Засади та правила проведення «конференц-зібрання»

«Конференц-зібрання» є паліативною формою наукової конференції. Відповідно до засад цієї форми у ній редуковані деякі організаційні елементи, але зберігається основний зміст проведення наукової конференції, який полягає в апробації особистих наукових досягнень учасників конференції шляхом публічного і безпосереднього ознайомлення з цими досягненнями інших.

Для участі в «конференц-зібранні» під час семінарського заняття студенти зобов’язані підготувати у письмовій формі доповідь, виголосити її та відповісти на питання аудиторії за змістом цієї доповіді.

Відповідно до теми «конференц-зібрання» студенти обирають певний аспект цієї теми. Наприклад:

1. Феноменологічний аналіз оповідання М. Єрґовича «Мама Леоне».

2. Оповідання М. Єрґовича «Мама Леоне» в контексті структуралізму.

3. Герменевтичні підходи до розгляду оповідання М. Єрґовича «Мама Леоне».

4. Оповідання М. Єрґовича «Мама Леоне» з огляду на засади рецептивної естетики.

5. Наратологічні розвідки оповідання М. Єрґовича «Мама Леоне».

Вимоги до оформлення доповіді див. у додатку 1. Крім цього, текст доповіді, на відміну від інших письмових завдань, має буди оздоблений науково-пошуковим апаратом, тобто списком використаних джерел і посиланнями у тексті роботи на цей список. Список використаних джерел не рахується у загальній кількості сторінок. Правила оформлення посилань і списку використаних джерел див. у: Як написати наукову роботу з літератури : Навчальний посібник для студентів. – К. : Вид. центр КНЛУ, 2013. – 56 с.

Зразок оформлення титульного листа доповіді:

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ ЛІНГВІСТИЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

Кафедра теорії та історії світової літератури імені професора В. І. Фесенко

ДОПОВІДЬ

на тему: «Феноменологічний аналіз оповідання М. Єрґовича «Мама Леоне»»

Студента (-ки) _____курсу_____групи

напряму підготовки________________

_________________________________

_________________________________

(прізвище та ініціали)

Викладач_________________________

_________________________________

(посада, вчене звання, науковий ступінь, прізвище та ініціали)

Національна шкала________________

Кількість балів_____Оцінка ЄКТС___

м. Київ – 20___рік

Додаток 4

Мама леоне

«Ти мусиш це пам’ятати!» – сказав я. «Що я мушу пам’ятати?» – запитала мама. «Я не тобі кажу, а собі». Вона тримала мене за руку, глибоко занепокоєна тим, що вона – не така мати, як інші, та й син її – не такий, як інші сини, і говорить він найчастіше неясно й занадто серйозно як на свій вік. «Не можна говорити з самим собою. Думати можеш, а говорити – ні. Якщо говоритимеш, то врешті збожеволієш». Вона, напевно, дратується. Тому я лише киваю головою. Коли вона дратується, я киваю головою, щоб вона не почала кричати, безглуздо сперечатися і щоб я врешті-решт не дістав по писку. Слово писок для мене жахливіше за будь-який ляпас. Коли мама казала писок, цього вже було достатньо. «Дістанеш по писку» звучало для мене так гидко, що я волів промовчати.

Ми йшли отак, вздовж моря, майже до Заострога. Вона тримала мене за руку й не відпускала. Гадала, що я зникну, якщо вона дозволить мені йти самому. Мама була такою, якою мами не мають бути. Не почувалася в достатній мірі мамою і від страху прикидалася. Власне кажучи, вона найбільше боялася, чи я, бува, не доросліший від неї, чи я не якийсь її мініатюрний предок, який помилково вийшов з її лона і прагне контролювати її життя, ставити перед випробуваннями на зрілість, до яких вона не доросла. Тому вона удавала дорослість і намагалася показати мені свою зневагу отими дивними фразами про божевілля, до якого можна дійти, розмовляючи з самим собою.

Я помітив, що вона мовчить, бо очікує від мене, щоб я щось сказав, а вона за це щось ухопиться і почне розкручувати сюжет. Я прицвяхував язик до піднебіння й дихав тихіше, щоб їй у диханні не причулися слова. Я мовчав, як космос. Вона не витримала: «Що ти мусиш пам’ятати?»

Треба було блискавично обрати стратегію: удавати, що не розумію її питання, чи показати, що я весь час думаю саме про те, що мушу пам’ятати. «Я мушу пам’ятати один цілком конкретний момент, той момент, коли я раптом відчув три запахи: запах моря, запах сосен і запах оливкової олії». Вона зупинилася, відпустила мою руку. Її погляд був зачудованим, але не віщував небезпеки. Вона посміхнулася й сказала: «Ти мій син!» Міцно обняла мене й запитала: «Хто твоя мама? Кого ти найбільше любиш?»

Це вже було безглуздо, і я не пам’ятаю, що відбувалося потім. Не пам’ятаю, чи ми попрямували в Заострог, чи пішли там до кондитерської на тістечка чи до готельного ресторану на оруг¹, яку я називав так, як у рекламі: ораталісмарибор. Чи ми сиділи всередині, бо мама не могла курити на повітрі, чи сиділи надворі, бо вона не була такою роздратованою, щоб не обійтися без цигарки, чи повернулися тим самим шляхом, через пляж, чи йшли дорогою... Нічого, нічого, нічого з цього всього я вже не пам’ятаю. Все, що було після питань: «Хто твоя мама? Кого ти найбільше любиш?», я забув і ніколи не згадаю. Ця частина мого життя мертва. Її вбила мама.

Через п’ятнадцять років (мені було вже двадцять два) я в кемпінгу на смерть посварився з Наташею. «Ти такий огидний, коли говориш зі мною!» – сказала вона, перетворюючи обличчя на маску бридливості. Ніхто ані до, ані після неї не вмів цього зробити, перетворити абсолютно все обличчя, включно з вухами, на маску бридливості. В мене від жаху підкошувалися ноги. Моя кохана перетворювалася на чудовисько. Вона не була тоді гидкою чи бридкою, не перетворювалася на гнійний чиряк, через який я б залишив будь-яку кохану на світі. Її обличчя ставало самою в собі бридливістю, як у фільмах жахів дитина стає щуром. Зазвичай у такий момент я хапав її за плече, притягував до себе, вона виривалася і, вириваючись, знову поверталася до своєї старої подоби. Вона мала посміхнутися і повернутися, бо Наташа завжди поверталася.

Однак того дня на Корчулі я був розлючений. Повернувся і рушив просто себе. Вже на п’ятому кроці я не знав, куди йду, хотів зупинитись, але не міг, не було сенсу крокувати далі, але який сенс був зупинятися, і я йшов, ішов, ішов... І, звичайно, був ображений, бо Наташа не пішла за мною. Залишилася біля намету чи де там вона була. Не поклала мені руку на плече. Вона ніколи цього не зробила і ніколи не зробить. Я хотів ненавидіти її за це.

Якщо ти на острові, то яким би розлюченим ти не був і не знав, куди йдеш, врешті-решт вийдеш до моря. Я зупинився на якихось скелях, гострих, як остаточне рішення, перед хвилями, які були дуже розбурхані, бо повз острів якраз пропливав великий корабель. На кораблі можна було побачити маленьких людей, які комусь махали. Я почувся самотнім, бо вони махали не мені. Чи, може, я так почувався з якоїсь десятої причини, але добре пам’ятаю, що почувався саме так і що відчув тоді три запахи: запах моря, залах сосен і запах оливкової олії.

«Боже милий, що я з собою роблю!» – сказав я вголос чи лише подумав, не знаю, бо я вже біг назад, через скелі, і через сосновий ліс, і через кемпінг, перечіпаючись через канати і топчучи чужі рушники. Наташі перед наметом вже не було. Всередині теж. Я побіг до колонки. Я побачив їх у десяти метрах – і колонку, і Наташу. Наташа мила великий круглий помідор. Якісь люди стояли за нею. В мене не було часу зупинитися. Я нічого не міг змінити. Я біг, довго біг, зараз мені здається, що я біг годинами, а найдовше – отих десять метрів. Я запам’ятав кожну мить, кожну краплину, яка поливала масну поверхню помідора і її руки, кожну, яка впала перед її ступнями. Біля колонки, як і на всіх кемпінгах Адріатики, була грязюка. Я не загальмував навіть у грязюці. Я заляпував себе, тих людей і її, яка почала обертатися. Це тривало довго, це заляпування й обертання, але вона не встигла повернутися, не встигла побачити, хто наближається, не знала, що це я, що я кидаюся на неї, що ми падаємо в грязюку, помідор випадає у неї з рук, що вона коротко скрикує, що я лежу над нею, що я лежу на ній і міцно її стискаю.

«Та відпусти мене нарешті!» – пильнуючи, щоб жодне слово, жоден звук не прозвучали грубо, щоб у цю мить усе: і тіло, і волосся, і вимазаний болотом одяг, і дихання – видавали її, оту, яка прагне, щоб я залишився. Я не міг її відпустити, бо мені здавалося, що вона зникне, так як зникло все те, що було колись давно, біля Заострога. Я хотів, щоб вона мовчала, щоб була тут, безсмертна в цю мить і більше ніколи, в грязюці біля колонки, в кемпінгу на Корчулі, за півметра від помідора, який залишиться покинутим і якого вже ніхто ніколи не пам’ятатиме. Помідор вмер, як тільки випав їй із рук.

Вже наступної миті, Боже милий, минуло ще п’ять років. Наташа була в Белграді, я був у Сараєві. Ішла війна. Війна мого життя, єдина, яку я пам’ятаю, і єдина, на якій я, схоже, й загину, хоч я ще абсолютно живий, не поранений, цілий, як Ахілл, якого не поцілили у п’яту. Телефони не працювали. Я був у Єврейському центрі біля мосту Дрвенія, навколо мене були люди, що чекали на зв’язок, переді мною – радіоаматор з якимось чудернацьким апаратом, ніби з часів Другої світової війни. З апарата долинав шум усіх морів світу і всіх кораблетрощ. Усе одразу. А крізь хвилі пробивався голос. Голос говорив: «Вона запитує, як ти?»

Звертаюся до радіоаматора: «Я добре, як ти?» Радіоаматор майже ковтає мікрофон: «Він добре, як вона, повторюю, він добре, як вона, прийом». І знову тріск старих кораблів, гуркотіння хвиль, жах моряків: «Вона добре, що йому послати?» Мені неприємно, що п’ятдесят людей слухають мою розмову. Я схиляюся й кажу радіоаматору на вухо: «Пришли мені газет і сала!» Він ледь здригається від подиху в своєму вусі й продовжує: «Нехай вона пришле йому газет і сала, повторюю, газет і сала!» Єврейський центр голосно засміявся, напевно, через газети, а голос із того боку шелестів: «Вона думає про нього і просить його берегти себе!» Настав момент, коли розмова мала закінчитися. Люди чекали своєї черги, а я мусив сказати ще одне речення, оте, яке вартує більше від будь-якого мовчання і яке б мало зробити те саме, думав я, що зробили обійми в болоті Корчули. Я жахався слів, слів, слів, які я міг сказати, яких я не повинен був казати, які розсипалися, наче пісок із розбитого годинника, розливалися, як ртуть по дерев’яній підлозі кабінету хімії, як маленька смерть, що росте в мені, смерть помідора біля колонки, тоді я його згадав, той помідор, а я гадав, що він помер, ні, не помер, з’явився востаннє, випадаючи з її рук, він повертається до мене, ось зараз, у мить стрибка в порожнечу, бо з другого боку немає вже нікого, немає ні мене, ні кемпінгу, ні Корчули, ні сварки, ні її обличчя, перетвореного на бридливість, прекрасну милу бридливість, якої вже немає... Я не наблизив губ до чоловічого вуха і не шепотів. Я сказав голосно, ніби ми насправді тут, у її вітальні, самі, бо генерал із дружиною поїхали на море: «Я люблю тебе найбільше в світі!» Радіоаматор обернувся до мене. Вперше в житті він побачив моє обличчя. Від нашої першої з ним зустрічі я завжди був у нього за спиною. Ймовірно, він більше ніколи мене не побачить. «Це ти скажеш сам», – прошепотів він, зняв навушники, а я сів на його місце. У навушниках шум був іще сильнішим. Я не знав, куди йдуть мої слова, не знав, хто їх слухає, в яких хвилях вони зникають і чи є десь спокійне місце, з якого їх можна було почути чисто, так чисто, як вони будуть вимовлені лише зараз: «Наташа, я люблю тебе найбільше в світі!»

Весь Єврейський центр плакав, як після доброї вистави. Плакали всі: і чоловіки, й жінки. Одне речення примусило розплакатися стількох людей. Це речення, щоправда, було важливим, але лише для того, хто його тоді вимовляв, і тої, яка його почула, всі інші могли в цей момент спокійнісінько спати або колупатися в носі, або стріляти з рушниць, або молитися Богу, або виголошувати якісь загальні істини і слова, які можуть врятувати світ, але вони все одно плакали, напевно, тому, що прощалися тоді зі своїм життям, бо їх їла ще одна маленька смерть. Жодного із заплаканих облич я сьогодні не пам’ятаю.

Я не пам’ятаю тих важливих моментів, забуваю, щойно скажу: «Ти це мусиш пам’ятати». Життя було б довгим, якби я більше пам’ятав. Я забув майже все. Крім отого, як я біжу від берега до кемпінгу, або того, як пильную, щоб мама не сказала писок. Усе інше зникло. Речі, що зникли, поділяються на ті, які я міг зберегти, й ті, які перетворилися на низку моїх маленьких смертей. Ті смерті – як сірі плями на старій географічній карті. Ніхто не знає, що там, може, ще одна Індія. Я міг зберегти речення «Я люблю тебе найбільше в світі», але не знав, як це робиться, або не бажав знати, що страх не є моїм найкращим союзником у житті. Наташа ще деякий час була в Белграді, а потім поїхала в Канаду, бо я ніколи більше не дзвонив. Я пробував за нових обставин говорити: «Я люблю тебе найбільше в світі» і зазвичай почувався, як радіоаматор, який переводить слова через ріки й моря, і кожне я перетворюється на він, а кожне ти – на вона. Або щось у цьому роді. В кожному разі, ніхто більше не плакав.

Зовсім недавно вмикаю я радіо, бог відає, яку станцію, але в кожному разі не нашу, а там крутять пісню «Мама Леоне». Я знову пригадав запах моря, запах сосен і запах оливкової олії, водночас. І все, що виникло з тих запахів. Не знаю, що спільного має з цим та пісня, але, певно, має, бо приходить із чогось такого, що я забув, з однієї з отих маленьких смертей. Ту «Маму Леоне» треба було б кудись помістити, але я не знаю, куди і як, бо в цьому, що я розповідаю, вже немає місця. Його ніколи й не було. Моя мама тимчасом стала справжньою, дорослою мамою, і я зараз – вже її син. Аж ніяк не предок. Вона більше не каже писок, але інколи це звучить саме так.

Переклад Алли Татаренко

Додаток 5