­но­му по­лю хрест го­лу­бий, зна­ме­на звер­ху i вни­зу двi пуш­ки…

Омелько. Пiд­па­лив, го­рить!

Мартин. Не кри­чи! Чо­го кри­чиш? Ви­дай те­бе чор­ти пiд­па­ли­ли у пек­лi, - пос­пi­шаєш! I своїми ру­ка­ми спа­лить дво­рянськi дос­тоїнства?.. Не мо­жу!..

Гервасiй (хо­че взять). То да­вай, я спа­лю.

Мартин (за­хи­ща бу­ма­ги). Стри­вай, стри­вай! Дай я ще на­див­лю­ся на них!.. Хоч герб ос­та­вить на пам'ять ону­кам, i гра­мо­ту прап­рап­ра­дi­да, i атес­тат…

Гервасiй. Щоб знов розс­вер­бi­лось дво­рянст­во? Та не будь ди­ти­ною, па­ли!

Мартин. А!! Ну, пiд­ве­дiть ме­не!

Пiдводять.

(Вiн бе­ре бу­ма­ги, ро­бе два ступ­нi до груб­ки i стає.) Не мо­жу!! Ру­ки трем­тять… у сер­це шпи­гає…

Омелько. То вiд­дай­те, ме­нi, па­не, на ци­гар­ки!

Мартин. А щоб ти по­да­вив­ся! А щоб ти уто­пив­ся!.. Дво­рянськi бу­ма­ги на ци­гар­ки?! Щас­тя твоє, що я сла­бий.

Омелько. Та що ж я та­ке ска­зав?

Мартин. Мов­чи! Бо я то­бi з но­са пе­че­ри­цю зроб­лю!

Омелько. По­ки збе­ре­тесь, то во­но й по­гас­не. Пi­ду ще со­ло­ми вне­су.

Мартин. Стьопа!.. А як же ти бу­деш слу­жить без дво­рянських бу­маг? То­бi й чи­на не да­дуть?

Гервасiй. Та вiн i так не слу­жить, йо­го ос­та­ви­ли за шта­том, - земський суд ска­су­ва­ли, те­пер та­кi чи­нов­ни­ки не ну­ж­нi.

Мартин. Як?!

Степан. Так, па­пiнька! Це прав­да, та я бо­яв­ся вам ска­зать! Нас трид­цять чо­ло­вiк ос­та­ви­ли за шта­том.

Мартин. За шта­том?.. Не слу­жиш?.. Не ну­жен?.. Земсько­го су­да не­ма?.. Ве­дiть ме­не!!

Ведуть.

За шта­том!.. (Ки­да бу­ма­ги в пiч.) Го­рять чер­во­но, як кров дво­рянська, го­рять!.. О-о-о! Не­щас­ний хлоп Мар­тин Бо­ру­ля!.. Те­пер ти бид­ло! Бид­ло! А Сте­пан - те­ля! (Ри­дає.) Пус­тiть! Ря­туй­те бу­ма­ги!.. Я сам поїду у дво­рянське соб­ра­нiє, у се­нат поїду… (Пiд­бi­га до пе­чi.) Зго­рi­ли… Ти­ся­ча руб­лiв зго­рi­ла, по­ло­ви­на ха­зяй­ст­ва про­па­ла, i все-та­ки - бид­ло! (Ти­хо пла­че.)

Палажка. Го­дi, ста­рий! Сла­ва бо­гу, що дво­рянст­во зго­рi­ло! Те­пер бу­де­мо жить по-ста­рос­вiтськи…

Степан i Ма­ри­ся (цi­лу­ють йо­го). Па­пiнька, зас­по­кой­тесь!

Мартин. Не ка­жiть на ме­не те­пер па­пiнька, ка­жiть тат­ко!

Гервасiй. Зас­по­кой­ся, Мар­ти­не!.. А те­пер я знов про­сю те­бе: да­вай по­же­ним на­ших дi­тей, во­ни люб­ляться, а ми на ве­сiл­лi за­бу­де­мо усе ли­хо! Та на­ка­же­мо їм, щоб уну­кiв на­ших доб­ре вчи­ли, то й бу­дуть дi­ти їх дво­ря­не!

Мартин. Яз ра­дiс­тю! Iдiть, дi­ти, сю­ди. Не­хай вас бог бла­гос­ло­вить, та вчiть, вчiть дi­тей своїх,

Марися i Ми­ко­ла об­нi­ма­ють Гер­ва­сiя, Па­лаж­ку, цi­лу­ю­ть­ся з Сте­па­ном.

Щоб мої ону­ки бу­ли дво­ря­на­ми.

Протасiй. Ая вам на цей слу­чай роз­ка­жу цi­ка­ву рiч… Лiт трид­цять то­му на­зад…

Гервасiй. Не­хай на ве­сiл­лi ко­му-не­будь роз­ка­жеш.

Протасiй. Га?

Гервасiй. Ка­жу, на ве­сiл­лi ко­му-не­будь роз­ка­жеш.

Протасiй. Тьфу! Де чорт уп­ре цього Гер­ва­сiя, то пря­мо i ро­та не роз­зяв­ляй…

Входе Омелько з со­ло­мою.

Мартин. Не тре­ба, зго­рi­ло! Все зго­рi­ло, i мов ста­ра моя ду­ша на тiм ог­нi зго­рi­ла!.. Чую, як ме­нi лег­ко ро­биться, на­че но­ва ду­ша сю­ди ввiй­шла, а ста­ра, дво­рянська, по­пе­лом ста­ла. Вiзьми, Омельку, по­пiл i роз­вiй по вiт­ру!..

Омелько. I що б то бу­ло на ци­гар­ки вiд­дать!

Завiса.