Новаторство Народних оповіднь

У грудні 1857 р. (на титульній сторінці рік видання позначено 1858) з петербурзької друкарні Куліша вийшла невеличка книжечка під назвою «Народні оповідання», підписана прибраним ім'ям Марко Вовчок. Глибокі змістом, сильні емоційною схвильованістю, талановито викінчені як твори мистецтва «Народні оповідання» знаменували собою дальший крок у розвитку критичного реалізму в українській літературі. Збірка складалася з одинадцяти оповідань: «Сестра», «Козачка», «Чумак», «Одарка», «Сон», «Панська воля» (пізніша назва — «Горпина»), «Викуп», «Свекруха», «Знай, ляше!» (пізніша назва — «Отець Андрій»), «Максим Тримач», «Данило Гурч». Марко Вовчок оспівує в дусі народних ліричних пісень та повір'їв здійснення дівочої мрії про родинне щастя, ідеалу долі жінки-селянки, який у збірці «Народні оповідання» різко контрастує з реальною трагічною долею героїнь-кріпачок а оповідань «Горпина», «Одарка», «Козачка». Ідилічним принципом картинності користується письменниця в інших оповіданнях: у деяких з них створюються ідилічні початки для контрасту з трагічними закінченнями («Чумак»). Марко Вовчок, що виступила в літературі саме в розпалі боротьби за ліквідацію кріпосництва, по-новому поставила і розв'язала традиційну селянську тему.

Новаторство «Народних оповідань» полягало в тому, що письменниця йшла своїми самобутніми шляхами не тільки у відборі, узагальненні, ідейному трактуванні життєвого матеріалу, а й у художній його організації (форма викладу, особливості композиції, прийоми творення образів, фольклорно-розмовна основа стилю). Однією з центральних тем «Народних оповідань» є життя кріпаків, зокрема, страдницька доля жінки-кріпачки.

Використовуючи досвід сентиментально-реалістичної літератури у відтворенні внутрішнього світу персонажів, Марко Вовчок у зображенні героїні-се-лянки виходила насамперед з положення про непримиренну класову позицію кріпака щодо кріпосника. Слідом за Шевченком письменниця розгортає сюжети й образи гостросоціального, антикріпосницького наповнення, що відзначаються великою емоційною наснаженістю і спрямованістю на радикальні суспільні зміни.

Особливості оповідної манери та жанрове різноманіття малої прози Стороженка.

Малу прозу письменника можна поділити на групи:

• твори на історичну тематику: а) реальні сюжети («Голка»)

б) легендарно-фантастичні («Закоханий чорт»)

• твори етнографічного штибу («Два брати», «Скарб», «Дурень»)

• твори-анекдоти («Вуси»)

Гуморески «Вуси» і «Голка»

В основі гуморески «Вуси» лежить один з тих анекдотів, що активно побутували в чиновницькому середовищі (сучасники свідчили, що О.Стороженко літературно опрацював анекдот, який розповідав жартівник Животовський із Опішні).

Оповідання «Голка», побудоване на анекдотах про Потоцького, передає необмежену сваволю магната. Взявши для твору незначний з першого погляду факт присікування Потоцького до дрібного шляхтича, письменник зумів піднестися до ширших соціальних узагальнень.

Зразком романтичного опрацювання міфологічних мотивів є оповідання «Закоханий чорт», основане на повір'ї про кохання між чортом і відьмою та переказах про кмітливість запорожців. Оповідь діда про зустріч запорожця Кирила з чортом, історія відьми Одарки, перипетії пригод козака з чортом містять яскраві фантастичні епізоди, динамічні в розвитку сюжету, майстерні в користуванні засобами сміху. Фантастична історія, яка охоплює кілька центральних розділів, наче перлина, вкладена в коштовну композиційну рамку. Оповідач під враженням поїздки шляхами Слобожанщини з задушевним ліризмом змальовує картини природи.

новели «Вуси» (надруковане у 10-му номері «Основи» за 1861 рік і присвяченеП.Кулішу) і «Голка», написані у реалістичній манері з елементами бурлеску. Це гумористично-сатиричні твори, в яких автор висміює представників дворянства, їх обмеженість, розумовувідсталість. Від оповідань вони відрізняються сюжетно-композиційною структурою. І. Денисюкзазначає, що «новела – це найменша за розміром прозова форма, яка освітлює досить моментальноодин якийсь об’єкт, подію, картину». Згадані твори Стороженка побудовані так, що всі їхніепізоди тяжіють до однієї центральної події. У новелі «Вуси» – це вимога губернатора довійськового у відставці зголити вуса, а у новелі «Голка» – це наслідування збіднілим шляхтичемКондратовичем дій графа Потоцького, пов’язаних із голкою. Ще однією особливістю цих творів єнаявність «новелістичного повороту», який базується на ситуаційному переломі зовнішніх подій.Так, у творі «Вуси» головний герой дізнався про наказ, завдяки якому він може носити вуса, а вновелі «Голка» Потоцький із Кондратовичем ситуативно помінялися місцями, тобто жертвоювласного жарту став сам ясновельможний гетьман. Для обох творів характерне застосуваннянаскрізної сюжетотворчої деталі, яка власне й служить каталізатором і лейтмотивом головної ідеї.У цих новелах – це вуса і голка. Речі, що спершу були причинами негараздів головних героїв,потім стали їхніми рятівниками. У новелах «Голка» і «Вуси» розкривається лише одна сторона життя героїв, їхні характеривже сформовані і втягнені в анекдотичний, достатньо цікавий конфлікт. Також відчутні стислістьрозповіді, бажання вибрати і зупинитися на найголовнішому, хоч традиційна композиційнаструктура тут не порушена. Крім того, новели «Вуси» і «Голка» містять не лише розважальний,але й дидактичний зміст. О.Стороженко виховує читача, зацікавлюючи його, адже тоді урокзасвоюється найкраще.Дослідниця Соломія Павличко звертає увагу і на національну ідею новели «Вуси». У зустрічіголовного героя і начальника – «предсідателя» одразу ж проявляється поляризація: вони не тількирозмовляють різними мовами, належать до різних культур і класів, але й мають неспівмірнізовнішні образи: один – вусатий, другий – безвусий. Чому герой так трагічно сприймає втратувусів. Літературознавець відповідає: «Для героя Стороженка вуса – частина його української суті,

його ідентичності. Саме тому він не може з ними розстатися. Вони означають для нього іпідсвідому вірність ідеалам козацької волі (адже який козак без вусів), від якої залишилися тількиспогади, одяг та вуса; і форму компенсації втраченого, демонстрація своєї інакшості; і формупротесту; і певний вияв сексуальності, чоловічої сили (його здатність до любові і вміння любити).

Легендарно-фантастичне оповідання «Закоханий чорт» позначене певним наслідуванням романтичної манери молодого М.Гоголя. Типологічна схожість цього твору з оповіданнями з «Вечорів на хуторі біля Диканьки» виявляється в тому, що сюжет побудований на демонологічному матеріалі, реальне химерно переплітається із фантастичним, щедро використані образи народної сміхової культури, а також неординарно подані художні подробиці, мова твору барвиста. Як і автор «Вечорів…», О.Стороженко прагнув створити поетичний образ України, овіяної повір'ями, легендами, піснями.

В українській прозі О. Стороженко розвинув також сферу нарації, однією з прикмет якої була постійна уявна присутність слухача або читача. Серед його малої прози більшість оповідань – це твори з уснооповідною манерою оповіді, що притаманна, як правило, фольклорним жанрам. За наративними особливостями вирізняються: я-оповідання і оповідання в оповіданні, де присутні два наратори (в обох різновидах розповідь ведеться від першої особи).

Отже, мала проза О. Стороженка поліжанрова. У кожній групі творів письменник використовував різні за походженнями мотиви, що впливало на своєрідність творення сюжетно-композиційних структур та образних систем, і, безумовно, наративних особливостей.

Оцінюючи творчість О.Стороженка як суто романтичну, дехто з дослідників спробував розробити ще й класифікацію малої прози письменника. Так, М.Петров ділить його оповідання на 2 групи: етнографічні та історичні. О.Огоновський класифікує оповідання, до яких зараховує й роман „Марко Проклятий”, на 6 груп: · Легендарно-історичне („Марко Проклятий”); · Оповідання побутові на засновку історичному („Матусине благословення”, „Межигорський дід”, „Кіндрат Бубненко-Швидкий”, „Прокіп Іванович”, „Дорош”, „Споминки про Миколу Леонтійовича Коржа”); · Оповідання побутові з закраскою гумористичною („Вуси”, „Голка”); · Оповідання побутові на засновку переказів людових („Закоханий чорт”, „Сужена”, „Чортова корчма”, „Мірошник”); · Приказки („Не вчи лінивого молотом, а голодом” і т.д.); · Оповідання забавне („Не в добрий час”). На відміну од нього, Дм.Чижевський, як і М.Петров, ділить оповідання на 2 групи: фантастичні або історичні. Крім того, він виокремлює підгрупу спогади”. Детальніший поділ подав М.Зеров, який виокремив 3 групи творів письменника: · Гумористичні оповідання, засновані на історичних анекдотах (Голка”, Вуси”); · Ілюстрації до народних приповідок (Се така баба, що їй чорт на махових вилах чоботи оддавав”) оповідання зі складним набором сюжетів (Не в добрий час”); · Історичні оповідання (у тому числі оповідання-портрети, наприклад, Кіндрат Губенко-Швидкий”). І.Денисюк у монографії Розвиток малої прози XIX початку XX століття” розглядає фольклорно-етнографічні оповідання, оповідання-приказки, історичні оповідання (серед них теж присутні оповідання-портрети), новели. На відміну од нього, Є.Нахлік у розвідці Українська романтична проза 20-60 років XIX століття” писав про історичні оповідання, оповідання-нариси, оповідання-ідилію (Сужена”). А от Р.Міщук у книзі „Українська оповідна проза 50-60 років XIX століття” подав загальну класифікацію малої прози того періоду за трьома принципами: 1) з погляду проблематики (соціально-побутові, родинно-побутові, етнографічно-побутові, фольклорно-етнографічні); 2) з погляду творчого методу (реалістичні, романтичні); 3) з погляду стилістичного забарвлення (ліричні, гумористичні)[40]. Але водночас жоден із дослідників не охопив цими класифікаціями усієї творчої спадщини письменника. Одні з них занадто загальні, інші дуже роздрібнені. Пропонуючи власну класифікацію, спробуємо синтезувати класифікації, запропоновані нашими попередниками, але водночас візьмемо до уваги походження мотивів, сюжетно-композиційні особливості, образну систему тощо.  Отже, малу прозу О.Стороженка умовно можна поділити на соціально-побутові оповідання-прислів’я й оповідання-приказки, власне соціально-побутові, фольклорно-етнографічні, фольклорно-історичні з елементами ідилії, автобіографічні, химерні” оповідання та новели.  Не менше питань виникає при визначенні жанру більших прозових полотен. Так, твори Братья-близнецы” і Марко Проклятий” в Історії української літератури XIX століття” О.Гончар розглядає як повісті. П.Хропко зазначав, що Братья-близнецы” роман, а Марко Проклятий” повість. На відміну од цих дослідників, Є.Нахлік називає твір Марко Проклятий” романом. Таким чином, перед нами постає завдання обґрунтувати власне жанрове визначення цих творів.