1.2.Природа пам’яті

Природу пам’яті досліджували ще Аристотель та Платон, але їх дослідження були більш філософськими. Значний фактичний матеріал зібрали у XVIII-XIX ст.. англійські психологи Паллет, Мак Елві, Мак Пич. Серед наших співвітчизників природу пам’яті вивчали І.М. Сеченов, В.В. Леонтьєв, П.І. Зінченко. [1, 12] Пам’ять – це одна з функцій мислення. В її формуванні важливу роль відіграють процеси, які протікають у підсвідомості. [13] Існують припущення, що будь-які думки, дії чи враження залишаються на підсвідомому рівні назавжди і нічого не забувається. Деяка інформація, забута протягом декількох років, знову приходить в область свідомого, викликана випадковими думками, враженнями, асоціаціями чи зусиллям волі. Є окрема інформація, яка так і не повернеться в зону згаданого, але тільки тому, що залишилась непотрібною. Але ця інформація також назавжди залишається в глибинах підсвідомого і нікуди не зникає. [14]

Згідно існуючим науковим поглядам пам’ять поділяють по способу запам’ятовування на :

• зорова (зберігання та відновлення інформації у вигляді зорових образів)

• слухова (зберігання та відновлення інформації у вигляді зорових образів)

• рухова (відновлення з достатньою точністю різноманітних складних рухів)

• емоційна (відновлення емоційних переживань)

• смакова, нюхова, тактильна ( пам’ять на сенсорні відчуття) .

Фізіологічні дослідження виявляють два основних види пам’яті – довгострокову та короткочасну, об’єм якої, згідно відкриття Єббінгауза, визначають за кількістю елементів, які вдається запам’ятати відразу. [15, стор. 592] Здебільшого природу явища зберігання інформації пояснюють тим, що інформація локалізується в окремих групах нейронів у вигляді асоціативних образів і за потреби відновлювається з підсвідомості. На молекулярному рівні чіткого пояснення цей процес поки що не має. Переважаючими залишаються теорії хімічної та фізичної природи запам’ятовування. Згідно першій в певних нейронах синтезуються специфічні білки, здатні зберігати інформацію, а в основі другої – існування динамічних локальних циркулюючих замкнутих електричних струмів, які охоплюють групу нейронів. Але останнє припущення більше підходить до пояснення короткочасної пам’яті. Теорію існування так званих енграм – слідів пам’яті, що мають молекулярну або нейронну природу ) сформулював ще у 1920 р. канадський нейрохірург У. Пенфілд [14] Але досліди нейропсихолога К.Лешлі та нейрохірурга Прибрама у 1940-х роках щодо локалізації пам’яті поставило теорію Пенфілда під сумнів. В дослідах на пацюках, яким видалялися частини мозку, К. Лешлі показав, що тварини не втрачали пам’ять про розташування місця їжі. Подальші спостереження за людьми, які втратили в автокатастрофах частину мозку, узагальнення отриманих протягом 30 років фактів стало основою для формулювання теорії про розподіл пам’яті по всій нервовій тканині, а не локалізацію її в певних зонах. Пізніше Прибрамом була сформульована «голографічна теорія» пам’яті, згідно якій механізм розподілу інформації в мозку нагадує за принципом побудову голограми – «ціле, закладене в частині». Побудова самої голограми основана на хвильовій природі передачі електричного імпульсу між нейронами та народженню інтерферентних картин. [16, 17]

Отже, теорія Маункастла про роботу нервової тканини за єдиним алгоритмом та теорія К. Прибрама про голографічний механізм пам’яті , як одного з вищих нервових процесів близькі за сутністю та дозволяють думати про неспроможність пануючої теорії функціональної локалізації.

На сьогодні теорія К. Прибрама, як і теорія Маункастла ще вважаються недостатньо доведеними та відносяться до альтернативних. [17]