2. Стилістичне використання багатозначності

Багатозначність (полісемія) — це наявність в одного слова двох або більшої кількості значень. Для прикладу можна взяти слово низ: “нижня частина предмета” (“Ялинка затремтіла від низу до вершечка” — М. Коцюбинський); “низька місцевість” (“Повідь низи і долини покриє” — Я. Щоголів); “нижня течія річки” (“3 усіх усюд піднялись козаки: від Чигирина, від Пере­яслава, від Батурина, від дніпровського низу ” — О. Довженко). Полісемія має великі стилістичні можливості, проте це явище неоднаково проявляється в різних стилях.

Контекст офіційно-ділового й наукового стилів використовує лише одне із значень полісемічного слова, як правило, пряме. В офіційно-діловому і особливо в науковому стилі вживається багато термінів, що виникли шляхом метафоризації слів загальнонародної мови, однак ці метафори стерті і не використовуються як засіб створення образності. Візьмемо уривки з офіційно-ділового та наукового текстів: “Кабінетові міністрів України та Національному банкові України розробити й запровадити механізм, який сприяв би припливу коштів населення до Ощадного та інших банків України” (газ.). Слово механізм ужите тут лише в одному значенні — “сукупність заходів”, а в метафорично використаному слові приплив уже не відчувається жодної образності. “Багаторічна трав’яниста рослина заввишки до 60 см. Кореневище товсте, багатого-головкове. Стебло рослини виростає лише на другий рік. Листки на стеблі наполовину менші, ніж ті, що зібрані при корені в розетку. Квітки зібрані в кошики, мають приємний специфічний запах, жовтогарячий колір” (журн.). У цьому тексті стертими метафорами є ботанічні терміни багатоголовкове та кошик; багатозначне слово розетка використане тільки як компонент ботанічної термінології із значенням “група листків, скупчено розташованих на вертикальному стеблі”. В усній формі офіційно-ділового та наукового стилів слова в переносному значенні використовуються ширше, особливо при обговоренні гострих проблем державного й наукового життя, при веденні полеміки тощо. Наприклад, уривок із коментаря до “Закону України “Про товарну біржу”: “На біржах, як правило, встановлюється так звана цінова стеля. Але трапляються

Найбільший вияв можливості полісемії знаходять у художньому й публіцистичному стилях. Багатозначне слово тут може виконувати стилістичну функцію не тільки залежно від інших слів, а й з огляду на волю автора. Коливання значення того чи того слова, від конкретного до загального і навпаки, дає широкий простір для створення різних стилістичних ефектів. Беремо три приклади й розташовуємо їх у порядку розширення семантики слова крила: “Мене спиняє біла піна гречок, запашна, легка, наче збита крилами бджіл” (М. Коцюбинський); “Орлині крила чуєш за плечима, Самі ж кайданами прикуті до землі” (Леся Українка); “Все вище, вище й вище я здіймався на крилах мрій” (Леся Українка). У першому реченні крила вжите в прямому конкретному значенні, в другому значення його переносне й дещо загальніше. Третій уривок містить виділену лексему в найабстрактнішому значенні, чому сприяє не лише метафоричність її, а й належність до словосполучення на крилах мрій.

Слово троп запозичене з грецької мови, де воно означає “спосіб, прийом, манера, засіб, характер, лад, склад”. При запозичанні багатозначні слова, як правило, семантично звужуються, тому в українській мові це “слово, вжите в переносному значенні для створення образності”. Образність — передача загального поняття через конкретний словесний образ. Під словесним образом розуміємо використання слів у таких сполученнях, які дають можливість посилити лексичне значення додатковими емоційно-експресивними та оцінними відтінками. Елементами створення образності, крім переносних значень слів, є також граматичні засоби (зокрема різноманітні префікси, суфікси згрубілості та пестливості), алітерація, мелодико-ритмічні особливості тощо.

Тропи використовуються в усіх сферах мовлення, але розподіл їх між функціональними стилями нерівномірний. Офіційно-діловий стиль тропів здебільшого не вживає, за винятком окремих його жанрів (таких, як святкові накази й розпорядження, дипломатичні документи, звіти про засідання парламенту, про конгреси, мітинги та ін.). Наприклад: “Уперше Україна простягнула свої руки, з яких упали колоніальні пута, до дітей своїх, розкиданих по дальших і ближчих світах. Навіть УНР, чий досвід є для нас повчальним, свого часу не провела такого форуму, як той, що відбувся в Києві. На перший Конгрес українців, які живуть у колишніх республіках СРСР, з’їхалося понад тисячу наших сестер і братів (у тому числі з областей України), глибоко перейнятих ідеєю українського відродження, збереження національної ідентичності, побудови могутньої, вільної України” (газ.).

У науковому стилі тропеїчна образність, як правило, стерта. Тропи представлені тут здебільшого як компоненти термінологічної системи. Для ілюстрації можна навести кілька прикладів з ботанічної термінології й номенклатури; квітколоже, квітконіжка, маточка, чашечка; зірки, нетрів батіг, заячі вушка, калачики лісові тощо. Подекуди до тропів удаються в науковій полеміці з реальним чи уявним опонентом, зокрема для піднесення престижу вітчизняної науки: “Словників за старі віки було у нас чимало... Твори Лаврентія Зизанія, Мелетія Смотрицького та Памва Беринди виразно свідчать про велику філологічну освіту їх авторів. У той же час у Києві постає велике наукове вогнище — славна Могилянська Академія, і до нас у науку посилають своїх кращих синів усі православні слов’янські й неслов’янські землі—їдуть серби, болгари, їдуть румуни, їдуть з Москви. Значення Академії було незмірним, бо вона пробу­джувала культурні й наукові поривання. Такою вона була в XVII віці, такою ж осталась і в віці XVIII, коли вона притягувала до себе всіх, хто шукав нау­ку”* (І. Огієнко).

У публіцистичному стилі тропи використовуються набагато ширше. Але з огляду на основну рису цього стилю — взаємну зрівноваженість логізації викладу з емоційно-експресивним забарвленням — образність тут не може бути занадто яскрава, вона здебільшого оцінна. Надмірна образність затьмарює логічний елемент, відсуває його на задній план, а це спричинює зменшення впливовості й переконливості публіцистичного виступу.

У художньо-белетристичному стилі тропи спри­яють більшій дохідливості тексту (як у офіційно-діловому), увиразнюють і впо­рядковують виклад, посилюють його переконливість (як у науковому), забез­печують упливовість матеріалу, даючи йому оцінку (як у публіцистичному стилі). Та основна функція тропів у мові художніх творів — зображальна, ес­тетична. (Ці функції представлені й у публіцистиці, але значно меншою мі­рою.)

Порівняння — це троп, побудований на зіставленні двох явищ, предметів, фактів для пояснення одного з них за допомогою іншого. Стилістична роль порівнянь полягає у виділенні якоїсь особливості предмета чи явища, яка виступає дуже яскраво в того предмета, з яким порівнюється дане явище. По­рівнюватися може все — живе й неживе, фізичне й психічне, конкретне й абстрактне. Приклад:

“Загальне визнання — це не задоволення честолюбства. Це природна потреба письменників, що пишуть для народу. Це, коли хочете, частина творчого процесу. Дитячій літературі, мов дитині, дали пряник — “найкраща в світі”, а дитині потрібний не пряник, а вітамін росту” (газ.); “Низько в небі стримить, як золотий серп, пізній місяць... Через його спотикаються хмаринки, прудкі й ворухливі, як рибки. Біжать вони кудись отарами й табунами, розгойдуючи по землі хвостатими тінями” (С. Васильченко).

Епітет— слово, що образно означає предмет або дію, підкреслює характерну властивість певного явища чи поняття. Стилістична функція епітетів полягає в тому, що вони дають змогу показати предмет зо­браження з несподіваного боку, індивідуалізують якусь ознаку, викликають певне ставлення до зображуваного. Наприклад: “Я дивлюся на наше велелюд­не зібрання, і на душі світло та радісно, як то не часто буває, коли здійснюється, нарешті, давня й велика мрія всього життя. Та водночас не полишає й присмак ще й якоїсь сумоти: і чому ж бо саме нам, українцям, національне єднання віддаровується долею так нечасто, навіть не кожному з наших поколінь? Кому завдячуємо цим — безликій, невблаганній силі під назвою Історія чи таки ж і самим собі?” (І. Драч); “Мокрий і стомлений, аж ліньки було спинитись і повиливати з мокрих шкарбанів воду, щоб вона не чвяхкотіла там, він чвалав до села, солодко мріючи про відпочинок. Ось уже видно й крайні хати, а там пройти трохи вуличкою понад берегом і буде невелике подвір’я кульгавого Мо­скалика, в якого Лебединський завжди спиняється. Як приємно буде зняти мокре взуття, сісти на лаві, простягти натруджені ноги й закурити! На цьому, влас­не, й кінчалася для Лебединського справжня насолода від полювання, бо далі, навіть перед Москаликом, цим напіврибалкою, напівхліборобом, що нишком пострілює і дичину з шомполки, треба було матися на обачності, стерегтися сказати зайве необережне слово” (Б. Антоненко-Давидович);

Метафора — троп, побудований на вживанні слів у переносному значенні на основі подібності за кольором, формою, призначен­ням. Ми часто використовуємо слова й словосполучення, абстрагуючись від їхньої метафоричності. Наприклад, вушко голки, язик полум ’я, наріжний ка­мінь (основа, найважливіша частина чогось), перша ластівка (ознака появи чогось). Це так звані стерті метафори, які вже є не засобом створення образ­ності, а джерелом виникнення нових лексичних значень, тобто одним із чин­ників розвитку багатозначності. Є метафори теж загальномовні, але такі, що не втратили своєї образності, емоційності: голубе, лебідонько, пташечко, со­коле. Вони є надбанням народно-поетичного мовлення. Але власне образні засоби — випадки нової, оригінальної метафоризації, так звані індивідуальні авторські метафори. Вони часто використовувані в публіцистиці, ще частіше — в красному письменстві. Наприклад: “Чоловік так і живе, затиснутий бідою в лещата. Шість фронтових операцій і три після війни! Найскладніша — в шістдесят дев’ятому, коли на Лося медицина рукою махнула. Та що медицина! Навіть рідна жінка відцуралась, вважаючи чоловіка покійником, і повіялася з іншим. Теж треба пережити! Вистояти на одній нозі, не зламатися, не дати життю скрутити себе в баранячий ріг” (С. Колесник); “Полохливий заєць, причаївшись під кущем, пригина вуха, витріща очі й немов порина ввесь у море лісових звуків ” (М. Коцюбинський).

Особливо виразними стають стилістичні можливості метафори, коли вона виступає в поєднанні з іншими тропами, зокрема з порівняннями:

“Сонце згасло. На землю швидко напинається пітьма. Гори німо, але велично, ніби колони, що підпирають склепіння велетенського храму, стоять певні своєї могутності” (У. Самчук).

Метонімія (гр. теіопутіа) — це троп, побудований на перенесенні значення за суміжністю, тобто на основі тісного внутрішнього чи зовнішнього зв’язку між зіставлюваними поняттями. Зв’язок цей може бути між автором та його твором (читати Шевченка); між дією і знаряддям дії (усе пішло під ніж); між посудиною і вмістом (хоч відро випий); між предметом і матеріалом (ходити в золоті та діамантах); між місцевістю і людьми, які в ній перебувають (місто спить). У публіцистичному стилі найчастіше вживаються метонімії останнього типу: “Тегеран і Багдад обмінялися різкими нотами протесту”; “Чи може Європа спати спокійно?”; “Київ вітає учасників конгресу українців”. У художній літературі широко використовуються метонімії всіх типів:

Синекдоха (гр. Synekdoche) — троп, побудований на кількісній заміні: однина вживається замість множини, частина замість цілого, видова назва замість родової: “Скажемо відверто, не кожного дня вчитель замислюється над тим, як розмовляти з дітьми, як досягти взаєморозуміння. Одні педагоги вважають єдино можливим повчальний тон: мовляв, коли це учень, то він мусить нас поважати, слухати, боятися. В інших будь-яка провина викликає різкий осуд, численні нарікання, принизливі для школяра коментарі. Є й учитель- “демократ ”, який, щоб досягти певного контакту, розмовляє запобігливо, зі зменшено-пестливими слівцями” (газ.);

Буде бите

Царями сіянеє жито!

А люде виростуть. Умруть Ще незачатії царята...

І на оновленій землі Врага не буде, супостата.

А буде син і буде мати,

І будуть люде на землі.

(Т. Шевченко)

Персоніфікація — (лат. persona “особа” та facio “роблю”) — троп, побудований на наділенні предметів, явищ природи та абстрактних понять рисами людини: “Юність ішла демонструвати відданість незалежній Украї­ні” (газ.), “Новини поспішають, набігаючи одна на одну ” (газ.);

Ходила яблуня і стукала у вікна;

Бульдозер до кінця не викорчував сад.

І яблуня одна, нікому непідзвітна,

Хазяїна свого шукала навздогад.

Та так і не знайшла, було багато вікон.

Л. Костенко

Гіпербола (гр. hyperbole) — троп, в основі якого лежить підкреслене перебільшення розмірів, рис, характеристик, ознак предмета чи явища. Про­тилежний гіперболі троп — літота (гр. litotes). У публіцистичному стилі ці тропи використовуються для загострення уваги, для пожвавлення викладу: “Промінь недавньої радості перемоги ще не встиг висушити океан горя й сліз тривалої війни”; “Реальність нинішнього становища така, що існує приблизна рівність у воєнній галузі, достатня для забезпечення оборони. І це визнають обидві сторони. Але наявна рівновага військової могутності перебуває десь на рівні Монблану. Справа йде до того, що незабаром вона може досягти ще біль­шої висоти” (газ.). У художньому стилі гіпербола й літота використовуються здебільшого не в чистому вигляді, а як складники епітетів, метафор, порів­нянь: “Дивно побудований наш світ... Той має чудового кухаря, але, на жаль, такий маленький рот, що більш як два шматочки не може пропустити; інший має рот завбільшки з арку головного штабу, та ба, мусить задовольнятися якимсь німецьким обідом із картоплі” (М. Гоголь).

Алегорія (гр. allegoria) являє собою втілення абстрактного поняття в конкретному образі: хитрість — лисиця, підступність — змія, впертість — осел тощо. Це загальномовні алегорії, які використовуються в художньому стилі і в публіцистиці. Наприклад: “Як може Кувейт не мати проблем? Коли слон навалюється на мурашку, то цілком зрозуміло, що в мурашки виникають деякі проблеми. Така підступна мораль загарбництва щодо нашої країни” (газ.). У ху­дожньому стилі алегорія може бути індивідуальною. Наприклад, в одному з віршів Ліни Костенко втіленням незворушності, вічного спокою виступає сте­пова скіфська баба:

Ти звикла — коні, гаківниці, стріли,

Зрадецькі хани з профілем шулік...

Ти це забудь. Усе це застаріле,

Поглянь навколо. Це — двадцятий вік.

А ти стоїш. Звітрілі коси й руки.

Скришились плечі — може, скажеш, ні?

Були б у тебе кам’яні онуки.

Ти розумієш, бабо? Кам’яні!

Ото — літак, а не якась дараба.

Це все — прогрес. А ти стара, як світ...

Сміється баба, клята скіфська баба,

Сміється, ухопившись за живіт.

Активно вживаються тропи і в розмовному мовленні. Як правило, вони тут оцінні, в чому можна переконатися, ознайомившись із відтворенням розмов­ної мови в художньому стилі: “Хлопці трохи помовчали, але перегодя знов почали балакати спершу тихо, а далі все голосніше, а потім зовсім голосно.

• Карпе! — тихо почав Лаврін, дуже охочий до гарних дівчат. — Скажи- бо, кого ти будеш сватать?

• Ат! Одчепись од мене, — тихо промовив Карпо.

• Сватай Олену Головківну. Олена кругла, як цибулька, повновида, як по­вний місяць; в неї щоки, мов яблука, зуби, як біла ріпа, коса, як праник, сама дівка здорова, як тур: як іде, то під нею аж земля стугонить.

• Гарна... мордою хоч пацюки бий; сама товста, як бодня, а шия, хоч обід тягни.

• Ну, то сватай Одарку Ходаківну: ця тоненька, як очеретина, гнучка ста­ном, як тополя; личко маленьке й тоненьке, мов шовкова нитка; губи маленькі, як рутяний лист. З маленького личка, хоч води напийся, а сама пишна, як у саду вишня, а тиха, неначе вода в криниці.

Старий Кайдаш аж набік сплюнув, а Карпо промовив:

• Вже й знайшов красуню! Та в неї лице, як тріска, стан, наче копистка, руки, як кочерги, сама, як дошка, а як іде, то аж кістки торохтять.

• Але ж ти й вередливий! То сватай Хотину Корчаківну, — сказав Лаврін і засміявся.

• Чи ти здурів? Хотина як вигляне в вікно, то на те вікно три дні собаки брешуть, а на виду в неї неначе чорт сім кіп гороху змолотив.

• Ну, то бери Ганну.

• Авжеж! Оце взяв би той кадівб, що бублика з’їси, поки кругом обійдеш, а як іде...

Карпо прикинув таке слівце, що богомільний Кайдаш плюнув і знову вибіг з повітки.

Хлопці стояли один проти одного, поспиравшись на заступи”. (І. Нечуй- Левицький).