1. Організація охорони здоров’я та сестринської справи в срср.

Структура надання медичної допомоги населенню.

Зародження і розвиток медичної науки в СРСР нерозривно пов'язані зі становленням радянської охорони здоров'я. 26 жовтня (8 листопада) 1917 р. при Військово-революційному комітеті Петроградської ради робітничих і солдатських депутатів був утворений Медико-санітарний відділ (на чолі з М.І. Барсуковим), якому доручалося реорганізувати медико-санітарну справу в країні. Для надання медичної допомоги населенню на місцях з листопада 1917 року в різних районах країни почали створюватися Медико-санітарні відділи (при місцевих Радах) і Лікарські колегії (при деяких Народних комісаріатах). 2 (14 ) грудня 1917 р. Лікарські колегії звернулися до населення Радянської Росії зі спільним відозвою «Про боротьбу з захворюваністю, смертністю і антисанітарними умовами життя широких мас населення». Це звернення стало першим програмним документом Радянської держави в галузі медичної справи. 11 липня 1918 р. Рада Народних Комісарів прийняла декрет «Про заснування Народного комісаріату охорони здоров'я» - першого вищого державного органу, який об'єднав під своїм керівництвом всі галузі медико-санітарної справи країни. Першим народним комісаром охорони здоров'я РРФСР був призначений Микола Олександрович Семашко (1874-1949), який очолював Нарком охорони здоров'я до 1930 р. В 1918 р. для розробки науково-практичних питань при Наркомздоров'я РРФСР була утворена Вчена медична рада на чолі з Л.О. Тарасевичем із завданням розробляти і розглядати в науковому відношенні всі навчальні та науково-практичні питання в галузі медицини, гігієни та санітарії.

Одночасно розгорталася робота з підготовки кваліфікованих кадрів лікарів у медичних вузах, число яких постійно збільшувалося. До 1922 р. на додаток до вже існуючих 13 медичних факультетів було відкрито 16 нових.

Принципово важливим для розвитку медичної науки стало здійснення заходів щодо розвитку мережі науково-дослідних установ. У 1920 р. був організований Державний науковий інститут народної охорони здоров'я (ДЮЗ), який очолив Л.О. Тарасевич. Тут вирішувалися різні питання, що виникали в діяльності Наркомату охорони здоров'я. У 20-30-х роках почали функціонувати науково-дослідні інститути: контролю вакцин і сироваток, соціальної гігієни, професійних захворювань, Тропічний інститут, або інститут протозойних хвороб та хіміотерапії, охорони материнства і дитинства, курортології, перший у світі інститут переливання крові, інститути з вивчення мозку в Москві; травматології; епідеміології і мікробіології ім. Пастера, харчування, туберкульозний, хірургічної невропатології в Ленінграді; інститут очних хвороб в Казані; інститут ім. Пастера в Мінську, біохімії, експериментальної біології та ін. За перші 10 років Радянської влади в країні було організовано 40 науково-дослідних інститутів. У 30-ті роки інститути стали самостійними науковими установами.

У 1932 р. створено Всесоюзний інститут експериментальної медицини ім. О.М. Горького (ВІЕМ), перед яким було поставлено завдання розвитку медицини як науки, комплексного вивчення людського організму, вишукування нових методів дослідження, лікування і профілактики хвороб на основі досягнень біології, фізики та хімії. До 1941 р. налічувалося вже понад 200 медичних наукових інститутів і близько 20 тис. науковців.

Велика Вітчизняна війна 1941-1945 p.p. стала випробуванням для медичної науки, яка зуміла внести істотний вклад у перемогу радянського народу. Видатні досягнення військової медицини - розробка системи медичного забезпечення військ, етапного лікування, санітарно-протиепідемічного обслуговування діючої армії. У ці роки (1944) була створена Академія медичних наук СРСР, яка, поряд з координацією актуальних для воєнного часу досліджень, відразу ж приступила до планування та розробки найважливіших медичних проблем майбутнього післявоєнного відновного періоду. На академію були покладені також загальне планування, координація, оцінка результатів і контроль за проведенням наукових медичних досліджень з проблем союзного значення.

В Україні у 1972 р. було вже 50 науково-дослідних інститутів, у яких проводилися також підвищення кваліфікації, спеціалізація та підготовка висококваліфікованих фахівців у різних галузях теоретичної та практичної медицини.

На рубежі 1980-х - 1990 років над вирішенням медичних наукових проблем працювала широка мережа наукових центрів, 100 науково-дослідних інститутів, лабораторій, 78 медвузів, 5 фармацевтичних інститутів, 16 інститутів удосконалення лікарів і медичних факультетів університетів. У них працювало близько 100 тис. наукових і науково-педагогічних працівників, в т. ч. понад 8 тис. докторів наук і 50 тис. кандидатів наук.

Проте ще в середині 70-х років тоталітарна адміністративно-бюрократична система почала вичерпувати себе і увійшла в суперечність із вимогами суспільства, що відбивалося на всіх сторонах суспільного розвитку, у тому числі й на системі охорони здоров'я. Доля бюджетних видатків на галузь неухильно зменшувалась: у 1960р. - 6,6%; у 1985р. - 4,6%; у 1990 р. - близько 3%. Це різко сповільнило процес оновлення матеріально-технічної бази охорони здоров'я, її модернізацію, призвело до зниження професійного і морального рівня медичних працівників.

Основу сучасної системи організації медичної допомоги в Україні покищо складає система, успадкована від колишнього СРСР (система М.О. Семашка). Ця допомога була організована за територіальним принципом та етапністю її надання населенню країни з підпорядкуванням нижчого етапу вищому. Організація передбачає максимальне наближення медичної допомоги до місця проживання хворого і забезпечується відповідними, насамперед територіальними, медичними установами. Поряд із державною територіальною системою медичної допомоги населенню України, підпорядкованою Міністерству охорони здоров'я, в країні існує досить велика мережа відомчих лікарень, що перебувають у віданні інших міністерств та організацій.

Структура надання медичної допомоги населенню включає, по висхідній, первинну медичну допомогу, кваліфіковану та спеціалізовану допомогу. Медична допомога поділяється на швидку, або невідкладну, якої потребують хворі з гострими захворюваннями та пошкодженнями, та планову, яка здійснюється хворим з хронічними недугами.

Практична медицина в Україні - це медична допомога, яка щоденно надається сотням тисяч хворих в амбулаторіях, поліклініках та лікарнях. Це розгалужена система медичних закладів первинного, вторинного і третинного рівнів. У системі практичної медицини України працюють майже 240 тисяч лікарів, 630 тисяч середніх медичних працівників, стільки ж працівників допоміжних служб, розгорнуто понад 600 тисяч лікарняних ліжок.

Як і в більшості країн пострадянського простору, в Україні первинну медичну допомогу (в тому числі невідкладну медичну допомогу) в сільських районах забезпечують фельдшери фельдшерсько-акушерських пунктів (ФАПів) та лікарі сільських лікарських амбулаторій. У містах та в прирівнюваних до них населених пунктах таку допомогу здійснюють лікарі-терапевти, цехові лікарі, лікарі-спеціалісти поліклінік та дільничні лікарі (терапевти, педіатри, акушер-гінекологи). Невідкладна медична допомога надається також лікарями травмопунктів та бригадами «Швидкої допомоги». Останніми роками в нашій країні розпочалася робота щодо організації надання первинної медико-санітарної допомоги міському населенню лікарями загальної практики -сімейними лікарями.

Кваліфіковану невідкладну та планову допомогу отримують хворі на найбільш поширені захворювання у поліклініках міст та населених пунктів, у яких є кабінети та відділення відповідного профілю, та у відділеннях міських, центральних районних та обласних лікарень (вторинна допомога).

Практично в усіх обласних та великих міських лікарнях є відділення з основних розділів медицини, у яких подається спеціалізована допомога хворим мешканцям сіл та міст.

Велику роль у забезпеченні кваліфікованою та спеціалізованою допомогою населення відіграють клініки медичних університетів та академій України, які діють на базах відділень міських та обласних лікарень університетських міст. Висококваліфіковані кадри викладачів (професори, доценти, асистенти) здійснюють великий обсяг високоспеціалізованої допомоги при різних захворюваннях. Багато з цих клінік є міськими центрами спеціалізованої допомоги (третинна допомога).

Спеціалізовану допомогу громадянам України незалежно від місця їх проживання надають науково-дослідні інститути, які є науково-методичними та організаційними центрами з розробки та втілення новітніх засобів діагностики, лікування та профілактики захворювань і травм певних систем, органів чи ділянок. Серед них Київський науково-дослідний інститут експериментальної та клінічної хірургії АМН України, Харківський НДІ загальної та невідкладної хірургії МОЗ України, Київський НДІ нейрохірургії ім. А.П. Ромоданова АМН України, Київський НДІ кардіохірургії АМН України, Київський НДІ оториноларингологи, Київський НДІ ендокринології та обміну речовин АМН України, Одеський інститут офтальмології ім. В.П. Філатова, Дніпропетровський НДІ гастроентерології, Київський НДІ гематології та переливання крові, Київський НДІ туберкульозу та легеневої хірургії, Київський радіо-рентгеноонкологічний НДІ та ін.

Поряд з інститутами існує низка спеціалізованих центрів республіканського рівня з деяких галузей медицини (опіковий, проктологічний центри, центр хірургії щитовидної залози тощо).

В останні два десятиріччя в містах-великих промислових центрах (Київ, Харків, Донецьк, Дніпропетровськ, Запоріжжя, Одеса, Львів, Кривий Ріг, Херсон та ін.) створено спеціалізовані лікарні невідкладної допомоги, у яких відділення головних напрямків забезпечують ефективну спеціалізовану допомогу хворим з різними гострими захворюваннями та станами.

Система Семашка будувалась на наступних принципах (Попченко Т. П., аналітична доповідь; Національний інститут стратегічних досліджень, 2011): загальнодоступність безкоштовного медичного обслуговування, профілактика • соціально значущих захворювань, якісне медичне обслуговування, тісна взаємодія медичної науки і практики та єдність пропаганди здорового способу життя, лікування і реабілітації. В результаті було створено цілісну систему загальнодоступного безкоштовного медичного обслуговування, основними рисами якої були: домінуюча роль держави як у забезпеченні соціальних гарантій, так і в управлінні діяльністю охорони здоров'я; пріоритетність заходів щодо заохочення народжуваності й забезпечення здоров'я матері і дитини; профілактична спрямованість медичної політики: запровадження регулярних медичних оглядів серед дітей і трудящих (обов'язкова диспансеризація; санаторії і оздоровчі центри були добре обладнані і вважалися неодмінною частиною медичного обслуговування); гарантований доступ всього населення до медичної допомоги (платними були лише ліки, отримані поза лікарнею); збалансована система лікування, профілактики, реабілітації і санітарно-епідеміологічного нагляду; добре розвинута, чітко структурована система санітарно-епідеміологічної служби, спрямованої на боротьбу з інфекціями, професійними захворюваннями та хворобами, пов'язаними з екологічними проблемами (для медичного бслуговування робітників при промислових підприємствах створювались медико-санітарні частини); сформована, добре розвинена на всіх рівнях інфраструктура галузі; налагоджена система кадрового забезпечення.

Така система добре зарекомендувала себе в умовах адміністративно-командної економічної моделі, що використовувалася в СРСР, і у 60-х - 70-х роках минулого століття навіть оцінювалася ВООЗ як одна з кращих у світі. Проте в умовах зміни економічної моделі суспільства та розвитку ринкової економіки система Семашка виявилася непридатною для використання, адже була централізованою і розрахованою на планову економіку.

Разом з тим, Україна дістала у спадок і слабо розвинуту структуру первинної медичної допомоги, диспропорцію між амбулаторно-поліклінічною та стаціонарною медичними допомогами. Впродовж тривалого часу увага в основному приділялася розвитку дорогих видів спеціалізованої медичної допомоги: фінансове забезпечення первинної допомоги становило менше ніж 10 % коштів, виділених на охорону здоров'я. Кількість закладів первинної медичної допомоги на 10 тис. населення в Україні вчетверо менша, ніж у країнах ЄС: 1,2 проти 4,9. Чисельність лікарів первинної ланки у півтора рази менша, ніж у країнах Євросоюзу. Ще й тепер в Україні на первинному рівні починають і закінчують лікування лише до 30% пацієнтів у містах і до 50% пацієнтів у сільській місцевості. В той же час, кількість лікарень в Україні -0,63 на 10 тис. населення, а в ЄС - 0,31. Загальна кількість ліжок більша у півтора рази, тоді як кількість ліжок інтенсивної терапії в нас удесятеро менша, ніж у країнах ЄС. Середня тривалість перебування в лікарні у нас - 12,8 дня проти 9,2 в ЄС. Нераціональна організація первинної допомоги та її недостатнє фінансування призвели до формального підходу у здійсненні профілактики та диспансерної роботи. Як наслідок спостерігаються високі показники пізнього виявлення тяжких хвороб та ускладнень хронічних захворювань.

Отже, сьогодні українська система охорони здоров'я характеризується: • Недостатнім розвитком інституту сімейної медицини та наданням пріоритетності розвитку вторинної медико-санітарної допомоги;

• Нормативно закріпленою надмірною кількістю спеціалізованих ліжок та лікарень, що не відповідає реальним потребам населення у цьому виді допомоги та призводить до завищеного рівня госпіталізації;

• Відсутністю функціональної диференціації лікарень для надання різних рівнів допомоги;

• Наявністю паралельних систем надання стаціонарної допомоги (відомчі заклади);

• Розпорошеністю ресурсів через надмірну децентралізацію системи (на рівень малих міст, сіл та селищ);

• Високими термінами перебування в лікарні порівняно з країнами ЄС.

Запитання і завдання

1. Які заходи в галузі охорони здоров'я проводились Радянською владою, починаючи з листопада 1917 року?

2. Що Ви знаєте про заснування Народного комісаріату охорони здоров'я? Хто був першим його керівником?

3. Які науково-дослідні інститути почали функціонувати у 20-3 0-х роках?

4. Коли була створена Академія медичних наук СРСР?

5. Дайте характеристику розвитку мережі медичних наукових центрів.

6. Що означає «система організації медичної допомоги за М.О. Семашком»?

7. Дайте визначення поняттям: первинна, кваліфікована та спеціалізована медична допомога.

8. Де громадяни України можуть отримати кваліфіковану та спеціалізовану медичну допомогу?

9. Чому система Семашка виявилася непридатною для використання в умовах ринкової економіки?

10. Дайте загальну характеристику української системи охорони здоров'я на початок XXI ст.