Мал. 8 Йон Антонеску.

6. Болгарія.

Вступ Болгарії у війну на боці айстро-німецького блоку мав наслідком національну трагедію болгарського народу, було вичерпано людські та економічні ресурси. Після війни зріс авторитет лівих партій, зокрема Болгарського землеробського народного союзу (БЗНС), лідер якого Олександр Стамболійський сформував новий уряд. Міжнародна ситуація була досить складною для Софії, за Нейїським мирним договором, Болгарія втрачала значну частину своїх земель, армія обмежувалась 20 тисячами вояків, знаяні розміри репарацій. Укладення договору викликало масове невдоволення населення, яке вилилося у страйки. В таких умовах уряд Стамболійського розпочав програму реформ, спрямованих на покращення становища селян та робітників. Обмеження інтересів буржуазії призвели до консолідації анти селянських сил, які об’єднались у «Народну змову», сили якої 9 червня 1923 р. здійснили державний заколот повлаиши уряд БЗНС та вбили О. Стамболійського.

Мал. 9 Цар Борис ііі.

Встановлена диктатура правих партій мала військо-фашистський характер, розпочались репресії проти опозиції. БЗНС та Болгарська комуністична партія не бажали втрачати владу, тому у вересні 1923 р. підняли повстання, яке однак було жорстоко придушене. Але це не принесло спокою країні, вже в 1934 р. 19 травня внаслідок державного перевороту до влади прийшов новий військово-фашистський уряд Кимона Георгієва. Було скасовано дію Тирновської конституції, розпущено Народні збори. Але вже в 1935 р. цар Борис ІІІ, скориставшись з чергової урядової кризи, відправив уряд Георгієва у відставку, зосередивши у своїх руках всю владу. Поступово авторитарний режим Бориса ІІІ з Франції почав переорієнтовуватись на Німеччину, яка вимагала перегляду Версальсько-Вашингтонської системи.

9 У третьому розділі “Радянсько-румунські відносини в контексті територіальних проблем Версальської системи” висвітлюються боротьба за Буковину та Бессарабію на Паризькій мирній конференції 1919-1920 р.р., взаємини між двома країнами та їх дипломатичні змагання навколо бессарабської проблеми на міжнародних дво- та багатосторонніх конференціях і у контексті створення системи європейської колективної безпеки.

Питання територіальної приналежності Бессарабії та Буковини було вирішено на Паризькій мирній конференції 1919-1920 р.р. Румунська делегація намагалася довести право Румунії на приєднання Бессарабії та Буковини, посилаючись на рішення “Сфатул церій”, Генерального конгресу Буковини та серпневу 1916 р. угоду між країнами Антанти та Румунією. Проблема для Румунії була пов’язана із позицією представників США, які звернули увагу на те, що на півночі Буковини, особливо між Прутом і Дністром, проживало слов’янське населення, а Бессарабія до війни була складовою частиною Росії, яка ніколи не перебувала у стані війни з Румунією й тому зазначена територія не могла бути об’єктом винагороди. Врешті-решт, виходячи із геополітичних міркувань та, боючись розповсюдження більшовизму, лідери Антанти на Паризькій мирній конференції прийняли рішення задовольнити територіальні вимоги Румунії. 10 вересня 1919 р. Сен-Жерменським мирним договором Австрія відмовлялася від Буковини на користь Румунії, нові кордони якої остаточно були встановлені Севрською угодою від 10 серпня 1920 р. 28 жовтня 1920 р. Великобританія, Франція, Італія, Японія та Румунське королівство підписали Угоду про об’єднання Бессарабії з Румунією (Паризький протокол). Ратифікацію цього протоколу, яка згідно із статтею 9-ю була умовою набрання ним чинності, Великобританія, Франція та Італія затягнули на довгі роки, а Японія взагалі його не ратифікувала.

Особливим етапом у спробі нормалізації відносин між Радянською Росією та Румунією, після невдалих двосторонніх переговорів 9-14 лютого 1920 р. у Копенгагені, стала радянсько-румунська прелімінарна конференція, що проходила у Варшаві 22 вересня – 25 жовтня 1921 р. Саме під час її проведення сторони розкрили сутність своїх доказів щодо бессарабського питання. Аргументація румунської сторони зводилась до наступного: з точок зору “історичної” та “національної”, Бессарабія складала інтегральну частину Румунії до 1812 р.; з точки зору “етнографічної”, населення Бессарабії значною мірою є румунським; з точки зору принципу національного самовизначення, Бессарабія приєдналася до Румунії за рішенням “Сфатул церій” – парламенту Молдавської Народної Республіки, яка була визнана урядом Керенського; що стосується перетину Пруту румунськими військами, то вони увійшли в Бессарабію на прохання “Сфатул церій” і залишилися там у зв’язку з рішенням про приєднання краю до Румунії. Аргументація ж радянської сторони будувалася на тому, що Румунія володіє Бессарабією за правом воєнної сили, претензії на законність такого володіння є неспроможними; Бессарабія не могла бути у 1812 р. нерозривною частиною Румунії, яка, як об’єднана держава, утворилася 1859 р. і була визнана 1878 р.; “Сфатул церій” не мав повноважень вирішувати питання про приєднання Бессарабії до будь-якої держави, оскільки цей орган не був виборним і визнаним центральною владою, його рішення прийняті в умовах окупації під прямим тиском воєнної сили; угода радянського керівництва і генерала Авереску від 5-9 березня 1918 р. передбачала евакуацію румунських військ з Бессарабії впродовж двомісячного терміну і була порушена румунською стороною. Досить суттєвою різницею в аргументації було обгрунтовування радянською стороною проблеми Бессарабії, головним чином, як територіальної. Дипломатії обох країн виробили на той час жорсткий стереотип для офіційної аргументації своїх позицій і впродовж, принаймні, 20-х років неухильно їх відстоювали як на двосторонніх зустрічах, так і на міжнародних форумах. Для румунської сторони сама постановка питання про Бессарабію на будь-яких переговорах вважалася неприйнятною. Радянське керівництво пов’язувало можливість досягнення міжнародних домовленостей із обговоренням бессарабської проблеми (або, у крайньому разі, із визнанням існуючого спірного питання щодо кордонів). Жодних результатів, як і Варшавська конференція, не мали зустрічі дипломатів обох країн у Генуї, Гаазі, Лозанні, Тирасполі, Одесі та Відні.

Певна нормалізація радянсько-румунських відносин розпочалася із взаємного підписання у 1929 р. Московського протоколу щодо дострокового введення в дію країнами, що його підписали, Пакта Бріана-Келлога. Не менш важливим етапом на цьому шляху була взаємна праця навколо змісту та формулювань Лондонської 1933 р. конвенції щодо визначення агресора. Нарешті, 9 червня 1934 р. між СРСР та Румунією були встановлені дипломатичні відносини. Незважаючи на підписання згаданих документів, СРСР не визнавав румунського суверенітету над Бессарабією, але й уникав зайвих згадок про свої права на цю територію. При цьому радянські дипломати не давали жодних підстав або приводу вважати Дністер державним кордоном між двома державами. У контексті створення системи європейської колективної безпеки, радянське та румунське зовнішньополітичні відомства обговорили і парафували текст угоди про взаємодопомогу. Проте зміщення з посад їх керівників (спочатку Н.Тітулеску, а згодом і М.Литвинова) не дозволили її підписати. З появою перших ознак зближення СРСР та Німеччини і Німеччини та Румунії радянсько-румунські взаємини суттєво охололи.