2. Форми реалізації права: поняття та загальна характеристика.

Форми реалізації права залежать від способів правового регулювання — дозволяючий, імперативний, заохочуючий і автономний. В зв'язку із цим виділяють чотири форми реа­лізації права: дотримання, виконання, використання і застосування.

Дотримання права — це така форма реалізації, яка полягає в пасивній поведінці учасників суспільних відносин. Вона виражається в утриманні від активних дій, щоб не порушити заборонні норми права. В даному випадку реалізується юридичний обов'язок. Наприклад, дотримання правил дорожнього руху, дисципліни праці. Дотримання права здійснюється, як правило, добровільно. Якщо ж ці норми порушуються, то реалізація здійснюється через державний примус при застосуванні норм права.

Виконання права — це така форма реалізації права, яка полягає в активній поведінці суб'єктів, оскільки необхідно виконати (здійснити) юридичні обов'язки, передбачені нор­мами права. Шляхом виконання реалізуються зобов'язуючі норми права. Наприклад, реалізація договірних зобов'язань, сплата податків.

Використання права — це така форма реалізації правових норм, яка полягає в здійсненні суб'єктами своїх прав. Вона полягає в активній поведінці учасників суспільних відносин по реалізації суб'єктивних прав, свобод і законних інтересів, передбачених управомочними нормами права. Ця форма реалізації здійснюється добровільно, за власним бажанням суб'єктів. Наприклад, договір дарування, реалізація права на освіту, права на працю тощо.[6]

Принципи, на яких ґрунтується реалізація норм права:

1. Законність — неухильне дотримання державними органами та посадовими особами закону в процесі реалізації норм права.

2. Обґрунтованість — прийняття рішення передбачає ретельне вивчення матеріалів справи; логічний аналіз доказів, перевірка достовірності юридичних фактів.

3. Доцільність — у правозастосовному акті повинен знайти відображення найбільш оптимальний та ефективний варіант реалізації правових вимог. (Наприклад: вирок не може бути надто суворим, чи м'яким, при його прийнятті повинно визначатись тяжкість заподіяного, ступінь вини, обставини, що пом'якшують чи погіршують становище обвинуваченого.)

4. Принцип соціальної справедливості — діяльність державних органів чи посадових осіб повинна базуватись на врахуванні інтересів суспільства в цілому, а не врахування становища чи рангу окремої особи чи групи осіб.[1]

3. Поняття і ознаки правозастосування. Вимоги, що висуваються до правозастосовчої діяльності.

Однією із найважливіших форм реалізації права є застосування права.

У юридичній літературі існує декілька визначень даного поняття, а саме:

1) це — особлива форма реалізації права, яка здійснюється державними та громадськими організаціями в межах їх компетенції у формі владно-організуючої діяльності з конкретизації норми права;

2) це — владна діяльність органів держави чи інших органів, повноваження яких делегує держава, які видають індивідуальні акти на основі норм права;

3) це — форма реалізації права, яка включає юридично-організаційну діяльність держави з втілення правових норм стосовно конкретних суб'єктів.

Таким чином, застосування права — це владна діяльність компетентних органів держави та посадових осіб з підготовки та прийняття індивідуальних рішень у юридичній справі на основі юридичних фактів та конкретних правових норм.

Застосування норм права має певні особливості:

— це діяльність, яка здійснюється відповідними державними органами чи за їх делегуванням громадськими структурами. (Наприклад: органами законодавчої влади, прокуратури, суду, виконавчої влади, громадськими організаціями.);

— їй притаманний державно-владний характер (акти, що видаються у процесі правозастосування є юридичними, невиконання їх тягне застосування державного примусу);

— вона завжди має активний характер, спрямована на виникнення, зміну, припинення правовідносин;

— здійснюється в особливих процесуальних формах;

— завершується прийняттям правозастосовчих актів, де фіксуються індивідуально конкретні приписи.[1]

За своїми формами провозастосовна діяльність поділяється наоперативно-виконавчу, правоохоронну і правосуддя.

Оперативно-виконавча діяльність передбачає виконання приписів правових норм з метою позитивного результативного впливу на суспільні відносини (наприклад, реєстрація шлюбу і народження, видання наказу про зарахування на навчання, видання свідоцтва про право власності на приватизований об’єкт та ін.). Її не слід плутати з оперативно-розшуковою діяльністю, яка є частиною правоохоронної діяльності і спрямована на виявлення, попередження, припинення, розкриття злочинів і осіб, що їх вчинили.

Правоохоронна діяльність є формою діяльності державних органів та деяких недержавних інститутів, спрямованою на охорону законності і правопорядку, захист прав і свобод людини, боротьбу зі злочинністю. Вона здійснюється органами прокуратури, органами внутрішніх справ, податковою міліцією, службою безпеки (наприклад, розслідування діянь, що містять ознаки злочину, нагляд за додержанням законів, контрольна закупівля товарів з метою виявлення фактів протиправної діяльності).

Правосуддя — це форма державної діяльності, яка полягає в розгляді і вирішенні судом віднесених до його компетенції цивільних, кримінальних та інших справ. Вона здійснюється тільки загальнимиі спеціалізованими судами.[4]

Основні вимоги правильного застосування норм права - система правил (принципів і норм), що підлягають виконанню в процесі правозастосовної діяльності.

Основні вимоги правильного застосування норм права:

1. Правова законність - належне додержання юридичної підстави справи:

а) засновувати рішення справи на конкретній нормі права чи сукупності норм, які прямо стосуються справи;

б) діяти в межах своєї компетенції; не виходити за межі повноважень, передбачених законом;

в) не ухилятися від застосування норми, коли виникають обставини, передбачені нею; не припиняти дії норми з будь-якого приводу (застарілість, невідповідність місцевим умовам та ін.) або під впливом особи (органу), що не уповноважена на те законом;

г) діяти відповідно до встановленої процедури і дотримуватися форми правозастосовного акта, що передбачена законом (акт повинен мати належні реквізити).

2. Обґрунтованість - всебічне і повне дослідження всіх фактичних обставин справи:

а) виявляти всі факти, що стосуються справи;

б) ретельно і неупереджено (об'єктивно) вивчати факти, встановлювати їх вірогідність, доводити їх відповідно до процедури, передбаченої процесуальним законом;

в) відкидати всі сумнівні факти і факти, що не стосуються справи.

3. Доцільність - вибір оптимального шляху реалізації норми в конкретній життєвій ситуації:

а) у межах змісту норми вибирати рішення, яке найповніше і найправильніше відображає зміст закону і досягає мети;

б) враховувати, що норма права не містить усіх особливостей кожної життєвої ситуації і діяти у відповідності з конкретними життєвими умовами місця і часу вирішення справи, її індивідуальними особливостями;

в) зважати на соціальну значущість застосовуваної норми, її відповідність "духу" права, однак не приймати рішення, яке суперечить закону (contra legem) або в обхід закону (praeter legem).

4. Справедливість - відповідність між діянням і винесеним рішенням у справі:

а) неупереджено (об'єктивно) ставитися до дослідження обставин справи, до осіб, що беруть участь у ній до остаточного рішення;

б) приймати рішення, що узгоджується з принципами моралі, загальнолюдськими цінностями, із власними моральними переконаннями та суспільства в цілому - у тому випадку, коли законом передбачені різні варіанти вирішення (тобто коли встановлені відносно визначені й альтернативні санкції).

Дотримання вимог правильного застосування права має істотне значення для зміцнення правопорядку, надійності права і стабільності правової системи суспільства.[2]