§ 2. Інформаційні правовідносини: поняття, структура. Органи державної влади та місцевого самоврядування як суб’єкти інформаційних правовідносин

Головною особливістю інформаційних правовідносин є те, що вони є юридичною формою вираження інформаційних відносин, коли останні можуть існувати виключно в правовій формі.

ЗУ «Про інформацію» закріплено принципи інформаційних відносин, зокрема це:

1. гарантованість права на інформацію;

2. відкритість, доступність інформації, свобода обміну інформацією;

3. достовірність і повнота інформації;

4. свобода вираження поглядів і переконань;

5. правомірність одержання, використання, поширення, зберігання та захисту інформації;

6. захищеність особи від втручання в її особисте та сімейне життя.

Інформаційні правовідносини – це суспільні відносини, які виникають у процесі збирання, одержання, зберігання, використання, поширення, охорони та захисту інформації.

Структурними елементами інформаційних правовідносин є:

• об’єкт – те, у зв’язку з чим або з приводу чого виникають інформаційні правовідносини;

• суб’єкти – фізичні та юридичні особи, наділені інформаційною правосуб’єктністю;

• правовий статус – права, обов’язки та відповідальність суб’єктів;

• поведінка – визначені правовою нормою дії або бездіяльність суб’єктів.

Об’єктом інформаційних відносин згідно з ч. 2 ст. 4 ЗУ «Про інформацію» є інформація. У правовій доктрині розроблено чимало підходів до визначення переліку об’єктів інформаційних правовідносин, проте саме інформація визнається більшістю вчених в якості якщо не єдиного, то принаймні основного об’єкта інформаційних правовідносин.

Так, наприклад, В.А. Копилов, поряд з інформацією, до об’єктів інформаційних правовідносин відносить інформаційні продукти і послуги, виключні права, елементи інформаційної безпеки (інформаційні права і свободи особи, стан захищеності особи, захищеність інформації, інформаційні ресурси, інформаційні послуги тощо), інформаційні технології та засоби їх забезпечення (у тому числі програми для ЕОМ), інші об’єкти в інформаційній сфері^.

У свою чергу М.М. Рассолов об’єктами права в інформаційних відносинах називає різного роду інформаційні ресурси та інформацію, програми, бази даних, друковані твори, аудіо- та відеовізуальні матеріали, рекламні продукти, самі комп’ютери, інформаційні системи, засоби зв’язку та багато ін.^

Суб’єктами інформаційних правовідносин є їх учасники, які володіють інформаційною правосуб’єктністю, що включає в себе інформаційну правоздатність (можливість мати інформаційні права й обов’язки) та інформаційну дієздатність (можливість своїми діями реалізовувати права та виконувати обов’язки)^. Елементом інформаційної правосуб’єктності є також деліктоздатність, тобто здатність суб’єкта інформаційних правовідносин нести юридичну відповідальність за вчинене правопорушення (для фізичних осіб, як правило, настає з 16 років).

У правовій доктрині розроблено чимало підходів до поділу суб’єктів інформаційних правовідносин на види. Так, наприклад, В. А. Копилов пропонує виокремлювати:

• виробників (творців) інформації;

• володільців інформації (інформаційних об’єктів);

• споживачів інформації.

Д. Шпенов поділяє всіх суб’єктів інформаційних правовідносин на індивідуальні (фізичні особи) та колективні (юридичні особи, об’єднання громадян, органи державної влади та місцевого самоврядування)^.

Достатньо поширеною є думка щодо поділу суб’єктів інформаційних правовідносин залежно від обсягу належних їм прав та обов’язків на загальні (органи державної влади і місцевого самоврядування, крім органів, що володіють спеціальною інформаційною компетенцією; фізичні та юридичні особи, для яких інформаційна діяльність не є основним видом діяльності) та спеціальні (юридичні особи, установчими документами яких передбачено інформаційну діяльність як основну (наприклад, інформаційні агентства, друковані засоби масової інформації, видавництва, телерадіокомпанії, бібліотеки, архіви тощо), а також органи публічної влади, для яких нормативно-правовими актами встановлено виконання управлінських, регулятивних чи інших функцій в інформаційній сфері)^.

Достатньо поширеною у правовій доктрині є точка зору, відповідно до якої в якості самостійного суб’єкта інформаційних правовідносин виступає також держава. На користь цього підходу свідчить те, що держава бере безпосередню участь у цьому виді правовідносин, оскільки на неї покладено визначення та здійснення інформаційної політики, саме держава в особі її уповноважених органів створює нормативні базиси для інформаційних відносин, забезпечення інформаційної безпеки та ін.^

Вичерпний перелік суб’єктів інформаційних відносин визначений ч. 1 ст. 4 ЗУ «Про інформацію», відповідно до положень якої суб'єктами інформаційних відносин є:

1. фізичні особи;

2. юридичні особи;

3. об'єднання громадян;

4. суб'єкти владних повноважень.

Фізичні та юридичні особи вступають в інформаційні правовідносини з державою, органами державної влади, органами місцевого самоврядування, об’єднаннями громадян, один з одним.

Об’єднання громадян як суб’єкти інформаційних правовідносин беруть активну участь у роботі консультативно-дорадчих органів, у публічних громадських обговореннях в інформаційній сфері, у вивченні громадської думки. Також об’єднання громадян мають право направляти суб’єктам владних повноважень в інформаційній сфері запити на інформацію та скарги в процесі громадського контролю за їхньою діяльністю, а також скарги та заяви про правопорушення в процесі громадського контролю за дотриманням законності в інформаційній сфері; направляти суб’єктам владних повноважень в інформаційній сфері заяви (клопотання) про задоволення прав та законних інтересів в цій сфері.

Суб’єкти владних повноважень (тобто органи державної влади, органи місцевого самоврядування, інші суб'єкти, що здійснюють владні управлінські функції відповідно до законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень) є учасниками інформаційних правовідносин в процесі виконання завдань і функцій держави. Передумовою для вступу вказаних суб’єктів в інформаційні правовідносини є їхня компетенція.

Зокрема, до повноважень Верховної Ради України належить: визначення засад внутрішньої і зовнішньої політики; затвердження загальнодержавних програм економічного, науково-технічного, соціального, національно-культурного розвитку, охорони довкілля тощо.

Президент України призначає на посади та звільняє з посад половину складу Національної ради України з питань телебачення і радіомовлення; здійснює керівництво у сфері національної безпеки та оборони, очолює РНБО України, бере безпосередню участь у здійсненні координації та контролю за діяльністю органів виконавчої влади у сфері інформаційної безпеки.

Щодо безпосередньої участі Кабінету Міністрів України в інформаційних правовідносинах, то вона обумовлюється його статусом вищого органу в системі органів виконавчої влади.

Центральним органом виконавчої влади зі спеціальною компетенцією є Міністерство інформаційної політики України, утворене 2 грудня 2014 року. На Міністерство інформаційної політики України покладається забезпечення інформаційного суверенітету України, зокрема з питань поширення суспільно важливої інформації в Україні та за її межами, забезпечення функціонування державних інформаційних ресурсів, а також забезпечення здійснення реформ засобів масової інформації щодо поширення суспільно важливої інформації.

Крім Міністерства інформаційної політики України, активними учасниками інформаційних правовідносин є: Державна архівна служба України, Державна служба інтелектуальної власності України, Державна служба статистики України, Державна служба спеціального зв'язку та захисту інформації України, Державне агентство України з питань кіно, Державне агентство з питань електронного урядування, Державний комітет телебачення і радіомовлення України тощо.

Забезпеченням інформаційної безпеки України опікується Служба Безпеки України.

Говорячи про третю складову інформаційних правовідносин – правовий статус суб’єкта, слід зазначити, що він залежить від виду самого суб’єкта, характеру й особливостей правовідносин, в які він вступає, та багатьох інших чинників. Тому в межах цього питання обмежимося загальним положенням, однаково справедливим для правового статусу будь-якого суб’єкта: відповідно до ч. 2 ст. 34 Конституції України кожен має право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб – на свій вибір.

Поведінка суб’єктів інформаційних правовідносин може виявлятися як у вигляді їх діяльності, спрямованої на задоволення власних потреб в інформаційній сфері, тобто інформаційної діяльності, так і у вигляді бездіяльності.