1.3. Поняття про методологію наукового дослідження.
Об’єктивне знання проявляє можливість знаючого «бути в курсі чого-небудь», «відрізняти і пізнавати» істинне першоджерело та відповідний напрямок розвитку об’єкта. У цьому сенсі слова «знання» і «знати» індоєвропейського походження, при цьому вони співвідносяться з двома основними значеннями: 1) «різати» та 2) «зв’язувати» Ми вважаємо це древнім прообразом того, що згодом філософи назвали «аналіз», як розкладання цілого (у тому числі речовини) на початки, основи, стихії, тобто на його складові частини. «Права анализа безусловны в истинной философии, ибо философия есть прежде всего анализ, анализ по преимуществу, предполагающий интуицию и синтез»
Духовна та матеріальна діяльность особистості передбачає взаємозалежне поєднання ідеального змісту, ідеї, сутності, призначення і кінцевої мети як можливості досягнення найвищої цінності, доступної людині. Тому, в першу чергу вченому, необхідно пам’ятати і усвідомлювати сенс науки як важливого і особливо значущого засобу для пізнання і осягнення істини. Для цього необхідна методологія науки (наукового дослідження). Вона розроблена і розвивається як складова частина гносеології та епістемології, за допомогою яких вивчаються можливості і закономірності пізнання, форми, методи, засоби пізнавального процесу, умови та критерії істинності наукового знання. Сама ж методологія науки визначається як вчення про організацію науково-дослідної діяльності, тобто цілеспрямованої активності людини на основі впорядкованості та системної цілісності у сфері наукового пізнання світу. При цьому «наукове пізнання» розглядається як суспільно-історичний і просторово-територіальний процес, який є предметом дослідження гносеології (епістемології), але об’єктом вивчення методології науки. У той же час «наукове дослідження» визначається як суб’єктивна діяльність людини для отримання нових об'єктивних знань і є предметною специфікою методології науки (методології наукової діяльності). Суб’єктивність вченого припускає можливість помилки і неточності у процесі наукового дослідження. Це означає, що навіть офіційно визнане наукове знання не завжди і не в усьому відповідає істині, а тому може бути тільки частково або в основному істинним, а в багатьох випадках навіть однозначно хибним (дивись співвідношення наукових теорій еволюціонізму та креаціонізму).
Тема 2. Онтологічна основа наукового дослідження План
1. Взаємозв’язок об’єкту та суб’єкту пізнавального процесу.
2. Значення Сущого в організації наукового дослідження.
3. Онтологія і наукове пізнання світу.
2.1. Взаємозв’язок об’єкту та суб’єкту пізнавального процесу.
Однією з причин відхилення від істини є те, що людина в процесі взаємодії із навколишньою дійсністю виступає як суб’єкт пізнання і впливає на об’єкт з метою задоволення своїх потреб. Усякий такий суб’єкт відрізняється властивою йому індивідуальною самосвідомістю, світоглядом і здатністю особистого сприйняття або відторгнення об’єктивної реальності. З точки зору філософії суб’єкт – це не просто людина як носій будь-яких властивостей і продуцент дії, але й активне, свідоме духовне начало, яке протиставляє себе зовнішньому світу та своїм власним станам, розглядаючи їх як об’єкт. У той же час об’єктом є те, що існує незалежно від нашої свідомості, але дано нам у пізнанні. При цьому «об’єкт не тотожний об’єктивній реальності, і виступає як та її частина, яка знаходиться у взаємодії із суб’єктом». Виникає методологічна необхідність за допомогою таких галузей філософії як гносеологія та епістемологія визначати, використовувати і вдосконалювати критерії істинності чи хибності наукового пізнання і похідного від нього знання. Іноді ці розділи філософії ототожнюються і розглядаються як синоніми. Вони подібні, але не тотожні між собою. Істотна відмінність між ними виявляються на прикладі протиставлення (опозиції) «суб’єкт – об’єкт» у гносеології як загальної теорії пізнання і «об’єкт – знання» в епістемології як більш конкретній теорії наукового знання. В якості єдності та взаємозв’язку гносеології – епістемології ми розглядаємо не тільки протиставлення, а й об’єднання суб’єкта з отриманим знанням у пізнаваному об’єкті за принципом «суб’єкт ↔ об’єкт ↔ знання» (рис. 1.6).
Рис. 1.6. Принцип гносеологічної та епістемологічної єдності