Хто вона?

Лиха зима сховається, А сонечко прогляне, Сніжок води злякається, Тихенько тануть стане,— Оддалеку бистресенько Вона до нас прибуде, Кому-кому любесенько, А дітям більше буде.

Леонід Глібов

ВІРШІ

Мати доні молодій  Огородик наділила.  Розкошує доня мила,  Каже неньці — тісно їй:  «В земляній сиджу коморі,  А коса моя надворі».  Хочу сей раз штуку втнуть:  Не скажу, як доню звуть;  Ви ж до загадки верніться,  З краю пильно придивіться.  [1893]

По полю ходить, носом оре  І розкидає по сліду  Одним шанобу, другим горе,  Тому привіт, тому біду.  Він оре скрізь: і на чужині,  І в нашій рідній стороні;  Колись і у моїй долині  Він дещо виорав мені.  Хто ж носом оре — чи вгадали?  Під жартом сховано добро;  Скажу, щоб довго не шукали:  Письменства нашого перо.  [1891]

Бачить — не бачить,  Чути — не чує,  Мовчки говорить,  Добре мудрує.  Кривду соромить,  Правди навчає,  Часом жартує,  Смішки справляє,—  Люба розмова;  Дай, боже, діти,  З нею довіку  Знаться-дружити.  Хто ж то такая  В світі щаслива,  Мудра, правдива  І жартовлива?  Як не вгадали,  Стану в пригоді,  Річ коротенька:  Книжка, та й годі.  [1891]

Байки білочка

П ухнату Білочку до себе Лев прийняв, Навіщо й як — того ніхто не знав, Бо не довідались сороки-цокотухи; Вони б усюди брехні рознесли, Зробили б бугая із мухи: «І так, і перетак, ми бачили, були». Дознався я, що Білочка служила, Нічого не робила; Було їй сказано: нікуди не втікать І панову хандру потроху розважать. Марудна служба, що й казати; Аж жижки трусяться скакати, А тут сиди, очицями моргай. Наш вік біжить, не скажеш: потривай. І Білочка свого діждала — Старенька і беззуба стала; Пора прийшла — І службу відбула. За те чумацький віз оріхів наділили; Хоч слово панове справдили, Аж любо глянути — оріх в оріх,— Цілісінькую б зиму, дякуючи, їсти, Та тільки що ж? Дивись на них: Дали тоді, як нічим гризти.

Є приказка весела: їж, Коли роток ще свіж, А то, як прийде час, зов’яне, Тоді ніщо вже не загляне.

Чиж та голуб

Весною Чижик молоденький, Такий співучий, проворненький, В садочку все собі скакав Та якось в западню й попав; Сердега в клітці рветься, б’ється… А Голуб бачить та й сміється: — А що? Попавсь? От тобі й на! Вже, певно, голова дурна… Не бійсь, мене б не піддурили, Хоч як би не хитрили, Бо я не Чижик! Ні… оце! — Аж гульк — і сам піймавсь в сильце.

Ото на себе не надійся, Чужому лихові не смійся!

Огонь і гай

Під Гаєм хтось Огонь покинув,— Чи подорожній там, чи косарі були, Чи, може, вівчарі картопельку пекли — Вітрець моторненький прилинув І потихеньку роздував. Розжеврівся Огонь, аж іскри кидать став… — Ой Гаю! Гаю зелененький! — Промовив він, пускаючи димок.— Чи бачиш ти, який я вдавсь тепленький? В холодний час нагрів би ввесь Гайок… Мене покинули, мою забули службу; Коли б Вітрець не був, то, може б, я погас. Скажу тобі під сей веселий час: Чому б з тобою нам не поєднати дружбу? Всю нічку я б тобі світив І видненько б було, хто б не ходив: Чи звір який у гущині сховався, Чи злодій уночі з сокирою підкрався; І знали б нас як двох братів, І я б горів, і ти б шумів, Не турбувало б нас ніяке лихо враже. Чи правду я кажу — нехай Вітрець нам скаже! — Авжеж, що так! — піддакнув їм Вітрець, Усюди вдатний молодець. Не довго думав Гай, на брехні спокусився, Не знаючи того, який Огонь дружок. Вітрець їм зараз прислужився: Мерщій поніс Огонь в Гайок І на суху поклав полянку. Світив Огонь всю нічку, аж до ранку. Попереду він за сушню узявсь І потихеньку став тріщати, А як Вітрець-підлиза розгулявсь, Тоді вже всюди став палати І братика свого по пожалів: І обпалив його, і обсмалив. Пропав Гайок, аж жаль було глядіти,— Мов чорная мара стоїть; Вже більш йому не зеленіти І краю рідного не веселить.

Молодіж любая, надія наша, квіти! Пригадуйте частіш ви баєчку мою; Цурайтеся брехні і бійтеся дружити З таким приятелем, як той Огонь в Гаю.