2. Розвиток та становлення української лексикографії

Мовознавці виділяють різні підходи до періодизації розвитку лексикографії. Деякі дослідники виникнення лексикографії відносять до часів Київської Русі з пояснення незрозумілих слів, яке початково здійснювалося у вигляді глос (голосографія), тобто тлумачення написів на полях і в тексті рукописних книг.

Узагальнення поглядів науковців на процес розвитку лексикографії в Україні, детальний аналіз сучасного українського тлумачного словникарства дає підстави виділити важливі періоди його історії.

Період зародження української лексикографії (староукраїнська лексикографія) – охоплює кінець ХVІ–ХVІІ століття. Це була епоха бурхливого культурно-просвітницького руху, розвитку науки, літератури, друкарства. У той період відкривалися братські школи, вищі навчальні заклади (наприклад, Острозька академія – 1580 р.), активізувалися наукові дослідження, у т.ч. й робота в галузі лексикографії.

Із цього періоду відомо кілька рукописних словників: перший українсько-слов’янський лексикон «Синоніма славеноросская», «Гептаглоссон» та ін.

Першими друкованими словниками в Україні були «Лексисъ сирѣчь реченія въкратцѣ собранъни и из словенского языка на простый рускій діялектъ истолъкованы» Лаврентія Зизанія (Вільно, 1596 р.), що містив 1061 слово, перекладене тодішньою українською літературною мовою із церковнослов’янської (іноді замість перекладу – пояснення, тлумачення), та «Лексиконъ славеноросскій и именъ тлъкованіє» Памви Беринди (Київ,1627 р.), який мав дві частини: переклади старослов’янських слів на українську мову (5 тис. слів) і тлумачення біблійних власних назв (2 тис. слів). Перекладна частина праці має багату синоніміку. Уперше подавалися ремарки до слів, ужитих у  метафоричному значенні. Перші прообразами сучасних лінгвістичних словників. Саме з іменами авторів цих праць пов’язують початки чотирьохсотлітньої історії української лексикографії. Перші українські словники відіграли помітну роль у становленні не тільки української, а й усієї східнослов’янської лексикографії. Деякі з них видано у наш час як пам’ятки старовини.

Другий етап – становлення (українська лексикографія кінця ХVІІІ– ХІХ століття) –  розпочався зі створення словників нової української літературної мови, хоч для цього і не було сприятливих обставин. Спочатку укладалися невеликі перекладні українсько-російські словники-додатки до текстів, писаних українською мовою (наприклад, словники, додані до «Енеїди» І.Котляревського (1809 р., 972 слова), до збірок народних пісень М.Цертелєва, М.Максимовича (1819, 1827 рр.). Пізніше з’явилися самостійні словники (наприклад, короткий словник при «Грамматике малороссійского нарѣчия» О.Павловського (1818 р., 131 слово).

Із середини ХІХ ст. українська філологія помітно розвинулась у суттєвих питаннях. У цей час досліджувалися проблеми походження мови, фонології, семантики, морфології, синтаксису. Плідна праця подвижників української науки сприяла також розвиткові лексикографії відповідно до часу, потреб і  обставин.

Відтоді з’являються великі за обсягом українські словники: «Словарь малороссійскихъ идіомовъ» М.Закревського (1861 р.) – перша спроба фразеологічного тлумачного словника; діалектні лексикони; російсько-українські та українсько-російські словники (М.Уманця та А.Спілки у 4-х томах, Є.Тимченка у 2-х томах із реєстрами до 40 тис. слів); іншомовно-українські та українсько-іншомовні (О.Партицького, Є.Желехівського – С.Недільського у 2-х томах, реєстр останнього – понад 64 тис. слів).

„Словарь малороссійскаго, или юго-восточнорусскаго языка" П.П. Білецького-Носенка (1843), "Словарь малороссійскаго нарѣчия" О.С. Афанасьєва-Чужбинського (1855), реєстр яких в основному складали слова загальновживаної української лексики, однак кожна з праць подавала різну стилістичну, граматичну й орфоепічну інформацію. Так, реєстр "Словаря малороссійскаго, или юго-восточнорусскаго языка" П.П. Білецького-Носенка фіксує в основному лише ті лексеми, які відрізняються від російських за фонетичними, словотвірними, семантичними та іншими особливостями. Словникові статті цієї лексикографічної праці демонструють багатий ілюстративний матеріал, який включає фразеологізми, прислів’я, приказки з живої української мови. Натомість "Словарь малороссійскаго нарѣчия" О.С. Афанасьєва-Чужбинського охоплював не всі пласти лексики української мови, оскільки недостатньо відображав тогочасну громадсько-політичну сферу життя українців. Але ця праця має важливе лексикографічне значення, оскільки в ній продовжує розвиватися тенденція до ремаркування, представлення граматичної та стилістичної інформації про слово, визначення його можливого переносного значення

Лексикографічні праці цього періоду стали основою лексичного фонду для перекладних, термінологічних, правописних словників наступного етапу. Третій етап – активна розробка багатьох різновидів словників –  припадає на ХХ ст. (до 1991 р.) і позначений появою, крім перекладних і  тлумачних, різних термінологічних словників.

Починаючи з другої половини ХХ ст., один за одним з’являються українські словники правничої, ботанічної, фізичної, математичної, хімічної термінолексики. Визначним явищем в українській лексикографії на початку ХХ ст. стала поява «Словаря української мови» у 4-х томах за редакцією українського письменника, перекладача, громадського діяча Б.Грінченка (1907-1909 рр., 68 тис. слів), який не втратив свого значення до сьогоднішніх днів (до кінця ХХ ст. перевидавався 6 разів).

Словник було укладено на основі української живої народної мови. Матеріали збиралися 40 років. Кожне реєстрове слово у ньому перекладається або тлумачиться російською мовою, супроводжується граматичними вказівками; у багатоскладових словах позначено наголос; більшість слів проілюстровано прикладами з літератури та усного мовлення; широко представлена фразеологія. Б. Грінченко розробив найдосконаліший для того часу правопис («грінченківка»), за яким було надруковано цей словник і який ліг в основу сучасного українського правопису. Попри те, що словник мав деякі недоліки (наприклад: відсутність лексики з творів новішої літератури; брак суспільно-політичної і науково-технічної лексики, слів іншомовного походження; нерозрізнення літературної та діалектної лексики; неповне розкриття значення багатьох слів; непослідовне розрізнення омонімії тощо), він став вершиною досягнень тогочасної української лексикографії і  був відзначений премією імені М.Костомарова Російської академії наук.

На початку ХХ ст. з’являються словники іншомовних слів (їх реєстри від 1 до 12 тис. слів), словники мови письменників (зокрема Т.Шевченка –  Н.Малечі, Нестора Літописця та ін.), орфографічні (найпомітніший –  правописний словник Г.Голоскевича, Петроград, 1916 р.).

На усіх попередніх етапах лексикографічною працею займалися збирачі - ентузіасти. Після Жовтневого перевороту 1917 року, коли відбувалося активнее відродження української мови, впровадження її в усі сфери життя. У 1921 році в Українській академії наук було створено Інститут української наукової мови, працівники якого займалися насамперед опрацюванням української наукової термінології.

З 1917 до 1933 року було укладено 83 термінологічні словники (з географії, математики, сільського господарства, геології, гірничої справи, медицини, для військових і  багато інших), близько трьох десятків загальномовних перекладних українсько-російських і російсько-українських словників. Незважаючи на недоліки у термінологічних словниках (вигадані, штучні слова-терміни, невиправдані запозичення тощо), ці лексикографічні праці відіграли позитивну роль у свій час і зараз впливають на формування та відродження національної термінології.

Період з 1921 до 1930 року називають «золотим десятиліттям» в історії українського словникарства. Однак на початку 30-х років процеси українізації згортаються і все спрямовується на максимальне зближення української і російської мов. Будь-які інші спроби присікалися, бо кваліфікувалися як антидержавні. Незважаючи на усі недоліки, викликані суспільно-політичними умовами, справжнім досягненням української лексикографії стало опублікування шеститомного Українсько-російського словника (1953-1963 рр., реєстр української частини перевищив 121 тис. слів) та тритомного Російсько-українського словника (1968 р., реєстр російської частини становив приблизно 120 тис. слів), які стали найповнішими нормативними лексиконами на той час. Упродовж 60 – 80-х  років ХХ ст. було видано чимало термінологічних словників, переважно російсько-українських: з  математики, тепло- та газотехніки, лісівництва, ветеринарії, механіки, спортивний, юридичний, для військових тощо.

Особливо цінним був Російсько-український технічний словник (1961 р.), який за реєстром (80 тис. слів) і  способом опрацювання словника наближається до енциклопедичних видань, як і ряд інших галузевих словників-довідників ттлумачно-пояснювального типу – економічний, філософський, біологічний, зоотехнічний та ін.

На цьому етапі активно розвивається галузь словникарства –  термінографія, яка займається теорією і практикою укладання термінологічних лексиконів. З  80-х  років чітко визначені проблеми термінографії: розроблення методології та конкретних прийомів створення спеціальних словників, вироблення науково обґрунтованих принципів відбору спеціальної лексики для окремих типів термінологічних словників, а також єдиних принципів організації, подання (тлумачення, перекладу, опису тощо) лексичних одиниць у спеціальних лексиконах для створення оптимальних умов користування ними, розроблення принципів класифікації й  типології термінологічних словників.

З  60-х  років лексикографи приділяють чимало уваги створенню шкільних словників різних типів. Відтоді упродовж майже трьох десятиліть у київських виданнях виходили: Фразеологічний словник Н.Батюк (1966 р.), Орфографічний словник І.Кириченка (з 1970 р. – 14 видань), Короткий тлумачний словник української мови (з 1978 р. – кілька видань), Орфоепічний словник М.Погрібного (1986 р.), Англо-український словник (1978 р.), Українсько-англійський словник (1982 р.), Словник фразеологічних синонімів М.Коломійця і  Є.Регушевського (1988 р.). Вершиною лексикографічних досягнень ХХ ст. стало опублікування тлумачного Словника української мови в 11-ти томах (1970-1981 рр., реєстр – понад 135 тис. слів), що охоплює лексичний склад української мови від І.Котляревського до кінця 70-х років ХХ ст. з його граматичною і стилістичною характеристиками. 1983 р. групі вчених, які зробили найбільший внесок у  створення цього академічного словника, присвоєно звання лауреатів Державної премії СРСР.

Четвертий етап - масове створення словників різних типів, у т.ч. й електронних – з 1991 р. Він розпочався зі здобуття Україною незалежності, відродження української мови і характеризується виданням за нетривалий час великої кількості словників різних типів. Підраховано, що за роки незалежності Української держави опубліковано стільки лексиконів, скільки було видано за попередні три етапи розвитку українського словництва, починаючи з 1596 р., – це понад 1000 праць.

Через значний вплив російської мови на українську протягом тривалого часу не всі українські словникарі успішно розв’язують цю проблему. Тому чимало лексиконів на початку цього етапу укладено за власними уподобаннями авторів і не відповідають науковим вимогам. На часі – проблема створення словників, які б відповідали природному розвиткові української мови.

У зв’язку з цим заслуговують на увагу Російсько-український словник складної лексики С.Караванського (1998 р., 35 тис. слів, граматичних форм, ідіом) та Російсько-український і  українсько-російський словник: відмінна лексика (упорядники Л.Мацько та ін., 1993 р.), у яких зроблено спробу усунути велику кількість русизмів, нав’язаних у період існування радянської влади в Україні.

Вагомий внесок у  видання нового покоління словників роблять такі київські видавництва, як «Наукова думка», «Освіта», «Перун», «Либідь», «Довіра», а також «Техніка» (Донецьк), «Прапор» (Харків). Так, видавництвом «Перун» в останні роки добротно видані зручні у користуванні іншомовно-українські/українсько-іншомовні загальні та російсько український політехнічний словники. Із часу проголошення незалежності України лексикографія невпинно розвивається і, по суті, бере активну участь у державотворчому процесі, виводячи українську мову як державну з меж національних на глобальну орбіту.

Із середини 90–х років виходить кілька лексикографічних серій: Бібліотека державного службовця, започаткована 1997 р. Спільно Київською держадміністрацією, Комісією з гуманітарних питань Київської міськради народних депутатів, Інститутом української мови НАН України та Українським науково-виробничим центром «Рідна мова» з метою органічного впровадження в повсякденну практику службовців України «Закону про мови»; Словники ХХІ століття (Київ) та Бібліотека державної мови (Харків) –  відповідно до благодійних програм і за фінансової підтримки Міжнародного фонду «Відродження»; Академічні словники – започаткована 2004 р. Діяльність сучасних словникарів регламентує Указ Президента України від 7 серпня 1999 р. «Про розвиток національної словникової бази». Цей нормативний документ підтримав зусилля Національної академії наук України щодо видання нового покоління академічних україномовних словників та створення їх електронного відповідника для інформаційних комп’ютерних систем. Відповідно до цього документу активно розробляється лексикографічний проект «Словники України», який включає велику й малу серії актуальних і своєрідних лексиконів паперових, а також створюються комп’ютерні словники.

Отже, кожен із періодів характеризується кількісними і якісними змінами у підготовці й виданні класичних лексикографічних праць, які засвідчують упровадження нових методик укладання словникових статей, використання нових принципів лексикографування словникового складу української мови аж до застосування новітніх комп’ютерних технологій.

Сучасна українська лексикографія стрімко розвивається та набуває нових рис. До 90-х рр. ХХ ст. найголовнішими лексико-графічними центрами видання словників були: Київ, Львів і Харків. Нині географічні межі значно розширилися, словникову продукцію видають у Дніпропетровську, Дрогобичі, Ірпені, Кіровограді, Сімферополі, Чернівцях, Ужгороді, Умані та інших містах України.

Про популярність та актуальність досліджень із сучасної української лексикографії свідчить значна кількість конференцій, круглих столів, координаційних рад, де найчастіше виокремлюють проблеми тлумачної, орфографічної, фразеологічної, діалектної, ономастичної, жаргонної лексикографії.