1648-1654 Pp. Є найважливішим етапом національно-визвольної війни. Від 1654 р. І до кінця 70-х років XVII ст. Український народ вів боротьбу за збереження її результатів.

Становище України після Переяславської угоди

Розрив з Польщею та союз з Москвою, формування Української держави ще не розв'язали всіх завдань, які стояли перед українським народом: розгром військових сил Польщі, Кримського ханства і гарантування безпеки на заході й півдні, возз'єднання всіх українських земель у єдиній державі. Назрівала нова війна України й Росії проти Польщі. Але відбулося певне перегрупування сил: татари перейшли на бік Польщі і з союзників, хоч непевних і підступних, перетворилися на ворогів. Утворився новий фронт боротьби — на півдні. Внутрішнє становище України теж ускладнювалося. Селяни й рядові козаки, які отримали багато перемог над польськими феодалами, прагнули бути вільними господарями-землеробами. Старшина, українська шляхта, вище духівництво у переважній своїй більшості намагалися зосередити в своїх руках якнайбільше землі і перетворити селян, які мешкали на території їхніх володінь, у своїх підданих. Це призводило до все гостріших соціальних конфліктів, недовіри і напруження між низами і верхніми шарами суспільства. Царський уряд вже з перших місяців перебування України у складі Московської держави почав обмежувати права Української держави, все більше її підпорядковувати. Це викликало невдоволення як серед старшин, так і в народних масах, підштовхувало до пошуків нових союзників — ведення переговорів зі Швецією та Туреччиною. Загострюються зовнішні і внутрішньополітичні конфлікти та суперечності. За цих умов Богдан Хмельницький дбає про те, щоб досягти міжнародного визнання своїх династичних намірів і підкріпити традиційний військовий титул гетьмана титулом князя Руського князівства та утвердити його спадкоємність.

Московська держава, незважаючи на складність міжнародних відносин (загроза з боку Швеції з північного заходу і Туреччини та Криму — з півдня), після Переяславської угоди, весною 1654 p., вступила у війну з Польщею. На чолі з царем сорокатисячна російська армія вирушила на Смоленщину і Білорусь. За наказом Богдана Хмельницького йому на допомогу під Гомель вирушили три козацькі полки (20 тис.) під командуванням наказного гетьмана Івана Золотаренка, а під Смоленськ — 12 тис. козаків на чолі з полковником Василем Золотаренком. Бойові операції московсько-українського війська були успішними: здобуто Смоленськ, Борисів, Мінськ, Вільно, Ковно та інші міста, тобто значну частину Білорусії та Литви. Поряд з цим українські війська окупували південну Білорусію. Тут українські полковники стали запроваджувати українську адміністративно-політичну систему, розділяючи завойовані території на полки та сотні. Метою цих дій було приєднання окупованих територій до України, чого бажало і білоруське населення. Московські ж воєводи намагалися приєднати білоруські землі до Московського царства. Виник конфлікт, який вперше так погіршив відносини, що запахло війною. Але в цей час надзвичайно загострилася ситуація на польсько-українському фронті.

Мазепа

Найдовше з усіх гетьманів – з 1687 по 1710 р. – тримав гетьманську булаву Іван Степанович Мазепа (Калединський). З початком його гетьманування закінчується страшний період Руїни – недарма в пам'яті народній залишилася приказка «Від Богдана до Івана не було гетьмана» (мається на увазі від Богдана Хмельницького до Івана Мазепи). Виходець з сім'ї українського шляхтича, вихованець єзуїтської колегії та Київської академії, він розпочав свою службу при польському дворі, виконував дипломатичні доручення. За гетьмана Дорошенка він став генеральним писарем, а після І. Самойловича – гетьманом України.

Ставши гетьманом, він був змушений підписати Коломацькі статті, що обмежували й без того куцу автономію України і владу гетьмана. Гетьман за ними мав бути слухняним виконавцем царської волі. За Мазепи внутрішнє життя України стабілізувалося. В цей час в Україні зростає шляхетське землеволодіння, офіційно вводиться панщина (2 дні на тиждень). Оскільки сам гетьман був великим землевласником, він сприяв цим процесам. Бувши близьким другом російського імператора Петра І, він виконував всі його накази.

У 1702 р. у Мазепи з'явився небезпечний конкурент в особі фастівського полковника С. Палія, що підняв повстання на польському Правобережжі з метою визволитися від поляків та об'єднати Україну. Палій був прихильником козацького, демократичного ладу в Україні, а Мазепа – аристократичного, тому за доносами Мазепи Палій був усунутий та за вказівкою Петра І засланий до Сибіру.

Північна війна Росії зі Швецією підривала сили України, і гетьман вирішив скористатися поразками російського війська у перший період війни. З 1706 р. він розпочинає таємні зносини зі шведським королем Карлом XII, а в 1708 р. переходить на його бік з метою відірвати Україну від Росії. Водночас він укладає договір з польським королем про перехід України під владу Польщі. Однак у червні 1709 р. шведські війська під Полтавою зазнали поразки, через яку стали нездійсненими плани гетьмана. Мазепа врятувався втечею до Молдови, де й помер в 1710 році.

Одним з найважливіших напрямків діяльності гетьмана була підтримка культури – він виділяв значні кошти на розвиток освіти, мистецтва, архітектури. Мазепа мав чудову бібліотеку у Батуринському палаці, сприяв перетворенню Києво-Могилянського колегіуму на академію. Він був покровителем і меценатом української церкви і – за його сприянням споруджено 12 храмів у стилі «мазепинського бароко», школи, бурси, шпиталі у Києві, Чернігові, Переяславі. Йому присвячували свої твори видатні культурні діячі. Так ректор Академії Ф. Прокопович написав віршовану драму «Володимир» у якій порівнював Мазепу з князем Володимиром. Мазепа знав декілька мов, автор віршів – «Дума»,, «Пісня». «Псальми».

Ліквідація

З приходом до влади в Росії Катерини II (1762–1796) було завершено справу, розпочату в Україні Петром I по остаточній ліквідації української автономії.

Нова імператорка Катерина II, прагнучи уніфікації та централізації державного управління, у 1764 р. після звернення К. Розумовського з проханням запровадження спадкового гетьманства в Україні та розширення його прав викликала його в Петербург і примусила подати рапорт про відставку. 10 листопада 1764 р. імператриця видала указ про ліквідацію інституту гетьманства в Україні. Уся повнота влади зосередилась у руках президента Другої Малоросійської колегії (1764–1786 рр.) генерал-губернатора П. Румянцева. Колегія складалася з чотирьох російських представників, чотирьох українських старшин, прокурора, двох секретарів (росіянина і українця). Було взято жорсткий курс на централізацію та русифікацію. Суть цього курсу у тезі імператриці: „Коли в Малоросії зникнуть гетьмани, треба зробити все , щоб стерти з пам’яті їх та їхню добу „. І цей наказ послідовно й наполегливо втілювалися в життя наступними російськими правителями старої і нової доби понад 200 років.

Після ліквідації гетьманства осередком формування політичної свідомості українського населення, реальною перешкодою колоніальній політиці Російської імперії на Україні залишилась Запорізька Січ. Але поки йшла боротьба з Туреччиною за Причорномор’я і Крим, в якій активну участь брали запорізькі козаки, російський царизм змушений був терпіти „запорозьку вольницю“. Після укладення Кючук-Кайнаджийського миру Запорізька Січ втратила значення військового форпосту проти турецької і татарської агресії. Тому Катерина II в 1775 р. дала таємний наказ генералу П. Текслі ліквідувати її. 4-5 червня 1775 р. російські війська під командуванням Текслі оточили і зруйнували Січ.

П. Калнишевський – останній кошовий отаман – капітулював і згодом був засланий царським урядом на Соловки. Калнишевський Петро Іванович (1690-180 рр.) – останній кошовий отаман запорізької Січі (1762, 174-1765 рр.), талановитий полководець і дипломат. Походив із козацько-старшинського роду Лубенського полку. Займав різноманітні посади у козацькому війську: 1752 – похідний полковник, 1754 військовий осавул, 1762 – кошовий отаман, 1763 – військовий суддя, 1764-1765 – кошовий отаман на Запоріжжі. Неодноразово їздив у Петербург відстоювати військові та адміністративно-територіальні права запорізького козацтва від зазіхань царських чиновників, дбав про розвиток хліборобства і торгівлі на Запоріжжі.

Після зруйнування царськими військами Нової Січі у 1775 р. і заслання до Соловецького монастиря (нині Архангельська обл. Росії) понад 5 років провів у жахливих умовах одиночної камери (у кам’яному мішку).

У квітні 1801 р. указом Олександра I був звільнений з монастирської в’язниці, але залишився у монастирі. Помер у віці майже 113 років. Похований на головному подвір’ї Соловецького монастиря.

Значна частина козаків переселилась у межі турецьких володінь і утворила Задунайську Січ.

У 1776 р. Катерина II ліквідувала слобідське козацтво – більшість заможних козаків наказним порядком перевела в гусари, а частину – у селянський стан. Старшина отримала офіцерські звання і статус дворянства. На території слобідських полків було створено Слобідсько-Українську губернію з центром у Харкові.

У 1781 р. був ліквідований полково-сотенний устрій, а Лівобережжя поділене на три намісництва – Київське, Чернігівське, Новгород-Сіверське (потім – Малоросійське генерал-губернаторство).

У 1783 р. українську національну армію у складі 10 полків було перетворено на регулярні полки за взірцем російської армії. Того ж року кріпосне право було поширене на українське селянство. У 1785 р. виходить „Жалувана грамота дворянству”, за якою українська шляхта отримує дворянські права та привілеї.

У другій половині XVIII ст. в Україні утверджується суспільно-політичний устрій, характерний для всієї Російської імперії. Всі органи Української держави були остаточно знищені.

Доля козацтва після ліквідації Запорозької Січі

Після зруйнування Нової Січі частина запорожців, намагаючись уникнути переслідувань і закріпачення, переселилася в пониззя Дунаю, у Добруджу, на підвладну Туреччині територію. Османський уряд надав їм землі між Південним Бугом і Дунаєм. У 1776 р. вони заснували в гирлі Дунаю першу Задунайську Січ (в історичних джерелах називається Усть-Дунайська Січ). За даними деяких дослідників, вона розміщувалась на місці сучасного м. Вилкове Одеської області.

Внутрішній устрій Задунайської Січі був таким же, як і Запорозької Січі. Вона була укріпленням, мала 38 куренів, церкву, адміністративні будівлі в центрі. Найвищим органом була військова рада, яка обирала кошову старшину: кошового отамана, військового суддю, писаря, осавула. До кошової старшини належав також і товмач-драгоман (перекладач). На Січі існувала січова школа й бібліотека, де була література релігійної та історичної тематики. Задунайські козаки займалися переважно землеробством і тваринництвом, рибальством і полюванням. На Задунайську Січ часто тікали селяни й козаки з України, рятуючись від посилення національного й соціального гніту. Але становище задунайців було нелегким, вони потерпали від турецьких поборів та повинностей. Особливо важким і принизливим було для них виконання повинностей – брати участь у воєнних операціях турецької армії, як правило, проти християнських народів (сербів, греків, румунів тощо), що суперечило їхнім переконанням.

Задунайське козацтво не було весь час одним організмом, не становило єдиної організації. Крім Задунайської (Усть-Дунайської) Січі, запорозькі козаки мали січі за Дунаєм і в інших місцях. Так, у 1785 р. внаслідок конфлікту з козаками-некрасовцями (нащадки донських козаків – старообрядців, які у 1704 р. переселилися в Добруджу) 7 тисяч українських козаків переселилися в місцевість Сеймени в Сілістрії. Решта задунайців (майже 8 тис. осіб), скориставшись запрошенням імператора Йосифа ІІ, перейшли на австрійську територію, де на берегах Тиси і Дунаю заснували Банатську Січ, що існувала до 1802 р. Тут вони несли прикордонну службу на австро-турецькому кордоні. З 1813 р. існувала Катерлзька Січ. У 1815 р. у Верхньому Дунавці була заснована найвідоміша Задунайська Січ – Дунавецька.

На базі задунайських козаків формувалося у свій час Бузьке козацьке військо (1785-1798 рр.), Усть-Дунайське (Буджацьке) військо (створене у 1807 р.), Дунайське козацьке військо (1828–1869 рр.), а також частково Азовське козацьке військо (1832–1864 рр.), які брали участь у російсько-турецьких війнах.

З російсько-турецькою війною 1828–1829 рр. пов’язана найтрагічніша сторінка в історичній долі задунайських козаків. Туреччина зажадала мобілізації козаків Задунайської Січі на війну проти Росії. Кошовий отаман Й. Гладкий привів 2 тисячі козаків до турецького табору, а сам повернувся на Січ і разом зі своїми прихильниками (майже 1,5 тис. осіб) забрав військовий скарб, клейноди і таємно перейшов на бік Росії. Через дії Й. Гладкого турки жорстоко розправилися із задунайцями. Майже 2 тис. козаків разом з наказним отаманом І. Баланом були заарештовані й кинуті у в’язницю. Козаки, що залишалисяч на Січі, були вбиті, а січові укріплення та церква – зруйновані.

Після закінчення російсько-турецької війни з козаків загону Й. Гладкого, які воювали у складі російської армії як окремий Дунайський козацький полк, було створене Азовське козацьке військо. Його розселили в Катеринославській губернії між сучасними містами Бердянськ та Маріуполь. Основним його завданням була охорона західного узбережжя Азовського моря. У 1862–1864 рр. частину козаків царський уряд силоміць переселив на Кубань та Північний Кавказ. Імператорським указом від 23 жовтня 1864 р. Азовське козацьке військо ліквідоване, а козаки переведені в селянський стан.

Отже, і після ліквідації Запорозької Січі царський уряд виявляв потребу в козацьких частинах, намагався використати їх у постійних збройних сутичках і війнах з Туреччиною. Спочатку запорожцям дозволили вступати до спеціальних пікінерських полків, а згодом Катерина ІІ дала дозвіл на утворення самостійного козацького війська.

Напередодні російсько-турецької війни (1787–1791 рр.), на підставі царського указу від 3 квітня 1787 р., на півдні України було створено Катеринославське козацьке військо, яке складалося із 10 полків. Його організував князь Григорій Потьомкін з колишніх запорозьких козаків та військових поселенців Катеринославщини. До цього війська увійшли поселенці колишньої Української укріпленої лінії та військові частини корпусу передової округи Катеринославських козацьких полків (Бузький, Малоросійський і Конвойний). Українські козаки Катеринославського війська в ході російсько-турецької війни особливо відзначилися під час здобуття Аккерманської фортеці (нині Білгород-Дністровський), Кілії та Ізмаїла. У 1796 р. Катеринославське козацтво розформовано, а козацькі полки, крім Бузького, перетворені на регулярні частини козацької армії. У 1802 р. частину козацького населення колишнього Катеринославського війська переселено на Кубань.

Одночасно з Катеринославським козацьким військом восени 1787 р. із колишніх запорозьких козаків російський уряд сформував ще одну військову частину під назвою Військо вірних козаків (Чорноморське козацьке військо). Царський указ про його створення вийшов 22 січня 1788 р. Очолив це військо кошовий отаман С. Білий. Чорноморському козацькому війську передали клейноди та іншу козацьку атрибутику, забрану російським урядом під час розгрому Запорозької Січі в 1775 р. У війську відновили колишні старшинські посади, поділ на курені, козацький одяг. Під командуванням С. Білого і З. Чепіги воно брало участь у російсько-турецькій війні 1787–1791 рр. У 1792 р. російський уряд з метою свого утвердження на Північному Кавказі розпочав переселення їх на Кубань. Козаків розмістили вздовж так званої Чорноморської прикордонної лінії, яка проходила від р. Лаба, правим берегом р. Кубань до Азовського моря. За два роки на Кубань було переселено майже 25 тис. козаків, яким виділено земельний фонд площею 30 тис. км кв. Колишні запорожці склали 40 куренів, які з середини ХІХ ст. називалися станицями. Центром став Катеринодар (заснований 1793 р., тепер Краснодар). На Кубані за козаками була збережена виборність військового уряду, запорозькі назви куренів тощо. Чорноморське козацьке військо згодом поповнювалось за рахунок переселення колишніх реєстрових козаків із Чернігівської і Полтавської губерній, колишніх слобідських козаків Харківської губернії, а також колишніх козаків реформованих українських козацьких військ – Усть-Дунайського, Азовського, Бузького, Катеринославського та ін. Основні переселенські кампанії відбулись у 1808–1811 рр., 1820–1821 рр., 1832 р., 1848–1849 рр., під час яких з України вибуло понад 77 тис. осіб. До 1860 р. козацькі війська на Кубані налічували майже 200 тис. осіб. З них формувались військові підрозділи – 12 кінних полків, 3 піхотних батальйони, 4 батареї, 2 гвардійські ескадрони. Козаки-чорноморці брали участь у всіх військових операціях, що їх вела Росія на Кавказі, та у Кримській війні 1853–1856 рр.

Отже, друга половина XVIII ст. – час остаточної втрати Україною державності. Ліквідація Гетьманщини, полково-сотенного устрою Слобожанщини і Запорозької Січі супроводжувалась знищенням традиційного козацького адміністративно-територіального устрою, впровадженням російських адміністративних і судових установ, змінами в соціальній структурі населення – ліквідацією козацького стану, закріпаченням селян, реорганізацією козацького війська на зразок російського. Внаслідок цілеспрямованої антиукраїнської політики царату до кінця XVIII ст. Лівобережжя, Слобожанщина, Правобережжя і Запорожжя були повністю інкорпоровані у склад імперії і зведені до звичайних російських губерній.