Соціально-педагогічна робота з сім’єю, яка виховує дитину з обмеженими можливостями………………............ 34

0. Специфіка соціальної роботи з сім’ями військовослужбовців строкової та контрактної служби…... 72

РОЗДІЛ 2. СОЦІАЛЬНІ ПРОБЛЕМИ

ВІЛ-ПОЗИТИВНИХ ЛЮДЕЙ ТА ЇХНІХ СІМЕЙ

1. Професійні принципи й основні завдання надання соціально-педагогічної та соціальної допомоги ВІЛ-позитивним людям та їхнім сім’ям……………………. 102

2. Соціально-педагогічний і соціальний супровід

РОЗДІЛ 3.

НАПРЯМКИ СОЦІАЛЬНО-ПЕДАГОГІЧНОЇ ТА СОЦІАЛЬНОЇ РОБОТИ У СОЦІУМІ

1. Особливості роботи з жінками, які перебувають у складних життєвих ситуаціях……………………………….. 197

3.2. Соціальна робота з людьми похилого віку………………… 227

1. Організація роботи з жертвами „торгівлі людьми”……….. 252

2. Соціально-педагогічна та соціальна робота з мігрантами... 284

ДОДАТКИ………………………………………………………… 317

ЛІТЕРАТУРА…………………………………………………….. 393

3

ВСТУП

Поява в нашій країні інституту соціальної педагогіки зумовила необхідність підготовки кваліфікованих фахівців у цій сфері, що володітимуть високим рівнем знань, матимуть сформовані вміння й навички роботи з різними категоріями клієнтів, які потребують соціально-педагогічної допомоги та підтримки. У зв’язку з цим актуальним стало дослідження проблем та потреб соціально незахищених категорій населення, аналіз їхнього соціального функціонування, пошук нових форм та методів роботи з ними, розробка ефективних соціально-педагогічних технологій.

У сучасному суспільстві існує цілий ряд проблем, пов’язаних з соціалізацію та адаптацією людини, які впливають на розвиток різних факторів, котрі призводять до порушення взаємовідносин індивіда з його соціальним оточенням та з самим собою. Через різні причини людина може опинитися у складних життєвих обставинах, коли вона не в змозі самостійно вийти з кризової ситуації. Саме в таких випадках на допомогу й повинен прийти соціальний педагог, соціальний працівник, який допоможе знайти вихід, зможе активізувати внутрішній потенціал, вселити оптимізм та віру у власні сили.

Провідні спеціалісти в області соціальної педагогіки та соціальної роботи пропонують різні підходи до вирішення соціально-педагогічних та соціальних проблем суспільства, однак універсальних засобів подолання негативних явищ на сьогоднішній день не існує. Тому доцільним є вивчення і узагальнення передового досвіду вітчизняної та зарубіжної соціально-педагогічної діяльності.

Запропонований навчально-методичний посібник створений для студентів спеціальностей „Соціальна педагогіка” та „Соціальна робота”, працівників різних соціальних служб, фахівців та волонтерів, що працюють у соціально-педагогічній сфері. Він складається з трьох розділів і містить інформацію щодо особливостей здійснення соціально-педагогічної роботи з різними категоріями клієнтів.

Перший розділ присвячений наданню допомоги сім’ям, які опинилися у складних життєвих ситуаціях, мають психологічні, педагогічні, економічні проблеми, батькам, що виховують дітей з

4

обмеженими можливостями, родинам військовослужбовців строкової та контрактної служби.

У другому розділі увага приділяється соціально-педагогічній та соціальній підтримці ВІЛ-позитивних та хворих на СНІД людей, а також організації профілактичних заходів щодо попередження розповсюдження ВІЛ-інфекції серед населення.

Третій розділ містить інформацію про напрямки соціально-педагогічної діяльності з жінками, які перебувають у складних життєвих обставинах; з людьми похилого віку; з людьми, котрі стали жертвами „работоргівлі” та мігрантами.

Теоретичний матеріал супроводжується додатками, що включають розробки різних виховних та інформаційно-просвітницьких заходів, які можуть використовуватися соціальним педагогом у практичній діяльності.

Вивчення матеріалу, що міститься у посібнику, допоможе підвищити рівень знань спеціалістів із соціальної педагогіки, соціальної роботи та дозволить більш ефективно організувати діяльність щодо надання соціально-педагогічної допомоги та підтримки вразливим категоріям населення.

5

РОЗДІЛ 1. СОЦІАЛЬНО-ПЕДАГОГІЧНА Й СОЦІАЛЬНА РОБОТА

З СІМ’ЯМИ ТА ДІТЬМИ, ЯКІ ПЕРЕБУВАЮТЬ У СКЛАДНИХ ЖИТТЄВИХ СИТУАЦІЯХ

1.1. Напрямки роботи соціального педагога, соціального працівника з сім’ями, які опинилися в складних життєвих обставинах

Сім’я є тим первинним суспільним осередком, який має особливе значення в житті кожної людини, забезпечує її захист і соціалізацію, формує моральні основи, емоційний світ дитини, громадську свідомість та самосвідомість. Цілий ряд досліджень вказує на те, що сім’я, як соціальний інститут, сьогодні перебуває у стані гострої кризи. Особливих негараздів і труднощів зазнають сім’ї, які опинилися в складних життєвих обставинах.

Сім’я з дітьми, яка перебуває в складних життєвих обставинах,

– сукупність осіб, які проживають разом, і пов’язані спільним побутом, взаємними правами й обов’язками, серед яких є хоч одна дитина віком до 18 років. Однією з характеристик цієї сім’ї є наявність обставин, що об’єктивно порушують нормальну життєдіяльність, наслідки яких сім’я не може подолати самостійно (інвалідність, часткова втрата рухової активності у зв’язку зі старістю або станом здоров’я, самотність, сирітство, безпритульність, відсутність житла або роботи, насильство, зневажливе ставлення та негативні стосунки в сім’ї, малозабезпеченість, психологічний чи психічний розлад, стихійне лихо, катастрофа тощо) (стаття 1 Закону України „Про соціальні послуги”). До складних життєвих обставин належать також: втрата здатності до самообслуговування, близької людини, роботи, порушення звичного, нормального способу життя, дитяча бездоглядність, пожежа, стихійне лихо, а також випадки, коли людина стала жертвою злочину, захворіла невиліковною хворобою, коли існує загроза її життю та здоров’ю, життю та здоров’ю її близьких, погіршення матеріально-побутових умов, поступове зубожіння – все, що викликає у людей почуття незахищеного страху перед завтрашнім днем, все, що призводить до загострення конфлікту в сім’ї, негативно позначається на вихованні та розвитку дітей.

Отже, складними життєвими обставинами можна назвати такі несприятливі для людини події, життєву скруту, коли їй особливо

6

важко, і коли вона об’єктивно потребує сторонньої допомоги, в тому числі і від держави, суспільства, громади, від найближчого оточення, щоб упоратися з цими обставинами і відновити свою нормальну життєдіяльність.

Сучасна соціально-педагогічна наука, теорія соціальної роботи дає таку класифікацію складних життєвих обставин, в основі якої лежать важливі для виховання дітей умови: соціально-демографічні, матеріально-побутові, медико -соціальні, психологічні та соціально-педагогічні, соціально-правові. Саме брак цих умов або неповна їх наявність певною мірою визначає становище дітей і сімей . Але перелік складних життєвих обставин, у яких опинилася сім’я з дітьми, чітко не визначений і може бути розширений, уточнений за потреби. Так, у рамках проекту ЄС „Розвиток інтегрованих соціальних служб для вразливих сімей та дітей” було розроблено розширений перелік складних життєвих обставин. Наявність такого переліку допомагає соціальному працівникові знайти справжні причини сімейної кризи і визначити перелік та обсяг необхідних послуг. До складних життєвих обставин відносять:

• Соціально-медичні обставини: інвалідність; психічні захворювання; інфекції (туберкульоз, ВІЛ/СНІД, ІПСШ) та інші важкі захворювання; алкогольна та наркотична залежність.

• Соціально-побутові обставини та проблеми працевлаштування: бідність, малозабезпеченість (неповноцінне харчування, брак необхідного одягу); безробіття одного з батьків / обох батьків; брак / втрата документів; неформальні документи на отримання державної соціальної допомоги; борги (у т.ч. комунальні послуги); брак мінімальних побутових умов (опалення, водо-, газопостачання тощо); брак / втрата власного житла (у т.ч. коли двоє і більше сімей проживають на одній житловій площі, яка не відповідає нормам); вимушена міграція (в т.ч. трудова) одного чи декількох членів сім’ї; грубе порушення санітарно-гігієнічних норм проживання сім’ї.

• Соціально-педагогічні обставини: проблеми адаптації

(брак навичок самообслуговування, ведення господарства, планування сімейного бюджету; брак професійної освіти; проблеми адаптації дітей у прийомних сім’ях, ДБСТ, опікунських сім’ях; брак навичок адаптації до самостійного життя дітей з функціональними обмеженнями); недостатній догляд за дитиною раннього віку; девіантна поведінка дитини; низький рівень виховного потенціалу

7

сім’ї (недостатня увага до дитини, її розвитку і життя; надмірно високі вимоги до дитини; потурання забаганкам дитини; непослідовна поведінка батьків щодо дитини: від приниження до ідеалізації тощо), високий рівень зайнятості батьків, брак часу на виховання дитини; бездоглядність; безпритульність сім’ї / дитини; соціальна ізольованість сім’ї; ухилення від виконання батьківських обов’язків; самовільне залишення дітьми місця постійного проживання.

• Психологічні обставини: конфлікти (поколінь; дитини з однолітками; дитини із вихователями, вчителями та іншими; конфлікт прийомної дитини (дитини-вихованця) із рідними дітьми тощо); залежність (від азартних ігор, комп’ютера, релігійних сект); насильство (фізичне, психологічне, економічне); інші психологічні дисбаланси (стреси, постабортальний, постродовий синдром; агресія, депресія, істеричні прояви).

• Інші обставини: небажана вагітність / дитина; позашлюбна дитина; подружня зрада; міжетнічні конфлікти; міжрелігійні конфлікти; батьки розлучені, але проживають разом; неповнолітні батько / мати; перебування одного з батьків в місцях позбавлення волі; повернення одного з батьків із місць позбавлення волі; батьки не розлучені, але проживають окремо; місцезнаходження одного з батьків невідоме.

Відповідно до спільного наказу Міністерства України у справах сім’ї, молоді та спорту, Міністерства праці та соціальної політики України, Міністерства охорони здоров’я України, Міністерства освіти і науки України, Міністерства внутрішніх справ України, Міністерства транспорту та зв’язку України, Державного Департаменту України з питань виконання покарань від

14.06.2006 р. № 1983/388/452/221/56/596/106 „Про затвердження Порядку взаємодії суб’єктів соціальної роботи із сім’ями, які опинилися у складних життєвих обставинах”, до сімей, які класифікуються як ті, котрі опинилися в складних життєвих обставинах, належать:

• сім’ї з дітьми, які опинилися в складних життєвих обставинах і не в змозі подолати їх самостійно, у зв’язку із інвалідністю батьків або дітей, вимушеною міграцією, наркотичною або алкогольною залежністю одного із членів сім’ї, його перебуванням у місцях позбавлення волі, ВІЛ-інфекцією, насильством у сім’ї, безпритульністю, сирітством, зневажливим

8

ставленням і негативними стосунками у сім’ї, безробіттям одного з членів сім’ї, якщо він зареєстрований у державній службі зайнятості, як такий, що потребує працевлаштування;

• сім’ї, у яких існує ризик передачі дитини до закладів для дітей-сиріт та дітей, які позбавлені батьківського піклування;

• неповнолітні одинокі матері (батьки), яким потрібна підтримка;

• сім’ї, члени яких перебували чи перебувають на державному отриманні.

Основою визначення типу сім’ї, яка перебуває в складних життєвих обставинах, є діагностика виконання сім’єю своїх функцій: економічної (заробіток, витрати, розподіл грошей, планування бюджету і т.п.); репродуктивної (народження дітей, планування сім’ї, небажана вагітність); рекреативної (відпочинок після роботи, відпустка, дозвілля); господарської (турбота про дім, підтримка порядку й чистоти), догляд за житлом (санітарно-гігієнічні норми); соціалізуючої (соціальні вміння, освіта, професія, соціальні навички); терапевтичної (взаємопідтримка, прив’язаність, ідентичність). Виконуючи певні функції, сім’я забезпечує свою життєдіяльність. Порушення або відсутність будь-якої конкретної функції, що перешкоджає її життєдіяльність, свідчить про дисфункціональність сім’ї, тобто наявність складної життєвої ситуації.

Показниками визначення того чи іншого типу сімей, які опинилися в складній життєвій ситуації, є рівень самостійності сім’ї

• визначенні необхідної соціальної послуги або допомоги, а також характер спрямованості соціальної роботи на певний результат. Як правило, кризова, а точніше, сім’я, яка належить до групи ризику,

сама вибирає послугу, з нею проводиться профілактична робота з метою попередження виникнення проблеми. Проблемна сім’я не в змозі самостійно визначити необхідну послугу або допомогу, потребує втручання соціального працівника, їй надаються захисні послуги з метою вирішення існуючої проблеми.

Моніторинг здійснення соціального супроводу сімей, які опинилися у складних життєвих обставинах, демонструє основні проблеми сімей, які потребують соціальної, соціально-педагогічної допомоги. Умовно їх можна розділити на три групи:

• матеріальні труднощі внаслідок безробіття, відсутність житла, необхідність оформлення лікування, матеріальної допомоги пільговим категоріям сімей. Особливо гостро ця проблема постає

9

для багатодітних сімей, одиноких матерів, сімей, в яких виховуються діти-інваліди, для людей, що втратили працездатність за хворобою, випускників інтернатів, малозабезпечених родин тощо.

• юридичні проблеми, які ґрунтуються на елементарному незнанні своїх прав, невмінні спілкуватися з представниками органів державної влади, психологічної незахищеності, брак коштів на відновлення документів таких, як прописка, паспорт, свідоцтво про народження, та оформлення документів на опікунство, захист майнових прав когось із дорослих клієнтів, захист прав дитини при розлученні батьків, оформлення аліментів.

• психологічні проблеми (з приводу труднощів перехідного віку, при повторному шлюбі одного з батьків, у разі гіперконтролю з боку батьків, потреби у спілкуванні, насильства з боку одного з членів родини, бездоглядність дитини або де діти під опікою тощо).

З огляду на потребу у визначенні основних видів соціальної допомоги сім’ї, які перебувають у складних життєвих обставинах, можуть бути класифіковані відповідно несприятливих умов або складних життєвих обставин, що негативно впливають на виховання

• забезпечення розвитку дітей:

• соціально-демографічні – неповні, багатодітні, сім’ї, що перебувають у процесі розлучення тощо;

• матеріально-побутові – малозабезпечені, сім’ї, де є безробітні тощо;

• медико-соціальні – сім’ї, де є інваліди, алкоголіки, наркомани, психічнохворі тощо;

• психологічні та соціально-педагогічні – сім’ї, де простежується недобра психологічна атмосфера, емоційно-конфліктні взаємини, педагогічна некомпетентність батьків тощо;

• соціально-правові – сім’ї, де простежуються криміногенні

прояви способу життя, є раніше засуджені. Запропонований розподіл складних життєвих обставин

дозволяє визначити основні напрямки надання соціальної, соціально-педагогічної допомоги сім ’ї відповідно до обставин, що провокують сімейне неблагополуччя.

Основними засадами надання допомоги є:

• сприяння особам, що перебувають у складних життєвих обставинах, які не в змозі подолати за допомогою наявних засобів і можливостей;

10

• попередження виникнення складних життєвих обставин;

• створення умов для самостійного розв’язання життєвих проблем, що виникають.

Основні принципи, на яких будується допомога: адресність та індивідуальний підхід; доступність та відкритість; добровільність вибору отримання чи відмови від надання соціальних послуг; гуманність; комплексність; максимальна ефективність використання бюджетних та позабюджетних коштів суб’єктами, що надають соціальні послуги; законність; соціальна справедливість; конфіденційність, дотримання стандартів якості, відповідальність за дотримання етичних і правових норм.

Основними формами надання соціальних послуг статтею 5 Закону України „Про соціальні послуги” є матеріальна допомога та соціальне обслуговування.

Матеріальна допомога надається особам, що знаходяться у складній життєвій ситуації, у вигляді грошової або натуральної допомоги: продуктів харчування, засобів санітарії та особистої гігієни, засобів догляду за дітьми, одягу, взуття та інших предметів першої необхідності, палива, а також технічних і допоміжних засобів реабілітації.

Соціальне обслуговування – система соціальних заходів, яка передбачає сприяння, підтримку і послуги, що надають соціальні служби окремим особам чи групам населення для подолання або пом’якшення життєвих труднощів, підтримки їх соціального статусу та повноцінної життєдіяльності.

Соціальне обслуговування здійснюється шляхом надання соціальних послуг:

• за місцем проживання особи (вдома);

• у стаціонарних інтернатних установах та закладах;

• у реабілітаційних установах та закладах;

• в установах та закладах денного перебування;

• в установах та закладах тимчасового або постійного перебування;

• у територіальних центрах соціального обслуговування;

• в інших закладах соціальної підтримки (догляду). Відповідно напряму здійснення соціальної роботи поділяються

на види:

11

Соціально-побутові послуги – забезпечення продуктами харчування, м’яким та твердим інвентарем, гарячим харчуванням, транспортними послугами, засобами малої механізації, здійснення соціально-побутового патронажу, виклик лікаря, придбання та доставка медикаментів тощо.

Такі послуги доцільні коли в родині є дуже хворі діти. Якщо хвороба тимчасова – соціальний працівник повинен допомогти сім’ї пройти цей важкий період, забезпечити належне утримання та виховання дітей, збереження сім’ї. При цьому необхідно прийняти рішення про соціальний супровід сім’ї та підготувати план соціального супроводу, в якому розподілити роботу щодо допомоги сім’ї між різними організаціями.

Якщо хвороба дорослих має тривалий характер, дітей (дитину) необхідно передати під тимчасову опіку в сім’ю родичів чи іншу сім’ю, де за ними буде здійснюватися належний нагляд та виховання. Передавати дітей у притулок чи інтернат можна тільки в особливих випадках, коли діти мають такі захворювання чи педагогічну занедбаність.

Соціально-побутові послуги можуть бути складовою соціального супроводу чи кризового втручання. Результатом соціально-побутових послуг буде отримання необхідної допомоги членами сім’ї, насамперед, дітьми, забезпечення її (сім’ї) функціонування при важкій хворобі дорослих членів сім’ї.

Соціально-економічні послуги – задоволення матеріальних інтересів і потреб осіб, які перебувають у складних життєвих обставинах, що реалізуються у формі надання натуральної і грошової допомоги, а також допомоги у вигляді одноразових компенсацій.

Порядок надання державної матеріальної допомоги сім’ям з дітьми, які опинилися в складних життєвих обставинах, визначається Законом України „Про державну допомогу сім’ям з дітьми”.

У ході надання соціально-економічних послуг сім ’ї соціальний працівник, який здійснює соціальну роботу щодо сім’ї з дітьми, що опинилася у складних обставинах допомагає сім’ї оформити необхідні документи та отримати матеріальну допомогу, яка повинна виплачуватися цій сім’ї відповідно до законів. Причому завданням соціального працівника є допомога, давання вмінь вирішувати проблеми самостійно, а не безпосереднє оформлення необхідних документів. Клієнт повинен зробити це самостійно, у

12

такому випадку він не тільки одержує гроші, субсидію чи інші форми допомоги, а й отримає навички самостійного вирішення проблем сім’ї через різні заклади і установи.

Результатом надання матеріальних послуг є отримання:

• грошей чи інших форм матеріальної допомоги;

• інформації щодо видів допомоги різним категоріям сімей;

• знань щодо органів, які вирішують проблеми матеріальної допомоги;

• навичок спілкування з представниками державних установ

  • громадських організацій задля розв’язання проблем сім’ї.

Соціально-психологічні послуги – надання консультацій з

питань психічного здоров’я та поліпшення взаємин з оточуючим соціальним середовищем, застосування психодіагностики, спрямованої на вивчення соціально-психологічних характеристик особистості, з метою її психологічної корекції або психологічної реабілітації, надання методичних порад.

Психологічні консультації можуть надавати тільки професійні психологи, які мають достатню компетенцію для надання послуг сім’ям з дітьми. Такі послуги надаються за стандартами надання психологічної допомоги. Одним із видів психологічної допомоги є кризове втручання.

Соціально-педагогічні послуги – виявлення та сприяння розвитку різнобічних інтересів і потреб осіб, які перебувають у складних життєвих обставинах, організація індивідуального навчального, виховного та корекційного процесів, дозвілля, спортивно-оздоровчої, технічної та художньої діяльності тощо, а також залучення до роботи різноманітних закладів, громадських організацій, заінтересованих осіб.

Соціально-педагогічні послуги широко використовуються в практиці соціальної роботи із сім’ями з дітьми, що опинилися в складних життєвих обставинах. Вони можуть бути адресовані, насамперед, дітям із цих сімей. Надаючи соціально-педагогічні послуги, можна домогтися таких результатів:

• підвищення самооцінки дітей шляхом досягнення успіхів у різнобічних напрямках, що не пов’язані із сім’єю і навчанням, – участь

• спортивних змаганнях, художній самодіяльності, творчості та ін.;

• позбавлення дітей постійного перебування в негативній обстановці в сім’ї шляхом організації активного дозвілля;

13

 прищеплення навичок організації позитивного дозвілля.

Для того, щоб змінити стиль життя сім’ї та окремих її членів, необхідно, щоб вони мали вміння позитивного проведення часу, тому всі заходи з організації дозвілля, корисні для всіх членів сім’ї, бо крім навичок вони придбають нових друзів, які , на відміну від їхнього соціального оточення, ведуть позитивний спосіб життя і мають навички самостійного розв’язання проблем.

Одним із найбільш ефективних видів соціально-педагогічних послуг є групи взаємної підтримки (допомоги), які дозволяють клієнтам набути навичок позитивного спілкування, пропонують шляхи вирішення власних проблем з урахуванням досвіду інших, створюють атмосферу взаємної підтримки, надають допомогу для самодопомоги.

Соціально-медичні послуги – консультації щодо запобігання виникненню та розвитку можливих органічних розладів особистості, збереження, підтримка та охорона її здоров’я, здійснення профілактичних, лікувально-оздоровчих заходів, трудотерапія.

Змістом соціально-медичних послуг є, насамперед, надання медичних консультацій з питань збереження і зміцнення здоров’я, формування ідеології здорового способу життя й подолання шкідливих звичок, формування сексуальної культури і навичок захищених статевих відносин, профілактика ВІЛ/СНІДу та інших інфекційних захворювань.

Результатом соціально-медичних послуг є набуття клієнтами – всіма членами сім’ї, а, особливо, дітьми, – знань, умінь і навичок стосовно підтримки, збереження та зміцнення здоров’я, подолання шкідливих звичок.

Юридичні послуги – надання консультацій з питань чинного законодавства, здійснення захисту прав та інтересів осіб, які перебувають у складних життєвих обставинах, сприяння застосуванню державного примусу і реалізації юридичної відповідальності осіб, що вдаються до протиправних дій щодо цієї особи (оформлення правових документів, адвокатська допомога, захист прав та інтересів особи тощо).

Надавати юридичні послуги можуть професійні юристи, державні службовці різних установ, що мають достатню компетенцію для вирішення проблем сім’ї, працівники соціальної сфери, що мають підготовку з питань юриспруденції.

14

Результатом надання юридичних послуг є отримання інформації щодо окремих позицій законодавчих актів з питань, що цікавлять клієнта, описання реальних шляхів досягнення виконання закону, а також допомога клієнтам у проходженні цього шляху.

Послуги з працевлаштування – пошук підходящої роботи,

сприяння у працевлаштуванні та соціальне супроводження працевлаштованої особи.

Ця послуга щодо дорослих членів сім’ї має традиційний характер. Специфічною вона стає при працевлаштуванні неповнолітніх дітей та молоді із сімей, що потрапили в складні життєві обставини. У таких випадках проблема не тільки в процесі працевлаштування, а й у допомозі клієнту здобути навички працівника: навчитися виконувати режим трудового дня, адекватно реагувати на зауваження роботодавця чи керівника, відповідно ставитися до доручень та ін.

Результатом надання послуг із працевлаштування є отримання клієнтами роботи, яка допоможе вирішити економічні проблеми сім’ї, конкретному клієнтові – отримати певний соціальний статус, стати повноправним членом суспільства, підвищити особистісну самооцінку.

Послуги з професійної реабілітації осіб з обмеженими фізичними можливостями – комплекс медичних, психологічних, інформаційних заходів, спрямованих на створення сприятливих умов для реалізації права на професійну орієнтацію та підготовку, освіту, зайнятість.

Цей вид соціальних послуг надається, зазвичай, дітям у спеціалізованих державних закладах або службах, створених громадськими організаціями й об’єднаннями.

Результатами послуг з професійної реабілітації осіб з обмеженими можливостями є соціалізація дітей з вадами розвитку, їхні професійна орієнтація, освіта й зайнятість у межах фізичних та психологічних можливостей клієнта.

Інформаційні послуги – надання інформації, необхідної для вирішення складної життєвої ситуації (довідкові послуги); розповсюдження просвітницьких та культурно-освітніх знань (просвітницькі послуги); поширення об’єктивної інформації про споживчі властивості та види соціальних послуг, формування певних уявлень і ставлення суспільства до соціальних проблем (рекламно-пропагандистські послуги).

15

Інформаційні послуги мають декілька напрямків.

1. Інформація про існування та координати закладів, які можуть надати послуги сім’ям з дітьми, які опинилися в складних життєвих обставинах і не в змозі їх подолати самостійно. Ця інформація адресована безпосередньо отримувачам послуг і розміщується в доступних місцях: у медичних, освітніх закладах, організаціях соціального захисту, ЗМІ, на різноманітних рекламних носіях.

2. Окремим видом інформації є інформація для дітей із сімей, які мають невирішені проблемі. Для дітей необхідна інформація про місця, де їм та їхнім сім’ям може бути надана допомога, перелік послуг, які надаються, та ін. Така інформація може бути розміщена в місцях скупчення дітей: на дитячих і спортивних майданчиках, у позашкільних закладах, школах, комп’ютерних клубах, кінотеатрах. Місця розміщення інформації для дітей залежать від розмірів поселення і наявності тих чи інших закладів.

Внаслідок проведення такої інформаційної кампанії діти, які проживають у сім’ях з невирішеними проблемами, зможуть звернутися до служб, які допоможуть їм, а, значить – і їхнім сім’ям.

З іншого боку, в усіх дітей з’явиться впевненість у тому, що якщо в них трапиться біда, їм допоможуть, вони знають, до кого звернутися, щоб їм допомогли.

Соціальні послуги можуть надаватися на різних рівнях:

 громади (акції, рекламно-інформаційні кампанії, масові освітньо-виховні та профілактичні заходи тощо);

 групи (школа усвідомленого батьківства; тренінги; волонтерські групи тощо);

 клієнта (консультації, бесіди, інформації тощо).

Залежно від життєвих обставин і потреб соціальну роботу із сім’ями, які перебувають у складних життєвих обставинах, поділяють на такі напрямки:

1) консультування за зверненням;

2) екстрені дії, спрямовані на гарантування безпеки дитини (термінова соціальна допомога, надання притулку, негайне вилучення з родини дітей, що зазнають жорстокого ставлення, перебувають у небезпеці чи залишені без піклування батьків);

3) допомога у розв’язанні проблеми, яку сім’я не в змозі подолати самостійно.

16

• випадку організації соціальної роботи з конкретною сім’єю визначається, яка саме допомога буде надана сім’ї. Умовно визначаються такі варіанти:

 одноразова послуга;

 надання послуг певного соціального плану;

 комплексна допомога.

Надання одноразової соціальної послуги сім’ї передбачає здійснення таких етапів: 1) визначення потреб сім’ї; 2) направлення до відповідного спеціаліста; 3) надання відповідної допомоги.

Надання таких послуг не передбачає продовження контактів із сім’єю і фіксується в журналі роботи із сім’ями, які перебувають у складних життєвих обставинах. Результатом одноразової послуги є задоволення потреби сім’ї, з якою представник сім’ї звернувся до служби.

Соціальні послуги певного спрямування. Надання послуг певного соціального спрямування визначається потребою надання допомоги родині або окремому її члену у вирішенні конкретного питання, що потребує здійснення певних процедур, яке є тривалим

• часі. Така діяльність не передбачає залучення спеціалістів інших професій і забезпечується спеціалістами (у тому числі залученими) соціальних служб.

До такого виду робіт належать: оформлення документів, соціальних виплат, пільг; соціально-педагогічна, психологічна корекція; набуття клієнтом певних соціальних навичок: виховання, спілкування, партнерської взаємодії тощо.

Комплексна соціальна допомога. Комплексна соціальна робота з сім’єю із дітьми, яка перебуває в складних життєвих умовах, передбачає планову, комплексну роботу спеціалістів центрів соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді, а також залучення до співпраці спеціалістів інших галузей, спрямованих на надання допомоги сім’ї у вирішенні основних проблем, які провокують її неблагополуччя.

Ефективність роботи з сім’ями, які опинилися в складних життєвих обставинах, багато у чому залежить від правильного вибору форм і методів роботи з ними.

• процесі здійснення роботи з сім’ями, які опинилися в складних життєвих обставинах, доцільно використовується така класифікація таких методів: соціально-економічні, організаційні (адміністративні), педагогічні, психологічні та соціологічні.

17

До соціально-економічних методів соціальної роботи належать всі існуючі засоби, за допомогою яких соціальні працівники, інші спеціалісти здійснюють вплив на матеріальні, моральні, сімейні, національні та інші потреби й інтереси сім’ї, яка опинилася в складних життєвих обставинах. Це: натуральна та грошова допомога, моральне заохочення, встановлення пільг, здійснення патронажу, соціального супроводу, допомоги в побутовому обслуговуванні.

Організаційні (адміністративні) методи розглядаються в управлінському аспекті; їх реалізація можлива за умови наявності відповідних нормативно -правових документів. Це – регламентування (розробка та введення в дію організаційних положень – наказів, типових нормативів діяльності соціального працівника, наприклад, нормативи чисельності сімей з розрахунку на одного соціального працівника, нормативи часу обслуговування); інструктування (роз’яснення завдань, шляхів розв’язання проблем, наслідків неправильних дій членів сім ’ї – консультування, інформування), а також сприяння працевлаштуванню; представлення інтересів клієнта на міжвідомчому рівні; контроль та інспектування.

Педагогічні методи. Це – методи формування свідомості, спрямовані на формування певних понять, оцінок, світогляду (переконання, навіювання, приклад); методи організації діяльності, спрямовані на формування позитивного досвіду поведінки, дій і вчинків (доручення, соціальне навчання, закріплення позивного досвіду); методи стимулювання діяльності, націлені на стимулювання особистості до покращання чи зміни своєї поведінки, розвитку мотивації на соціально схвальну діяльність (позитивне підкріплення, змагання); методи самовиховання, що сприяють свідомій зміні людиною власної особистості (самооцінка, самоорганізація, самоконтроль, самокорекція).

Психологічні методи. Це – тестування, що дає змогу встановити рівень розвитку у членів сім’ї необхідних знань, умінь, навичок, особистісних характеристик; психодрама, під час якої використовується рольова гра , що дозволяє створити умови для вираження індивідом почуттів, що пов’язані з важливими для нього проблемами; соціограма, що спрямована на аналіз відносин між різними групами людей; ігрова терапія, що передбачає залучення,

18

перш за все дітей, до різноманітних ігрових ситуацій (розрізняють діагностичні, корекційні, розвивальні та творчі ігри).

На корекцію міжособистісних стосунків між членами подружжя, батьками й дітьми спрямована сімейна психотерапія, у процесі якої робота соціального працівника передбачає пошук і усунення причин емоційних розладів у сім’ї.

Метод впливу на людину за допомогою різних видів художнього та ужиткового мистецтва (малювання, живопис, ліплення, різьба , випалювання тощо) називається арт-терапія. Цей метод особливо ефективний, якщо в сім’ї є діти з функціональними обмеженнями. Групові заняття арт-терапією сприяють формуванню комунікативних навичок членів сім’ї.

Епістолярна терапія дозволяє здійснити корекцію міжособистісних стосунків між членами сім’ї (лист до батьків, лист до самого себе, лист у майбутнє).

Однією із цікавих психокорекційних технік є казкотерапія. Форми казкотерапії, що можна використовувати при роботі з сім’ями: аналіз відомих казок, створення казки „по колу від кожного”, експромтне інсценування казки, вигадування початку чи кінця казки, створення авторської казки кожним членом сім’ї тощо. Аналіз казок дозволяє соціальному працівникові побачити причини життєвої кризи, оцінити рівень зрушень у реабілітації того чи іншого члена сім’ї та ін.

Великим потенціалом впливу на сім’ю, яка опинилися у складних життєвих обставинах, володіє соціально-психологічний тренінг як метод активного навчання.

Соціологічні методи – це спостереження, опитування (традиційним методом є дистанційне (по телефону) чи очне інтерв’ю, анкетування, фокус-група), аналіз документів (різновидом цього методу є біографічний метод, що полягає у вивченні особистих документів людини – характеристик, щоденників, листів).

Розрізняють форми та методи індивідуальної, групової та масової роботи.

Основними формами індивідуальної роботи з членами сімей,

які опинилися у складних життєвих обставинах, є: телефонні розмови, сімейні, індивідуальні візити в сім’ю: планові та без попереджень, зустрічі, інтерв’ювання, тестування, консультація, співбесіда, переадресація, доручення.

19

До найбільш розповсюджених групових форм належать:

бесіда, дискусія, диспут, проведення тренінгів, робота групи взаємодопомоги та взаємопідтримки.

Масові форми соціальної роботи з сім’ями, які опинилися у складних життєвих обставинах: тиждень сім’ї, День-свято, спортивне свято „Тато, мама, я – спортивна сім’я”, акція тощо.

За домінуючим засобом впливу розрізняють : словесні (лекції, бесіди, диспути), практичні (аукціони, тренінги, ярмарки послуг тощо), наочні (соціальна реклама, відеолекторії тощо) форми роботи.

Основним завданням успішної реалізації методів і форм соціального супроводу сімей, які опинилися у складних життєвих обставинах, є створення системи роботи по оптимальному використанню арсеналу тих форм і методів соціально-педагогічної, соціальної роботи, що пропонує досвід вітчизняної та зарубіжної роботи.

У центрі інтересів соціального працівника, соціального педагога у роботі з сім ’ями, які опинилися у складних життєвих обставинах, знаходиться дитина зі своїми потребами та правами. У структурі технології роботи з такими сім’ями є три рівні: профілактичний, діагностичний і реабілітаційний. Кожен з рівнів має характерні форми та методи роботи.

Профілактичний рівень. На цьому рівні діяльність соціального працівника, соціального педагога будується на принципі надання достовірної інформації. Це розробка різних програм педагогічної освіти батьків, що спрямовані на те, щоб вони зрозуміли різницю між допустимою і недопустимою поведінкою; сутність гуманних стосунків між батьками і дітьми; роль матері на ранніх етапах розвитку дитини; вікові кризи дитини; позитивні методи виховання тощо.

Ефективність профілактичної роботи залежить від вибору способу спілкування з сім’єю. Недопустимими є зневажливе ставлення, надто офіційні стосунки, ультиматуми та ін.

Одним із методів профілактичного рівня є спостереження за дитиною. Спостереження за дітьми, а особливо маленькими, підвищує чутливість батьків до різних видів поведінки дитини, веде до їх розуміння. Навчившись спостерігати, батьки зможуть самостійно змінити свою реакцію на поведінку дитини.

Діагностичний рівень. Це довготривалий етап , що вимагає неодноразових зустрічей із сім’єю, а також з іншими людьми. Він передбачає збір інформації, її аналіз, „постановку соціального

20

діагнозу”. На цьому етапі використовуються методи: спостереження, бесіда, анкета, тести, аналіз документації, метод соціальних біографій.

Реабілітаційний рівень. Реабілітація – це система заходів, що мають за мету швидке і за можливості повне відновлення повноцінного функціонування сім’ї. Цей рівень складається з трьох підрівнів: індивідуального, групового, рівня громади.

На індивідуальному підрівні реабілітаційної роботи з батьками використовують декілька технологій:

• консультування. Консультування відрізняється від навчання тим, що значення мають не стільки знання консультанта, скільки його ставлення до проблеми, що склалася, вплив його на клієнта як особистості. Метод консультування: бесіда, включене спостереження, переконання, схвалення чи засудження, прийом активного слухання та ін.;

• консультування по телефону. Етапи консультування по телефону: привітання, знайомство; прийняття (консультант демонструє, що він готовий прийняти інформацію); пропозиція своєї допомоги; дослідження проблеми клієнта; з’ясування, якої допомоги потребує клієнт; пошук спільного рішення; підбиття підсумків, спільний план дій; прощання, висловлювання вдячності за дзвінок;

• лист-звернення. Мета такого листа – повідомити інформацію чи запросити її. Це може бути лист-привітання, лист-підтримка клієнта тощо.

Груповий підрівень. На цьому рівні організовуються і проводяться різні групові форми і методи роботи: бесіди, лекції, диспути, дискусії, збори, тренінги. Значення цих форм у тому, що вони допомагають виявляти проблеми, сприяють їх розв’язанню, розвивають комунікативні навички клієнта.

Рівень роботи з громадою. Мета такої роботи – активізувати зусилля людей щодо подолання складних життєвих обставин, виявити конструктивних лідерів. Методи: лекції, дискусії, масові акції. Технології роботи з громадою передбачають виявлення потреб населення, привернення громадської уваги до соціальних проблем, стимулювання громадської благодійності та її рекламування, пропагування цінностей тощо.

Громадська думка, контроль з боку сусідів будуть корисними для сім’ї, особливо якщо їх власних ресурсів для задоволення потреб дитини недостатньо.

21

У сфері соціальної роботи з сім’єю відновлювальні технології застосовуються для надання соціальної підтримки сім’ям, які опинилися в складних життєвих ситуаціях із метою створення в них належних умов для розвитку та соціалізації дитини й усунення чинників, що призводять її до соціальної дезадаптації.

Різновидами соціальних технологій є: медіація, сімейна групова нарада, мережева зустріч.

Метою медіації є добровільне та конфіденційне порозуміння сторін у присутності неупередженого, нейтрального медіатора з метою досягнення угоди (примирення) щодо усунення наслідків негараздів (у сім’ї , між сім’єю та громадою, сім’єю та певною установою, сім’єю та її родичами тощо ). Зустріч відбувається за добровільної згоди усіх сторін і тільки тоді, коли сім’я визнала необхідність такої зустрічі.

Підготовкою та проведенням зустрічей – процедур примирення – займається спеціальний посередник (медіатор), який виступає у ролі ведучого і є нейтральною особою. Посередник – не суддя і не арбітр . Він не має права нав’язувати сторонам своє бачення проблеми чи свій варіант виходу із ситуації, що склалася. Його мета – допомогти сторонам досягти порозуміння. Ведучий встановлює правила (не вживати образливих висловлювань, слухати один одного, говорити по черзі та ін.), дотримання яких дозволяє зберігати доброзичливу атмосферу під час процедури примирення. Його завдання – полегшити переговори і перевести шквал взаємних звинувачень у визнання несправедливості наявної ситуації. За рахунок використання технік перефразування, виявлення у висловах конструктивної основи, активного слухання, вміння працювати з сильними емоціями та ін. посередник допомагає сторонам висловити почуття і водночас сприяє зниженню агресивності учасників зустрічі та пробудженню в них людяності.

Під час зустрічі сторонам пропонується розповісти свою версію того, що сталося, і яким чином це вплинуло на подальше життя. Кожна сторона має право ставити запитання. Далі вони спільно вирішують, що робити з наслідками. У випадку досягнення домовленостей вони підписують угоду, яка часто відображає подальші шляхи усунення непорозуміння.

Сімейні групові наради (СГН) – збори членів розширеної сім’ї та її оточення з метою ухвалення рішення щодо шляхів виходу сім’ї зі скрути. СГН проводяться у випадках, коли є загроза життю

22

дитини, її здоров’ю, повноцінному розвитку та вихованню, власне, коли в неї формується девіантна поведінка; мала сім’я виявила неспроможність самостійно вирішити проблему або перебуває у кризовому стані; представник соціальної служби має право або можливість ухвалити рішення щодо захисту дитини , проте це не сприятиме посиленню сім’ї або призведе до її руйнування, вилучення дитини із сім’ї або позбавлення її волі. СГН проводиться з ініціативи працівників інтегрованих соціальних служб для вразливих сімей і дітей або служб у справах дітей, організовується незалежним координатором, який має зібрати разом усіх зацікавлених осіб – як членів сім’ї, так і представників її соціального оточення. У сімейному колі, без присутності сторонніх (координатора, фахівців соціальних служб, ініціатора проведення наради ) учасники СГН обговорюють проблему сім’ї та розробляють план її вирішення за допомогою власних ресурсів.

Запровадження технології сімейних групових нарад сприяє соціальній єдності в суспільстві, тому що громадяни, які вступили у конфлікт із суспільством, мають можливість самі знайти рішення в межах своєї сім’ї та своєї культури. Таким чином:

• активізується потенціал сім’ї та її соціального оточення;

• створюється можливість дуже точно визначити і задовольнити потреби людей;

• втручання у процес догляду за дитиною та її виховання відбувається від імені сім’ї та її соціального оточення, що робить його більш прийнятним;

• сім’я залишається відповідальною за проблему, її члени зберігають контроль над власною життєдіяльністю;

• рішення знаходять у рамках культурного середовища цієї сім’ї, дитина (підліток) залишається частиною сім’ї;

• рішення щодо дитини (підлітка) ухвалюються разом із нею, сім’єю та її соціальним оточенням;

• розроблений план має значну довготривалу підтримку;

• співпраця між сім’ями та працівниками служб соціального захисту стає ефективнішою;

• соціальні працівники займаються своїми справами та нічого не вирішують за інших;

• це є важливим внеском до підвищення статусу сім’ї. Можна визначити чотири особливості сімейних групових

нарад:

23

1. Це – модель для ухвалення рішень.

2. СГН є зборами сім’ї та членів її соціального оточення, які самі за неї відповідають (на ній присутні „свої” люди, вони самі визначають місце та час її проведення, самі розробляють план), тому сім’я не втрачає контроль над власною життєдіяльністю.

3. Координатор СГН є незалежним. Це означає, що він не працює для установи або організації, які ухвалюють рішення щодо сім’ї, тож він жодним чином не зацікавлений у тому чи іншому результаті СГН.

4. Сім’я має право отримати необхідну інформацію, обговорити проблему й ухвалити рішення без присутності сторонніх осіб, а розроблений нею план має обов’язково прийматися, якщо тільки він не є небезпечним або не суперечить законодавству.

Ефективною технологією соціальної роботи з дитиною, сім’єю та їхнім найближчим оточенням (сіткою її соціальних контактів) є мережева робота, що здійснюється переважно у формі мережевих зустрічей. Ця технологія широко розповсюджується у різних країнах

• пов’язана з тим, що для досягнення стійких змін необхідно працювати не лише з дитиною, її сім’єю, а й з їхнім соціальним оточенням.

Мережева робота базується на гуманістичному і цілісному підходах. Метою мережевої зустрічі є залучення самих дітей, які опинилися у життєвій скруті, і їхніх батьків до терапевтичної роботи, в ході якої соціальні працівники допомагають сім’ї знайти ресурси для розв’язання певної проблеми. Мережева зустріч – це ефективний спосіб встановлення стосунків між дітьми, їхніми батьками та іншими родичами. Звернення до найближчого оточення (друзів, родичів, сусідів, учителів та ін.) У складній ситуації має стати природною реакцією сім’ї, яка хоче подолати життєві негаразди.

Типовими помилками соціального працівника, соціального педагога під час роботи з соціальною мережею сім’ї є:

• ігнорування інших служб, організацій, не залучення їх до соціального супроводу;

• зосередження на якомусь одному із секторів сітки й ігнорування інших;

• невміння бачити ключові елементи сітки для ефективної роботи із сім’єю;

• брак навичок і вмінь активізації соціальної мережі для допомоги конкретній сім’ї;

24

• брак навичок активізації самої сім’ї;

• недооцінка важливості професійної роботи із соціальною мережею сім’ї.

Налагодження тісної й ефективної взаємодії елементів соціальної мережі здійснюється шляхом:

• встановлення чи відновлення контактів між елементами формальної системи підтримки;

• усвідомлення проблеми, вироблення єдиної мети, що зробить контакти регулярними;

• складання спільного плану дій – розподіл ролей та обов’язків;

• виконання плану дій.

Порядок взаємодії суб’єктів соціальної роботи із сім’єю, яка опинилася у складній життєвій ситуації, визначає основні етапи роботи з сім’єю:

1. виявлення сімей;

2. соціальне інспектування;

3. визначення потреби сім’ї у соціальному супроводі на засіданні дорадчого органу;

4. соціальний супровід сім’ї;

5. припинення соціального супроводу.

Розглянемо окремі етапи роботи детальніше.

Інформація про сім’ї з дітьми, які опинилися в складних життєвих обставинах, може бути отримана зі звернення чи заяви одного із членів сім’ї. Таку інформацію можуть надати організації, установи, підприємства, які за змістом своєї роботи причетні до дітей: селищні ради, міські та районні державні адміністрації, органи охорони здоров’я, освіти, внутрішніх справ, установи виконання покарань, житлово-комунальні установи та ін. Усі вони повинні терміново, у триденний строк після отримання, передавати таку інформацію за певною формою в місцевий орган влади, на який законодавче покладений захист прав дитини. Несвоєчасне надання або ненадання інформації про неблагополуччя сім’ї, яке може призвести до погіршення стану здоров’я чи розвитку дитини, порушення його прав, розглядається як ознака професійної некомпетентності з подальшим вирішенням питання про відповідальність посаді, яку займає фахівець.

Якщо стан справ в сім’ї загрожує життю чи здоров’ю дитини, інформація повинна передаватися негайно до органів внутрішніх

25

справ. Інформація про неблагополуччя в сім’ї з дітьми може бути надана пересічними громадянами.

Для забезпечення своєчасного отримання інформації про неблагополуччя в сім’ях з дітьми в державному органі, якій відповідає за захист прав дитини, соціальній службі чи іншій установі (за рішенням місцевих органів влади), організується робота щодо отримання інформації фахівців та громадян. Вся отримана інформація передається до центрів соціальних служб у справах сім’ї, дітей та молоді. Представники центрів мають підґрунтя для здійснення перевірки інформації, соціального інспектування таких сімей з метою вивчення реального стану справ.

Перевірка інформації про наявність неблагополуччя в сім’ях з дітьми здійснюється державним органом, якій відповідає за захист прав дитини, соціальною службою чи іншою установою (за рішенням місцевих органів влади).

Перевірка інформації про наявність складних життєвих обставин у сім’ях з дітьми може здійснюватись безпосередньо працівниками державного органу, якій відповідає за захист прав дитини , соціальною службою чи іншою установою, яку місцеві органи влади визначили відповідальною за цей напрямок діяльності, а також доручатися органам місцевого самоврядування (головам сільських рад, міських виконавчих комітетів та ін.).

• ході перевірки інформації про сім’ю підготовлений фахівець чи представник місцевого самоврядування (також попередньо навчений) відвідує сім’ю, ознайомлює її членів з отриманою інформацією, вивчає стан справ. У вивчення ситуації обов’язково входить розмова з батьками, дітьми, найближчим оточенням.

• результаті перевірки інформації, що надійшла до органів влади, підтверджується чи скасовується факт наявності проблем, з якими сім’я з дітьми не може впоратися самостійно. Інформація про стан справ у сім’ї (за затвердженою формою) передається до місцевих органів влади чи соціальних служб для прийняття рішення щодо подальшої роботи з сім’єю.

Соціальне інспектування сімей з дітьми, що опинилися у складних життєвих обставинах, – це візит до сім’ї (з попередженням чи без нього) групи уповноважених осіб з метою ознайомлення зі станом справ у сім’ї, насамперед, – стану утримання, розвитку й виховання дітей (дитини). Соціальне інспектування здійснюється працівниками служб у справах дітей, центрів соціальних служб для

26

сім’ї, дітей та молоді, інших закладів, які надають соціальні послуги, представниками органів місцевого самоврядування, громадськості й, за необхідності, працівниками служби дільничних інспекторів міліції, кримінальної міліції у справах дітей.

Соціальне інспектування може здійснюватися для перевірки інформації про неблагополуччя в сім’ї з дітьми, мати плановий характер або здійснюватися для оцінювання сім’ї щодо можливого влаштування дитини-сироти або дитини, що залишилася без батьківської опіки.

Під час соціального інспектування вивчаються (за затвердженою формою) такі складові життєдіяльності сім’ї, як наявність дорослих в родині, умови проживання, санітарний стан приміщень, наявність харчування, стан здоров’я дитини , стан здоров’я й наявність шкідливих звичок дорослих членів сім’ї, взаємовідносини між членами родини та ін.

Результатом соціального інспектування є знайомство представників державних органів та громадськості з реальним станом справ у сім’ї, яке дає підстави для формування висновків щодо:

• безпеки/небезпеки перебування дітей (дитини) в родині;

• необхідності вилучення дітей (дитини) із сім’ї й прийняття екстрених дій для їх (її) тимчасового влаштування;

• необхідності початку падання соціальних послуг з метою вирішення існуючих проблем;

• констатації наявності нормальних умов для розвитку та виховання дітей.

Формальним результатом соціального інспектування є акт обстеження житлових приміщень, у якому описують ситуацію та висновки учасників соціального інспектування щодо конкретної сім’ї. Акт складається в кількох екземплярах – для кожної організації, представники якої брали участь у соціальному інспектуванні, один екземпляр акту повинен залишитися в сім’ї.

Результатом соціального інспектування для сімей, де вже виникли певні проблеми, але члени родини їх не усвідомлюють, є можливість спілкування з фахівцями, усвідомлення наявності проблем, своєчасного отримання допомоги.

Перший візит соціального працівника, соціального педагога у сім’ю. Перший візит у сім’ю не може збігатися в часі з проведенням соціального інспектування. Соціальне інспектування та аналіз

27

інформації дотичних організацій стають підґрунтям для підготовки до першого візиту в сім’ю.

Перший візит проводить кваліфікований спеціаліст із соціальної роботи з метою:

• налагодження контакту із сім’єю;

• зняття недовіри і психологічного захисту щодо можливого втручання в сім’ю,

• вивчення стану дітей (дитини) та ставлення до них (неї);

• вивчення думки членів сім’ї про проблеми і потреби родини, шляхи їх подолання;

• виявлення ресурсів сім’ї та її найближчого оточення;

• інформування сім’ї про соціальні послуги, які вона може отримати;

• пояснення стосовно кваліфікації фахівців та забезпечення конфіденційності соціальних послуг;

• отримання згоди на подальше співробітництво.

Основне завдання фахівця при першій зустрічі – не звинувачувати сім’ю в негативних проявах і недбалому ставленні до дітей, не залякування вилученням дітей, не обіцянки про якнайшвидше вирішення проблем , а розуміння реального положення дітей, ресурсів сім’ї, наявності підґрунтя для початку надання соціальних послуг.

Якщо наслідки візиту позитивні, фахівець із соціально-педагогічної, соціальної роботи:

• налагоджує контакт із членами сім’ї;

• отримує інформацію щодо становища дітей та бачення і сприйняття сім’єю своїх проблем;

• отримує інформацію про наявні й потенційні ресурси сім’ї, її готовність до співпраці.

• разі, коли контакт не встановлений, фахівець повинен звернутися до керівництва соціальної служби по допомогу, разом проаналізувати хід розмови, виявити помилки, невикористані можливості. Керівництво служби вирішує, яким чином можна повторити зустріч із сім’єю і хто це буде робити.

• випадку позитивного варіанту результатом першої зустрічі для сім’ї буде:

• розуміння того, що існує установа, яка розуміє їхні проблеми, хоче допомогти, пропонує свою допомогу;

• надія на те, що проблеми сім’ї можуть бути вирішені;

28

• готовність активно отримувати соціальні послуги. За підсумками першого візиту складається звіт.

Збір і аналіз інформації про сім’ю. Інформацію про стан справ

• сім’ї з дітьми, які перебувають у складних життєвих обставинах, можна отримати як від самих членів сім’ї, так і з інших джерел:

• від окремих громадян;

• від окремих організацій, установ, підприємств;

• від сільських, селищних, міських рад;

• від житлово-комунальних служб;

• від органів охорони здоров’я;

• від органів освіти;

• від органів внутрішніх справ, органів виконання покарань;

• інших закладів і установ.

Джерело надходження інформації й сама інформація про сім’ю фіксуються в особовій справі сім’ї, яка перебуває в складних життєвих обставинах. Вся подальша робота з сім’єю, спостереження соціальних працівників, результати супервізії фіксуються в цьому документі. Особиста справа є документом конфіденційним. Після закінчення роботи з сім’єю вона повинна зберігатися в архівах установи.

Завдання збору інформації – цілісне вивчення всієї сфери зв’язків сім’ї. Тобто, не лише членів родини, а й усієї системи, причетної до ситуації (наприклад, зв’язків і взаємин, що походять від структур навчання, роботи, дозвілля, оточення за місцем проживання, родичів тощо).

До проведення діагностування соціальному педагогу, соціальному працівникові варто залучати членів сім’ї та її соціального оточення. Особливо важливо спільно проводити діагностування так званої „неблагополучної, кризової” сім’ї, де батьки зловживають спиртним, ведуть аморальний спосіб життя; неповної сім’ї; сім’ї, де між батьками , батьками й дітьми постійно виникають конфлікти; сім’ї з низьким морально-культурним рівнем батьків; зовні благополучні сім’ї, де за нормальних економічно-побутових умов і наявності обох батьків складаються несприятливі умови для виховання дітей унаслідок педагогічної неосвіченості та низької педагогічної культури батьків.

Існують різні методи діагностики сім’ї , сімейних стосунків, внутрішньої взаємодії. Як правило, методи діагностики можуть слугувати і методами роботи з сім’єю. Серед них розрізняють:

29

сімейну реконструкцію, генограму, сімейну розстановку, образи-спогади, сімейну скульптуру і сімейну хореографію, психодраматичне переживання ситуації, метафоричний вираз сім’ї, системно-структурна розстановка тощо.

До найбільш ефективних методик діагностування сім’ї відносять:

 визначення сімейного простору (E. Coppersmith), сімейна скульптура (P. Papp, O. Silverstain, E Carter) і сімейна хореографія (D. Kantor, B. Duhl, F. Duhl, P. Papp), що дають можливість визначити актуальні внутрішні сімейні проблеми, конфлікти;

 сімейну реконструкцію за фотографіями (C. Anderson, E. Malloy), роботу з образами-спогадами (W. Morris), що дозволяють вивчити вплив минулого на сучасний стан сімейних стосунків;

 системно-структурне розташування (Insa Sparrer, Matthias Varga von Kibed), за допомогою якої можна визначити проблеми, сумніви, „темні” плями сімейної історії, переконання, сімейні цілі тощо.

Слід зазначити, що діагностика сім’ї передбачає й дослідження її динаміки, а саме: зовнішніх та внутрішніх кордонів сім’ї; структури влади; емоційності; цінностей і переконань; ролей; стилю спілкування; сильних сторін сім’ї – все це дає змогу визначити, як члени сім’ї спілкуються між собою; чи існує рівновага у сімейних відносинах (гомеостаз); чи є неписані правила щодо прав, обов’язків, поведінки членів сім’ї; наскільки сім’я здатна ухвалювати рішення (гнучкість) тощо.

У соціальній, соціально-педагогічній роботі з сім ’ями, що опинилися у складних життєвих обставинах, важливо виявити ключову проблему, яка має певні ознаки, часові рамки, кордони втручання спеціаліста.

До методів виявлення ключової проблеми сім’ї можна віднести: вміння визначити причину і наслідки; вміння відрізняти інформацію від емоцій (деякі факти – емоційні, але не інформаційні); вміння бачити інформацію з різних кутів зору (сусіди, вчитель, соціальний працівник тощо); враховувати думки і вислови оточення; вміння бачити і аналізувати сім’ю як систему, яка функціонує з уже визначеними взаємостосунками.

При визначенні ключової проблеми сім’ї необхідно враховувати ознаки, що є показниками наявності декількох проблем, а саме: сім’ї, де батьки страждають на алкоголізм; де батьки –

30

безробітні; сім’ї, які розпадаються; неповні сім’ї; сім’ї де батьки-інваліди. Необхідно також враховувати ознаки дисфункціональності сім’ї: дитина без догляду (прояви – слабка система спілкування; ізольованість між членами сім’ї; відсутність відповідальності; емоційна замкнутість; відсутність емпатії; недостатня увага до дитини, її розвитку і життю); експлуатація в сім ’ї (прояви – нав’язування дитині батьківської ролі; очікування від дитини емоційної прив’язаності до батьків; відсутність кордонів, у тому числі сексуальних, між батьками і дітьми; батьки не забезпечують розвиток дитини , її розростання, становлення, формуванню поглядів на світ; батьки неспроможні відділити своїх потреб від потреб дитини); дитина – потенційна жертва (прояви батьківської розлюченості; строгі вимоги до дисципліни; дитина – „симптом неблагополуччя”; нереальні вимоги до дитини; вимоги підкорення; непослідовна поведінка батьків щодо дитини: від приниження до ідеалізації); насильство над дитиною (сексуальне, психологічне, економічне, фізичне); відсутність у батьків знання про потреби-проблеми дитини; ізольованість сім’ї тощо.

У відповідності до законодавства інтереси дитини є першочерговими. Оцінка потреб дітей у сім’ї, яка опинилася у складних життєвих ситуаціях, має таку ж логічну структуру як і оцінка потреб сім’ї. Оцінка потреб дитини проводиться з перспективною метою найбільш ефективного забезпечення її всебічного розвитку, визначення конкретного виду послуг та допомоги, яку потребує саме ця дитина. До переліку основних аспектів життя дитини, що мають діагностуватися, відносять: структуру сім’ї (найближчого оточення) і демографічні характеристики; основні події або кризи в історії сім’ї (наприклад, розлучення, смерть, міграція тощо); культурний і соціально-економічний статус сім’ї; важливі події, що були у період народження дитини, й основні етапи її життя; проблеми дитини, пов’язані зі здоров’ям; особливості навчання дитини; сучасне освітнє середовище дитини; адаптаційна поведінка дитини і її соціальні контакти і взаємодія; ресурси, що має (або може знайти) сім’я.

Всебічна діагностика дає реальну можливість розробити стратегію втручання в існуючу ситуацію з метою стабілізації стану сім’ї, відновлення її функцій, формування відповідального батьківства, запобігання фактам жорстокого поводження та

31

забезпечення прав дитини виховуватися в безпечному сімейному середовищі.

План надання соціальних, соціально-педагогічних послуг. Уже під час оцінки ситуації і потреб сім’ї та її окремих членів соціальний працівник, соціальний педагог інформує клієнтів про необхідність розробки плану співпраці. При цьому важливо визначити пріоритети діяльності, адже більшість проблем мають багатосторонній характер. Важливо, щоб клієнти брали активну участь у визначенні пріоритетів, тобто тих завдань, які слід вирішити насамперед.

Плануються методи, засоби втручання, можливі варіанти розвитку ситуації. За потреби і можливості (наявності психолога), планується використання різних технік психологічної підтримки (наприклад, методика вербалізації емоційних станів, програвання ролей один одного, методика опосередкованого сімейного спілкування тощо).

Особливо важливо правильно спланувати стратегію пошуку порушень у сім’ї та їх корекції, тобто передбачити основні напрямки співпраці з клієнтом, мету, завдання й бажані результати на весь час роботи. Цьому сприяє узагальнення даних, зібраних раніше під час діагностики, їх аналіз та виявлення думок усіх учасників процесу планування, документування і подальшої реалізації соціальної роботи з клієнтом.

Умови початку надання послуг. Основним критерієм прийняття рішення про допомогу сім’ї є бажання членів родини змінити ситуацію на краще і реальна оцінка ситуації, впевненість соціального працівника в тому, що допомога у вирішенні окремих питань змінить становище родини. Соціальна служба бере на себе розв’язання не всіх проблем сім’ї, а лише тих, з якими родина не може справитися самостійно, що і призводить до кризового стану.

Реалізація соціальних послуг. Після того, як план сформований, починається його реалізація. У цьому процесі беруть участь обидві зацікавлені сторони (соціальна служба і сім’я). Кожна бере на себе те завдання, яке їй під силу. На цьому етапі для клієнта особливе значення мають ситуації успіху. Завдання соціального працівника, соціального педагога – дати кожному клієнту можливість пережити радість досягнення мети, повірити в себе.

Реалізація плану передбачає застосування різноманітних процедур з обраної послідовності використання методів та засобів допомоги, їх зміст залежить від конкретного випадку. На цьому

32

етапі соціальний працівник, соціальний педагог прагне налагодити зв’язки між сім’єю та іншими місцевими службами й установами, які можуть і повинні надалі надавати постійну допомогу сім’ї. Він інформує ці служби про потреби сім’ї, а сім’ю – про види допомоги та послуги, які вона може отримувати від цих служб.

Завершення надання соціальних послуг. У разі , якщо сім’я, що отримує соціальні послуги, без поважних причин не виконує вимоги для їх одержання, суб’єкт, що надає послуги, виносить письмове попередження про можливість відмови від надання їх.

Таким чином, сім’я є прикладом унікального поєднання різнопланових збалансованих характеристик. Саме завдяки здатності до врегулювання вона є найгнучкішим елементом соціальної структури, здатним швидко реагувати на внутрішні та зовнішні впливи. Проблема благополуччя сім’ї надзвичайно важлива як для кожного індивіда, так і для держави, суспільства загалом.

Ключові поняття: складна життєва ситуація, сім’ї з дітьми, які опинилися в складних життєвих обставинах, соціальні послуги, соціальна допомога, соціальна підтримка, медіація, сімейна групова нарада , мережева зустріч, соціальний супровід, кризове втручання.

Питання та завдання:

1. Визначити категорії сімей, які перебувають у складних життєвих обставинах.

2. Розкрити види соціальних послуг, що надаються сім’ям, які перебувають у складних життєвих обставинах.

3. Визначити форми робіт із сім’ями, які застосовуються під час надання соціальних послуг.

4. Охарактеризуйте основні етапи надання соціальних послуг сім’ям, які перебувають у складних життєвих обставинах.

5. Доведіть значення соціального працівника у наданні допомоги сім’ї, яка опинилася в складних життєвих ситуаціях.

Практичне завдання. Запропонувати план роботи соціального педагога, соціального працівника з сім’єю, яка опинилася у кризовому стані.

33

1.2. Соціально-педагогічна робота з сім’єю, яка виховує дитину з обмеженими можливостями

Світове співтовариство приділяє велику увагу вирішенню проблеми інвалідності, що вже сьогодні набула загально планетарної значущості та продовжує загострюватися. За статистикою Всесвітньої Організації Охорони здоров ’я при ООН кожний десятий мешканець Землі є інвалідом. У зв’язку з погіршенням екологічного стану у багатьох країнах світу, неповноцінним харчуванням, технізацією суспільного життя і травматизмом, що є наслідком різних причин, кількість інвалідів зростає. Тому, однією з найбільш актуальних проблем соціальної роботи на сьогоднішній день є проблема роботи з сім’єю, яка виховує дитину з обмеженими можливостями.

Сім’я – найближче й перше соціальне оточення, з яким стикається дитина. Поява дитини з обмеженими можливостями діє на батьків пригнічено. Якщо народження здорових дітей привносити в життя сім’ї нове, не випробувану до цього насолоду людського буття: переживання почуття радості, гордості, ніжності, то народження дитини з дефектом, розцінюється як життєва катастрофа . На цьому ґрунті часто виникають між подружжям конфлікти. Чимало випадків, колу батьки відмовляються від таких дітей, залишають їх у пологових будинках або передають на виховання у спеціалізовані установи.

Народження дитини з обмеженими можливостями діють на різних батьків неоднаково, але в більшості своїй проявляється як найсильніший психологічний стрес, наслідком якого може бути виникненні так званого травматичної неврозу, тобто порушення функціонування психіки в результаті пережитого шоку. Більшість батьків поступово знаходять сили, щоб повернутися до повсякденного життя і зайнятися вихованням дитини. Виділяють чотири основні періоди, які протікають у психологічному стані батьків, що викликаний народженням дитини з обмеженими можливостями.

І період – стан стресу, розгубленості, повної пригніченості. У батьків падає самооцінка, виникає відчуття провини. У цей період сім’я дуже потребує особливої уваги та підтримки соціального оточення і фахівців. Фахівцям важливо також знати, що в такому емоційному стані батьки не спроможні сприймати великої кількості

34

інформації, а то й взагалі можуть забути почуте – і це потрібно враховувати, проголошуючи діагноз дитини.

Також цей період може характеризуватися, як спосіб „повернути все як було” сім’я може розглядати і можливість відмовитись від дитини. На жаль, до цього часто підштовхують сім’ю і фахівці, і соціальне оточення.

II період – перехід стресового стану в негативізм, заперечення, перенесення вини на інших, частіше всього на медичний персонал, який не вміє, на їхню думку, надати матері в потрібний момент допомогу. Цей період полягає у повному чи частковому запереченні реальності діагнозу дитини. Його суть у відмові прийняти болючу реальність та відпустити мрії і очікування принаймні до того моменту, доки не акумулюється внутрішній ресурс подивитися в очі реальності та пробувати адаптуватися до неї, вчитися жити з нею.

Заперечення може мати різні форми – від повної відмови, що з дитиною щось не так і їй потрібна медична допомога, до часткового заперечення серйозності діагнозу дитини. Фахівцям важливо усвідомлювати захисну функцію заперечення: батьки не просто неосвічені чи неуважні до того, що їм кажуть фахівці – вони почули інформацію, просто тимчасово витіснили почуте зі свідомості. Фахівцям важливо розуміти цю функцію заперечення як емоційного буфера при раптовому зіткненні з несподіваною, приголомшливою реальністю. І тут ані жоден інформаційний тиск на батьків, ані очевидні задокументовані докази неповносправності не відіграють своєї ролі – механізм заперечення функціонує незалежно від форми неповносправності. Тому в цей період дуже важлива освіта батьків: надання батькам інформації про природу захворювання та ефективні (неефективні) методи лікування і реабілітації.

Інший вияв заперечення – це уникнення батьками розмов про хворобу дитини, ігнорування чи приховування її виявів, вираження своєї незгоди з думкою фахівців аж до конфліктних звинувачень останніх у некомпетентності та відмови від послуг. У крайніх формах заперечення може набути характеру уникнення всього, що нагадує про неповносправність дитини – від розмов про це між подружжям аж до уникнення контактів з дитиною через надмірне занурення у якусь діяльність поза домівкою. Часто заперечення реальності супроводжується одночасним напівсвідомим знанням про реальність хвороби та адекватними діями щодо потрібної дитині реабілітації і терапії. У таких випадках воно не створює спеціальних проблем для

35

фахівців щодо мотивування сім’ї до участі в реабілітаційних програмах. Інколи ж заперечення стає джерелом конфліктної напруги в стосунках батьки – фахівці й у таких ситуаціях треба застосовувати спеціальні тактики. Однак, як би важко не було фахівцям працювати з батьками на цьому періоді заперечення – спроби передчасно „зламати” його не дадуть результату. Якою б дивною та ірраціональною не здавалася поведінка батьків, важливо усвідомлювати, що за запереченням ховаються почуття болю та відчаю, з якими наразі батьки не готові зустрітися, і заперечення дає їм необхідний час підготуватися до цієї зустрічі.

Тривалість другого періоду в різних сім’ях різна. Нормальна динаміка другого періоду виявляється у поступовому зменшенні ступеня та інтенсивності заперечення і щораз більшому усвідомленні реальності та відкритті адаптаційних шляхів пристосування до неї. Втім часткове заперечення, неприйняття деяких аспектів реальності може тривати роками.

III період – усвідомлення реальності. У цей період дуже важливо усвідомити реальність обмежень, пов’язаних з неповносправністю, усвідомити втрату можливостей – і для дитини, і для усієї сім’ї. У цей період відбувається процес прийняття і примирення з цими втратами – бо власне без прийняття і примирення неможливий подальший рух до реалістичної адаптації, до відкриття невтрачених, а наявних можливостей до щастя, до самореалізації.

У деяких батьків може розвинутися повний клінічний синдром депресії. Природно, до такого стану схильна мати, оскільки практично постійно знаходиться з дитиною (батько, якщо він залишився в сім’ї, більше зайнятий її матеріальним забезпеченням). Як показують клінічні дослідження, разом з депресією у матерів помічаються астенічні явища: головні болі, болі в грудях , коливання артеріального тиску, що з часом збільшуються. Жінка стає більш замкнутою, утрачає інтерес до тих, хто оточує, у неї помічається постійна млявість, дратівливість, образливість, нестриманість та ін.

Багато сімей, які виховують дітей з обмеженими можливостями з соціальних причин змушені хронічно перебувати у цьому періоді, роками переживаючи пригніченість, відчай, безнадію. Брак соціальної підтримки, соціальна стигматизація, недоступність систем послуг , які могли надати сім’ї та дитині належну психосоціальну підтримку та реабілітацію, не дають змоги багатьом

36

сім’ям віднайти реальні шляхи адаптації до неповносправності та повноцінного життя з нею в таких соціальних умовах. Примирення потребує також зміни системи цінностей та життєвих орієнтирів, а це завдання має не так індивідуальний, як соціальний характер.

IV період характеризується як емоційне полегшення: негативні почуття вже не такі сильні, є відчуття примирення; уже немає постійних порівнянь, думок про те, як все могло бути. Є об’єктивне сприйняття реальності обмежень дитини, а також реальні очікування щодо майбутнього. Батьки вже можуть без болю говорити про ці обмеження та переносити увагу на наявний потенціал, можливості, можуть інвестувати ресурси в їхню реалізацію. Батьки починають цілеспрямовано слідувати порадам фахівців, прагнучи дотримуватися відповідної програми виховання дитини. Песимізм та відчай відступають перед збалансованим сприйняттям майбутнього.

У характеристиці цього періоду М. Селигман та Р. Дарлинг подають такі важливі критерії:

1. у стосунках із дитиною батьки вже можуть віднайти баланс між опікою, допомогою та підтримкою / сприянням незалежності;

2. батьки можуть нормально дисциплінувати дитину без надмірного почуття провини;

3. батьки можуть мати особисте життя та реалізувати власні інтереси, безпосередньо не пов’язані з дитиною-інвалідом.

Природньо, що в різноманітних випадках відзначені періоди можуть протікати з різним ступенем виразності внутрішніх станів.

Також існують різні стилі ставлення батьків до дітей з обмеженими можливостями у сім’ї. Під стилем батьківства розуміється складний, динамічний процес, який визначається та модифікується багатьма факторами, такими як особистість батьків, їхній вік, стан психічного здоров’я, подружніх стосунків, стать, порядок народження дитини та іншими її характеристиками.

Відношення батьків до дітей з обмеженими можливостями можна виокремити у наступні блоки.

1. Батьки, які глибоко переживають таке горе (народження дитини з обмеженими можливостями), оточують її надмірною увагою, опікою, звільняють навіть від посильних обов’язків. Доброта цих батьків не приносить користі дитині. Навпаки, надмірна опіка позбавляє її самостійності й можливості пристосуватися до складних

37

життєвих ситуацій, оскільки не сприяють вихованню потрібних навичок. У цих випадках діти ростуть пасивними, несамостійними, невпевненими в собі, егоцентричними. Для них характерна психічна й особливо соціальна незрілість, яка охоплює всі сфери діяльності дитини та перешкоджає її соціальній адаптації. Тому, завдання фахівців – показати, підказати батькам можливості дитини і її потребу в самостійності для розвитку власних можливостей, формування ініціативності та відчуття власної компетентності, а, отже, і позитивної самооцінки загалом.

2. Не бажаючи змиритися з неповноцінністю дитини, батьки завищують її можливості, не хочуть помічати її вади. Це призводить батьків до самозаспокоєння, ослаблення уваги до дитини. Батьки люблять не саму дитину, а її відповідність своєму внутрішньому образу. Іноді вони самі починають вчити з дитиною букви, цифри, роблять спроби навчити її англійських слів тощо. Такі „знання” виявляються зовсім неосмисленими, механічними й непотрібними, але час і зусилля, що їх марно витрачають на здобуття знань, можна було б використати на більш важливе для дитини – підготовку до посильної праці, на вироблення позитивних звичок тощо. Це призводить до невротичних станів, стимулює розвиток рис тривожно-довірливої (психоастинічної) акцентуації характеру.

3. Спостерігаються також випадки, коли батьки, соромлячись неповноцінності дитини, практично ізолюють її від людей, не відвідують з нею громадських місць – кіно, театрів, навіть відмовляють їй у прогулянках. Позбавлена життєвих вражень, дитина розвивається особливо повільно, росте тупою, затурканою, боязливою, невпевненою в собі, егоїстичною, некомунікабельною.

4. До дитини в сім’ї дуже погано ставляться. Постійно підкреслюють її неповноцінність, висміюють, дають образливі прізвиська, клички, постійно порівнюють з іншими дітьми, що призводить до роздратованості, упертості, грубості, пригніченого стану. Батько, який підсвідомо „знехтує” своєю хворою дитиною, може епізодично допускати з нею грубе поводження, а іноді й фізичні покарання. Особливо несприятливий вплив на хвору дитину можуть надавати такі форми психологічного знехтування, які примушують дитину думати, що вона „погана”, „негідна батьківської любові та уваги”. У цих випадках у дітей формується зниження настрою, знижена самооцінка, невпевненість у собі, пасивність.

38

„Знехтувані” діти страждають від нестачі емоційно-позитивної стимуляції з боку батьків. Це ще більшою мірою викликає в них затримку розвитку мовлення й соціальних навичок, збільшує затримку розвитку активних пізнавальних форм поведінки й допитливості. У цих дітей частіше спостерігається знижений настрій, схильність до депресивних станів.

Батькам важливо пам’ятати, що „шрами” в душі дитини залишають не тільки фізичні покарання, але й психологічне її знехтування. Психологічне знехтування підсилює або зумовлює моторну та інтелектуальну недостатність дитини, формує в дитини підвищену тривожність, схильність до страхів і фантазій, посилює труднощі в навчанні, сприяє порушенню сну, апетиту. Залежно від стилів ставлення батьків до дитини з обмеженими можливостями в сім’ї формуються різні моделі сімейного виховання.

При цьому кожна сім ’я, де виховується дитина з обмеженими можливостями, стикається з низкою проблем. Умовно існуючі проблеми можна поділити на кілька основних різновидів (проблеми, пов’язані з недоліками фінансового і матеріального забезпечення; проблеми інформаційного забезпечення; проблеми нормативно-правового забезпечення; проблеми освіти; проблеми спілкування), хоча в реальному житті більшість проблем переплітаються, діють у комплексі, є взаємопов’язаними, інколи – взаємообумовленими, такими, що підсилюють дію одна одної. Зупинимося на них.

Проблеми, пов’язані з недоліками фінансового і матеріального забезпечення. Значна частина дітей з обмеженими можливостями народжується в сім ’ях, які ще до народження дитини мали невеликий достаток. Факт народження в таких сім’ях дітей з обмеженими можливостями з перших тижнів після встановлення діагнозу ще більше ускладнює матеріальний стан, часто ставить сім’ю на межу зубожіння. Ще більше погіршують ситуацію випадки розлучення батьків у перші роки після народження дитини. Як правило, мати не в змозі працювати, тому що дитина потребує постійного догляду.

Основні проблеми пов’язуються з фінансовою недоступністю поліпшення житлових умов, браком коштів для придбання харчування, медпрепаратів, корекції та контролю стану здоров’я, предметів і послуг для задоволення культурних потреб та ін. Ці проблеми пов’язані із малими розмірами пенсії та допомоги по догляду за дитиною. Законодавство практично не захищає таких

39

матерів, незважаючи на те , що доглядаючи дітей з обмеженими можливостями вдома, вони заощаджують чималі бюджетні кошти, потрібні для утримання дитини в державній установі.

Проблема інформаційного забезпечення. Після встановлення діагнозу дитини батьки мають визначитися щодо оптимальних термінів, шляхів і методів лікування та реабілітації, закладів та установ, які в змозі надати відповідні послуги. Тобто на першому плані – проблема отримання необхідної інформації. Важливість цієї проблеми зумовлена тим, що батьки, які достатньо обізнані з усіх аспектів інвалідності дитини, в багатьох випадках хочуть і здатні самостійно правильно діяти задля покращення здоров’я дитини, її соціальної адаптації та інтеграції, захисту її прав на пристойні умови життя, навчання. Тобто, в цьому випадку сім’я бере на себе значну частину проблем, які інакше потрібно буде вирішувати державі, у першу чергу соціальним службам.

Натомість нестача інформації або неповна, однобічна, упереджена інформація може призвести до негативних наслідків. Існують приклади, коли батьки дізнаються про свої права і можливості (навіть право на пільги) від випадкових людей, не знають куди звернутися за правовою, соціальною, психологічною, педагогічною допомогою, де вишукати можливість доброзичливого спілкування з потрібними фахівцями, іншими сім’ями зі схожими проблемами.

З часом зростають потреби в інформації про спеціалізовану (відповідно до вади) соціальну, психологічну, освітянську, правову допомогу, встановлення контактів з різноманітними державними і громадськими організаціями, але їх задоволення відбувається значною мірою випадково, несистематично, на підставі неформального спілкування або окремих матеріалів у неспеціалізованих ЗМІ.

Спеціалізовані ЗМІ, які видаються організаціями, пов ’язаними з вирішенням проблем дітей з обмеженими можливостями, поки що малотиражні, виходять з тривалими перервами, не мають системи розповсюдження, яка здатна охопити всіх зацікавлених , не в змозі висвітлити весь комплекс проблем дітей-інвалідів та їх сімей з причин слабкості фінансування, кадрового й матеріально-технічного забезпечення видань. За допомогою інформаційних видань, що інформують про становище дітей з обмеженими можливостями та їхніх сімей має досягатися дві мети: інформування про труднощі, з

40

якими стикаються діти-інваліди та їхні сім’ї; їхні потенційні можливості і отримання підтримки населення у процесі інтеграції та адаптації.

Проблеми нормативно-правового забезпечення. Вони пов’язані перш за все, не з відсутністю вітчизняної нормативно-правової бази, а з недосконалістю механізмів її застосування і забезпечення виконання вимог законодавства.

На цей час в Україні сформована державна система соціальної підтримки дітей-інвалідів та їхніх сімей, яка базується на багатьох правових документах. Це такі документи: Стандартні правила щодо урівняння можливостей інвалідів (резолюція ООН від 20.12.93); Конституція України (1996 р., ст. 3, 8, 24, 46); Закон України „Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні” (1991 р.); Закон України „Про державну соціальну допомогу інвалідам з дитинства та дітям-інвалідам” (2001 р.); Конвенція про права дитини (1991 р.); Національна програма „Діти України” (1996 р.); Державна національна програма „Освіта/Україна ХХІ століття/ (1993 р.); Закон України „Про пенсійне забезпечення” від 5.11.1991 р.; Постанова КМ України № 143 „Про невідкладні питання діяльності дитячих навчально-виховних закладів” від 23.03.1992 р.; Наказ Міністерства освіти України № 136 „Положення про спеціальну загальноосвітню школу-інтернат (школу, клас) України для дітей з вадами фізичного або розумового розвитку” від 13.05.1993 р.; Наказ Міністерства праці, соціального захисту населення, освіти, фінансів України № 04-800 „Положення про порядок призначення та виплати державної допомоги сім’ям з дітьми” від 11.03.1993 р.; Постанова КМ України „Положення про індивідуальну програму реабілітації та адаптації інваліда” (1992 р.).

Згідно з Конвенцією, допомога дітям-інвалідам надається за можливості, безкоштовно з урахуванням фінансових ресурсів батьків або інших осіб, які забезпечують піклування про дитину, і має на меті забезпечити дитині ефективний доступ в галузі освіти, медичного обслуговування, відновлення здоров’я, підготовка до трудової діяльності і доступ до сфери дозвілля та відпочинку. Тобто уможливлюється найбільш повне залучення дитини до суспільного життя і досягнення розвитку її особистості. 27 вересня 1991 року Україна ратифікувала Конвенцію ООН про права дитини і набула чинності на території держави, що особливо цінне для нашого суспільства.

41

Ця правова база мала б слугувати непоганим підґрунтям для вирішення проблем дітей з функціональними обмеженнями, якщо б усунути вади практики її застосування. Виняток становить нормативна база фінансового забезпечення, яке абсолютно недостатнє для життя самих дітей-інвалідів і членів їхніх сімей та діяльності спеціалізованих служб, соціальних установ.

Можна назвати багато прикладів неповного задоволення визначених законами і нормативами потреб бюджетів спеціалізованих закладів; неповного погашення заборгованості з виплат пенсій та різних видів допомоги; нестачі асигнувань на запровадження нових форм і методів навчально-виховної і корекційної роботи, лікування, оздоровлення та реабілітації дітей-інвалідів, які знаходяться як у спеціальних закладах, так і в сім’ях; браку фінансування для соціального супроводження життєдіяльності самих дітей-інвалідів та їхніх сімей.

Ще одна суттєва частина недоліків у виконанні діючого законодавства пов’язана з людським чинником – рівнем професійної етики фахівців соціальних установ, які мають опікуватися проблемами дітей з обмеженими можливостями (неповага до потреб цієї категорії сімей, відсутності співчуття), бажання найкращим чином виконувати професійні обов’язки з боку тих посадових осіб, із якими сім’ї стикаються у повсякденній практиці. Мають місце випадки приховування інформації про права цих сімей та можливості допомоги.

Таким чином, існуюча законодавчо-нормативна база не позбавлена від недоліків, проте вона удосконалюється практично щорічно.

Проблеми освіти. Особливі потреби і обмежені можливості дітей-інвалідів обумовлюють комплекс специфічних проблем освіти. Суб’єктивні оцінки батьків містять дорікання на недостатній рівень освітньої і виховної роботи у спеціальних закладах, нестачу спеціальних секцій для занять музикою, танцями, спортом, дитячих творчих гуртків, брак талановитих педагогів, незручне територіальне розташування спеціальних закладів освіти. Але показово, що батьки майже не скаржаться на відмову прийняти дитину до закладу, на відсутність закладу відповідного профілю або місць в ньому.

Отже, в цілому система спеціалізованої освіти спроможна забезпечити потреби сімей, які виховують дітей з обмеженими можливостями, принаймні у кількісному аспекті, хоча поки що не

42

ліквідовані перешкоди для легкого доступу дітей до мережі спеціалізованих навчальних закладів, що інколи пов’язано з недостатньою інформованістю батьків, територіальною віддаленістю потрібних закладів від місць помешкання і труднощами матеріального характеру. До того ж якість освіти, виховання, умов утримання і надання спеціальних лікувально-корекційних послуг у різних закладах неоднакова, не завжди дитина потрапляє саме в той заклад, який їй потрібен.

Хоча Законом України „Про освіту” дітям-інвалідам гарантується не тільки право на навчання, а й вибір його форм і освітніх програм, цей вибір поки що не є загальнодоступним. Можливості вибору обмежені станом здоров’я дітей, фізичного і розумового розвитку, часто несприятливими соціальними умовами і бідністю сім’ї, нестачею інформації.

Отже, на сьогодні в Україні визначено модель освіти і навчання дітей з обмеженими можливостями, яка передбачає детермінованість спеціалізації (щодо інвалідності) та якість освіти за місцем проживання.

Проблеми спілкування. Для дітей з обмеженими можливостями та їхніх сімей чи не основною проблемою є спілкування, а відтак і набуття комунікативних навичок. Діти-інваліди мають труднощі у налагодженні міжособистісних взаємин, що виявляється у високому рівні тривожності та конфліктності.

Причинами у порушенні адаптації та соціалізації дітей з обмеженими можливостями, які не відвідують школу, є обмежене коло спілкування з однолітками (часто це коло обмежується батьками та родичами), відчуття власної неповноцінності, обмеження мобільності.

Умовою, за якої дитина виросте щасливою і комунікабельною, є ставлення батьків і найближчого оточення до неї . Якщо батьки соромляться зовнішнього вигляду дитини, прагнуть подумки, щоб вона була іншою, занадто опікують її змалку і позбавляють спілкування з іншими дітьми, вона виросте замкненою, незадоволеною, почуватиме себе не такою, як всі. І навпаки, розумне сприйняття і ставлення надають дитині більшої впевненості серед інших, дозволяють їй добре почуватися у колі своїх ровесників.

Більш ефективно контакти з іншими дітьми налагоджуються в ранньому віці . Дитина, знаходячись серед дітей , може відчувати, що вона не така як інші, але її переживання у зв’язку з віковими

43

особливостями ще недостатньо глибокі, адаптація відбувається менш болісно й швидше. Однак їй треба допомогти встановити контакт з тими дітьми, у компанії яких вона стала б своєю людиною. Найбільш прийнятною для вирішення цієї задачі є ігрова діяльність. Використовуючи цей прийом, батьки можуть організувати такі ігри, у яких дитина не буде почувати себе безпомічною. Участь у таких іграх разом зі здоровими однолітками допоможе дитині з обмеженими можливостями набути впевненості в собі й завоювати певний авторитет у дитячому співтоваристві. Якщо ж виникає конфліктна ситуація й діти не приймають дитину з обмеженими можливостями у своє співтовариство, то „нав’язувати” її не рекомендується. Дане середовище поки не дозріло для того, щоб її прийняти, тому треба шукати інші варіанти й підходи організації спілкування дитини з однолітками.

Головні завдання соціального працівника з вирішення проблеми спілкування: 1) розширити коло спілкування дитини; 2) подолати психологічні комплекси дітей з обмеженими можливостями щодо своєї зовнішності та психологічні комплекси батьків, які соромляться дитини і не прагнуть розширювати коло її

навичок спілкування є визначальним фактором її розвитку та подолання патології, запорукою успішної соціалізації та адаптації в суспільстві.

У результаті вивчення проблем сім’ї дитини-інваліда склалося уявлення про необхідність надання комплексної допомоги не тільки самій дитині, але й її родині.

Головна мета соціальної роботи з сім’єю, яка виховує дитину з обмеженими можливостями – допомогти сім’ї осилити важке завдання виховання й розвитку такої дитини, сприяти її оптимальному функціонуванню, не дивлячись на те, що є об’єктивний фактор ризику і вплинути на сім ’ю з тим, щоб мобілізувати її можливості для вирішення завдань реабілітаційного процесу. Інакше кажучи, мета соціального працівника – сприяти соціальній адаптації сім’ї в ситуації народження дитини з функціональними обмеженнями, підвищувати її ситуативно-рольову адаптованість.

44

Під соціально-рольовою адаптованістю сім’ї мається на увазі здатність членів сім’ї оволодівати новими ролями в поведінці у цілком несприятливій ситуації.

Рівень соціально-рольової адаптації сім’ї характеризується трьома основними показниками: ставленням до дитини; реабілітаційною активністю сім’ї; реабілітаційною культурою сім’ї.

Ставлення до дитини – одна з найважливіших характеристик сім’ї, що визначає її внутрішні ресурси в процесі реабілітації дитини. Ставлення може бути деструктивними або конструктивним.

Сім’ї, що демонструють конструктивне ставлення до проблем дитини, не заглиблюються в переживання того, що відбулося, а намагаються змінити ситуацію й своє ставлення до неї. Природжену або набуту хибу вони не розглядають як обмеження на шляху особистісного розвитку дитини. Головна мета в таких сім’ях – пошук шляхів компенсації порушень що є, розвиток здібностей дитини, терпіння й підтримка в будь-якому навчанні.

Деструктивне ставлення – з’являється в ігнорування патології дитини або акцентуації на ній.

Ігнорування виявляється в тому випадку, коли батьки не докладають зусиль і навіть перешкоджають оздоровленню дитини. Подібне ігнорування патології дитини, і відповідно реабілітаційного процесу, пов’язане з матеріальною зацікавленістю, а в ряді випадків недостатньою інформованістю (наприклад, у сільській місцевості), є істинним ігноруванням. Коли під маскою байдужості або заперечення значимості патології дитини схована акцентуація на цій проблемі, має місце несправжнє ігнорування.

Акцентуроване ставлення до дитини полягає в тому, що образ життя сім’ї підпорядкований хворобі, орієнтований на хворобу. Зациклювання на обмежені дитини виражається в різноманітних невротичних проявах у членів сім’ї: тривожність, низька самооцінка, почуття провини й та ін., які з часом передаються дитині. Деструктивне ставлення до дитини може виражатися також у негативізмі, тобто негативному ставленні до нього: відкритому, коли дитина підлягає жорстокому ставленні до неї, або прихованому, що виявляється в емоціональному відчуженні.

Під реабілітаційною активністю сім’ї слід розуміти всі зусилля її членів, спрямовані на оздоровлення, розвиток, соціалізацію дитини. Реабілітаційна активність сім’ї вміщує в собі:

45

1. активність у пошуку джерел медичної допомоги, своєчасність, послідовність і ретельність у виконанні медичних рекомендацій, підтримка регулярних контактів з оздоровчими установами;

2. активність педагогічних зусиль сім’ї, їх спрямованість на всебічний розвиток дитини; пошук і реалізація її компенсаторних можливостей, самостійне оволодіння необхідними розвиваючими й корекційними методиками;

3. власне соціальна активність сім’ї, тобто її настійливість у пошуку джерел підтримки як матеріальної, так і моральної (наприклад, через утворення груп самодопомоги), прагнення сім’ї вирішувати конфліктні ситуації, що виникли, коли переваги надаються життєвій стратегії „той, хто виграє”, а не пасивній позиції „жертва”.

Реабілітаційна активність сім’ї може бути оцінена як висока, середня й низька. Сім’ї з високою реабілітаційною активністю цілеспрямовані, послідовні, винахідливі й наполегливі у своїх діях. Вони готові знаходити й використовувати всі можливості для покращання положення. Активність виявляється за трьома вище перерахованими напрямками. Висока активність – обов’язкова умова своєчасного й успішного вирішення реабілітаційних завдань.

Сім’ї з середньою реабілітаційною активністю непослідовні, малоініціативні, у них відсутня всебічність зусиль, почате не доводиться до кінця.

Сім’ї з низькою активністю займають позицію „жертви”, процес реабілітації проходить повільно, з великими перервами, характерним є відтягування відповідальних дій: наступної операції, вступ дитини до дитячого колективу й ін. Такі сім’ї здатні вирішити завдання реабілітації лише за умови постійного тиску й контролю із зовні.

Реабілітаційна культура є специфічною системою цінностей, ідей, знань і навичок, що допомагають вирішувати конкретні завдання реабілітаційного процесу.

Аксіологічний (ціннісний) компонент реабілітаційної культури складає принципи філософії незалежного життя, ідеї компенсаторного розвитку, гуманістичні принципи й цінності.

Незалежне життя – принцип, який покладений в основі моделі інвалідності, передбачає, що кожен інвалід може брати активну участь в житті суспільства при наявності альтернатив і

46

вибору, який людина з обмеженими можливостями може зробити за допомогою соціальних служб, досконалого архітектурного середовища, досконалими засобами транспорту й та ін. На відміну від утриманських позицій прагнення до незалежності – це продуктивна психологічна орієнтація, що не пропонує відмови від допомоги інших людей або допоміжних засобів , необхідних для фізичного функціонування, а та , яка пов’язана з тим, що людина ставить перед собою такі ж цілі, як будь-які інші члени суспільства, бере на себе ту ж відповідальність.

Ідеї компенсаторного розвитку, за Л. Виготським, мають на меті створення соціальної компенсації фізичного або психічного недоліку дитини, знаходячи шляхи налагодження соціальних зв’язків із життям. Для цього до дитини треба ставитися як до нормальної й орієнтуватися в її вихованні не на недолік або хворобу, а на збереження здоров’я.

Когнітивний компонент реабілітаційної культури сім’ї дитини з особливими потребами вміщує знання із різноманітних галузей науки й практики, що сприяють виконанню завдань реабілітаційного процесу.

До них належать:

• медико-біологічні знання про патологію дитини, її причини й наслідки; про перебіг і зміст лікування; можливий ризик і ускладнення в ході лікування та ін.;

• гігієнічні знання про особливості кормління й догляду за дитиною, про організацію побуту, режиму дня й та ін.;

• соціально-правові знання про порядок встановлення інвалідності, про права й пільги з нею пов’язані, про можливі джерела матеріальної допомоги та ін.;

• психотерапевтичні знання про стадії перебігу стресу та його наслідків; про механізми саморегуляції й методи психотерапії;

• психолого-педагогічні знання про вікові особливості дітей;

про особливі потреби й специфіку розвитку дитини в зв’язку з її патологією; про можливі поведінкові відхилення дитини й шляхах їх подолання; про створення ситуації успіху в спілкування й навчанні та ін.

Праксіологічний компонент реабілітаційної культури вміщує різноманітні уміння та навички; психогігієнічні (вміти долати стресові ситуації, справляти психотерапевтичний вплив на дитину);

47

комунікаційні (вміти налагоджувати відносини, вирішувати конфлікти в сім’ї й з найближчим оточенням); педагогічні (володіти навичками педагогічної корекції, у тому числі методами голкотерапії, раннього розвиваючого навчання, логопедичними прийомами й вправами та ін.); соціальне адвокатування (вміти захищати власні інтереси, а також інтереси й гідність дитини, причому як в офіціальних установах, так і в неформальному спілкуванні); лікувальні (володіти деякими лікувальними методиками; загальний, точечний масаж та ін.).

Ситуаційно-рольова адаптованість сім’ї в якійсь мірі залежить від її психологічного, культурного, економічного потенціалу, але значною мірою досягається все ж за допомогою спеціалістів.

Підвищуючи реабілітаційну культуру й реабілітаційну активність сім’ї, змінюючи ставлення до дитини, соціальний працівник тим самим сприяє росту адаптивних можливостей, актуалізації внутрішніх ресурсів сім’ї, а значить і вирішенню тих проблем, що є в неї, профілактиці кризових ситуацій.

У роботі з сім’єю дитини -інваліда можуть бути використані різноманітні технологічні моделі взаємодії.

Модель взаємодії з клієнтом – алгоритм роботи, що характеризується певним продовженням співробітництва,

особливістю діагностичного етапу, методів роботи, поставлених завдань, видів допомоги, що переважають. Вибір моделі в основному залежить від специфіки проблем клієнта.

З точки зору тривалості виділяють короткострокові та довгострокові моделі взаємодії . До короткострокових моделей відносяться кризово-інтервентна і проблемно-орієнтована моделі. Розглянемо їх докладніше.

Кризово-інтервентна модель роботи з клієнтом передбачає надання допомоги безпосередньо у кризових ситуаціях, які можуть бути обумовлені змінами в природному циклі чи випадковими травмуючими обставинами. Проте, не зважаючи на індивідуальні відмінності і багатоаспектність причин, які призводять індивіда до кризового стану, його тривалість обмежена, як свідчить практика, приблизно 6-7 тижнями.

Втручання спеціалістів у такий період є досить ефективним, оскільки в період кризової ситуації людина особливо сприйнятлива і швидко відгукується на прояв допомоги. В такий період використовуються як внутрішні, так і зовнішні ресурси. Незалежно

48

від того, що призвело клієнта до кризового стану, завданням соціального працівника є надання емоційної підтримки і спроба пом’якшити вплив стресової ситуації.

Допомогу можна вважати успішною, якщо вдається зняти гостру тривожність, напругу, агресивність, коли з’явиться нове розуміння проблеми і почне розвиватися адаптивна реакція.

Поява в сім ’ї дитини з обмеженими можливостями є також причиною стресів. З метою попередження негативних наслідків цієї проблеми, сім’ї надається допомога соціального працівника, який оперативно втручається в життєву ситуацію і допомагає мобілізувати усі сили на підтримку батьків і дитини.

Звичайно, психологічна допомога є домінуючою. Проте і втручання соціального працівника є виправданим, оскільки допомога має бути не стільки глибоко психологічною, скільки комплексною і широкою за обсягом проблем та учасників подій, чию увагу потрібно привернути до проблеми сім’ї.

Щоб попередити відмову від дитини і залучити сім’ю до процесу реабілітації, необхідно, щоб вона мала реальну уяву про перспективи дитини і про ту роль, яку сім’я може відіграти в її житті.

Завдання соціального працівника – допомогти батькам подолати первісну реакцію пригніченості й розгубленості, а надалі зайняти активну позицію в реабілітації дитини, зосередивши зусилля не тільки на лікуванні, але й на розвитку її особистості, на пошуку адекватних способів соціалізації та досягнення оптимального рівня адаптації у суспільстві.

Для цього соціальний працівник надає освітню допомогу: надає родині інформацію, що стосується етапів відновлюваного лікування та перспектив дитини, підкріплюючи її документальними фактами, фото-і відеоматеріалами, повідомляє про можливість встановлення тимчасової інвалідності та пов’язаних з нею пільги.

Крім того, соціальний працівник виступає в якості посередника між медичним персоналом та сім’єю. У той час як медики зайняті лікуванням, він допомагає сім’ї подолати кризу і почати діяти . Наприклад, встановити зв ’язок з іншими родичами, з сім’ями, які зазнали таких труднощів, з організаціями, здатними надати допомогу.

Таким чином, соціальний працівник в індивідуальних бесідах через освітню і посередницьку допомогу, тобто непрямим шляхом, досягає ефекту психологічної підтримки, впливаючи на почуття

49

сумніву і страху, що перешкоджають контролю над ситуацією. Крім того, сім’я може бути залучена до програми сімейної терапії та навчальних тренінгів, мета яких – поліпшення спілкування між членами сім’ї та вирішення прихованих проблем, які виявляються в кризовій ситуації. При такій організації допомоги не виключається, що окремим сім’ям знадобиться більш глибокий психотерапевтичний вплив, але вірогідність цього знижується.

Чим раніше (бажано на першу-другу добу життя дитини) відбудеться бесіда спеціаліста з батьками, тим менше будуть негативні наслідки пережитої кризи, так як можливість обговорення своїх проблем і одержання інформації сприяє фізичному і моральному відновлення сім’ї.

Перші гострі почуття, які відчувають батьки (шок, вина, біль), ніколи не зникають зовсім, вони як би дрімають, будучи постійною частиною емоційного життя сім’ї. У певні періоди сімейного циклу вони можуть стати дезадаптаційним чинником сімейного життя.

Несприятливі періоди нерідко пов’язані з віковими кризами дитини, коли в сім’ї посилюються психолого-педагогічні проблеми. Криза трьох років пов’язана з процесом формування основних індивідуально-психологічних якостей особистості й створення передумов для розвитку соціально-моральних якостей; 7-8 років – адаптація до нового соціального статусу школяра, засвоєння нового режиму життя, встановлення відносин з вчителем, дитячим колективом; 12- 17 років – період самоутвердження, зміни стосунків із батьками й світом дорослих у цілому; 18-21 – соціальне самовизначення.

У такі моменти сім’я потребує більшої підтримки, причому з урахуванням наявних фізичних або психічних особливостей, що обумовлюють відставання в розвитку, ці періоди можуть не збігатися з реальним віком дитини.

Втручання у кризову ситуацію зазвичай є першою сходинкою у взаємодії з сім’єю, яка виховує дитину-інваліда. На подальших стадіях реабілітації дитини знаходить застосування проблемно-орієнтована модель взаємодії.

Таким чином, соціальний працівник через просвітницьку і посередницьку допомогу досягає ефекту психологічної підтримки, впливає на почуття сумнівів і страху, які заважають контролю над ситуацією. Крім того, сім’я може бути залучена до програми сімейної терапії і навчальних тренінгів, метою яких є налагодження

50

контактів між сім’ями та подолання прихованих проблем, характерних для кризових ситуацій. Звичайно, кожна сім’я потребує значної уваги і різного рівня активності в допомозі.

Втручання у кризову ситуацію, зазвичай, є пертою сходинкою взаємодії соціального працівника з сім’єю, яка виховує дитину з особливими потребами. Наступною сходинкою є проблемно-орієнтовна модель взаємодії , яка є короткотерміновою стратегією роботи, тривалість якої не перевищує 4 місяців і передбачає приблизно 10 -12 контактів із клієнтом. Проблемно-орієнтовна модель має на меті вирішення практичних питань, зосереджується лише на тій проблемі, яку усвідомлює клієнт і над якою він готовий працювати. Саме в цей період клієнт переходить до вирішення ряду проблем самостійно, що свідчить про результативність роботи спеціаліста.

Дана технологічна модель застосовується як в індивідуальній, так і в груповій терапії , в тому числі і в роботі з сім’ями, основини принцип якої полягає в концентрації уваги на пом’якшенні основних проблем через визначення і вирішення спершу простих завдань, а поступово й складних, що переконує клієнта у його спроможності вирішувати проблему.

Соціальний працівник у межах даної технологічної моделі поєднує в єдину систему методи роботи з окремим індивідом (одним із батьків чи дитиною), сім’єю в цілому, а також із сім’єю і її найближчим оточенням. Звичайно, робота з усією сім’єю потрібна, якщо назріла криза у стосунках між членами сім’ї, погіршився стиль виховання, психологічний клімат сім’ї став несприятливим тощо.

Важливим методом проблемно-орієнтовної моделі є укладення угоди між спеціалістом, який надає допомогу, і клієнтом

– у даному випадку це сім’я чи її представник. Угода має містити:

0. опис ключової проблеми (чи проблем), яка вимагає вирішення;

0. мету і завдання спроектованої роботи;

1. процедури і методики, які будуть застосовані;

2. вимоги до клієнта і спеціаліста, визначення ролей кожного з них у процесі вирішення проблеми (для соціального працівника це в основному зустрічі, бесіди, листи, оформлення документів, телефонні контакти тощо);

0. обумовлюються також терміни спільної діяльності і дії, якщо угода буде порушена однією із сторін.

51

Цей метод дозволяє надати відносинам більш організованого і чіткого характеру. Крім того, угода – це один із способів реалізації етичних принципів у відносинах спеціаліста і клієнта, встановлення довірливих стосунків, можливість уникнути непорозумінь.

Звичайно ж, угода визначає стиль відносин, а не їхній зміст. На жаль, часто цей метод роботи соціальними працівниками ігнорується.

Слід підкреслити, що угода оформляє відносини, але не визначає їх зміст. Проблеми, які можна вирішувати з використанням цього методу, різноманітні.

Незважаючи на переваги угоди, існує ряд причин, що ускладнюють його застосування: а) індивідуальні особливості клієнта: скритність, замкнутість, нещирість, саботаж контракту; б) стислість термінів, коли соціальний працівник має можливість лише 1-3 рази зустрітися з сім’єю; в) недостатній професіоналізм (наприклад, соціальному працівнику не вдалося досягти порозуміння з родиною).

Довготривалі форми роботи потребують пролонгованого спілкування з клієнтом (від 4-х місяців і більше) і в основному базуються на психолого-соціальному підході.

Психосоціальна модель взаємодії з клієнтом передбачає більш повне розуміння людей у контексті існуючої дійсності і використання цих знань у допомозі клієнту. Таким чином , основна ідея цієї моделі полягає в тому, щоб зрозуміти людину в ситуації, пов’язати її почуття, переживання, вчинки з впливом довкілля і, виявивши причинно-наслідкові зв’язки, знайти вихід із несприятливого становища.

У межах цієї моделі аналізується не лише сучасне, але й минуле клієнта, для чого можна використати метод генограм сімейного дерева . Водночас використовується метод індивідуальної роботи, оскільки клієнт у психосоціальній моделі часто перебуває в пасивній позиції.

Основне завдання даної моделі – зміна клієнта у конкретному випадку сімейної системи, адаптація її до виконання своєї специфічної функції – реабілітації дитини-інваліда.

Психосоціальна модель, не дивлячись на те, що клієнту в ній відводиться пасивна роль, може успішно застосовуватися в практичній роботі соціального працівника, оскільки для надання

52

соціальної допомоги необхідно розуміти внутрішній світ людини і її стосунки з оточуючими.

Намагаючись зрозуміти внутрішні й зовнішні причини несприятливої обстановки в сім’ї, що склалася, високо оцінюючи її потенціал до росту й розвитку при наявності відповідних умов, ресурсів і допомоги, соціальний працівник дотримується принципів психосоціального підходу.

На діагностичному етапі в процесі здійснення психосоціальної моделі взаємодії з сім’єю важлива роль відводиться аналізу особистісних особливостей її членів, дотриманню тих або інших цінностей, визначенню захисних механізмів, стереотипів поведінки та ін.

Основні завдання психосоціального підходу:

• змінювати клієнта, у даному випадку – сімейну систему, адаптуючи її до виконання своєї специфічної функції (реабілітації дитини-інваліда);

• змінювати ситуацію – інші системи, що мають вплив на сім’ю;

• впливати на те й інше одночасно, з сім’єю використовується переважно у тому випадку, коли є можливість встановлення тривалих контактів, які дозволяють глибше досліджувати сімейну систему,

спостерігати її динаміку і впливати на неї. Психосоціальна модель взаємодії з сім’єю використовується

переважно в тому випадку, коли є можливість встановлення довгострокових контактів, які дозволяють глибше дослідити сімейну систему, спостерігати її динаміку і впливати на неї.

В умовах низької мотивації звернення сімей за соціально-педагогічною, психологічною допомогою доцільно застосовувати таку форму роботи з сім’єю, як патронаж (або надання послуг клієнту вдома). Патронаж – одна із форм роботи соціального працівника, яка проявляється в наданні адресної соціальної допомоги сім’ї вдома з діагностичними, контрольними, адаптивно-реабілітаційними цілями, дозволяє налагоджувати й підтримувати тривалі зв’язки з нею, своєчасно виявляти її проблемні ситуації, надавати термінову (економічну, соціально-побутову, лікувально-профілактичну, соціально-педагогічну, психологічну, правову) допомогу.

53

Розрізняють такі види патронажу, які використовуються при вирішенні проблем виховання й розвитку дитини з обмеженими можливостями.

Соціально-економічний патронаж – допомога у вирішенні матеріально-побутових проблем сім’ї: допомога в отриманні різних соціальних виплат; допомога в отриманні безкоштовних медикаментів; залучення спонсорів для надання матеріальної й натуральної допомоги; сприяння у вирішенні проблеми житла, працевлаштуванні дітей-інвалідів після досягнення ними повноліття чи закінчення навчання; сприяння в підтримці побутових умов відповідно до санітарно-гігієнічних вимог тощо.

Соціально-психологічний патронаж – допомога у вирішенні психологічних проблем сім’ї та окремих її членів: психодіагностика (базова, поточна, за запитом, завершальна); психопрофілактика; психокорекція; психотерапія; сімейне та індивідуальне психологічне консультування; організація та проведення тренінгів; моніторинг психічного стану та розвитку дитини; моніторинг інтеграції дитини в сім’ї та громаді.

Медико-соціальний патронаж – допомога в отриманні спеціалізованих медичних послуг: медичні консультації; масаж, загальний і спеціальний; надання фізіо- та інших медичних процедур; складання плану медичного патронажу та контроль за його виконанням; пошук коштів на медичну допомогу для особливих видів лікування; оформлення клопотань і направлення до установ охорони здоров’я.

Соціально-правовий патронаж – діяльність, спрямована на дотримання державних гарантій стосовно дітей-інвалідів, які виховуються в сім’ї, а також здійснення заходів із захисту їхніх прав та законних інтересів: консультації батьків, соціальних працівників з питань чинного законодавства; здійснення заходів із захисту прав і законних інтересів сім’ї та дитини з обмеженими можливостями; оформлення документів (написання запитів, листів, клопотань, звернень та інших письмових документів); робота з нормативною базою для вивчення особливих питань, які виникають у ході поточної роботи та формування вибірок нормативних актів; підготовка та інструктаж соціальних працівників для представлення інтересів дітей-інвалідів та їхніх сімей; представництво інтересів у суді.

Специфіка патронажу як форми роботи із сім’єю полягає в тому, що він повинен здійснюватися систематизовано, комплексно й

54

у визначений термін (не нескінченно!) групою кваліфікованих фахівців різного профілю. При цьому до кожного члена сім’ї застосовується індивідуальний підхід. Для допомоги конкретній сім’ї залучаються різні відомства й установи (соціального захисту, охорони здоров’я, освіти, культури, житлово-комунального господарства тощо).

Здійснення патронажу вимагає дотримання ряду етичних принципів: принципу самовизначення клієнта, добровільності прийняття допомоги, конфіденційності, тому завжди слід інформувати сім’ю про візит спеціаліста і його цілі.

Патронаж може проводитися з такими цілями:

• діагностичні: ознайомлення з умовами життя, вивчення можливих факторів ризику, дослідження проблемних ситуацій;

• контрольні: оцінка стану сім’ї і дитини, динаміка проблеми, аналіз ходу реабілітаційних заходів, виконання батьками рекомендацій тощо;

• адаптаційно-реабілітаційна допомога (освітня,

психологічна, посередницька).

При цьому соціальний працівник повинен завуалювати діагностичні і контрольні цілі, щоб сім’я не відчувала себе підконтрольною і залежною. Хоча в асоціальних сім’ях такі цілі не варто скривати, оскільки ці сім’ї мають усвідомлювати невідворотність „втручання” спеціаліста у їхню життєдіяльність і виховання дітей з обмеженими можливостями.

Виділяють етапи патронажу: 1) знайомство, запрошення до співробітництва; 2) входження до сім’ї, створення й підтримка мотивації до виходу з кризи; 3) збирання інформації про сім’ю; 4) аналіз інформації про сім’ю; 5) виведення сім’ї із соціальної ізоляції; 6) оцінка результатів діяльності. Вихід із сім’ї.

Тож зупинимося на змісті кожного з цих етапів роботи, керуючись тим, що кожний етап має свою мету, завдання, форми й методи роботи; передбачає корекцію під час безпосередньої роботи; виконується послідовно в межах визначеного алгоритму; має проміжні й кінцевий результати.

Перший етап. Знайомство. Мета цього етапу – визначення необхідності й можливості роботи із сім’єю, що виховує дитину з обмеженими можливостями. На цьому етапі здійснюється оцінка сімейної ситуації й виявляються її потреби.

55

На цьому етапі соціальний працівник особисто приділяє увагу підготовці до надання конкретної допомоги, визначенню кола проблем, які він має вирішувати, налагодженню особистого контакту й залученню сім’ї, що виховує дитину-інваліда, до процесу прийняття рішення щодо соціальної допомоги.

Робота із сім’єю починається з укладання договору між сім’єю та установою, де працює соціальний працівник. Договір не має юридичної сили. Він установлює „правила гри”, окреслює коло зобов’язань, а також закріплює у свідомості сторін факт добровільного входження в певні ділові стосунки для досягнення спільної мети. Це дозволяє надати відносинам організованого й чіткого характеру.

Другий етап. Входження в сім’ю, створення й підтримка мотивації до виходу з кризи. Метою цього етапу є організація мотивів до тривалої роботи , підвищення відповідальності сім’ї, установлення доброзичливого контакту. На цьому етапі формуються чіткі уявлення про методи роботи й можливості соціального працівника. Соціальний працівник повинен допомагати спочатку втілити наявний позитивний потенціал сім’ї в плани й наміри, а потім допомогти втілити його в реальні дії, вчинки, послідовність цілеспрямованих дій, які сприятимуть виходу з кризи.

У роботі із сім’єю дуже важливим є питання створення й підтримки на високому рівні мотивації . Мотиви до роботи базуються на усвідомленні сім ’єю необхідності змін, підкресленій уваги до сім’ї з боку соціуму; хорошому контакті, довірі членів сім’ї; чіткому усвідомленню можливостей соціального працівника, методів його роботи; реальних результатах перших спільних кроків; вільному виборі, в основі якого позитивні наміри самих членів сім’ї; необхідності своєчасної (всебічної інформаційної, організаційної, матеріальної , моральної) підтримки соціальним працівником зусиль членів сім’ї для досягнення успіху; висуненні реально досяжної мети; поступовому вирішенні проблеми (поетапності).

Підсумками другого етапу мають бути:

 чітке усвідомлення соціальним працівником ситуації, що склалася із сім’єю, яка виховує дитину з обмеженими можливостями; розуміння її особливостей та найбільш впливових чинників, які потрібно усунути або змінити; визначення цілей і завдань, методів і засобів, які доцільно застосовувати стосовно сім’ї,

56

її найближчого та ширшого соціального оточення для досягнення очікуваних результатів;

 розуміння сім’єю витоків своїх проблем, сформована готовність до співпраці й мотивації до застосування особистих зусиль, погодження із визначеними цілями, завданнями, методами , термінами й зобов’язаннями, бажанням діяти за визначеним планом.

Третій етап. Збирання інформації про сім’ю. Мета етапу – створити інформаційну базу для здійснення змін. На цьому етапі необхідно зібрати відомості про сім’ю, зіставити інформацію з різних джерел. Інформацію слід збирати протягом усієї роботи із сім’єю. Матеріал про сім’ю потрібний для подальшої роботи з нею.

Батьки мають брати активну участь у процесі збирання інформації. Починати збирати інформацію потрібно з опитування батьків про дитину та її поведінку. Узагальнений висновок з інформації, зібраної від них про дитину, її оточення, сім’ю, можна окреслити як екологічний діагноз. Ці відомості доцільно заносити до різноманітних карт базової оцінки дитини.

Батькам варто наголошувати на важливості отриманої від них інформації, оскільки вона сприяє визначенню ефективних способів допомоги дитині. Під час опитування слід надати можливість батькам задавати запитання.

Соціальний педагог розпочинає свою роботу із збирання точної, повної, достовірної , об’єктивної інформації про членів сім’ї та її найближчого оточення в місцях їх перебування.

Йому необхідно знати: склад сім’ї; характеристику зовнішніх і внутрішніх контактів сім’ї; норми, цінності, правила, уявлення даної сім’ї; здатності й можливості членів сім’ї; рівень матеріального забезпечення, особливості організації побуту; стан здоров’я, образ життя й звички членів сім’ї.

Для збирання інформації соціальний працівник користується великим набором методів. Перш за все це бесіда з членами сім’ї й особами з її найближчого оточення.

Соціальний працівник може використати такі різновиди бесіди, як структуроване інтерв’ю, або бесіда в розширеному складі

(із залученням інших працівників, або особливо важливих для членів сім’ї персон.

Для збору інформації доцільно активно застосовувати діагностичні методи. Перш за все – це соціальна діагностика сім’ї, яка має дитину-інваліда. У сучасній зарубіжній і вітчизняній

57

літературі досить широко розкриті методи діагностики особистості, її психічних функцій, характерологічних особливостей, успішності діяльності в різних сферах (Д. Банностер, М. Боришевський, К. Інкенкамп, Е. Рогов, Ф. Франслав, Л. Ямпольський, Т. Яценко та ін.); існують методики, які дозволяють оцінювати міжособистісні взаємини в окремих групах, у тому числі й у сім’ї.

З метою визначення стану психологічного клімату сім’ї соціальний працівник може використати відкрите та приховане спостереження, тест-методики (8-колірний тест Люшера, шкала оцінки тривожності К. Спілбергера-Ханіна, САН, шкала депресії, методика оцінки настрою, оцінка емоційного стану за А. Уесман, Д. Ріксон, тест Айзенка, питальник Дж. Кеттела, методика „Незакінчені речення”, метод С. Розенцвейга, шкала рівня суб’єктивного контролю, тест Т. Лірі, тест „Дім – дерево – людина”, тест „Неіснуюча тварина”, малюнок сім’ї тощо), які передбачають вивчення міжособистісних стосунків членів сім’ї. Для діагностики стосунків батьків з дітьми та з’ясування типу виховання, притаманного цій сім’ї, можна використовувати такі методики, як „Аналіз сімейних взаємин” (АСВ) Е. Ейдеміллера, „Тест-запитальник батьківського ставлення” А. Варги, питальник „Вимірювання батьківських установок і реакцій” Е. Шефера, „Сімейний тест стосунків” – модифікований варіант тесту І. Маяковської.

Для додаткового дослідження емоційного стану сім’ї та сімейних стосунків можуть бути використані тести Т. Лірі, питальники „Аналіз сімейної тривоги” та „Конструктивно-деструктивна сім ’я” Е. Ейдеміллера, кольоровий тест ставлень А. Еткінда тощо, а також результати обстеження, проведеного іншими спеціалістами, що дозволяє зіставляти різні оцінки та робити об’єктивні й достовірні висновки.

Соціальний працівник в міру необхідності звертається до консультативної допомоги спеціалістів і використовує їх висновки в своїй роботі. Збирання інформації про сім’ю є перманентним елементом роботи соціального працівника. На основі інформації він формує стосунки з сім’єю та плани спільної роботи по виходу сім’ї з кризи.

Перш ніж розпочинати роботу в сім’ї, слід визначити коло проблем, які хвилюють її чи з’явилися в цій сім’ї. Визначений соціально-психологічний діагноз служить відправною точкою для

58

подальшої взаємодії із сім’єю, дозволяє обирати методи й форми роботи соціального працівника.

Четвертий етап. Аналіз інформації про сім ’ю. Мета цього етапу – вибір напрямків, способів і засобів роботи. На цьому етапі соціальний працівник опрацьовує отриману інформацію, порівнює дані, отримані з різних джерел різними методами . Аналіз інформації соціальний працівник здійснює з метою пошуку оптимальних підходів до вирішення проблем сім’ ї, найбільш ефективних способів взаємодії з нею. При цьому соціальний працівник не тільки надає інформацію, що є в нього, але й постійно черпає важливу інформацію про можливі теоретичні й практичні підходи до вирішення тих або інших проблем сім’ї.

Підсумком цього етапу мають бути:

• чітке усвідомлення соціальним працівником ситуації, яка склалася із сім’єю, розуміння її особливостей, причин, найбільш впливових чинників, які потрібно усунути або змінити, визначення цілей і завдань допомоги, методів і засобів, які доцільно застосувати стосовно самої сім’ї, її найближчого та ширшого соціального оточення для досягнення очікуваних результатів;

• розуміння сім’єю коренів своїх проблем, сформована готовність до співпраці й мотивація до застосування особистих зусиль, погодження із визначеними цілями, завданнями, методами, термінами й зобов’язаннями, бажання діяти за визначеним планом;

• розроблений пакет діагностичної, плануючої та погоджувальної документації, визнаний усіма учасниками реалізації планів.

П’ятий етап. Виведення сім’ї із соціальної ізоляції. Мета – створення нових або відновлення порушених позитивних контактів сім’ї із соціумом. Завдання – вирішення конкретних проблем сім’ї; підвищення рівня соціальної компетентності сім’ї.

Соціальний працівник і сім’я спільно виробляють індивідуальний план найближчого етапу (наприклад, план на місяць або план досягнення конкретного проміжного результату). Індивідуальний план – документ, що складається з урахуванням виявлених проблем дитини та родини й містить перелік чіткої системи заходів, що мають бути виконані соціальним педагогом упродовж фіксованого відрізку часу. Заплановані заходи спрямовані на розвиток можливостей дитини та задоволення потреб родини й

59

мають на меті соціальну адаптацію дитини в суспільстві та запобігання соціальній ізоляції родини.

Індивідуальний план складається соціальним працівником на основі зібраної інформації. Заповнює план соціальний працівник, який веде справу дитини. Деякі розділи плану потребують інформації, що базується на індивідуальних спостереженнях за дитиною, спілкування з батьками, близькими дитині особами, тому на такі записи потрібно звернути особливу увагу, щоб вони не мали суб’єктивної оцінки.

Окрім планів патронажу, соціальний працівник, який працює із сім’єю, має вести щоденник роботи, визначаючи окремі проблеми та питання, які вирішуються в ході патронажу. Зафіксовані моменти соціальної роботи із сім’єю дають змогу простежувати виникнення та шляхи подолання кризових ситуацій у родині, крім того, демонструють практичну роботу соціального працівника в ході реалізації патронажу.

Шостий етап. Оцінка результатів діяльності. Вихід із сім’ї.

Метою роботи на цьому етапі є стабілізація позитивних змін. Шостий етап включає:

• оцінку змін (вимірювання результатів), які відбулися в процесі надання соціальних послуг і після того, як вони були отримані сім’єю;

• вивчення нових потреб, які з’явилися в сім’ї в результаті змін, що сталися, і вимагають задоволення;

• розробку, якщо це потрібно, нового, додаткового, плану соціальної допомоги або припинення роботи із сім’єю, якщо ситуація це уможливлює;

• підготовку сім’ї до згортання соціальної допомоги (патронажу) як складової припинення роботи;

• додаткове кураторство сім’ї й оточення, якщо це потрібно

для профілактики небажаних наслідків і закріплення позитивних змін .

Методичними особливостями цього етапу є те, що сім’я має бути підготовленою до припинення активного втручання, і воно повинно відбуватися поступово, за рахунок скорочення обсягів допомоги. Таке скорочення відбувається тоді, коли соціальний працівник за результатами підсумкової оцінки має підстави судити, що позитивні зміни набули ознак достатньої сталості. При цьому в порядку додаткового кураторства за сім’єю зберігається можливість

60

звертатися до соціального працівника після припинення активного втручання.

Таким чином, можна стверджувати, що патронаж – одна із форм соціальної роботи, яка полягає у відвідуванні спеціалістом клієнта вдома з діагностичними, контрольними чи адаптаційно-реабілітаційними цілями, що дозволяє налагоджувати і підтримувати тривалі зв’язки з ним, своєчасно виявляти проблемні ситуації, надаючи термінову допомогу.

Важливе місце серед соціальних технологій має консультація. Наприклад, у психосоціальній моделі консультаційна бесіда є провідним методом взаємодії з клієнтом.

Консультація є взаємодією між двома або кількома людьми, в ході якого певні спеціальні знання консультанта використовуються для надання допомоги консультованому у вирішенні поточних проблем або при підготовці до майбутніх дій, які передбачаються. Дії консультанта можна також оцінювати як каталізатор, що полегшує роботу, допомагає консультованому більш систематично й об’єктивно оцінити проблеми, які стоять перед ним, з метою розширення вибору різних варіантів поведінки.

Від класичної психотерапії консультування відрізняється відмовою від концепції хвороби, великою увагою до ситуації й особистісним ресурсам, від навчання – наданням значення не стільки знанням, які повідомляються консультантом клієнту в ході консультативних зустрічей, скільки особливим стосункам між консультантом і клієнтом, які допомагають останньому знаходити додаткові можливості самостійного подолання труднощів. Тим більше тут між цими трьома областями не існує жорстких меж: методи психотерапії, консультування й навчання взаємозбагачують один одного.

Оскільки консультування призначене для надання допомоги практично здоровим людям, що відчувають труднощі при вирішенні життєвих завдань, воно спроможне знайти широке застосування і в соціальній практиці, націленій на реабілітацію сім’ї дитини-інваліда.

Соціальний працівник, працюючи з сім’єю, може використати найбільш поширені прийоми консультування: емоціональне зараження, навіювання, переконання, художні аналогії, мінітренінг та ін. При цьому консультаційна бесіда може бути наповнена різноманітним змістом і виконувати різні завдання – освітні, психологічні, психолого-педагогічні.

61

Якщо сім’я не є ініціатором взаємодії з соціальним працівником, консультування може проводитися в завуальованій формі. Кінцева мета консультативної роботи – за допомогою спеціально організованого процесу спілкування активізувати внутрішні ресурси сім’ї, підвищити її реабілітаційну культуру й активність, відкоректувати ставлення до дитини. Ефект консультаційної роботи багато в чому визначається успіхом на попередніх етапах циклу допомоги, який рівень довіри досягнутий у взаємовідношеннях між членами сім’ї і соціальним працівником.

Об’єктивна необхідність використання даного методу пов’язана з тим, що значна частина сімей, які мають дитину з особливими потребами, знаходиться в гострих або хронічних стресових станах, відчувають труднощі адаптації до свого нового статусу, мають нестійку мотивацію до участі в реабілітаційному процесі, зіштовхуються з складнощами міжособистісного спілкування всередині сім’ї і з найближчим оточенням і багато іншого. І, окрім нових знань, їм потрібне спеціально організоване довірливе спілкування.

Щоб виконати регулюючу й підтримуючу функцію, спілкування повинно будуватися на паритетних началах, відрізнятися відкритістю, повагою, взаємним прийняттям особистості партнера, здатністю зрозуміти співбесідника, наданням емоційної підтримки.

Виділяють наступні етапи консультування сім’ї, яка виховує дитину з обмеженими можливостями.

Перший етап. Знайомство. Встановлення контакту. Форми досягнення необхідного рівня довіри і взаєморозуміння. Від першого враження про фахівця залежить як результат консультації, так і весь подальший хід дослідження. Тональність першої фрази, виразність міміки, відкритість усмішки – ці невербальні засоби, необхідні фахівцеві для встановлення контакту з дитиною з обмеженими можливостями і її сім’єю, для отримання можливості ввійти у світ їхніх проблем. Батьки й дитина з першої хвилини можуть знаходиться в певній напрузі. Про це будуть свідчити вираз облич, пози, підвищений або знижений тон голосу. Не варто забувати, що для членів сім’ї хворої дитини ця консультація – ще одне випробування у низці спроб знайти істину, зцілення і спокій. Тому позитивна тональність розмови, яку організовує спеціаліст, його

62

бадьоре привітання, дозволять зняти напруженість і приступити до вивчення проблем цієї сім’ї.

Другий етап. Визначення проблем сім’ї зі слів батьків.

Спочатку спеціаліст розмовляє зі всіма членами сім’ї, які прийшли на консультацію, з’ясовуючи проблеми, які їх хвилюють. Він уважно слухає батьків дитини і лише зрідка задає питання для уточнення деталей. Потім розмова може тривати окремо без дитини з кожним дорослим, за їхнім бажанням. Але розмова з матір’ю і батьком проводитися обов’язково.

Найчастіше батьків дітей з обмеженими можливостями хвилюють наступні проблеми:

• труднощі, що виникають у процесі навчання і виховання

дитини;

• неадекватні поведінкові реакції дитини (негативізм, агресія, страхи, агресивне ставлення до батьків);

• негармонійні відносини з однолітками (здорові діти „обтяжуються”, соромляться хворого брата чи сестру, піддають глузуванням і приниженням; в школі, дитячому садку, на вулиці діти показують на хвору дитину пальцем або пильно, з підвищеним інтересом розглядають її фізичні недоліки, ображають, відмовляються з нею дружити та ін);

• неадекватні міжособистісні відносини дитини з близькими родичами (в одних випадках родичі шкодують хвору дитину, гіперопікають, в інших – хтось із членів сім’ї не бажає підтримувати

• хворою дитиною відносини; хвора дитина, у свою чергу, може проявляти грубість чи агресію по відношенню до близьких);

  • невідповідність між оцінкою можливостей дитини фахівцями освітньої установи та батьками: останні скаржаться, що вихователь недооцінює їх дитини;

  • порушення подружніх відносин між матір’ю і батьком

дитини;

• емоційний відкинення хворої дитини будь-ким з батьків; навіть відмова їй у матеріальному забезпеченні;

• неадекватне ставлення одного з подружжя до хворої дитини або до іншого своїй дитині з нормальним розвитком (прояв почуття ревнощів, гніву, агресії).

У індивідуальній бесіді з батьками спеціаліст збирає інформацію. Він знайомиться з історією сім’ї, уточнює її склад, з’ясовує анамнестичні дані дитини, історію її народження і розвитку,

63

вивчає документацію (результати клінічних та психолого-педагогічних досліджень, характеристики з освітніх установ тощо).

На цьому етапі у фахівця формується первинне узагальнене уявлення про проблеми дитини та її сім’ї.

Третій етап. Діагностика становища дитини. На цьому етапі здійснюється діагностика особливостей дитини, і прогнозуються її можливості. У процесі діагностики фахівець виявляє як рівень сформованості вищих психічних процесів (їх відповідність віковим нормативам), так і особистісні характеристики дитини. Основна мета обстеження – комплексна психологічна діагностика. Вона включає: визначення характеру і ступеня порушень у дитини; виявлення індивідуальних особливостей інтелектуальної, емоційно -вольової та особистісної сфер дитини; оцінка адекватності її поведінки, характеру відносин з оточуючими , рівня критичності дитини до зауважень спеціаліста або близьких, контакту батьків з дитиною.

Четвертий етап. Визначення реальних проблем сім’ї. Цей етап продовжує процедуру діагностики та консультування сім’ї. Він присвячений обговоренню з батьками дитини реальних проблем , які були виявлені фахівцем у процесі вивчення дитини та її сім’ї. Спеціаліст уточнює проблему, а при необхідності і переформулює її. Його завдання на цьому етапі полягає в тому, щоб звернути увагу батьків на дійсно істотні і значущі сторони проблеми. Він підказує батькам можливий вихід, а в разі невірної постановки ними проблеми прагне переконати в неправильності їхньої власної позиції. У кожному окремому випадку фахівець вибирає тактику „ малих кроків” і, використовуючи як доказ об’єктивності своєї позиції результати психологічного вивчення дитини, отримані в ході діагностики, поступово намагається змінити погляд батьків на постановку проблеми. Це найскладніша і енергоємна частина консультування. Переконати батьків і змінити їх позицію не завжди вдається відразу (іноді і зовсім не вдається). Тому розумніше вибирати компромісне рішення і давати можливість батькам оцінити пропонований спосіб вирішення проблеми і не відразу, а обдумуючи його протягом певного часу.

П’ятий етап. Визначення способів, за допомогою яких проблеми можуть бути вирішені. Основні проблеми сім’ї, яка виховує дитину з обмеженими можливостями, можуть бути вирішені у результаті здійснення наступних заходів:

64

• правильного вибору для дитини програми навчання та виду спеціальної (корекційної) освітньої установи;

• організації корекційної роботи з дитиною в домашніх умовах;

• навчання батьків навичкам виховання дитини з обмеженими можливостями;

• формування у дитини адекватних відносин з усіма членами сім’ї та іншими особами (родичами, вчителями);

• зміна думки батьків про „безперспективність” розвитку їхньої дитини;

• встановлення адекватних взаємин між усіма членами сім’ї і формування на цій основі сприятливого психологічного клімату.

Спеціаліст дає батькам докладні рекомендації по кожному з перерахованих вище напрямків. Слід їх попередити про віддалені результати запропонованих заходів. Фахівець повинен переконати батьків у тому, що існуючі проблеми можуть бути зняті або згладжені, а якщо не слідувати за запропонованим шляхом, ситуація може ускладнитися. Необхідно продемонструвати упевненість в тому, що копітка і важка праця батьків буде увінчаний успіхом: їхня дитина адаптується до самостійного життя повністю або частково, буде корисною, потрібною і улюбленою у сім’ї. Якщо ж батьки не поділяють позицію спеціаліста або сумніваються в тому, що здатні здійснити намічений план, необхідно рекомендувати їх дитині відвідування корекційних навчальних занять. На цих заняттях зможуть бути присутніми і вони самі в якості учасників.

Шостий етап . Підведення підсумків, резюмування, закріплення розуміння батьків проблем, сформованих фахівцем.

Наприкінці бесіди спеціаліст заново формує проблеми сім’ї, інтерпретує існуючі труднощі і вказує способи їх вирішення. Для усвідомлення батьками сімейних проблем у формулюванні й інтерпретації фахівця необхідний якийсь час. Новий погляд на проблему у них формується поступово. У батьків може навіть спочатку виникнути незадоволеність від результатів консультування (особливо якщо їх позиція піддавалася сумніву). У такому разі доцільно запросити сім’ю на додаткове консультування і запропонувати корекційні заходи.

Поряд із консультативними бесідами, за правилом, індивідуальними, що мають на меті активізувати потенціал окремих

65

членів сім’ї (частіше всього матері дитини ) можуть застосовуватися групові методи роботи з сім’єю (сім’ями) – тренінги.

Психологічний тренінг є поєднанням багатьох прийомів індивідуальної і групової роботи , націлених на формування нових психологічних умінь і навичок. У наш час цілі тренінгових програм, що проводяться, розширилися, і тренінг перестав бути лише галуззю практичної психології, зайнявши почесне місце в соціальній роботі, системі освіти.

В освітніх тренінгах активно використовуються, наприклад, індивідуальні вправи на володіння своїм тілом, емоціями; рольові ігри в малих групах; система домашніх завдань, виступів, дискусій; прийоми арттерапії, ігротерапії, перегляд відеоматеріалів та ін. Але, як і раніше, в основі тренінгових програм лежить групова дискусія й рольова гра – у різноманітних модифікаціях і поєднаннях.

Тренінг є одним з найбільш перспективних методів вирішення проблеми психолого-педагогічної освіти батьків. Ця проблема не втрачає своєї актуальності протягом останніх десятиліть. Особливо гостро вона стоїть по відношенню до батьків дітей з особливими потребами.

Особливо в Україні, на рівні популярного книжкового викладу проблем розвитку, виховання й навчання дітей, сімейна психотерапія, яка набирає силу, частково намагається брати на себе освітні функції, але психотерапевтичні послуги поки що не стали поширеними й доступними в багатьох регіонах нашої країни.

Для того, щоб тренінг одержав визнання і був успішним, він повинен бути максимально цілеспрямованим й інтенсивним; нові вміння й навички повинні формуватися поступово, з наданням широких можливостей для їхнього закріплення. Перед батьками треба ставити завдання, адекватні рівню їх можливостей, слід використовувати безперервну систему зворотного зв’язку та ін.

Одним з важливих принципів розробки змісту тренінгу відзначимо його гнучкість та індивідуальність, тобто програма тренінгу повинна передбачати як потреби батьків, так і завдання реабілітаційного процесу, і розроблятися з цілями, спільно прийнятими педагогами й батьками.

Освітні тренінги для батьків спрямовані перш за все на розвиток умінь і навичок, які допомагають сім’ям вчитися керувати своїм мікросередовищем, ведуть до вибору конструктивних

66

життєвих цілей і конструктивної взаємодії. Серед таких навичок розрізняють:

• комунікаційні вміння та навички (вміння „активного слухання”, безоцінна реакція, яка свідчить про те, що батьки зацікавлено слухають і розуміють свою дитину; обробка прийому „Я-повідомлення”, що виражає особисте занепокоєння батьків можливими наслідками дій дитини та ін.);

• психогігієнічні (прийоми подолання стресових ситуацій, повсякденної саморегуляції, надання психотерапевтичного впливу на дитину та ін.);

• психолого-педагогічні (прийоми раннього розвиваючого

навчання, модифікації поведінки дитини, ігротерапія та ін.). Групові моделі роботи дають можливість батькам обмінюватися один з одним досвідом, задавати питання й прагнути одержати підтримку й схвалення в групі. Крім того, можливість брати на себе роль лідера при обміні інформацією розвиває

активність і впевненість батьків.

Під час тренінгу, як і консультативної бесіди, особливий акцент робиться на створенні клімату довіри. Однак управління груповим процесом за кількома параметрами складніше індивідуального консультування.

Створення клімату довіри істотною мірою визначається особливою технологією проведення занять, при якій ведучий не є викладачем у традиційному розумінні цього слова. Його рольова позиція спрямована не на протиставлення себе групі, а на інтеграцію з нею. При цьому ведучому необхідно виступати одним із учасників групи і в той же час виконувати управлінські функції. Тобто основне завдання соціального працівника, що проводить тренінг, полягає не в читанні лекції, а в умілій організації дискусії, при якій ніхто не залишається в тіні і ніхто не пригнічує інших учасників своєю активністю.

Не дивлячись на високі вимоги при відповідній підготовці соціальних педагогів, саме групові форми роботи, зокрема освітні тренінги для батьків, ефективність яких доказана зарубіжним досвідом, входять до розряду провідних технологій соціально-педагогічної взаємодії.

67

Вищеописані методи (консультативна бесіда, освітній тренінг) є універсальними, тобто використовуються в тривалих і нетривалих формах роботи.

Ще однією формою роботи є батьківські групи. На сьогоднішній день формат цих груп є поєднанням клубної, терапевтичної та семінарської форм роботи, превалювання однієї з цих форм роботи швидше пов ’язано з побажаннями конкретної групи батьків і етапом існування самої групи. З досвіду роботи таких груп найбільш успішні ті, які ведуть психолог і соціальний працівник спільно. Психолог відповідає в цілому за створення простору бесіди, реалізує психотерапевтичні завдання, володіє різними формами і методами психотерапевтичної та тренінгової роботи. Соціальний працівник (краще, якщо це керівник групи, в якій займаються діти) знає особливості дітей, володіє програмою розвитку для цих дітей, що реалізується в процесі занять. Наявність таких двох провідних дозволяє гнучко реагувати на запит батьків, створює певний обсяг, у якому ці запити можуть бути задоволені. Наявність соціального працівника створює в цьому плані відчуття безпеки, довіри, будучи більш звичною формою взаємодії між батьками і фахівцями. На групові зустрічі можна запрошувати різних фахівців, використовувати відеоматеріали.

Добре також, коли в групі вже присутні хоча б 1 -2 активних і ініціативних батьків, які емоційно включені в роботу з дитиною або вже мають досвід роботи в подібного роду групах, – тоді вони можуть бути своєрідним центром об’єднання всіх батьків у групі.

Оптимальна кількість учасників у групі 5-10 осіб. Час роботи

– 1,5 години один раз на тиждень. Залежно від побажань і можливостей такі групи можуть проводитися протягом декількох місяців або протягом усього року. Для багатьох батьків саме участь у групі є терапевтичним. Формат роботи дає можливість всім учасникам поділитися та обмінятися досвідом, проблемами та історіями хоча б їх часткового подолання, що саме по собі важливо. Досить часто батьки особливих дітей переконані, що їхні проблеми унікальні і в основному пов’язані з тим, що вони погані батьки або їхня дитина має найважчі порушення. Звичайний обмін історіями про труднощі та успіхи, розповідь про свою дитину можуть сильно змінити такий погляд на себе і свою дитину, побачити, що велика частина цих проблем характерна для інших учасників групи або що з такими ж проблемами можуть стикатися батьки звичайних дітей. Це

68

дає можливість поряд з досвідом переживання ситуації як проблеми оцінити свій досвід також з точки зору компетентності і сили, відчути солідарність і об’єднання з іншими батьками.

Теми для роботи в групі в основному пропонують самі батьки, однак фахівці теж володіють цим правом і можуть виступати з ініціативою, якщо їм здається, що це буде корисно учасникам групи. Це можуть бути ті наболілі проблеми сім’ї з особливою дитиною, які батькам виявляється вкрай важко вирішити поодинці: „Поведінка та взаємодія в громадських місцях (транспорті, магазинах, дитячих майданчиках і т.д.)”, „Як подолати агресивну поведінку”, „Як розвивати побутові навички”, „Як навчитися краще розуміти свою дитину” та ін . Великий інтерес для учасників представляють також інформаційні повідомлення про організацію соціальної та освітньої допомоги дітям і людям з порушеннями у розвитку за кордоном.

Робота таких груп може бути одним з перших кроків на шляху до формування ініціативних батьківських об’єднань, які будуть спільно діяти в галузі реалізації прав своїх дітей і сімей на освіту і гідне життя.

Основні завдання:

• подолання ізоляції родин і окремих її членів, формування основи для взаємодопомоги та об’єднання сімей, створення груп батьків, які реалізують соціальні ініціативи;

• супровід сім’ї та окремих її членів, емоційна підтримка, пошук ресурсів;

• залучення сім’ї в процес терапії, корекції і навчання дитини, зміцнення батьківської компетентності та партнерської позиції по відношенню до фахівців;

• інформаційна підтримка;

• допомога у вирішенні сімейних та особистих труднощів. Наступна форма роботи з сім’єю, яка виховує дітей з

обмеженими можливостями це включення батьків у процес

занять з дитиною.

Батьків та інших членів сім’ї можна і потрібно включати в заняття з дитиною. Це можуть бути ігрові сесії, заняття з розвитку соціально-побутових навичок, заняття з логопедом , дефектологом, нейропсихології, тобто всі ті види занять , які проводяться з дитиною. Ця форма роботи є важливою у створенні простору партнерства і довіри між сім’єю і фахівцями. Батьки краще

69

зрозуміють стан дитини, її проблеми, цілі і задачі роботи, зможуть самі навчитися сприяти розвитку дитини, якщо не будуть виключені з терапевтичного та навчального процесу, а увійдуть до нього разом з дитиною і фахівцем на рівних правах. У процесі занять можна моделювати різні ситуації побутової і соціальної активності , використовувати ігри та творчість для розвитку і подолання проблем, навчати різних видів ручної діяльності тощо, які потім повинні бути інтегровані у звичайне життя сім’ї.

Важливо також підкреслити, що на певному етапі терапії участь батьків безпосередньо в терапевтичному процесі може бути небажаною, оскільки домашнє і терапевтичне середовище мають бути розмежовані, наприклад, у випадку, коли потрібно подолати звичні стереотипи у поведінці дитини, які можуть підтримуватися домашнім устроєм. Такий поділ середовища необхідний і у випадку, якщо дитина перебуває на тій стадії розвитку, коли їй потрібне створення власного простору соціальних відносин, не пов’язаних з родиною. Безумовно, і у всіх перерахованих вище випадках з родиною повинні підтримуватися відносини співпраці, і сім’я повинна розуміти, які завдання вирішуються в даний момент.

Основні завдання:

• залучення сім’ї в процес терапії та навчання, встановлення партнерських відносин з сім’єю;

• навчання членів сім’ї новим, більш терапевтичним, прийомам взаємодії, спілкування, навичкам навчання та виховання;

• розвиток батьківської компетентності;

• створення умов для переносу придбаних дитиною умінь і навичок у звичайне життя;

• допомога у вирішенні сімейних проблем та індивідуальних труднощів.

Виділяють такі додаткові форми роботи з сім’єю.

Загальні батьківські збори та індивідуальні бесіди з керівником групи, в якій займається дитина.

Дана форма роботи є найпоширенішою формою взаємодії між батьками і фахівцями, і покликана забезпечувати єдність виховного, освітнього та терапевтичного простору дитини , формувати і підтримувати відносини співпраці і партнерства між сім’єю і фахівцями. До того ж, оскільки ця форма поширена і в інших освітніх установах, у тому числі і тих, де виховуються і навчаються

70

звичайні діти, то наявність такої форми роботи є одним з невеликих кроків у нормалізації протікання життєвих циклів сім’ї.

Залучення членів сімей до організації свят, вистав для дітей та інших форм дозвільної діяльності.

Ця форма роботи з сім’ями є дуже важливою і необхідною, якщо мова йде про процеси нормалізації життя сім’ї та створення партнерства. Багато сімей з дітьми, які мають порушення розвитку, у звичайній ситуації настільки занурені у поточні проблеми, що відчувають дефіцит атмосфери свята і творчості , об’єднання з іншими сім’ями, нормального, природного перебігу життя. Загальні свята, екскурсії, поїздки за місто, відвідування зоопарків , театрів і т.д. допомагають сім’ям і окремим її членам долати ізоляцію, формувати форми активності, відповідні етапам життєвого циклу сім’ї з дитиною раннього, дошкільного та шкільного віку.

Літні інтеграційні табори.

Літні табору, де разом живуть, займаються і відпочивають діти, їх батьки, брати і сестри, а також фахівці зі своїми дітьми є ще однією формою роботи з родиною. Незвичні умови життя в наметовому таборі у лісі сприяють відкриттю нових можливостей в адаптації, зміну тих стереотипів домашнього укладу, які гальмують розвиток дитини, створюють передумови для об’єднання родин і зміцнення партнерства між родинами та фахівцями. Атмосфера „спільного дому” сприяє тому, щоб у випадках виникнення різних труднощів батьки не залишалися наодинці зі своїми проблемами, активно брали участь у спільних заходах, відчували зацікавленість фахівців у допомозі їх дітям. Фахівці допомагають членам сім’ї навчитися проживати з дитиною різні життєві ситуації, адекватно спілкуватися в цих ситуаціях з оточуючими, сприяти розширенню світу своєї дитини і відчувати себе повноцінними членами суспільства. Цей час може бути використано для інтенсивного сімейного консультування (у разі запиту сім’ї) і проведення батьківських груп.

Усі перераховані технологічні підходи, моделі й форми соціальної роботи з сім’єю, яка виховує дитину з обмеженими можливостями, запозичені в основному із зарубіжного досвіду, знаходять усе ширше застосування в практиці діяльності реабілітаційних установ різного типу, активно адаптуються до умов вітчизняної соціальної сфери . Однак говорити про цілісні соціально-педагогічні технології поки ще рано – вони знаходяться в стадії формування й апробації.

71

Ключові поняття: дитина з обмеженими можливостями, дитина-інвалід, сім’я, реабілітація дітей із функціональними обмеженнями, кризово-інтервентна модель, проблемно-орієнтована модель, психосоціальна модель, реабілітація, патронаж, психологічний тренінг, консультування.

Питання та завдання:

1. Охарактеризувати основні типи сім’ї та пояснити чому вони неоднаково впливають на розвиток особистості.

2. Розкрити основні схеми поведінки батьків та їх реакції на дефект дитини.

3. Сформулювати принципи соціально-педагогічної роботи з родиною, в якій виховується дитина з обмеженими можливостями.

4. Визначити основні напрямки соціальної допомоги сім’ї, яка має дитину з обмеженими можливостями

5. Зробити порівняльний аналіз проблемно-орієнтованої, кризово-інтервертної, психосоціальної моделей соціальної роботи з сім’єю, яка виховує дитину з обмеженими можливостями.

6. Охарактеризувати основні форми роботи з сім’єю, дитини з особливими потребами.

Практичне завдання. Запропонувати ситуацію психолого-педагогічного стану сім’ї, яка має дитину з особливими потребами та розкрити алгоритм роботи соціального працівника.

1.3. Специфіка соціальної роботи з сім’ями військовослужбовців строкової та контрактної служби

Соціальна робота – надання допомоги індивідам або соціальним групам, які знаходяться у важкій життєвій ситуації, уразливому положенні, не можуть самостійно впоратися зі своєю скрутою і тому потребують допомоги фахівців. На перший погляд військовослужбовці, що знаходяться в нормальних соціальних обставинах, по самому характеру своєї діяльності, набору особистісних якостей, відповідних цій діяльності, не можуть відноситися до уразливих верств населення: це, як правило, люди

72

середнього віку, що вважається найбільш сприятливим, їх стан здоров’я знаходиться під невсипущим професійним спостереженням, нарешті, представники Збройних Сил України, одного з найбільш шанованих соціальних інститутів, володіють високим соціальним статусом, та їх матеріальне становище вельми стійке.

Проте сама специфіка професійної діяльності, пов’язаної з військовою службою, містить у собі певні об’єктивні чинники, які негативно впливають на військовослужбовців і виконання ними певних функцій. Це характерно для озброєних сил будь-якого сучасного суспільства, але особливості становища військовослужбовців в Україні обумовлюють особливу складність їх соціальної ситуації, і це не може не позначатися на їх самопочутті та діяльності.

Перш ніж розглядати комплекс проблем військовослужбовців, необхідно привести деякі дефініції, які відповідно до чинного законодавства встановлюють статус визначуваних явищ.

Громадянин, який проходе військову службу, є військовослужбовцем і має правову позицію, яка визначається Законом України „Про військовий обов’язок і військову службу”.

Військова служба є державною службою особливого характеру, яка полягає у професійній діяльності придатних до неї за станом здоров’я і віком громадян України, пов’язаній із захистом Вітчизни (Закон України „Про військовий обов’язок і військову службу”).

Військова служба у Збройних Силах – це дуже важливий вид діяльності, покликаний гарантувати національну безпеку України. За своєю суттю вона є діяльністю військовослужбовців, для якої характерні певні обмеження: чітка регламентація професійної діяльності, поведінки та побуту; певні обмеження у деяких особистих, громадянських, політичних та соціально -економічних правах (наприклад, військовослужбовцям заборонено вступати до політичних партій, або членство у таких на період служби призупиняється; свобода слова, доступ до отримання інформації обмежуються таким поняттям як „нерозголошення військової таємниці”); відсутність звичних умов життя; звуження кола людей, з якими спілкується військовослужбовець і його сім’я. Діяльність військовослужбовців, які виконують конституційний обов’язок із захисту Вітчизни, часто пов’язана з ризиком для життя. На особистість, стиль життя військовослужбовця впливає також

73

можливість застосування насильства (іноді – з використанням зброї) при виконанні закріплених законом функцій.

Незважаючи на все це, специфіка праці військовослужбовця формує у нього такі соціально-типові якості, характерні для військової професії, як: законослухняність, відповідальність, мужність, дисциплінованість, виконавчість, вольові якості та ін. Ці якості набувають характеру духовно-моральних зразків, цінностей, норм, що формують так звану військову субкультуру.

Для людей, які проходять військову службу встановлюються склади військовослужбовців: рядовий склад (солдат, старший солдат,

матрос, старший матрос), сержантський і старшинський склад

(молодший сержант, сержант, старший сержант, старшина, прапорщик, старший прапорщик, старшина 2 статті, старшина 1 статті, головний старшина, головний корабельний старшина, мічман, старший мічман) та офіцерський склад (молодший офіцерський склад (молодший лейтенант, лейтенант, старший лейтенант, капітан, капітан-лейтенант); старший офіцерський склад (майор, підполковник, полковник, капітан 3 рангу, капітан 2 рангу, капітан 1 рангу); вищий офіцерський склад (генерал-майор, генерал-лейтенант, генерал-полковник, генерал армії України, контр-адмірал, віце-адмірал, адмірал).

Від приналежності до того або іншого складу залежить статус військовослужбовця, його субординаційна позиція, матеріальне становище, побічно – стан здоров’я, родинні обставини та інше. Тому соціальні проблеми військовослужбовців до певної міри можуть бути згруповані залежно від їх приналежності до того або іншого складу.

Розрізняють такі види військової служби:

• строкова військова служба;

• військова служба за контрактом осіб рядового, сержантського і старшинського складу;

• військова служба (навчання) курсантів (слухачів) вищих військових навчальних закладів, а також вищих навчальних закладів, які мають у своєму складі військові інститути, факультети військової підготовки, кафедри військової підготовки;

• військова служба за контрактом осіб офіцерського складу;

• військова служба за призовом осіб офіцерського складу. На строкову військову службу в мирний час призиваються

74

придатні для цього за станом здоров’я громадяни України чоловічої статі, яким до дня відправлення у військові частини виповнилося 18 років , та старші особи, які не досягли 25-річного віку і не мають права на звільнення або відстрочку від призову на строкову військову службу.

Від призову на строкову військову службу в мирний час звільняються громадяни України:

• які визнані за станом здоров’я непридатними до військової

служби;

• які до дня відправлення на строкову військову службу досягли 25-річного віку;

• батько або мати, рідний (повнорідний, неповнорідний) брат або сестра яких загинули, померли або стали інвалідами під час проходження військової служби або зборів військовозобов’язаних. Призовники, які мають право на звільнення від призову на цій підставі, можуть його не використовувати;

• які до набуття громадянства України пройшли військову службу в інших державах;

• які були засуджені за вчинення злочину до позбавлення волі, обмеження волі, арешту чи виправних робіт, у тому числі із звільненням від відбування покарання;

• яким після закінчення вищих навчальних закладів присвоєно військові (спеціальні) звання офіцерського (начальницького) складу.

Деяким категоріям призовників надається відстрочка від призову на строкову військову службу (наприклад, за сімейними обставинами, станом здоров’я, для здобуття освіти та продовження професійної діяльності); умови та термін відстрочки надається призовникам за рішенням районної (міської) призовної комісії відповідно до Закону України „Про військовий обов’язок і військову службу”.

Терміни строкової військової служби за призивом встановлюються:

• для солдатів і матросів, сержантів і старшин, які проходять строкову військову службу в Збройних Силах України та інших військових формуваннях, – до 12 місяців;

• для матросів і старшин, які проходять строкову військову службу на кораблях, суднах і в берегових частинах бойового забезпечення Військово-Морських Сил Збройних Сил України та

75

Морської охорони Державної прикордонної служби України, – до

18. місяців;

• для осіб, які мають вищу освіту за освітньо-кваліфікаційним рівнем підготовки спеціаліста або магістра, – до 9 місяців.

Для людей, які проходять військову службу за контрактом, установлюються такі строки військової служби:

• для військовослужбовців, прийнятих на посади рядового складу, – 3 роки;

• для військовослужбовців, прийнятих на посади сержантського і старшинського складу, – 5 років;

• для курсантів вищих військових навчальних закладів та військових навчальних підрозділів вищих навчальних закладів – час навчання у вищому військовому навчальному закладі або військовому навчальному підрозділі вищого навчального закладу;

• для осіб офіцерського складу – 5 років.

На наш погляд, одне із провідних місць у забезпеченні належного функціонування Збройних Сил України займає сім’я військовослужбовця. Тип сім’ї військовослужбовця можна визначити за рядом ознак: якістю зовнішніх і внутрішніх меж (ретрофлексуючі і дезорганізовані); структурою влади (авторитарні, демократичні та ліберальні сім’ї ); стадією становлення (молоді, середні, зрілі); складом (нуклеарні, розширені, змішані(перебудовані), неповні сім’ї, подружні); розподілом ролей (традиційні (патріархальні чи матріархальні), егалітарні); психологічним кліматом (сім’ї із сприятливим і несприятливим психологічним кліматом); мірою негараздів (проблемні, конфліктні, кризові); основними функціями сім’ї: рівнем матеріальної забезпеченості (бідні, малозабезпечені, забезпечені, багаті), професійною приналежністю, освітнім рівнем, віком, ставленням до релігії та особливими умовами сімейного життя, складом сім’ї (прості (неповні, прості нуклеарні (батьки і діти ), складні (батьки, діти, дідусі, бабусі – у різних варіантах ), великі (батьківська пара, декілька дітей із своїми сім’ями – три і більше подружніх пар)), кількістю дітей в сім’ї (інфертильні (бездітні), однодітні, малодітні (дві дитини), багатодітні (троє і більше дітей до 16 років)), однорідністю соціального складу (однорідні, різнорідні); тривалістю подружнього життя (сім’ї молодят, сім’ї з тривалістю подружнього життя: від 1 до 3 років, від 3 до 5 років, від 5 до 10 років, від 10 до 20 років, від 20 до 25 років, від 25 до 30 років, від 30 років і більше),

76

типом керівництва (еголітарні; авторитарні); типом юридичних взаємостосунків (побудовані на шлюбних стосунках ; позашлюбні; оформлені юридично, але проживають окремо), юридичними взаємостосунками батьків та дітей (рідні діти; зведені діти; усиновлені діти ; опікунські сім’ї), якістю емоційно-психологічних взаємостосунків у сім’ї (гармонійні; конфліктні ; емоційно неврівноважені; дезорганізовані); сім’ї із специфічними проблемами (наявністю психічних чи фізичних захворювань, правопорушників, алкоголіків, наркоманів, захворювань на СНІД, схильності до суїциду, інвалідів); благополучні і неблагополучні (у тому числі – зовні благополучні) сім’ї; професійною ознакою (сім’ї офіцерів (молодших і старших, керівного складу), сім’ї прапорщиків (які перебувають на командних, технічних посадах і посадах тилового забезпечення); сім’ї курсантів; сім’ї рядового і сержантського складу; сім’ї військовослужбовців-жінок; сім’ї цивільного персоналу (працівників силових відомств, які несуть службу); ставленням до військового соціуму (новоприбулі сім’ї; сім’ї, що вибувають до місця служби військовослужбовця; осілі сім’ї; сім’ї військових пенсіонерів; сім’ї військовослужбовців, звільнених у запас; сім’ї військовослужбовців – ветеранів війни, учасників бойових дій) тощо. Типів сучасних сімей військовослужбовців можна назвати значно більше. Крім того, у межах кожного типу можна визначити окремі види сімей військовослужбовців.

Таким чином, ситуація, що склалася вимагає розробки та реалізації низки радикальних заходів: по зміні соціального статусу військовослужбовців і членів їх сімей, закріпленого в законодавчому порядку; щодо пріоритетного розвитку соціальної роботи з ними в закритому військовому соціумі; з пошуку і використання потенціалу не лише державної та відомчої соціальної політики щодо цієї специфічної групи населення, але і нетрадиційних (або незвичних в даний час) форм надання соціальної допомоги членам сім’ї військовослужбовця. Ці заходи мають здійснюватися на декількох рівнях.

Теоретико-методологічний рівень припускає глибоке вивчення соціальної ситуації в країні та перспектив її розвитку у всіх сферах суспільної життєдіяльності, в тому числі і в Збройних Силах України; прогнозування можливих їх змін у соціальному самопочутті та статус основних соціальних груп населення, серед яких важливе місце належить військовослужбовцям та членам їхніх

77

сімей; цілепокладання в розвитку соціальної сфери життя суспільства і Збройних Сил України; визначення співвідношення соціальних потреб військовослужбовців та членів їхніх сімей з економічними можливостями суспільства на тому чи іншому етапі його розвитку; формування іміджу військовослужбовця як високопрофесійного фахівця і відповідного ставлення до нього з боку суспільства та ін.

Концептуально-політичний рівень вирішення соціальних проблем передбачає вироблення соціальної політики по задоволенню життєвих інтересів військовослужбовців та членів їхніх сімей. Соціальна політика відносно Збройних Сил України може розглядатися і як сукупність пріоритетів у розвитку їх соціальної сфери, і як сукупність правил, певних принципів і підходів до вирішення соціальних проблем даних категорій населення на конкретному етапі розвитку суспільства. В даний час пріоритет у формуванні та реалізації соціальної політики стосовно Збройних Сил України належить державі, що не має, однак, для цих цілей достатніх коштів.

Громадсько-цивільний рівень припускає участь у формуванні та реалізації соціальної політики стосовно Збройних Сил України недержавних, громадських об’єднань і комерційних структур. У зв’язку зі своїми статутними цілями або комерційними інтересами ці представники громадянського суспільства здатні не тільки впливати на вироблення пріоритетів розвитку соціальної сфери армії і флоту, здійснювану представниками держави, але й докладати серйозні зусилля з розвитку та функціонування соціальної інфраструктури у військовому середовищі. Логічно припустити, що збільшення ролі всіх суб’єктів соціальної політики щодо армії буде сприяти більш якісному вирішенню соціальних проблем військовослужбовців та членів їхніх сімей.

Нормативно-юридичний рівень вирішення цих проблем передбачає забезпечення соціально-правового захисту військовослужбовців та членів їхніх сімей. При цьому під соціально-правовим захистом розуміється система соціальних гарантій (а також діяльність з їхньої розробки, законодавчого закріплення і реалізації ), що забезпечують мінімально достатні умови життя. Ці соціальні гарантії складають частину загального законодавства країни в соціальній сфері.

78

Військово-практичний рівень вирішення соціальних проблем військовослужбовців та членів їхніх сімей передбачає формування системи соціальної роботи з даною категорією.

Проблеми військовослужбовців (та їхніх сімей) обумовлені покладеними на них обов’язками по озброєному захисту держави, що передбачає виконання поставлених завдань в будь-яких умовах, у тому числі з можливим ризиком для життя. Це визначає особливості тієї соціально-рольової системи, в якій вони діють. Функціональні обов’язки військовослужбовців строго регламентовані, а субординаційна структура є жорстко ієрархічною. Накази вищестоящих осіб не обговорюються і підлягають неухильному виконанню незалежно від відношення до наказу тієї особи, яка його отримує. Крім того, у військовослужбовця (і у ряді випадків його сім’ї) відсутня можливість вибору заняття і місця проживання. Людина, яка проходе військову службу, часто піддається впливу несприятливих чинників: емоційне і фізичне перевантаження, дія шуму, вібрації, хімічних реагентів , замкнутого простору, монотонія, сенсорна депривація, постійний вимушений контакт з іншими військовослужбовцями, відсутність можливості побути на самоті, міжособистісна напруженість, міжособистісні конфлікти.

Усі проблеми і кризи українського суспільства знаходять віддзеркалення в Збройних Силах України, одному з соціальних інститутів країни. Так, зниження якості здоров’я й інтелекту населення призводить до того, що на військову службу потрапляють особи з серйозними соматичними або психічними захворюваннями (з іншого боку, непосильні армійські навантаження, неякісне харчування з вираженим білково-вітамінним дефіцитом призводять до появи або загострення у військовослужбовців різних захворювань); зростання злочинності у суспільстві, збільшення масштабів наркоманії і алкоголізму обумовлюють підвищення числа злочинів, що здійснюються військовослужбовцями, небезпека для самих військовослужбовців стати жертвою злочину з боку своїх колег.

Одна з гострих проблем сучасних Збройних Сил України – наявність декількох статусних систем в її рядах: офіційна (формальна) „статутна” система взаємин, яка визначається загальним законодавством і відомчими документами (статутами, інструкціями й т.п.); „дідівська” система, тобто неформальний, але, проте, широко поширений пріоритет старослуживих солдат, що насаджується ними самими, і пригноблення, приниження

79

новобранців; „земляцька” статусна система, відповідно до якої влада і вплив у військових колективах розподіляються залежно від приналежності до певного територіального або національного угрупування. Наявність декількох статусних систем є віддзеркаленням характерної для сучасного суспільства аномії, тобто розпаду колишніх ціннісних систем, з симптомом загальносоціальної морально-психологічної кризи. Наслідком подібного становища є зниження керованості військовими колективами, падіння дисципліни, насильство, якому частенько піддаються військовослужбовці, поширення суїциду в Збройних Силах України, причому не лише серед рядового і сержантського складу, що , як правило, обумовлено „неформальними” стосунками у військових колективах, але і серед офіцерів.

Унаслідок соціально-економічних труднощів, які зазнає країна, затримуються грошові виплати військовослужбовцям, розпадається система матеріально-технічного постачання, застарівають техніка і озброєння.

Крах колишньої ідеологічної системи, в якій Збройні Сили України, займали одне з провідних місць як символ державності, патріотизму, священного обов’язку захисту Вітчизни від зовнішніх ворогів, відсутність інших цінностей, які повинні були прийти на зміну колишнім, є причиною морально-психологічної кризи багатьох військовослужбовців, відчуття ними безцільності своєї діяльності, падіння престижу військової служби, масового ухилення від призову в армію, невпевненості військовослужбовців у стабільності свого існування, своєму майбутньому.

Загальність військової служби не здається суспільству виправданою: більшість населення підтримує перехід Збройних Сил України на контрактний принцип формування і виключно добровільне несення громадянами військової служби. Відсутність гарантованого Конституцією права на альтернативну військову службу, слабка юридична і соціальна захищеність усіх категорій військовослужбовців, економічні й побутові труднощі – усе це обтяжує морально-психологічне самопочуття військовослужбовців.

Неясність планів військової реформи, кадрових перспектив військовослужбовців, масові звільнення офіцерського складу без надання належних їм за законом житла і виплат, труднощі з влаштуванням на роботу після закінчення військової служби створюють ще один проблемний комплекс „перехідного” періоду –

80

між закінченням військової служби і адаптацією до громадської дійсності.

Особливу групу складають проблеми учасників війни і озброєних конфліктів, і їх реадаптація до мирного життя. По-перше, особи, що отримали поранення або , тим більше, що втратили повністю здоров’я, працездатність, здібність до соціального функціонування, не користуються в даний час адекватним рівнем соціального забезпечення; вони та їхні сім’ї мають цілий ряд матеріальних, фінансових, житлових, медичних і соціальних проблем, на вирішення яких ні у них самих, ні у держави в даний час не вистачає ресурсів.

По-друге, це, навіть ті, військовослужбовці, які не отримали поранень в подібних озброєних конфліктах, але є носіями так званого „посттравматичного стресового синдрому”.

Його основні симптоми: слабкість психіки, при якій незначні проблеми сприймаються як нездоланні перешкоди, що штовхають людей на прояв агресії або самогубство, відчуття провини перед загиблими (за те, що залишився живий), негативне або зневажливе відношення до соціальних інститутів.

Цей контингент складний ще й тим, що в перші п ’ять років після повернення з „гарячих точок” у них практично не буває захворювань. Для них у цей час характерна лише різна ступінь психоемоційного напруження. Проте через кілька років різко зростає захворюваність цих осіб навіть в порівнянні зі звичайними людьми такого ж віку, які не брали участі у військових конфліктах.

На жаль, в історії нашої країни достатньо багато „дивних” війн і конфліктів. Крім того, цілий ряд дій представників Збройних Сил України не отримали суспільного визнання, а їх учасники, що ризикували життям і що втратили здоров’я, не мають належного соціального забезпечення – наприклад, учасники ліквідації аварії на Чорнобильській АЕС. Це серйозна соціальна проблема, і її вирішення може бути лише комплексним: вживання соціальних заходів, використання всіх видів реабілітації осіб, які постраждали в наслідок військової служби, розвиток протезних служб, формування доступного середовища для інвалідів, організація психологічної підтримки, зміна відношення суспільства до осіб, які виконували свій обов’язок перед державою і тому заслуговують на допомогу й підтримку.

Сім’ї військовослужбовців зазнають усі проблеми, які

81

притаманні для будь-яких сімей, проте у них є і власні труднощі. Так, сім’я військовослужбовця строкової служби позбавляється його заробітку – нерідко це основне джерело доходу, що за наявності дитини ставить сім’ю в скрутне матеріальне становище; допомога, що виплачується у цьому випадку не покриває витрати на утримання дитини.

Ресурси сім’ї військовослужбовця-контрактника залучені до підтримки обороноздатності поряд з особистісними ресурсами самого військовослужбовця, забезпечуючи в значній мірі його здоров’я і працездатність. Проте адекватного відшкодування цих ресурсів сім’я не отримує. Сім’я слідує за військовослужбовцем до місця його призначення, де дуже часто виникають труднощі з житлом, відсутня можливість працевлаштування дружини, а клімат нерідко несприятливий для дітей. Неодноразові переїзди сім’ї військовослужбовця до нового місця його служби змушують дітей кожного разу адаптуватися до нової школи і нового колективу. Існування в умовах військового містечка, відгородженого від зовнішнього світу, може породити синдром соціально-психологічної депривації військовослужбовців і членів їхніх сімей.

Ще одна проблема сім’ї військовослужбовця – малозабезпеченість, так як його заробітна плата відстає від зростання вартості життя, тим більше від специфічних потреб існування в умовах військової служби, а додатковий заробіток заборонений законом. Дружини військовослужбовців, навіть не дивлячись на наявність вищої освіти, як вже говорилося, часто не можуть влаштуватися на роботу унаслідок обмеженості кількості робочих місць, а допомога з безробіття виплачується лише незначній їх частині. Усе це нерідко призводить до того , що сім’ї військовослужбовців опиняються в ситуації соціального лиха.

Виходячи із зазначених проблем , метою соціальної роботи з сім’ями військовослужбовців Збройних Сил України є налагодження їх позитивно спрямованої життєдіяльності та створення оптимальних умов для соціалізації членів сімей. При цьому до основних завдань соціальної роботи з сім’ями військовослужбовців належать: визначення оптимальних умов здійснення соціальної роботи; налагодження ефективної соціальної роботи; соціальний захист сімей військовослужбовців; зміцнення, гармонізація та розвиток духовних процесів, внутрішньосімейних стосунків, зв’язків із соціальним оточенням; активізація функцій сім’ї, надання

82

допомоги у вихованні дітей; посилення позитивного впливу сімей на виконання військовослужбовцями своїх професійних обов’язків.

Виділяють наступні сфери життєдіяльності військовослужбовців, де проходить соціальна взаємодія і формуються соціальні відносини:

• військово-службова;

• суспільно-політична;

• сімейно-побутова;

• культурно-дозвіллєва;

• сфера міжособистісної взаємодії (соціально-психологічна

сфера).

Військово-службова сфера – сфера життєдіяльності військовослужбовців, де реалізується їх головна предметно-цільова функція, пов’язана з військовою службою, виконанням службових завдань, посадових, спеціальних і функціональних обов’язків, а також з дотриманням військових ритуалів.

Ця сфера відіграє вирішальну роль у формуванні та становленні особистості професійного військового в умовах військового середовища. У функціонуванні цієї сфери першорядне значення має організація таких видів діяльності, як бойова, громадсько-державна і спеціальна підготовка.

Громадсько-політична сфера – сфера життєдіяльності військовослужбовців, яка пов’язана з реалізацією ними сукупності громадських, особистісних, політичних і соціально-економічних прав і свобод, встановлених законом, закріплених в нормах права і гарантованих державою.

Сімейно-побутова сфера – сфера життєдіяльності військовослужбовців, яка пов’язана із задоволенням їхніх потреб на сімейному і побутовому рівні. Основними предметними чинниками даної сфери є житлові та побутові умови життєдіяльності військовослужбовців та членів їхніх сімей, забезпеченість усіма видами достатку та ін.

Культурно-дозвіллєва сфера – сфера життєдіяльності військовослужбовців, яка пов’язана із задоволенням їхніх духовних потреб і організацією їх дозвілля і вільного часу. Особливості територіального розташування багатьох частин Збройних Сил України та військових формувань інших силових відомств, їх віддаленість від населених пунктів створюють значні проблеми в реалізації даних потреб особистості військовослужбовця і членів

83

його сім’ї.

Сфера міжособистісної взаємодії (соціально-психологічна сфера) охоплює взаємодію на формальному (службовому) і на неформальному рівні, засвоєння і виконання військовослужбовцями різних соціальних рольових функцій, процес їхнього входження в нову соціальну середу, в системи соціальних зв’язків і відносин між собою, з командним і підлеглим особовим складом, з членами сім’ї та соціальним оточенням.

Соціальна робота з сім’ями військовослужбовців Збройних Сил України здійснюється відповідно до Законів України „Про Збройні Сили України”, „Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей”, Концепції виховної роботи у Збройних Силах України та інших військових формуваннях України, Концепції гуманітарного і соціального розвитку Збройних Сил України, ряду інших законодавчих та нормативних документів.

Зміст соціальної роботи з сім’ями військовослужбовців Збройних Силах України та її результативність залежать від багатьох чинників, і, насамперед, від особливостей життєдіяльності цих сімей. До таких особливостей відносимо:

1. Переважаюча нуклеарність і малодітність (виховують двоє дітей) сімей, що зумовлюється частими переїздами у зв’язку із зміною місця проходження служби та, у більшості випадків, низьким рівнем матеріального забезпечення військовослужбовців;

2. Дистантність більшості сімей (приблизно 75 % сімей військовослужбовців проживають нарізно), що викликано проблемами у забезпеченні роботою дружин військовослужбовців за місцем проходження служби чоловіком та труднощами у забезпеченні сім’ї житлом;

3. Нереалізованість сподівань стосовно один одного у зв’язку із специфікою військової професії;

4. Мінімальний розподіл праці на „чоловічу” і „жіночу” у більшості сімей, у зв’язку із специфікою військової служби (закономірним є підвищення статусу жінки в сім’ї, яка виконує типово керівну роль у веденні господарства);

5. Раннє „дорослішання” дітей військовослужбовців, пов’язане із специфікою професійної діяльності батьків-військовослужбовців, частими переїздами, що зумовлюють швидше формування навичок переборювати труднощі, долати стреси тощо;

84

6. Складність стосунків дітей і батьків, зумовлена можливість дітей проводити велику частину вільного часу поза сім’єю, або лише під наглядом матері. Як правило, цей час вони присвячують заняттям, що є прийнятними серед однолітків, і далеко не завжди піклуються про схвалення їх батьками.

Виходячи із зазначеного, метою соціальної роботи з сім’ями військовослужбовців є гармонізація внутрісімейної взаємодії, налагодження позитивно спрямованої життєдіяльності сімей, організація співпраці індивіда і соціального військового середовища. Саме взаємозв’язок індивіда і соціального військового середовища обумовлює основні завдання соціальної діяльності з сім’ями військовослужбовців: здійснення впливів на індивіда з метою його соціалізації у військовому середовищі, забезпечення його входження в конкретний військовий соціум; вдосконалення соціального військового середовища (і, природно, конкретного військового соціуму) в інтересах індивіда; оптимізація взаємодії індивіда і соціального середовища; організація соціальної взаємодії в сім’ях; налагодження позитивно спрямованої життєдіяльності сімей військовослужбовців.

Об’єктом діяльності соціального працівника з сім’ями військовослужбовців є конкретна сім’я (особа), включена у соціальне військове середовище, подружжя, дитина, оточення сім’ї. Предметом – практична діяльність відповідних інститутів і організацій, а також окремих осіб із забезпечення взаємозв’язку сім’ї військовослужбовця і середовища її життєдіяльності. За змістом діяльність соціального працівника з сім’єю військовослужбовця поділяється на такі види: освітня; виховна; психологічна; посередницька. Залежно від терміну надання, основні види соціальної допомоги сім’ям військовослужбовців поділяють на: короткочасні та довготривалі (від чотирьох місяців і більше).

Численні наукові дослідження доводять, що соціальна робота з даною категорією сімей підпорядковуватиметься наступним принципам:

1) соціально-політичним: принципу законності та прав людини, який полягає у забезпеченні державою та відповідними соціальними інститутами реалізації прав і свобод, ратифікованих нашою державою; принципу державного підходу до завдань, який реалізується шляхом активної участі держави у підготовці і організації соціальної роботи з сім’ями військовослужбовців;

85

принципу зв’язку змісту соціальної діяльності з конкретними умовами функціонування сім’ї військовослужбовця, що полягає у організації допомоги та підтримки, зумовленій умовами макро- і мікросередовища цієї сім’ї;

2. соціально-педагогічним: принципу особистісного соціально-діяльнісного підходу до професійної діяльності, який забезпечує облік у соціальній роботі усієї сукупності потреб кожного члена сім’ї військовослужбовця, переорієнтацію членів сім’ї з пасивно-споживчої на активно-змінюючу соціальну діяльність; принципу диференційованого і індивідуального підходу до об’єкта діяльності, який передбачає необхідність відмежування конкретних потреб сім’ї військовослужбовця від загальних, врахування індивідуальних особливостей кожного члена сім’ї і ситуації, що склалася; принципу суверенності сім’ї, який забезпечує врахування права сім’ї на пошук та отримання (чи відмови від) допомоги, вибору з наявних варіантів надання допомоги найбільш прийнятного для сім’ї, погодження щодо втручання в особисте життя сім’ї військовослужбовця (за винятком випадків, обумовлених законом);

3. організаційним: принципу інтеграції, який забезпечує координацію зусиль керівництва військової частини, державних і недержавних організацій у вирішенні проблем сімей військовослужбовців; принципу професійної компетентності, який передбачає надання допомоги спеціалістами відповідного кваліфікації та підкреслює обов’язковість професійної підготовки фахівця; принципу контролю, який забезпечує контроль щодо організації та здійснення соціальної підтримки і захисту, їх результативності, а також формування рекомендацій з підвищення ефективності цих процесів;

2. специфічним: принципу соціокультурної спрямованості соціальної діяльності, який передбачає використання поняття „культура соціального військового середовища” як мету і критерій оцінки рівня розвитку середовища існування сімей військовослужбовців у конкретних військових частинах, містечках, гарнізонах, місцях їх компактного проживання; принципу наукової обґрунтованості соціальної діяльності, що забезпечує вивчення вітчизняного і зарубіжного досвіду, визначення змісту, організації і методики соціальної діяльності з військовослужбовцями і їх сім’ями; принципу цілеспрямованості, відповідно до якого соціальний працівник повинен цілеспрямовано досягати позитивного результату

86

у роботі з сім’єю військовослужбовця, впливаючи на свідомість, волю, почуття і вчинки як членів сім’ї, так і її оточення; принципу універсальності, згідно якого слід виключити дискримінацію при наданні соціальної допомоги сім’ї військовослужбовця за будь-якими ознаками: ідеологічними, політичними, релігійними, національними, расовими, віковими, тощо; принципу соціального реагування, який передбачає усвідомлення необхідності вживати заходів до виявлених соціальних проблем сім’ї військовослужбовця, діяти відповідно до конкретних обставин соціальної ситуації індивідуальної сім’ї; принципу клієнтоцентризму, що означає визнання пріоритету прав сім’ї військовослужбовця в усіх випадках, крім тих, де це суперечить правам та інтересам інших людей; принципу опори на власні сили, який підкреслює суб’єктну роль сім’ї військовослужбовця, її активну позицію у вирішенні своїх проблем (йдеться про сім’ї, достатньо дієздатні з огляду на їх інтелектуальні, психічні та фізичні ресурси); принципу конфіденційності, що полягає у забезпеченні нерозголошення тієї інформації про сім’ю військовослужбовця, яка може завдати їй шкоди, чи дискредитувати її членів; принципу толерантності, якого слід дотримуватись насамперед у роботі з сім’ями, які можуть не викликати симпатії у фахівця (політичні, релігійні й національні особливості індивідів, які потребують допомоги, їхні поведінкові стереотипи й сама зовнішність можуть виявитися неприємними для соціального працівника); принципу системності, згідно якого сім’я військовослужбовця – це органічна єдність, що становить складну систему структурних елементів і функціональних взаємодій; принципу об’єктивності , який у широкому соціологічному аспекті передбачає об’єктивний підхід до проблем сім’ї військовослужбовця на теоретичному й державно-організаційному рівнях; у вузькому розумінні – вимагає від фахівця, який надає допомогу сім’ї, подолання усіх проявів аберації (перекручувань у результатах соціального спостереження й технологічного вибору), які виявляються у результаті дії чинників, визначених самим соціальним працівником; принципу гуманізму, що має на меті професійну діяльність на основі людяності, емпатії, альтруїзму, прийняття особистості такою, як вона є – з усіма позитивними і негативними сторонами; принципу фамілієцентризму (родиноцентризму), який передбачає, що у процесі організації соціальної діяльності на всіх її рівнях права та інтереси сім’ї

87

стоятимуть на першому місці, маючи пріоритет перед правами та інтересами держави, товариства та ін.

• своїй сукупності вищевказані принципи визначають функції

• сфери соціальної роботи з сім’ями військовослужбовців Збройних Сил України, а саме:

 діагностичну функцію, яка зумовлює сферу соціальної діагностики і прогнозування. Соціальній діагностиці підлягають: власне соціальні потреби сімей військовослужбовців; ступінь розвитку цих потреб і їхнього задоволення в конкретній військовій частині, військовому містечку, гарнізоні, місці компактного проживання військовослужбовців і членів їхніх сімей; ступінь розвитку інфраструктури конкретного військового соціуму і її відповідності потребам його мешканців; ступінь оптимальності і гармонійності взаємодії військовослужбовців і членів їхніх сімей із середовищем їхнього перебування та ін.;

 обслуговуючу функцію, яка зумовлює розвиток відповідної сфери соціально-побутового обслуговування;

• адаптаційну функцію, якій відповідає сфера соціальної адаптації (реадаптації) сімей військовослужбовців та становлення кожного члена сім’ї як сім’янина, члена колективу, фахівця та ін.;

• превентивну, профілактичну і корекційну функції, які формують сферу соціальної профілактики і корекції поведінки членів сімей військовослужбовців і умов та факторів військового середовища;

• реабілітаційну функцію, що зумовлює розвиток і функціонування сфери соціальної реабілітації і реалізується стосовно тих сімей військовослужбовців, які мають несприятливу, негативну динаміку розвитку; військовослужбовців з несоціалізірованною і девіантною поведінкою; військовослужбовців

• членів їхніх сімей, які зазнали психотравмуючого впливу військової служби та ін.;

Діяльність інститутів і спеціалізованих служб даної сфери, що реалізують реабілітаційну функцію, повинна бути значною мірою орієнтована на профілактику, своєчасне попередження соціальних відхилень і факторів, які їх формують.

• анімаційну функцію, яка зумовлює формування і функціонування сфери соціально-культурного розвитку і пов’язана не лише з організацією дозвілля сімей військовослужбовців, але і з гуманізацією вільного часу кожного члена військового соціуму.

88

Інститутами даної сфери є різні установи культури (театри, кінотеатри, Будинки офіцерів, гарнізонні клуби, клуби військових частин, бібліотеки та ін.) І спеціалізовані служби, що створюються недержавними організаціями у військовому соціумі;

• освітню функцію, що зумовлює розвиток сфери підготовки

• перепідготовки кадрів і охоплює військовослужбовців, які звільняються або вже звільнилися з військової служби, а також членів їхніх сімей та пов’язана з їхньою професійною орієнтацією, перепідготовкою на нові для них спеціальності і працевлаштуванням відповідно до потреб місцевого або регіонального ринків праці;

• прогностичну функцію, яка дозволяє прогнозувати перспективи розвитку і задоволення потреб сімей військовослужбовців;

• організаційно-розпорядчу функцію, яка зумовлює розвиток

• функціонування сфери менеджменту соціальної діяльності;

• функцію забезпечення сприятливих соціально-екологічних умов для життєдіяльності і розвитку сімей військовослужбовців,

що передбачає діяльність з усунення негативних факторів, поліпшення умов праці і побуту військовослужбовців, сприяння підвищенню можливостей працездатності військовослужбовців і здатності їх сімей до соціального функціонування;

• функцію розвитку соціальних комунікацій, яка полягає у ліквідації напруженості, конфліктів, особливо в закритих військових містечках, відірваних від широких соціальних контактів;

• функцію соціальної освіти, яка формує відповідну їй сферу соціальної освіти та проявляється у організації вивчення, узагальнення і поширення передового досвіду соціальної діяльності; виданні і поширенні наукової, навчальної і методичної літератури з соціальної роботи у військовому середовищі; презентації програм і проектів соціально-педагогічної діяльності з сім’ями військовослужбовців.

Функції соціальної роботи з сім’ями військовослужбовців тісно пов’язані із її напрямами. Основні напрями соціальної роботи з сім’ями військовослужбовців зумовлюються проблемами, які виникають у кожній конкретній сім’ї.

Напрямками соціальної роботи з сім’ями військовослужбовців є:

• систематичний розгляд питань практичної роботи з сім’ями військовослужбовців, цивільного персоналу та умов їх життя;

89

• безпосереднє спілкування командирів і начальників з родиною військовослужбовців і жіночим активом, постійна увага до життя військовослужбовців, стану моральної атмосфери в їхніх сім’ях, утвердженню в них тверезого способу життя;

• урахування нестатків і потреб молодих і багатодітних сімей військовослужбовців, при розгляді питань надання житла, фінансового забезпечення, надання матеріальної допомоги;

• роз’яснення положення нормативно-правових актів щодо поліпшення соціально-економічного становища, про пільги, що надаються військовослужбовцям, громадському персоналу Збройних Сил України та членами їхніх сімей;

• турбота про організацію дозвілля та сімейного відпочинку, оздоровлення дітей військовослужбовців і громадянського персоналу, активне використання можливостей культурно-освітніх установ і спортивних споруд Збройних Сил України;

• роз’яснення членам сімей військовослужбовців завдань, що випливають з особливостей життя військових колективів;

• спрямування зусиль на підвищення престижу міцного сімейного союзу, материнства та батьківства, відповідальності подружжя за збереження родини, створення у ній обстановки високої моральності і взаємної поваги, що сприяє успішному виконанню військовими кадрами їх службового обов’язку;

• працевлаштування жінок, розвиток форм надомної роботи;

• залучення членів сімей військовослужбовців у благоустрій військових містечок, вулиць, будинків.

Таким чином, соціальна робота з сім’ями військовослужбовців покликана задовольняти різні соціальні потреби військовослужбовців і членів їх сімей.

Форми соціальної роботи з сім’ями військовослужбовців класифікують за такими ознаками: складом і кількістю учасників (індивідуальні, групові, масові); тривалістю (одноразові заходи, постійно діючі, „пульсуючі”); перспективою (розраховані на близьку перспективу, розраховані на середню перспективу, розраховані на віддалену перспективу); місцем проведення (стаціонарні, виїзні, пересувні, циклічні); ступенем самостійності учасників (групи самодопомоги, взаємодопомоги; ті, які працюють за допомогою консультанта, сім’ї, які працюють під безпосереднім керівництвом соціального працівника); рівнем творчості (інформаційні, репродуктивні, тренувальні, творчі); видом діяльності (ігрові,

90

комунікативні, трудові, навчальні); умовами здійснення (екстрені, звичайні); характером спілкування (безпосередні, опосередковані); метою (спрямовані на збір та аналіз інформації, участь у формуванні сімейної політики і завдань соціальної роботи, участь у реалізації сімейної політики і проведенні соціального супроводу сім’ї, профілактику неблагополуччя та його рецидивів, узагальнення результатів, контроль за якістю соціальної роботи); складністю побудови (прості, складні, комплексні).

Найпоширенішими методами роботи соціального працівника з сім’ями військовослужбовців є: бесіда, переконання, формування перспективи, вправа, заохочення і покарання, методи подолання конфліктів (прямі і опосередковані), методи діагностики (спостереження (включене, систематичне, не систематичне, ситуативне), анкетування (відкрите і закрите), тестування, соціометрія, інтерв’ю, моніторинг). Ефективність діяльності соціального працівника зумовлюється чіткою взаємодією та взаємовідповідністю методів, прийомів і засобів, які використовуються в межах усієї методики. У роботі з сім’ями військовослужбовців використовують твірні (заохочення, увага, прохання, довіра, зміцнення індивіда у власні сили) і гальмівні (наказ, натяк, вдавана байдужість, недовіра, осуд, попередження, вибух емоцій) прийоми. У якості засобів соціальної роботи з сім’ями військовослужбовців найчастіше виступають книги, засоби масової інформації, природа і навколишнє середовище.

Технології соціальної роботи з військовослужбовцями та їхніми сім’ями розрізняються залежно від характеру і глибини їх соціальних проблем, що в значній мірі визначається приналежністю до призовного або контрактного контингенту, певного складу військовослужбовців, тривалістю їх перебування на військовій службі.

Так, безумовно, матеріальні труднощі й соціальні обмеження, які зазнаються солдатами термінової служби та їхніми сім’ями (малий грошовий достаток, життя в казармі, далеко від сім’ї), можуть бути не характерними для солдатів особливих спеціальностей (музиканти, спортсмени ), які деколи живуть у сім’ї і отримують певну винагороду за свою працю в період військової служби.

Військовослужбовці потребують захисту своїх прав і в проведенні виховно-адаптаційних і культурно-рекреаційних заходів, що виробляють звичку до перебування в досить монотонних умовах

91

військової служби, в постійному оточенні одних і тих же людей. Мета соціальної роботи в найзагальнішому вигляді полягає в

тому, щоб відновити фізичні і психічні сили військовослужбовців, скоректувати їх особистісні установки, навчивши їх терпимо відноситися до примусового спілкування з іншими: внести елементи соціальної справедливості до субординаційних стосунків, характерних для військової служби.

Соціальна робота з військовослужбовцями здійснюється як безпосередньо в умовах Збройних Сил України, так і в суспільстві у цілому. Невірно було б думати, що в армії вона є обов’язком лише заступників командирів по роботі з особистісним складом. Безумовно, саме вони в першу чергу зобов’язані займатися соціальним захистом військовослужбовців, так само як військові психологи, юристи, фахівці військово-медичних установ. Проте стройові командири і керівники будь-якого рангу також повинні забезпечувати в межах своєї компетенції соціальну захищеність підлеглих ним військовослужбовців та їхніх сімей. Одне з найважливіших завдань – дотримання всіх прав і пільг, які належать військовослужбовцям згідно із чинним законодавством, забезпечення таких соціально-побутових умов, які не руйнують здоров’я і працездатність людей, що несуть військову службу.

Важливу роль відіграє усунення хоча б найбільш грубих проявів неформальних відносин у Збройних Силах України в рамках „дідівських” і „земляцьких” статусних систем.

На жаль, в теперішніх умовах не представляється можливим повністю усунути ці потворні явища – потрібно змінити морально-психологічний клімат у суспільстві, подолати такий поширений культ жорстокості, знизити ступінь криміногенності , запобігти приходу до Збройних Сил України осіб з кримінальним минулим, а також хворих психологічними або психічними відхиленнями, підвищити авторитет військової служби у цілому і офіцерів зокрема. Однак і в існуючих умовах можна зробити спроби захистити військовослужбовців строкової служби: поліпшити соціальний контроль у військових колективах, створити більш довірчі взаємини між солдатами, молодшими командирами і офіцерами, застосовувати суворі санкції за кожен випадок насильства над військовослужбовцем. У зв’язку з цим безумовно необхідно покінчити з практикою замовчування злочинів проти військовослужбовців строкової служби, інформувати

92

військовослужбовців про їхній правовий статус, роз’яснювати механізм користування цими правами, консультувати з приводу конкретних ситуації і конфліктів.

Оскільки сім’ї військовослужбовців строкової служби мають згідно з законодавством ряд пільг, спрямованих на полегшення їхнього існування аж до повернення з армії годувальника (наприклад, допомогу на дитину військовослужбовця строкової служби встановлено в розмірі 1,5 мінімальної заробітної плати), соціальний працівник в першу чергу повідомляє їм про наявність цих пільг і надає допомогу в їх отриманні. На жаль , оскільки тут задіяні кошти місцевих бюджетів, ці допомоги часто виплачуються нерегулярно – в цьому випадку сім’ї військовослужбовця строкової служби може бути надана адресна соціальна допомога, а також термінова соціальна допомога у вигляді грошових виплат або в натуральній формі (продукти, одяг, паливо і т.п.). Така сім’я може розглядатися як тимчасово неповна сім’я, в зв’язку з чим соціальні працівники при необхідності повинні надавати дружині військовослужбовця сприяння в її працевлаштуванні, влаштуванні дитини в дитячий дошкільний заклад, психологічну підтримку.

Соціальна робота з батьками пенсійного віку військовослужбовців строкової служби аналогічна соціальній роботі з іншими літніми клієнтами.

Зрозуміло, що в період збройних конфліктів члени сім’ї військовослужбовців особливо мають потребу в інформації про життя і здоров’я своїх родичів, але організувати таку роботу у стані лише Міністерство оборони України та інші міністерства і відомства, службовці яких знаходяться в зоні бойових дій, а не установи соціального обслуговування.

Основні соціальні проблеми військовослужбовців-контрактників, що належать до різних складів (офіцер, прапорщик, старшина або солдат), можуть бути подібними:

• малозабезпеченість;

• проблеми з освітою і вихованням дітей;

• проблеми зі здоров’ям самого військовослужбовця і членів його сім’ї;

• проблеми з житлом;

• проблеми з роботою і соціальним становищем дружини

військовослужбовця.

Напруженість в сім’ї військовослужбовця може

93

обумовлюватися не тільки загальними сімейними проблемами, але й цілим рядом специфічних факторів; невпевненість у майбутньому, втома від матеріальних нестатків і частих переїздів на необлаштовані місця, важкої і напруженої служби; невдоволення дружини недостатньою участю чоловіка у сімейному житті та вихованні дітей, нереалізованість своїх можливостей; тривога за долю дітей та ін.

Такий стан може посилюватися відчуттям вимушеність свого перебування на військовій службі, неможливістю змінити своє життя, невідомістю свого майбутнього , оскільки звільнення з військової служби тягне за собою втрату права на якісь пільги (не секрет, що для значної частини військовослужбовців-контрактників військова служба – це єдина або найбільш підходяща можливість отримати житлову площу для сім’ї).

Військовослужбовці, які підлягають швидкому звільненню з військової служби, а також нещодавно звільнені зазнають соціальні й психологічні кризи, глибина яких залежить від тривалості їх перебування на військовій службі, віку, особливостей характеру, вимушеного чи добровільного звільнення з військової служби, ступеня вирішенні їхніх соціальних проблем.

Непередбачуваність та стохастичність відносин, характерні для громадянських осіб, суперечать чіткості й визначеності військової служби; навички директивного поводження з людьми не завжди виявляються застосовними в громадянських умовах. Крім того, багато військовослужбовці не можуть знайти застосування своїм здібностям в умовах ринкових відносин, адаптуватися до цих відносин.

Завдання соціальної роботи з військовослужбовцями, які несуть службу за контрактом – соціальне і юридичне консультування з усіх питань, пов’язаних з їхніми правами та можливостями до і після звільнення, правами членів їхніх сімей, захист їхніх інтересів перед командуванням частини, вищими інстанціями, органами місцевої влади. У разі порушення таких прав офіцер, який здійснює соціальну роботу, направляє інформацію про це в порядку підлеглості і сприяє відновленню прав. У його обов’язки входить роз’яснення військовослужбовцям та членам їхніх сімей нормативної бази вирішення конфліктних ситуацій, надання допомоги в зверненні до інстанцій, компетентні вирішити конфлікт.

Важливу роль відіграє соціально-педагогічна допомога дітям

94

військовослужбовців, проведення педагогічної корекції з метою ліквідації труднощів у навчанні, усунення виховних дефектів, соціальної реадаптації дітей та підлітків, які мають проблеми. Чималий виховний потенціал має система дитячих військово-спортивних таборів, клубів і гуртків, що допомагає відродити у підлітків подання про високий соціальний статус військової служби, повагу до праці батьків.

Одна з функцій соціальної роботи в Збройних Силах України

– забезпечення сприятливих соціально-побутових і соціально-екологічних умов для військовослужбовців. Поліпшення умов праці та побуту військовослужбовців, усунення антропогенного забруднення навколишнього середовища, безсумнівно , буде сприяти підвищенню працездатності військовослужбовців і їх здібностей до соціального функціонування.

Одна з важливих функцій соціальної роботи – розвиток соціальних комунікацій, ліквідація міжособистісної напруженості, конфліктів, згуртування військових колективів (особливо в закритих військових містечках, гарнізонах, надовго відірваних від сім’ї, суспільства ). З цією метою застосовуються конфліктологічні процедури, технології посередництва, методи групової терапії у вигляді бесід, ігор й т.п., тренінги спілкування і навчання комунікативним навичкам, виявлення психологічної сумісності або несумісності індивідів для комплектування найбільш життєздатних або стабільних колективів.

Технології психологічного тренінгу, психотерапії та психокорекції найбільш поширені в роботі з великими групами людей, до яких, безумовно, відносяться і військовослужбовці. Стимуляція позитивних психологічних реакцій і придушення або згладжування негативних реакцій необхідні в умовах постійного і вимушеного спілкування з іншими людьми. Потрібно вчити людей пом’якшувати негативні риси свого характеру, практикувати аттрактивні (які привертають) спілкування, яке нейтралізує можливу агресію з боку оточуючих, розв’язувати проблеми на доконфліктній стадії. За допомогою аутотренінгу військовослужбовці можуть навчитися керувати своїми емоціями, самовідновлюватися після сильних навантажень. Проведення такої роботи можливо також у формі групової терапії, тобто у формі створення груп самодопомоги та взаємопідтримки.

Певний внесок у поліпшення становища військовослужбовців

95

та їхніх сімей можуть внести соціально-економічна робота, організація самодопомоги та взаємодопомоги сімей військовослужбовців, розвиток елементів малого виробництва, кооперативних форм праці. Організатори соціальної роботи можуть виконувати функції консультантів та менеджерів, посередників у контактах асоціації і об’єднань дружин військовослужбовців з органами соціального захисту населення, медичними установами, іншими органами та установами.

Для пом’якшення напруженості у сім’ях військовослужбовців, запобігання конфліктів або кризових ситуацій велике значення має розвиток спеціальної системи сімейного консультування та сімейної терапії. У випадках проживання далеко від великих міст наявність такої служби буде єдиною можливістю для сімей військовослужбовців отримати професійну допомогу у стабілізації сім’ї.

Якщо в містах, в яких функціонують центри допомоги сім’ї і дітям, створення особливих установ для сімей військовослужбовців недоцільно з економічних чи інших міркувань, фахівцям центрів необхідно отримати додаткову підготовку з метою надання військовослужбовцям та їх родинам кваліфікованої допомоги.

Специфічними завданнями соціального працівника в Збройних Силах України є навчання і перенавчання звільнених військовослужбовців і їхніх дружин цивільним професіям, що користуються попитом на ринку праці, правильна психологічна орієнтація і корекція очікувань, підготовка до неминучого зміни способу життя.

Культурно-дозвіллєва діяльність у Збройних Силах України, можливо, має набагато більше значення, ніж в інших сферах життєдіяльності. Вона надає можливість не тільки рекреації, відновлення втрачених сил, але і згуртування колективу, порушення монотонності військової служби, прояви свободи. Соціальний працівник стежить за регулярністю і рівним доступом всіх до культурно-дозвільної діяльності, сприяє більш широкому залученню до неї всіх бажаючих, забезпечення відповідним обладнанням та інвентарем.

Особливої уваги заслуговує соціальна робота з особами, які звільнились з військової служби, вона повинна проводитися в основному за місцем проживання колишніх військовослужбовців (у військових містечках, на місцях їх компактного проживання в

96

населених пунктах). Соціальна робота покликана забезпечити гармонійну взаємодію людини з громадським соціальним середовищем за рахунок його реадаптації до неї, тобто своєчасне включення колишніх військовослужбовців і членів їхніх сімей в загальногромадянське життя.

Сукупність видів діяльності , спрямованих на задоволення соціальних потреб сімей громадян, звільнених з військової служби, називається соціальною роботою з членами сімей військовослужбовців. Повний облік і задоволення всього комплексу потреб людини можливий тільки з опорою на сім’ю; тому ядро соціальної роботи з колишнім військовослужбовцям складає робота з сім’єю.

Тільки активна участь членів сім’ї у вирішенні своїх проблем спільно з конкретним спеціалістом соціальної роботи сприяє активному розвитку і людини, і військового соціуму, та механізмів їх взаємодії. Робота з членами сімей військовослужбовців проводиться за місцем проживання військовослужбовців у військових містечках гарнізонів, військових частинах, полігонах, базах, однак вона практично не ведеться в місцях компактного проживання сімей військовослужбовців у великих населених пунктах.

Однією з важливих складових соціальної роботи є адаптація військовослужбовців , звільнених з армії, до громадянського середовища. Проте в даний час у військових організаціях не існує в достатній кількості спеціалізованих служб соціальної адаптації. Такі служби створюються поки в рамках окремих недержавних об’єднань, асоціацій та фондів.

Іншою важливою складовою соціальної роботи є соціальна реабілітація військовослужбовців запасу. Інститутами цієї сфери можуть бути різні медичні, психологічні та психотерапевтичні, виховні та освітні, правові, культурно-дозвільні та спортивні організації та установи.

Діяльність інститутів і спеціалізованих служб даної сфери, що реалізують реабілітаційну функцію, також повинна бути значною мірою орієнтована на профілактику, своєчасне попередження соціальних відхилень і факторів, які формують їх . Важливою умовою успішності соціальної реабілітації є наявність і відповідна організація діяльності фахівців відповідного профілю, перелік і кількість яких визначається діагностико-прогностичними службами в залежності від потреб того чи іншого військового соціуму.

97

Важливим напрямком діяльності у даній сфері є створення спеціалізованих служб соціальної роботи у військовому середовищі; об’єднання їх в єдину інфраструктуру соціальної служби медико-психолого-педагогічного характеру; організація в конкретному військовому соціумі субординаційних-координаційних зв’язків державних, відомчих та громадських служб соціальної роботи; залучення до неї потенціалу громадських організацій.

У соціальній роботі з колишніми військовослужбовцями та членами їхніх сімей необхідно дотримуватися принципу інтеграції, який означає:

а) об’єднання зусиль різних вертикальних (відомчих) структур соціальної роботи (медичної, економічної, психологічної, культурно-дозвіллєвої та ін.) на задоволенні соціальних потреб осіб, звільнених з військової служби, та членів їхніх сімей безпосередньо в їх соціумі, тобто в конкретній військовій частині, військовому містечку, гарнізоні або місці компактного їх проживання в населених пунктах;

б) інтеграцію міжвідомчих та диференційованих (спеціалізованих) служб соціальної роботи в комплексні соціальні служби (центри) в конкретних військових організаціях, на територіях і в населених пунктах;

в) забезпечення багатопрофільністю та взаємодоповнюваності в діяльності структур (служб) соціальної роботи з колишніми військовослужбовцями та членами їхніх сімей у населеному пункті за місцем їх проживання;

г) формування структури соціальної роботи як соціальної служби медико-психолого-педагогічного характеру, яка вирішує всі основні соціальні проблеми на рівні конкретного клієнта і його сім’ї за місцем проживання.

Диференціація служб соціальної роботи, характерна для минулих років, застаріла. В даний час доцільно створення комплексної соціальної служби, яка об’єднує зусилля різних профільних служб соціальної роботи.

Медико-психолого-педагогічний характер соціальної служби (центру) передбачає зосередження зусиль соціальних працівників, психологів та медиків на пріоритетному розвитку медичної, психологічної та педагогічної служб соціальної роботи в широкому спектрі надаваних ними послуг відповідно до запитів колишніх військовослужбовців.

Ще однією з найвагоміших умов ефективності соціальної

98

роботи з сім’ями військовослужбовців є професіоналізм фахівця, який здійснюватиме цю роботу. Соціальна робота є універсальним видом діяльності. Вона вимагає від спеціаліста знань у найрізноманітніших сферах і, що найважливіше, уміння використовувати їх на практиці. Основними завданнями соціального працівника у роботі з сім’ями військовослужбовців є: виявляти сім’ї військовослужбовців та окремих осіб, які потребують різних видів соціальної допомоги; виявляти причини виникнення у них проблем, конфліктних ситуацій, сприяти їх розв’язанню ; сприяти різноманітним громадським і державним організаціям і закладам у наданні необхідної соціально-економічної допомоги сім’ям військовослужбовців; надавати допомогу в сімейному вихованні, укладенні трудових договорів про надомну роботу жінкам військовослужбовців, які мають неповнолітніх дітей; проводити психолого-педагогічну та юридичну консультації; виявляти сім’ї військовослужбовців, які мають потребу в лікуванні, отриманні матеріальної, соціально -побутової чи іншої допомоги; організовувати соціальний захист сімей військовослужбовців; брати участь у роботі зі створення центрів соціальної допомоги сім’ям військовослужбовців, дитячих і сімейних центрів, клубів та асоціацій, об’єднань. Професійна діяльність соціального працівника у сім’ях військовослужбовців характеризується трьома основними підходами до розв’язання їх проблем: виховний – роль учителя, консультанта, експерта; фасилітативний – роль помічника, прихильника або посередника у подоланні труднощів чи проблем; адвокативний – роль адвоката, а також помічника людей, які не спроможні самостійно захищати свої права. Соціальний працівник у своїй діяльності виступає також посередником між сім ’єю військовослужбовця, державою, громадськими організаціями та законодавчими органами. Послуги, які він надає сім’ї, спрямовані на допомогу у створенні й поліпшенні умов її життєдіяльності, можливостей самореалізації її членів, захист їх прав та інтересів. Це також впливає на налагодження соціального життя в сім’ї. Робота соціального працівника з сім’ями військовослужбовців характеризується рядом властивостей, основними з яких є: науковість; активність; адресність; комплексність; гнучкість; динамічність; неперервність. Найважливіше правило діяльності фахівця – „не нашкодь” – передбачає розуміння труднощів у життєдіяльності сім’ї військовослужбовця, уміння об’єктивно

99

оцінити свою здатність „поправити справу” і бажання знайти гідний варіант вирішення проблеми для конкретної сім’ї. Ситуація, яка складається сьогодні у Збройних Силах, вимагає розробки і реалізації ряду радикальних заходів для: зміни соціального статусу військовослужбовців і членів їхніх сімей, закріпленого у законодавчому порядку; пріоритетного розвитку соціальної діяльності у військовому соціумі; пошуку і використання потенціалу не лише державної і відомчої соціальної політики стосовно цієї специфічної групи сімей, але і нетрадиційних (або незвичних у даний час) форм надання соціальної допомоги членам сімей військовослужбовців.

Таким чином, оптимізація соціальної роботи з сім’ями військовослужбовців забезпечується: створенням мережі спеціалізованих соціальних служб; наявністю у фахівців спеціальної підготовки щодо роботи у військовому середовищі та вирішення проблем військовослужбовців та їхніх родин; організацією самодопомоги і взаємодопомоги родин військовослужбовців; задоволенням різноманітних потреб членів сім’ї військовослужбовців, що виникають у процесі взаємодії із соціальним військовим середовищем; формуванням дієвої соціальної політики держави загалом та у сфері соціального захисту військовослужбовців та їхніх сімей зокрема.

Ключові поняття: військовослужбовці та їхні сім’ї, строкова та контрактна служба, військова служба, Збройні Сили України, соціальна адаптація, реабілітація.

Питання та завдання:

1. Розкрити основні проблеми військовослужбовців та їхніх сімей.

2. Охарактеризувати основні цілі та завдання соціальної роботи з військовослужбовцями та їх сім’ями.

3. Назвати соціальні проблеми є у військовослужбовців строкової служби та які технології їх розв’язання?

4. Визначити основні соціальні проблеми осіб, службовців за контрактом.

5. У чому сутність технологій соціальної роботи з військовослужбовцями-контрактниками.

6. Чим зумовлена соціальна робота з військовослужбовцями?

100

7. Назвати найбільш вживані форми соціальної роботи з військовослужбовцями та їх сім’ями.

8. Етапи соціальної роботи з військовозобов’язаними.

Практичне завдання. Розробити соціальний проект по підтримці військовослужбовців та їх сімей за таким алгоритмом: 1) проблема, на вирішення якої спрямовано проект; 2) мета проекту; 3) завдання проекту; 4) план реалізації проекту; 5) етапи проекту; 6) ресурси, необхідні для реалізації проекту; 7) результати реалізації проекту; 8) подальші перспективи.

101

РОЗДІЛ 2.

СОЦІАЛЬНІ ПРОБЛЕМИ ВІЛ-ПОЗИТИВНИХ ЛЮДЕЙ ТА ЇХНІХ СІМЕЙ

2.1. Професійні принципи й основні завдання надання соціально -педагогічної та соціальної допомоги віл-позитивним людям та їхнім сім’ям

Професійний вибір передбачає дотримання фахівцями, що надають соціальну допомогу ВІЛ-позитивним людям та їхнім сім’ям, визначених моральних і етичних принципів. До таких принципів належать:

Принцип самовизначення клієнта (добровільності). Повага думки клієнта як основа діяльності соціального працівника підтверджується дотриманням принципу самовизначення клієнта. Цей принцип є відображенням положень Конституції України, що гарантують повагу до прав і свобод громадян і невтручання в особисте і сімейне життя без їхньої згоди. Для реалізації цього принципу дуже важливо положення про інформовану згоду. Воно полягає в тому, що клієнт повинен отримати необхідну інформацію в кількості, достатній для прийняття власного рішення. Соціальний працівник зобов’язаний отримати від клієнта дозвіл на співпрацю з ним і його родиною. Соціальний працівник повинен пам’ятати, що саме за клієнтом залишається право вибору – отримувати або не отримувати ту чи іншу допомогу.

Принцип професійної компетентності передбачає, що при використанні знань і практичних навичок фахівець із соціальної роботи не дає критичної оцінки діям клієнта, але постійно оцінює свою роботу і прагне підвищувати кваліфікацію і рівень особистісного зростання. Крім того, при реалізації своїх функціональних обов’язків, побудові системи відносин з клієнтом і його найближчим оточенням соціальний працівник повинен чітко розмежовувати сфери професійних та особистісних відносин. Він зобов’язаний дотримуватися тактовності і коректності, бути ввічливим. Соціальний працівник – представник державної установи, на допомогу якої сподівається ВІЛ-позитивний. Тому повага до клієнта підкреслює не тільки статус соціального працівника як представника установи, але і статус клієнта як члена суспільства.

102

Принцип відповідальності реалізується як по відношенню до вирішення проблем клієнта, так і при співпраці з фахівцями конкретної соціальної служби і при взаємодії з фахівцями органів та установ, задіяних у наданні допомоги та підтримки ВІЛ-позитивним. Бути відповідальним – означає відповідати за свої професійні рішення, за методи, які використовуються, а також за результати своєї роботи. Соціальний працівник повинен розуміти, що багато ВІЛ-позитивних знаходяться у критичному стані, їхнє життя змінюється докорінно , і від своєчасності, повноти і якості допомоги часто залежить життя цих людей.

Принцип законності, дотримання та захисту конституційних прав людини. Порушення прав ВІЛ-позитивних людей – одна з найбільших проблем, яка потребує негайного вирішення. Для ВІЛ-позитивної людини таке порушення може стати питанням життя і смерті. Коли ВІЛ-позитивну дитину просять залишити школу, її матері відмовляють у хірургічній допомозі, а батька звільняють з роботи, у захисників дуже мало можливостей відновити їхні права. Аби подолати цю проблему, треба починати з подолання упереджень, стереотипів, відсутності елементарних знань. Отже, у роботі з ВІЛ-позитивними людьми та їхніми сім’ями соціальний працівник повинен дотримуватися норм чинного законодавства, захищати права своїх клієнтів та не допускати жодних випадків дискримінації та стигматизації стосовно них.

Принцип доступності послуг. Спеціалісти із соціальної роботи повинні надавати допомогу кожному, хто звертається до них за захистом, підтримкою, консультацією або порадою, без будь-якої дискримінації щодо статі, віку, фізичних або розумових обмежень, соціальної чи расової приналежності, віросповідання, мови, політичних поглядів, сексуальної орієнтації.

Принцип конфіденційності означає неприпустимість розголошення інформації персонального характеру без згоди клієнта. Дуже часто питання, обговорювані із соціальним працівником, глибоко особисті і часом викликають у клієнта почуття сорому чи провини. Тому дуже важливо, щоб клієнт міг вірити, що все, що він розповість соціальному працівнику, не вийде за межі вузького кола залучених на допомогу фахівців. Якщо виникає необхідність поділитися інформацією ще з якою-небудь зацікавленою особою, то завжди слід попередньо обговорити подібну можливість із самим клієнтом і отримати його письмову згоду.

103

Принцип толерантності. Соціальні працівники повинні бути толерантними до ВІЛ-позитивних клієнтів, до різних їхніх емоційних проявів, за будь-яких обставин зберігати рівновагу, терпимість. Спеціалістам слід приймати проблеми й обставини клієнтів незалежно від їхнього способу життя, поведінки, соціального і національного походження, статі тощо.

Принцип соціальної активізації передбачає спонукання ВІЛ-позитивного до самостійних дій при вирішенні проблем ресоціалізації. Соціальний працівник повинен допомогти клієнту виробити впевненість у своїх силах, а в разі роботи з усією родиною

– розширювати її можливості у вирішенні своїх проблем, розумінні їх причин і можливих наслідків. Важливо, щоб члени сім’ї усвідомили і прийняли міру своєї відповідальності за те, що відбувається з ними. Сюди ж відноситься вироблення навичок до самостійних дій за вирішення проблем і отримання самоконтролю над власним життям. Соціальні працівники не повинні опікуватися своїми клієнтами більшою мірою, ніж це необхідно, щоб забезпечити їхнє самостійне функціонування. Саме розвиток незалежності, а не залежності від фахівців, гарантій і послуг, є метою соціальної роботи. Слід формувати у клієнтів реальні очікування від діяльності соціальних працівників та системи соціальної допомоги в цілому. Необхідно, щоб з самого початку і соціальні працівники, і ВІЛ-позитивна людина, і члени її сім’ї, залучені до роботи, розуміли, що кожний з них вносить свій посильний внесок в успіх, що перед працівниками соціальних служб не стоїть завдання забезпечити „безпроблемне” існування клієнта і його родини. Соціальний працівник повинен подолати закритість сім’ї, почуття неповноцінності, „зацикленість” на наявних проблемах і забезпечити динаміку сімейних взаємин. Успішний розвиток, співпраця з установами соціальної сфери базується на активності самого ВІЛ-позитивного та його сім’ї.

При дотриманні зазначених вище принципів можуть виникати психологічні проблеми, які фахівець повинен долати , мінімізувати або нівелювати. Серед таких проблем можна зазначити наступні:

1. Соціальний працівник може потрапити в полон суспільно-побутових стереотипних установок, що відразу ж відбивається на рівні і якості професійних дій. Досить стійкі уявлення про схожість усіх ВІЛ-позитивних людей один на одного, наприклад:

104

• більшість ВІЛ-позитивних – наркомани, гомосексуалісти, алкоголіки;

• ВІЛ-позитивні люди тримаються ізольовано як від суспільства, так і від своїх сімей;

• у них слабке здоров’я;

• ВІЛ-позитивні не цікавляться статевим життям або не здатні до нього;

• ВІЛ-позитивна людина не може вчитися;

• більшість ВІЛ-позитивних людей погано справляються з роботою;

• розумові здібності у ВІЛ-позитивних знижені.

Негативні стереотипи не тільки вселяють страх перед ВІЛ, вони тримають у своїй владі і самих ВІЛ-позитивних. Але інфіковані люди далеко не завжди безпорадні, хворі, самотні. Опитування показали, що в багатьох випадках ВІЛ-позитивні відчувають свою „неповноцінність або відірваність від світу” саме через упереджене ставлення до них з боку інших людей. Їхня зовнішня „замкнутість” викликана самостигматизацією і відчуженням людей.

У багатьох випадках людина, що живе з вірусом імунодефіциту, абсолютно не відрізняється від навколишніх ні за зовнішнім виглядом, ні за приналежністю до асоціальних груп (наркомани, алкоголіки і т.д.), ні за соціальною активністю, ні за загальним станом здоров’я, ні за здібностями.

2. Соціальний працівник у взаємодії з ВІЛ-позитивним і його сім’єю може зіткнутися у спілкуванні з низкою психологічних бар’єрів, що виникли як у нього самого, так і у ВІЛ-позитивного клієнта.

Бар’єри у спілкуванні – це особливі психічні стани, які проявляються в неадекватній поведінці учасників спілкування і перешкоджають позитивній взаємодії.

Бар’єр на ґрунті страждання чи горя часто властивий ВІЛ-позитивним клієнтам соціальних служб. Причинами їхнього страждання можуть бути трагічні події, незадоволеність своїм становищем, тяжкі фізичні відчуття. Страждання настільки сильні, що важко розраховувати на їхню увагу до інших людей і чужих проблем.

Бар ’єр спілкування, викликаний гнівом. Зіткнувшись із складною життєвою ситуацією, деякі клієнти можуть спрямувати своє невдоволення на людину, покликану надати їм допомогу. Гнів

105

збільшує фізичну і психічну енергію і викликає потребу „вилитися” у словах або агресивних діях.

Бар’єр сорому і провини – це бар’єр, що виникає від незручності за себе або інших. Нерідко це пов’язано з почуттям сорому при проханні про допомогу або її отриманні. Сором за свою неспроможність може призвести до переривання відносин із соціальним працівником.

Бар’єр презирства зазвичай пов’язаний із міжособистісними або міжгруповими відмінностями. Презирливе ставлення у соціального працівника можуть викликати будь-які риси характеру, стиль поведінки, спосіб життя, соціально-групова приналежність клієнта.

Бар’єр страху – один із таких, які найважче подолати. Це може бути страх втрати, змін, страх спілкування, страх перед невдачею і т.д. У самого соціального працівника може бути присутнім страх можливого зараження ВІЛ. Причини страху різні, і необхідно точно визначити їх, проаналізувати і по можливості подолати самостійно або за допомогою психологів, психотерапевтів.

Бар’єр відрази або гидливості. Нерідко виникає у соціальних працівників, адже вони мають справу із хворими або морально і соціально занепавшими людьми. Неприємні запахи, неохайний зовнішній вигляд, фізичні недоліки – все це може викликати почуття огиди. Якщо це відчуття не вдасться приховати, то партнер по спілкуванню помітить його, і подальша гармонізація стане проблематичною.

3. Соціальний працівник у процесі спілкування з ВІЛ-позитивним і його сім’єю може торкнутися питань, які раніше вважалися етично забороненими, „чужими і страшними”.

Це такі питання, як, наприклад, смерть клієнта, майбутнє його дітей і батьків. Не слід уникати розмов на тему смерті і пов’язаних із нею проблем. Це дуже актуально для ВІЛ-позитивного . При спільному їх обговоренні він не буде відчувати себе на самоті і буде впевнений, що інша людина почула і дізналася про те, що його турбує.

Для багатьох клієнтів важливе питання про сексуальну поведінку. Спеціаліст із соціальної роботи повинен бути підготовлений до того, щоб тактовно обговорити потреби інтимного життя свого підопічного.

У спілкуванні з фахівцем із соціальної роботи не може бути заборонених тем. Проблеми „нетрадиційних” сексуальних взаємин,

106

вживання наркотиків, думки про самогубство – бесіди на ці та подібні теми не мають засмучувати професіонала. Він повинен набратися терпіння і уважно, доброзичливо, спокійно, без осуду та зайвого моралізаторства вислухати те, що захоче сказати йому підопічний.

4. Соціальний працівник повинен бути готовий до ситуації, коли на поставлене запитання у нього немає відповіді. Єдиний вихід

– чесне визнання факту незнання і пошук потрібних відомостей. Більшість рішень ВІЛ-позитивній людині доводиться

приймати самостійно, та іноді вона отримує інформацію від інших людей, що живуть з ВІЛ, або на зборах груп підтримки. Спеціаліст із соціальної роботи повинен формувати у клієнта установку на отримання якісної професійної інформації.

ВІЛ-позитивні люди живуть поруч з нами, їх необхідно прийняти, до них потрібно ставитися так само, як і до всіх інших. Соціальний працівник повинен бути готовий до того, що будь-хто з його клієнтів живе з ВІЛ, незалежно від того, розкриває він свій статус чи ні.

Відповідно до чинного законодавства соціальні служби повинні допомогти ВІЛ-позитивній людині задовольнити її основні потреби з використанням як ресурсів і можливостей держави, так і особистих ресурсів і потенційних можливостей ВІЛ-позитивної людини.

Таким чином, діяльність соціального працівника має будуватися у двох напрямках:

1. соціально-правовому – надання соціально-правової допомоги та підтримки ВІЛ-позитивній людині і його сім’ї, в тому числі в отриманні встановлених законодавством гарантій;

2. медико-соціально-психологічному – надання допомоги і підтримки в ресоціалізації ВІЛ-позитивної людини, знаходження можливостей її індивідуальної і суспільної самореалізації.

До основних завдань соціальної роботи з ВІЛ-позитивними можна віднести наступні:

 створення умов, при яких клієнти можуть реалізувати всі встановлені законом гарантії;

• допомога у створенні умов життєдіяльності (навчання, роботи, лікування, відпочинку тощо), в яких клієнт відчував би себе затребуваним, включеним у реальні справи, у соціум;

107

• збільшення ступеня самостійності клієнтів, їх здатності контролювати своє життя і більш успішно вирішувати виникаючі проблеми;

• створення умов, у яких клієнти можуть у максимальній мірі проявити свої можливості і на їх основі адаптуватися до нових умов життя у суспільстві;

• досягнення такого результату, коли необхідність у

допомозі соціального працівника у клієнта відпадає. Професійна діяльність соціального працівника при наданні

допомоги та підтримки ВІЛ-позитивному клієнту і його сім’ї реалізується в державній сфері охорони здоров’я та соціального захисту населення і в рамках недержавних організацій, що займаються проблемами груп соціального ризику. Тому у функціях фахівців із соціальної роботи з даною категорією осіб знаходять своє відображення форми і методи, що склалися як у системі охорони здоров’я (профілактичні, реабілітаційні, психотерапевтичні і т.п.), так і в системі соціального захисту населення (надання соціального обслуговування, соціальне і правове консультування і т.п.). Будучи координатором у вирішенні комплексу проблем клієнта, що опинився у складній життєвій ситуації, фахівець із соціальної роботи не тільки взаємодіє з іншими фахівцями (лікарями, юристами, психологами, чиновниками різних органів, установ і т.д.), але й частково бере на себе функції, які є загальними для реалізації професійних ролей гуманістичної спрямованості.

Отже, діяльність фахівців із соціальної роботи з ВІЛ-позитивним клієнтом визначається такими основними функціями, як:

1. діагностична – збір матеріалів, що відносяться до медико-соціального, соціально-правового та психологічного статусу клієнта, включаючи відомості про сім’ю, ступінь значущості професійного і неформального соціального оточення для постановки „соціального діагнозу”;

2. прогностична – аналітико-синтетична діяльність, у ході якої соціальний працівник прогнозує розвиток певних подій (процесів, що відбуваються в сім’ї, групі, а також моделей соціальної поведінки ВІЛ-позитивного). Соціальний працівник з урахуванням статі, віку, соціального, психологічного статусу, стадії захворювання людини намічає шлях найбільш ефективного співробітництва;

108

3. правозахисна – інформує клієнта про його права та обов’язки, пояснює зміст гарантій і способи їх реалізації, застосовує законодавчі та інші нормативні акти, спрямовані на надання допомоги та підтримку клієнта, його захист;

3. організаційна – за наявності згоди клієнта і його сім’ї координує діяльність певних фахівців і представників громадських структур для надання різних видів допомоги і соціальних послуг ВІЛ-позитивному і членам його сім’ї, не порушуючи принципу конфіденційності;

3. профілактична – приводить у дію різні механізми (правові, психологічні, медичні, педагогічні) для попередження соціальних проблем ВІЛ-позитивного; сприяє подоланню проблем особистого характеру, допомагає формуванню позитивного клімату в сім’ї, надає допомогу у здійсненні лікувально-профілактичних заходів тощо;

4. медико-соціальна – сприяє зміцненню здоров’я, соціально-медичній реабілітації ВІЛ-позитивного; навчає оволодінню основами надання першої медичної допомоги; допомагає у підготовці сім’ї до майбутніх змін;

5. соціально-педагогічна – виявляє інтереси, потреби, схильності ВІЛ-позитивних людей до різних видів діяльності, дає рекомендації щодо адекватних змін у реалізації професійних можливостей (в силу зміни психофізіологічного статусу клієнта), допомагає клієнтам у реалізації їхніх можливостей (навчання, працевлаштування, творчість, відпочинок);

3. психологічна – консультує з різних видів корекції міжособистісних відносин ВІЛ-позитивного, сприяє соціальній адаптації особистості, надає допомогу в організації психосоціальної терапії та реабілітації;

4. соціально-побутова – сприяє наданню необхідної допомоги та підтримки ВІЛ-позитивним та членам їхніх сімей, які потребують за станом здоров’я догляду та допомоги на дому, у збереженні та покращенні якості їхнього життя;

5. комунікативна – встановлює контакт з ВІЛ-позитивним, організує обмін інформацією, вироблення єдиної стратегії взаємодії, сприйняття і розуміння іншої людини. Відкрите, неупереджене, справедливе спілкування соціального працівника з ВІЛ-позитивним відіграє важливу роль у подоланні упередженого ставлення з боку інших членів суспільства, які будуть задіяні в роботі з цією людиною;

109

11) посередницька – встановлює взаємозв’язок та організує спільну діяльність багатьох громадських, соціальних, державних структур у процесі вирішення проблем ВІЛ-позитивних людей.

Робота соціального працівника з ВІЛ-інфікованим клієнтом може розпочатися з моменту, коли той ще навіть не знає про свій статус і знаходиться на стадії прийняття рішення про проходження тестування на наявність антитіл до ВІЛ. Таке тестування повинно пропонуватися в комплексі з до- та післятестовим консультуванням, що гарантує інформовану та усвідомлену згоду клієнта на його проведення та забезпечує йому можливість отримати медичну, психологічну, юридичну та соціальну допомогу у разі виявлення позитивного до ВІЛ результату.

Метою передтестового консультування є обговорення процедури тестування, права клієнта на вибір (у тому числі на відмову від тестування), можливі його результати. У ході співбесіди консультант тактовно пояснює причини, на підставі яких він задає ті чи інші питання, в тому числі інтимного характеру, підкреслює факт збереження конфіденційності, а за бажанням клієнта й анонімності.

При проведенні передтестового консультування необхідно оцінити ступінь персонального ризику ВІЛ-інфікування клієнта, рівень його поінформованості про ВІЛ-інфекцію/СНІД, психологічно підготувати до можливого позитивного результату тестування у разі високого персонального ризику інфікування ВІЛ.

Для цього у ході співбесіди консультант отримує від клієнта інформацію про особливості його соціальної та сексуальної поведінки.

1. Оцінка ступеня персонального ризику інфікування клієнта, особливостей його соціальної та сексуальної поведінки.

У ході співбесіди особлива увага звертається на наступні моменти:

• теперішня та минула сексуальна поведінка (наявність випадкових незахищених гомо- чи бісексуальних контактів, характер статевої поведінки сексуального партнера);

• наявність одного постійного партнера протягом декількох років чи чисельних або періодичних стосунків з різними партнерами;

• використання презервативів, наявність незахищених вагінальних, анальних, оральних контактів;

110

• наявність ін’єкційного споживання наркотиків або надання сексуальних послуг, у тому числі у сфері секс-бізнесу (для жінок та чоловіків);

• наявність статевих стосунків з ВІЛ-інфікованими особами, ін’єкційними споживачами наркотиків, жінками (чоловіками) секс-бізнесу;

• наявність в анамнезі гемотрансфузій або трансплантації органів;

• наявність поодиноких нестерильних інвазійних процедур (наприклад, ін’єкцій, татуювань або нанесення шрамів).

2. Визначення рівня поінформованості клієнта про ВІЛ-інфекцію/СНІД, процедуру тестування, виявлення антитіл до ВІЛ та встановлення діагнозу „ВІЛ-інфекція”.

У ході передтестового консультування з’ясовується знання клієнтом відповідей на наступні питання і у разі їх відсутності, чи неправильного тлумачення надається достовірна інформація:

• Які конкретні факти відносно власного здоров’я або хворобливі симптоми турбують клієнта?

• Що відомо клієнту про шляхи передачі ВІЛ-інфекції та чи існує якийсь зв’язок між цими шляхами та його соціальною і сексуальною поведінкою?

• Чи розуміє він різницю та взаємозв’язок між ВІЛ-інфекцією та СНІДом?

• Чи відомо йому про те, якої медичної допомоги потребують ВІЛ-інфіковані та хворі на СНІД особи та де вони можуть її отримати?

• Чи знає він, як відбувається процедура тестування на наявність антитіл до ВІЛ, про існування „періоду вікна”, про можливість хибно-позитивних, хибно-негативних результатів?

• Чи відомо йому, хто і яким чином встановлює діагноз „ВІЛ-інфекція” і які існують вимоги щодо його

встановлення?

При цьому консультант пояснює клієнту, що з’ясування відповідей на ці питання допоможе оцінити його персональний ризик, ступінь захищеності від ВІЛ -інфекції. Важливо при цьому підкреслити, що тільки достовірне знання і захищена, безпечна поведінка допоможуть йому зберегти власне життя і здоров’я, а також життя і здоров’я своїх близьких.

111

3. Виявлення та формування психологічної готовності клієнта з високим персональним ризиком віл-інфікування до сприйняття можливого позитивного результату тестування.

При проведенні передтестового консультування необхідно з’ясувати ставлення клієнта до можливого позитивного результату тестування. Це можна встановити при обговоренні потенційного значення (особистого, медичного, соціального, психологічного, юридичного) для клієнта позитивного результату тестування на антитіла до ВІЛ.

У разі виявлення психологічної неготовності клієнта до сприйняття позитивного результату тестування, своєрідного психологічного захисту з його боку доцільно провести таку підготовку. Вона необхідна і при схильності клієнта до суїцидальної поведінки.

При цьому корисними можуть виявитись „непрямі” методи, наприклад, обговорення ставлення та поведінки клієнта стосовно свого партнера, чи іншої близької людини у разі виявлення у них ВІЛ-інфекції, а також навпаки, вірогідне ставлення до клієнта цієї близької людини у разі, коли б цю інфекцію виявили у нього. Доцільно у ході співбесіди отримати відповіді на такі питання:

• Чи є людина, яка підтримує клієнта у важких ситуаціях?

• Чи міг би клієнт довіритись комусь і кому саме стосовно можливого позитивного результату, кому клієнт міг би сказати про це?

• Чи підтримає ця людина клієнта, чи збереже ця людина інформацію в таємниці?

• Чи вважає клієнт, що він в змозі опанувати позитивний результат, якби це мало місце?

• Що потрібно для того, щоб він зміг впоратись із цією новиною?

Ефективне передтестове консультування дозволяє допомогти клієнту:

• оцінити його персональний ризик у відношенні ВІЛ/СНІДу;

• уявити процедуру тестування, а також значення для нього результату тестування та його ставлення до ВІЛ/СНІДу;

• прийняти інформоване, усвідомлене рішення про проходження тестування;

112

 підвищити власну інформованість з питань ВІЛ/СНІДу та сформувати уяву про безпечну поведінку, змінити чи спробувати змінити ризиковану поведінку.

Результатом дотестового консультування є свідоме рішення клієнта про проходження або не проходження тестування на виявлення антитіл до ВІЛ.

Метою післятестового консультування є обговорення результатів тестування на наявність антитіл до ВІЛ та надання клієнту необхідної інформації, психологічної підтримки. Післятестове консультування залежить від того, яким буде результат тесту.

Консультування після негативного результату тестування на

ВІЛ.

При проведенні даного виду консультування дуже важливо підкреслити наступні моменти:

• достовірність результату тестування, бо тест є достатньо чутливим та специфічним;

• результат аналізу вказує на вірогідну відсутність ВІЛ. Якщо клієнт мав контакт з ВІЛ протягом останніх 3 місяців, антитіла можливо ще не утворилися і він знаходиться у так званому „періоді вікна” і для нього може бути потрібним повторне проходження тестування через 3-4 місяці;

• необхідно надати клієнту інформацію про безпечну соціальну та сексуальну поведінку щодо убезпечення себе від зараження ВІЛ-інфекцією різними шляхами її передачі, зокрема надати інструкцію щодо правильного використання презервативів, зменшення кількості статевих партнерів, а також заповнити карту післятестового консультування – негативний результат.

При консультуванні споживачів ін’єкційних наркотиків необхідно підкреслити, що ін’єкційний шлях передачі ВІЛ є найбільш уразливим і спонукати клієнта до використання засобів захисту та профілактики, серед яких найбільш дієвим є відмова від вживання наркотичних речовин взагалі та ін’єкційних в особливості. Для отримання більш конкретної інформації щодо наркологічного лікування доцільно направити клієнта до фахівців наркологічної служби.

У разі неможливості для клієнта відмови від вживання наркотичних речовин необхідно надати йому інформацію та рекомендації щодо зменшення ризику при їх вживанні ін’єкційним шляхом, а саме:

113

• навчити клієнта більш безпечному використанню голок, шприців та ємностей (при необхідності);

• проінструктувати про неприпустимість використання спільних голок, шприців та ємностей;

• проінструктувати про методи та засоби очищення та стерилізації голок і шприців;

• проінформувати про неприпустимість донації крові або органів;

• надати інформацію про організації, які реалізують програми профілактики ВІЛ-інфекції серед споживачів

ін’єкційних наркотиків, пункти обміну голок та шприців (якщо в регіоні діють відповідні профілактичні програми).

Якщо клієнтом є підліток, який вживає наркотичні речовини ін’єкційним шляхом, консультанту доцільно направити його (і його батьків) до соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді, шкільного психолога, профільних громадських організацій, де він та його батьки зможуть отримати психосоціальну підтримку.

Якщо у процесі консультування виявляється, що клієнт є особою, яка має багатьох статевих партнерів або надає сексуальні послуги, необхідно його проінформувати:

• про діяльність дерматовенерологічної служби, до якої, у разі необхідності, можна звернутися;

• про небезпеку інфікування ВІЛ та іншими інфекціями, що передаються статевим шляхом у разі продовження ризикованої сексуальної поведінки;

• про існуючі соціальні служби та громадські організації, що допомагають особам, які працюють у сфері надання сексуальних послуг, а також навчити клієнта: користуватись презервативами та іншими засобами, які

запобігають поширенню ІПСШ, використовувати інші засоби профілактики ВІЛ-інфекції/ІПСШ.

Консультування після позитивного результату тестування на ВІЛ.

Про позитивний результат тестування на ВІЛ клієнта необхідно повідомити якомога раніше. За результатами дотестового консультування консультант повинен підібрати найбільш доцільний спосіб повідомлення конкретного клієнта.

Клієнту необхідно надати час для сприйняття цього факту. Після первинного усвідомлення та адаптації до повідомлення,

114

консультант повинен дати чітке пояснення значення позитивного результату тестування на ВІЛ.

Для стимуляції об’єктивного мислення клієнта необхідно чітко пояснити різницю між ВІЛ-інфекцією та СНІДом, вказати на те, що ВІЛ-інфекція є початковим і тривалим етапом розвитку хвороби і попереду є роки життя, які клієнт може або продовжити, або скоротити внаслідок своєї власної поведінки.

Лікування за допомогою антиретровірусних препаратів доцільно обговорити за наявності медичних показань до такого лікування у даного клієнта.

На цьому етапі необхідно пояснити клієнту, де і як він зможе отримати психоемоційну підтримку в подальшому під час кризових ситуацій. Консультант повинен дати чітку інформацію про тривалу природу ВІЛ-інфекції та про те, що клієнт залишається джерелом інфекції на все життя і, відповідно, йому необхідно подбати про безпечну, з точки зору можливості інфікування інших осіб, поведінку.

При цьому необхідно проінформувати клієнта про його права на збереження таємниці діагнозу, на отримання необхідної медичної та соціальної допомоги, потрібної у зв’язку з хворобою, а також попередити про обов’язкову відмову від донорства крові чи її компонентів і кримінальну відповідальність за відоме поставлення в небезпеку зараження та зараження іншої особи вірусом імунодефіциту.

Протягом консультування необхідно постійно акцентувати увагу клієнта на наступних аспектах:

• ВІЛ-інфекція – це початковий і тривалий етап розвитку СНІДу, тому клієнт зможе, за умови піклування про своє здоров’я, вести повноцінне життя протягом значного періоду часу;

• ВІЛ-інфікованому доцільно опікуватися своїм загальним станом здоров’я – це захистить його організм від інших захворювань та інфекцій, які пригнічують імунну систему та прискорюють розвиток СНІДу (гігієнічні навички, безпечний секс);

• ВІЛ-інфікованій людині слід користуватись презервативами при всіх видах сексуальної активності – необхідно подбати про можливість обговорення ризику інфікування зі своїм партнером;

115

 неможливо тільки за позитивним результатом тестування на ВІЛ встановити термін інфікування – воно могло статися до початку контакту з теперішнім партнером.

Необхідно обговорити з клієнтом можливість інформування чи не інформування про наявність у нього ВІЛ-інфекції тих рідних та близьких людей, на допомогу яких він може розраховувати у своєму подальшому житті.

Залежно від того , до якої з уразливих груп належить клієнт, йому надається та ж сама інформація, яка надається особі з негативним результатом тестування.

Якщо у клієнта є, або були чисельні статеві партнери, або партнери по спільному вживанню наркотиків, необхідно обговорити з ними ризик інфікування та варіанти можливого повідомлення цих людей.

Після закінчення консультування консультанту необхідно заповнити карту післятестового консультування – позитивний результат, та направити клієнта до диспансерного відділення відповідного центру профілактики та боротьби зі СНІДом для встановлення діагнозу „ВІЛ-інфекція”.

При післятестовому консультуванні вагітних жінок необхідно враховувати специфіку їх психічного стану і ретельніше готувати до сприйняття позитивного результату тестування на ВІЛ, дати більше часу для усвідомлення діагнозу, створити умови для прийняття вагітною власного поінформованого , усвідомленого та виваженого рішення щодо народження чи не народження дитини. У разі твердого наміру дати нове життя, консультант акцентує увагу на вірогідність перинатальної передачі інфекції, тобто можливості народження ВІЛ-інфікованою жінкою як хворої, так і здорової щодо ВІЛ дитини і необхідності проведення профілактичних заходів, які суттєво збільшують шанси на народження здорової дитини.

При виявленні ВІЛ-інфекції у жертв сексуального насильства консультанту доцільно поінформувати клієнтів та їх рідних про важливість їх звернення до відповідних служб Міністерства внутрішніх справ України.

Якщо сексуального насильства зазнали підлітки та молодь, доцільно направити їх та їхніх батьків до відповідних кризових центрів, соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді, громадських організацій, які надають психосоціальну допомогу жертвам сексуального насильства.

116

Консультування після невизначеного результату тестування на ВІЛ.

У разі невизначеного результату тесту на ВІЛ, тестування необхідно повторити, консультант повинен допомогти клієнту впоратися з відчуттям невпевненості та нестабільності, які виникають у цей період. Разом з тим, необхідно постійно нагадувати клієнту, що до остаточного визначення ВІЛ-статусу, він (вона) повинен дотримуватись усіх заходів застереження, рекомендованих для ВІЛ-позитивних людей.

Хотілося б наголосити на трьох важливих для клієнта аспектах післятестового консультування:

• доки він сам не усвідомив належним чином результати тесту, нікого не варто про це повідомляти;

• після усвідомлення доцільно сказати про діагноз тим, кому він довіряє найбільше;

• визначити для себе та своїх близьких безпечну поведінку надалі.

• огляду на життєві ситуації клієнтів, ставлення, що склалося до цих людей у суспільстві, можна умовно виділити три особливих аспекти роботи з ВІЛ-позитивними та членами їхніх сімей (що не змінюють у своїй основі базові функції соціальних працівників):

• дотримання суворої конфіденційності при роботі з клієнтами та взаємодії з іншими фахівцями, що підключилися до роботи;

• упор в роботі з адаптації та реадаптації ВІЛ-позитивного на використання потенціалу та активності самого ВІЛ-позитивного та його сім’ї;

• облік тривалості співпраці з клієнтами в силу відкритості і

незавершеності (невизначеності часу і ефективності окремих результатів) роботи.

Від того, як сам соціальний працівник буде ставитися до клієнта , який звернувся за допомогою, розкрив свій ВІЛ-позитивний статус, і від того, як соціальний працівник буде зберігати конфіденційність при спілкуванні з іншими соціальними, медичними працівниками з приводу надання допомоги цьому клієнтові, буде залежати не тільки отримання людиною допомоги та її якість, але і умови її життя у суспільстві, а можливо, і саме її життя.

Перед багатьма серйозно хворими стоїть проблема пошуку свого місця у суспільстві, і для ВІЛ-позитивних ця проблема дуже

117

значуща. При цьому паралельно йдуть два процеси: адаптація і реадаптація, за яких дуже важлива психологічна підтримка і довготривалий психосоціальний супровід. Адаптація до діагнозу у ВІЛ-позитивної людини тягне за собою певні обмеження, необхідність спостерігатися у лікаря, приймати ліки, зберігати свій діагноз у таємниці. Соціальний працівник повинен намагатися створити умови, за яких людина, незважаючи на особливості стану здоров’я, душевний зрив або життєву кризу, зможе жити, зберігаючи почуття власної гідності та повагу до себе з боку оточуючих.

Для адаптації в суспільстві ВІЛ-позитивної людини соціальний працівник повинен допомогти їй знайти в собі нові можливості, визначити життєві пріоритети і цінності. Для людей у подібному стані дуже важливим стає збільшення ступеня їхньої самостійності, здатності контролювати своє життя і вирішувати виникаючі проблеми з максимальною ефективністю.

Для ВІЛ-позитивної людини велике значення мають відносини з її найближчим оточенням – сім’єю, родичами, друзями. Роль цих людей двояка. З одного боку, вони можуть надати дуже серйозну психологічну підтримку і допомогу ВІЛ-позитивній людині у соціалізації, з іншого – нанести необдуманими словами і діями додаткову душевну травму. Тому збереження і відновлення контактів між членами сім'ї, її підтримка – одне з найважливіших завдань соціального працівника.

Не менш важливим завданням є допомога у розкритті статусу ВІЛ-позитивній дитині, а також ВІЛ-негативній дитині – статусу її батьків.

Багато людей вважають, що взагалі не слід розповідати дітям про їхній діагноз. Однак спеціалісти все ж рекомендують відкрити дитині її статус.

Варто пам’ятати, що відкриття статусу є великим стресом як для дитини, так і для її батьків, який може супроводжуватися низкою психічних реакцій: депресій, невротичних розладів. Слід пам’ятати, що підлітковий вік є надзвичайно емоційно нестабільним періодом життя людини, часом, коли формується „образ Я”, картина навколишнього світу, а провідною діяльністю є інтимно-особистісне спілкування. Необережно подана інформація про власний статус дитини та статус батьків, невисловлені емоції, які виникають у результаті цього відкриття, можуть змінити весь перебіг нормального розвитку особистості. Саме тому необхідно проводити заходи,

118

спрямовані на навчання та створення моделі з розкриття статусу дитині, а також влаштовувати психотерапевтичні сесії для дитини, яка дізналася про власний позитивний статус або статус батьків.

Для дитини, котра дізнається про власний статус або статус батьків, важливо виробити активну життєву позицію, яка допомагала б їй ефективно організовувати власне життя та взаємодіяти зі світом. Дитина в перспективі повинна мати можливість забезпечити собі гідний рівень життя й повноцінний розвиток усіх його сфер.

Необхідність інформування дитини про її ВІЛ-позитивний

статус пояснюється, виходячи з декількох причин:

1. Дитина має юридичне та моральне право знати про власну хворобу.

2. Більшість дітей приймає або готується до прийому антиретровірусної терапії, для забезпечення прихильності до якої необхідно сформувати в дитини розуміння важливості й необхідності вчасного прийому ліків.

3. Досягши підліткового віку, дитина стає самостійнішою, може їздити до таборів або на відпочинок, де батьки не матимуть можливості контролювати прийом нею ліків.

4. Дитина може мати сексуальні контакти й, не знаючи про власну хворобу, інфікувати партнера.

5. У підліткових групах (особливо субкультурних) іноді поширені практики ініціації (нанесення татуювань одним інструментом, пірсинг, порізи та інші практики), під час яких може відбуватися змішування крові.

6. Якщо дитина приймає ліки або часто відвідує лікаря, вона

відчуває, що відрізняється від своїх однолітків, а її близькі щось приховують. Це породжує недовіру та створює напруженість у родині.

Основними причинами, через які батьки не розкривають статус ВІЛ-позитивній дитині, є наступні:

1. ВІЛ у дитини був виявлений у ранньому віці, і батьки вважають, що дитина замала, щоб знати про це.

2. Батькам бракує мужності говорити на цю тему. Досвід свідчить, що факт наявності захворювання здебільшого ніколи не обговорюється в родинному колі. Наприклад, поширені випадки, коли жінка дізнається, що інфікована ВІЛ, під час вагітності. Природно, що після встановлення статусу жінка мотивує чоловіка

119

пройти обстеження. У таких ситуаціях ми часто стикаємося з тим, що чоловік відмовляється від тестування, мотивуючи відмову тим, що краще жити в невіданні, ніж дізнатися про свій статус. Більшість сімей не обговорює питання наявності ВІЛ-інфекції, щоб не засмучувати один одного. Тобто в дорослих людей спостерігаються труднощі в обговоренні питання, яке стосується їхнього здоров’я, і як наслідок, коли в родині є ВІЛ-позитивна дитина, батьки також уникають розмови з нею на цю тему.

3. Батьки вважають, що дитині не обов’язково або не час знати, яку саме хворобу вона має, достатньо просто знати, що дитина має хронічну хворобу. В таких випадках діти знають, що в них є проблема зі здоров’ям, але не знають, що це ВІЛ-інфекція. Тривалий час батьки кажуть дитині, що вона має захворювання печінки й тому мусить відвідувати лікаря і приймати спеціальні ліки. Такі батьки визнають наявність хвороби в дитини, але не знають, як сказати дитині, що це за хвороба насправді.

4. Родина сама не має достатньої інформації про захворювання, щоб говорити про це з дитиною. Сім’ї бувають різні, і рівень інтелектуального розвитку батьків також не однаковий. У родинах, які характеризуються нижчим інтелектуальним розвитком, або там, де батьки мають проблеми алкогольної та наркотичної залежності, усі пояснення соціального працівника про особливості ВІЛ-інфекції зазвичай залишаються не зрозумілими. Такі батьки мають труднощі зі сприйманням специфічної інформації, у них відсутня мотивація до її розуміння. Родини можуть обирати також стратегію „перекладання відповідальності”, тобто виконувати всі рекомендації лікарів, доглядати дитину, а в саме розуміння хвороби, механізми її дії, показники аналізів, які потрібно знати, не заглиблюватися, залишаючи це лікарям. І виявляється, що хворобою більше переймаються лікарі, ніж така родина. У цьому разі стає зрозумілим, що така сім’я не зможе надати дитині достатньої інформації про її захворювання.

Існують також інші чинники, які впливають на те, що дитині не розповідають про її ВІЛ-позитивний статус:

1. Почуття провини в батьків. Більшість жінок почуваються винними через те, що дитині передалася інфекція. Почуття провини призводить до страждань жінки і стримує розмову з дитиною. Багато жінок народили своїх дітей у той час, коли ще не було якісного тестування на ВІЛ і профілактичної антиретровірусної терапії. Деякі

120

з них самі дізналися, що мають інфекцію, тільки після того, як її було виявлено в дитини. Жінки, відчуваючи провину перед своїми дітьми, що не змогли вберегти їх від інфекції, можуть звинувачувати себе в реальних або надуманих помилках.

2. Страх та небажання розкривати власне минуле, внаслідок якого відбулося інфікування ВІЛ. Якщо батьки нададуть дитині інформацію про її ВІЛ-позитивний статус, то в дитини може виникнути запитання, як інфікувалися батьки. Батькам зазвичай дуже важко розповісти дітям про свої минулі негативні звички та поведінку, яка часто викликає суспільний осуд, наприклад, вживання наркотиків, незахищений секс. У результаті батьки можуть вирішити нічого не розповідати дитині про її чи свій ВІЛ-позитивний статус, щоб уникнути зайвих запитань.

У цьому випадку побоювання батьків є цілком адекватними та зрозумілими. У підлітковому віці відбувається зниження авторитету дорослого, дитина починає критикувати батьків, їхній стиль життя та цінності, шукає зовнішні орієнтири для наслідування та порівняння. У більшості родин у цей період виникає певна напруженість між батьками та дітьми, що може проявлятися в неслухняності, критичності та підвищеній вимогливості дітей до батьків, у відкритому чи прихованому протесті. Ситуація може ускладнитися, якщо діти раптово дізнаються про негативний досвід своїх батьків, що може значно підірвати батьківський авторитет. Діти можуть почати звинувачувати батьків, відчувати агресію та злість. Такі прояви в дітей часто супроводжуються почуттям провини за власні негативні почуття, що призводить до глибинного внутрішнього конфлікту.

2. Батьки вважають, що розкриття діагнозу – це велике навантаження на дитину. Вони стурбовані, як така звістка вплине на стан її здоров’я та психічний розвиток.

2. Батьки побоюються, що дитина не зможе зберегти таємницю про свій ВІЛ-позитивний статус або статус батьків і розповість про це оточенню. Крім того, хоча деякі батьки й упевнені, що їхня дитина вміє зберігати таємниці, вони вважають, що такий тягар неприпустимий для неї. Узагалі, важко сказати, який вплив може мати на дитину зберігання подібного секрету. Діти зазвичай знають сімейні таємниці, наприклад, домашнє насильство, вживання алкоголю чи наркотиків членами родини. У таких випадках у них спостерігаються різні негативні реакції: це може бути відчуження

121

від друзів; небажання запрошувати інших дітей до себе додому; почуття, що вони не такі, як усі; може з’явитися бажання сховатися від усіх. Водночас у результаті стигматизації, пов’язаної з ВІЛ, розповідь оточенню про цю родинну таємницю може мати більш руйнівні наслідки, ніж розповідь про інші родинні таємниці.

5. Батьки не знають, як, де, коли й за яких обставин можна поговорити з дитиною про діагноз. Вони розмірковують, як краще зробити, щоб мінімізувати наслідки такої розмови, готуються до розмови, збираються із силами, звертаються по допомогу до спеціалістів. Тобто в цьому випадку чинником уникнення розмови є відсутність знань щодо процедури розкриття статусу. Більшість таких батьків налаштована на розмову з дитиною, і їм необхідно лише надати інформацію.

6. Батьки не розуміють необхідності розкриття статусу дитині.

7. Батьки вважають, що діагноз – це помилка і якщо не говорити про нього, то його немовби не існує, тому краще зберігати „таємницю”. Зустрічаються батьки, які не сприймають наявність ВІЛ-інфекції в них самих та в їхніх дітей. Вони перебувають на стадії заперечення свого захворювання і їм потрібен час, для того щоб вони визнали і прийняли власний статус і статус дитини. З такими батьками необхідно проводити роз’яснювальну роботу, оскільки відсутність усвідомлення захворювання та нерозуміння його суті можуть призводити до ненадання вчасної медичної допомоги дитині, незабезпечення систематичного догляду та лікування.

5. Страх батьків перед реакцією дитини. Більшість батьків добре пам’ятають, як вони сприйняли звістку про свій статус, як їм було боляче й самотньо. Батьки бояться, що дитина матиме таку саму реакцію й вони не знатимуть, що робити. Вони очікують, що дитина кричатиме, плакатиме, звинувачуватиме їх, може втекти з дому, здійснити спробу суїциду тощо. Саме така непередбачуваність реакції дітей найбільше лякає батьків. У роботі з подібними страхами батьків може бути корисним детально розглянути кожен з можливих варіантів поведінки дитини та форми реагування на них батьків.

5. Батьки бояться, що всі, хто їх оточує, дізнаються про стан здоров’я їхньої дитини або про їхній ВІЛ-позитивний статус. На сьогодні суспільство робить кроки в напрямку збільшення толерантного ставлення до ВІЛ-позитивних людей. Водночас, попри це, багато людей керуються міфами щодо ВІЛ-інфекції, дискримінують та стигматизують людей з ВІЛ. Страх перед

122

можливістю дискримінації й суспільного осуду відіграє важливу роль у небажанні розкривати статус дитині. Дорослі люди мають достатньо життєвого досвіду для того, щоб розуміти, з ким вони можуть обговорювати стан свого здоров’я, спроможні визначити, кому довіряти, а кому ні. Дитина ж такого досвіду не має й не знає, з ким можна говорити про власну хворобу, а з ким ні. Батьки побоюються, що дитина розповість стороннім, що має ВІЛ-інфекцію, хвилюються, як до цього поставляться в дитячому садку, школі чи в дитячій компанії. Вони стурбовані тим, що дитина може зазнати дискримінації і буде ізольована від друзів. Батьки бояться, що в результаті розголошення статусу дитиною вони будуть вимушені змінити місце проживання й навчання дитини.

10. Через поширену думку, що „ВІЛ – це СНІД”, батьки можуть боятися розповісти правду, оскільки дитина може подумати, що батьки скоро помруть або вже вмирають. Часто вони не можуть зібратися із силами, щоб розповісти дитині про вірогідність своєї смерті. Сама тема смерті може бути в родині під забороною.

10. Ще однією причиною того, що батьки не можуть розповісти дитині про її статус, є їхній емоційний стан або стан їхніх дітей. Перш ніж розповісти про ВІЛ-позитивний статус, батьки самі повинні бути емоційно спокійними, щоб мати змогу допомогти дитині пережити стрес і звести до мінімуму можливість зайвої драматизації ситуації. Бувають й інші ситуації, коли дитина нещодавно пережила смерть батька, і мати не наважується сказати, від чого він помер, оскільки бачить, що емоційний стан дитини нестабільний, а коли ще розповісти, що й дитина має ВІЛ, то це буде занадто тяжко для дитячої душі.

Деякі батьки через названі вище причини нічого не розповідають своїм дітям, доки серйозно не захворіють, а інколи навіть і в таких випадках нічого не говорять про ВІЛ-інфекцію. Вони відчувають, що це назавжди змінить життя дитини, і прагнуть, щоб дитина жила „нормальним життям”, без необхідності постійно піклуватися про батьків чи опікунів. Справді, звістка про ВІЛ-позитивний діагноз може стати серйозним випробуванням для дитини, яка може бути вимушена взяти на себе значний обсяг відповідальності з догляду за батьками, котрі мають проблеми зі здоров’ям.

• той момент, коли батьки збираються сказати про захворювання дитині, їм доведеться визнати й погодитися з тим, що

123

хвороба існує, саме це їх і лякає. Справді, у такій ситуації відбудеться озвучування назви хвороби для дитини й момент істини для батьків. Більшість батьків, розуміючи необхідність розкриття статусу, переживає сильну напруженість і тривожність. Відчуваючи провину перед дитиною та бажання її захистити , батьки можуть опинитись у складній емоційній ситуації. Саме тому необхідно надавати підтримку й допомогу не лише дітям, а також їхнім батькам чи опікунам.

Існують певні психологічні наслідки розкриття ВІЛ-позитивного статусу, через які цей діагноз важко сприймати:

Конфіденційність . Від дитини вимагають збереження інформації, тоді як їй це важко робити. При цьому батьки не дають варіантів вибору того, з ким про це можна говорити.

Соціальна ізоляція. Батьки просять дитину зберігати у таємниці свій статус, інколи залякуючи тим, що доведеться переїхати, змінити школу, друзів.

Розчарування. Дитина може бути розчарованою тим, що дізнається про своїх батьків (наприклад про досвід уживання наркотичних речовин). Деякі батьки не можуть припустити, що дитина може негативно відреагувати на таку звістку. Їм потрібна допомога, щоб зіставити власну болісну реакцію, коли їм повідомили діагноз, із реакцією дитини.

Виникнення різних форм девіантної поведінки

(агресивності, зловживання наркотичними речовинами, алкоголем, компульсивного переїдання, саморуйнівної поведінки тощо).

Поведінкові , емоційні, функціональні розлади, комплекс неповноцінності. Реакція дитини, як і дорослих, може проявитися через деякий час. Діти можуть відчувати горе через почуття втрати себе чи близької людини, яка також має ВІЛ, втратити почуття стабільності і безпеки у власному домі. Унаслідок такої звістки в дитини може сформуватися негативний образ власного майбутнього, вона втрачає надію на те, що в неї коли-небудь буде родина, робота чи освіта.

Водночас далеко не всі діти й підлітки проявляють свої почуття перед батьками, коли дізнаються про ВІЛ-позитивний статус. У деяких родинах табуйовано відкриті прояви власних емоцій та почуттів і, навпаки, цінуються самоконтроль та вміння приховувати власні емоції. Діти можуть боятися проявляти свої почуття перед батьками, не бажаючи їх засмутити.

124

Діти здебільшого відчувають певну напруженість у родині і починають підозрювати, що батьки щось приховують. Часті госпіталізації, постійне вживання ліків, смерть близьких людей викликають чимало запитань, які залишаються без відповідей. Дитина намагається з’ясувати, навіщо так часто відвідувати лікаря, здавати аналізи та приймати багато ліків, у неї виникає природне запитання: „Якщо я добре себе почуваю, навіщо вживати ліки?”, „Як довго це потрібно робити?”, „Від чого помер один (або обоє) з батьків?”. Дитина має безліч запитань, на які ніхто не дає відповіді. Це породжує тривожність і страхи. Не знаючи правди, але відчуваючи , що щось відбувається не так, дитина починає вигадувати різні варіанти пояснень, які можуть бути ще тривожнішими та „страшнішими”, ніж реальне пояснення ситуації.

Дитина може прочитати анотації до ліків, побачити свою медичну картку в лікарні, може почути, що це відділення спеціалізується на лікуванні інфікованих ВІЛ, і запідозрити, що має таке захворювання. Вона починає відчувати тривогу, не розуміючи, що відбувається, оскільки ніхто не дає пояснень.

Складна ситуація виникає, коли дитина дізнається про свій діагноз від сторонньої людини і приховує цю інформацію від батьків, не бажаючи їх засмучувати. Складність ситуації пояснюється тим, що дитина може отримати інформацію про свій статус некоректно, не матиме можливості одержати відповіді на всі свої запитання й почне шукати більше інформації, але не завжди з надійних джерел.

Часто можна спостерігати, що батьки мають тривожні емоційні переживання, і такі самі переживання мають діти. У такій ситуації родині потрібна допомога, яка може надаватися у вигляді консультацій, соціально-психологічного супроводу, груп підтримки для дітей та батьків, сімейної психотерапії.

У роботі з батьками наголос робиться на тому, що коли дитина досягла підліткового віку й не знає про свій ВІЛ-позитивний статус, це може бути небезпечним, оскільки:

• деякі підлітки можуть мати статеве життя й повинні знати про свій статус для того, щоб уникнути ризику інфікування іншої людини;

• підліток може дізнатися про свій статус від сторонньої особи або за несприятливих обставин, це може бути зроблено в агресивний спосіб, нетактовно;

125

• дитина-підліток, не розуміючи важливості антиретровірусної терапії й на знак протесту, може припинити вживання ліків, чим поставить під загрозу стан

свого здоров’я.

Дитина має право знати про стан свого здоров’я, щоб мати можливість вільно виявити свої почуття. Підлітку буде набагато легше почути свій діагноз від власної родини, ніж від сторонніх людей та ще й випадково. Якщо дитині своєчасно нададуть інформацію, вона уникне стресу, пов’язаного з невизначеністю, а також матиме змогу отримати достовірну інформацію щодо захворювання.

Батьки часто запитують, як розповісти дитині про ВІЛ-позитивний статус. Єдиних та універсальних правил, які підходили б усім, немає. Можна надати лише рекомендації, як це можна зробити, але завжди слід ураховувати вік дитини, її психоемоційний стан, індивідуальні особливості розвитку, особливості ситуації інфікування, сімейного оточення тощо.

Досвід свідчить : якщо батьки вирішують розкрити ВІЛ-позитивний статус, вони часто роблять це, коли дитина досягає віку восьми років і старше. Батьки зазвичай вважають, що в цьому віці діти достатньо дорослі, щоб сприйняти цю новину, особливо якщо раніше їм уже розповідали, що таке ВІЛ. Починаючи із цього віку, діти можуть пояснити свої почуття і бажання, їхня емоційна сфера більш розвинена.

Рішення про те, що дитині потрібно розповісти про ВІЛ, часто визначається її віком і ступенем розуміння деяких питань (наприклад природи захворювання). Найкраще це можуть зробити батьки. Якщо це неможливо, то розповісти про ВІЛ повинна людина, з якою дитина має налагоджені довірливі стосунки й емоційний контакт. Буде добре, якщо батьки зможуть створити в родині атмосферу відкритого спілкування, щоб дитина могла ставити різні запитання й висловлювати свої думки з приводу почутого. Бажано батькам заручитися також підтримкою спеціалістів під час складного процесу розкриття діагнозу дитині, який може розтягтися на декілька років, залежно від конкретної ситуації.

Найкраще розкривати діагноз у безпечному місці, де ніхто не заважатиме і дитина зможе проявити почуття, які виникнуть.

Потрібно пояснювати дитині все, що вона захоче знати, надавати інформацію й відповідати на уточнювальні запитання.

126

У процесі розкриття статусу ВІЛ-позитивній дитині слід дотримуватися наступних рекомендацій:

1. приділяйте увагу запитанням дитини, відповідайте на них, ураховуючи вік дитини, рівень її інтелекту та розвиненість когнітивної сфери; уникайте складної інформації, якої дитина може не зрозуміти;

2. не надавайте багато інформації за один раз, надавайте інформацію порційно;

3. будьте щирими у своїх словах і діях;

4. зберігайте позитивний тон голосу;

5. робіть паузи – можливо дитині потрібно подумати над почутим;

6. не обмежуйтесь однією розмовою на цю тему, адже для того щоб дитина могла сприйняти інформацію, необхідно декілька разів повертатися до обговорення проблеми;

7. надайте дитині впевненість у тому, що вона може звернутися до вас та обговорити цю тему тоді, коли матиме бажання й потребу; демонструйте дитині, що ви відкриті до спілкування;

8. дозволяйте дитині вільно проявляти свої почуття;

9. надавайте дитині підтримку.

Реакції дитини на розкриття статусу можуть бути різними: від повного ігнорування до суму й жалю щодо майбутнього, або підліток може на знак протесту відмовитися від терапії та ускладнити свій стан здоров’я. Можливе виникнення суїцидальних намірів та тривалих депресій у підлітків. Нижче наведені приблизні етапи реагування дитини на звістку про ВІЛ-позитивний статус, ураховуючи те, як необхідно планувати роботу із психосоціальної підтримки.

Первинний шок. На першій стадії дитина може бути настільки сильно шокована, що не проявить жодних зовнішніх емоцій. Якщо батьки чи інші дорослі нададуть дитині моральну підтримку, вона зможе обговорити з ними свої почуття і страхи, ставити запитання і проявити емоції, які відчуває. На цьому етапі необхідно більше підтримувати дитину й заохочувати її відкрито проявляти власні почуття. Надання інформації повинно бути дозованим, щоб дитина мала можливість її сприйняти й зрозуміти.

Заперечення. На цій стадії дитина захищається від почуттів та думок, які її турбують, шляхом їх заперечення. Дитина може

127

заперечувати саму наявність ВІЛ-інфекції, займати позицію „уникнення” та „втечі”.

Обурення (гнів). Характеристикою цього етапу є почуття безпорадності, нещастя. Дитина починає гніватися, агресивні дії можуть проявлятися в поведінці , і це важко сприймати тим, хто оточує дитину. Дитина переживає несправедливість ситуації й те, що нічого змінити вже не можна. Відчуття незворотності долі та приреченість можуть стати ключовими емоціями дитини. На цьому етапі необхідно, щоб вона сприйняла захворювання як реальність.

Переговори. У даному контексті цю стадію можна окреслити, як прагнення довести необхідність дотримання вимог лікування.

Депресія. На цій стадії дитина може мати пригнічений стан, бути сумною, заглиблюватися в роздуми про себе, в неї відбувається непроста внутрішня робота. Це етап підготовки до процесу прийняття ситуації, дитина збирається із силами , щоб дивитися в майбутнє. Водночас можуть спостерігатися ідеї саморуйнування, тому потрібно бути уважним до дитини.

Прийняття. На цій стадії дитина усвідомлює, що вона хвора. Приймаючи таку ситуацію, дитина визнає, що її хвороба передбачає певні обмеження та ризики, про які слід знати, і водночас позбавляється нав’язливих думок про власну хворобу.

Рекомендується, щоб на всіх етапах розкриття діагнозу батьки мали підтримку спеціалістів. Важливо також, щоб дитині було надано підтримку як до, так і після розкриття діагнозу. Починаючи таку важку бесіду, необхідно врахувати безліч факторів, і зокрема в першу чергу вік дитини.

Дітям до 5-ти років складно і не цікаво вислуховувати пояснення про їхнє здоров’я. Маленькі діти не здатні засвоїти такі складні терміни, як „імунна система”, „вірус імунодефіциту людини”, „ВІЛ-статус”, „антиретровірусна терапія”. Навіть якщо вони одержать інформацію про ВІЛ, то не зможуть її зрозуміти і не будуть знати, що про неї не можна нікому розповідати. Тому необхідності у розкритті діагнозу немає . Для дітей цього віку досить знати, що в них є захворювання і їм необхідно приймати лікувальні процедури. Можна пояснити, що дитина має „проблеми із кров’ю” і їй необхідно ходити до лікарів, щоб підтримувати здоров’я. Також можна сказати, що дитина „має вірус у крові, що з’їв усіх борців (воїнів ) з мікробами”, і тепер організму важко протистояти хворобам, інфекціям, тому дитина хворіє частіше

128

своїх однолітків. Якщо дитині не досить такої інформації, і вона вимагає більш детальних пояснень , можна дати дитині базову, детальнішу інформацію про імунну систему людини (наприклад, що таке віруси, які вони бувають, як вони потрапляють в організм, як організм бореться з ними, хто такі „борці з вірусами” тощо).

У віці 5- 7 років діти здатні сприймати більш складну інформацію про свій діагноз. Однак все-таки існує необхідність уникати згадування про ВІЛ-інфекцію, тому що діти цього віку можуть не зрозуміти такої інформації. Опираючись на інформацію для дітей молодшого віку, дорослі можуть розширити пояснення „проблем крові”, розповідаючи дітям про те, що „тільця, які повинні перебувати в крові й боротися з мікробами – відсутні” або „не працюють так, як необхідно”. Саме тому дитина хворіє частіше, ніж однолітки. Іноді дітей хвилює питання, чому саме у них виникли такі проблеми, а в інших дітей немає. Найчастіше їх може задовольнити правдива відповідь, що вони з цим народилися.

Крім цього, дітям необхідно розповісти, що необхідно робити, щоб залишатися здоровими (відвідувати лікаря, здавати аналізи, дотримуватися норм особистої гігієни, дієти, режиму дня тощо).

Якщо дитина захоче поговорити про своє захворювання, вона обов’язково поділиться своїми відчуттями і переживаннями. Нехай ініціатива йде від дитини. Щоб дитина хотіла і могла розмовляти про свої проблеми і переживання, важливо визнавати і поважати її почуття, навіть якщо здається, що це нерозумно, неважливо, смішно і не заслуговує на увагу.

Діти, які вчаться в початковій школі, одержують інформацію про ВІЛ/СНІД на уроках, через засоби масової інформації. Тому вони можуть зіставити факти власного життя, зробити висновки. Щоб ці висновки були правильними і не заподіяли дитині додаткових страждань, необхідно підготувати і розповісти дитині про її діагноз, пояснюючи, що таке ВІЛ. Особливо важливо поговорити з дитиною про перспективи на майбутнє (тобто продовжувати ретельно стежити за своїм здоров’ям, лікуватися, добре харчуватися, багато відпочивати тощо). Крім цього, необхідно консультуватися з лікарем і психологом.

Фахівці вважають, що до підліткового віку ВІЛ-позитивна дитина повинна бути інформованою про свій діагноз. Адже у підлітковому віці вона переживає складну вікову кризу, пов’язану з перебудовою гормональної системи, стрімкі зміни відбуваються в

129

когнітивній, емоційній та вольовій сферах. Слід нагадати, що в цьому віці відбувається активне формування картини світу, дитина починає розмірковувати про сенс життя, власне майбутнє. У підлітковому віці вона починає рефлексувати й цікавиться власним внутрішнім світом, відбувається самопізнання. У цей період у підлітка активно формуються моральні цінності, відбувається усвідомлення самого себе, своїх можливостей, здібностей, інтересів. Підліток прагне перевірити себе, відчути себе дорослим і самостійним.

Психологічні особливості підліткового віку, на думку різних авторів, розглядаються в контексті кризи, що супроводжується перебудовою у трьох основних сферах: тілесній, психологічній та соціальній.

Підлітковий вік – це період бурхливого й нерівномірного росту: процес розвитку та завершення формування кісткового апарату відбувається швидше, ніж розвиток м’язів організму. Спостерігається невідповідність, нерівномірність розвитку серцевого м’яза та судин. Посилена діяльність залоз внутрішньої секреції призводить до тимчасових розладів кровообігу, підвищення артеріального тиску, напруження серцевої діяльності, підвищеного збудження. Усі ці фактори сприяють підвищеній дратівливості, швидкій стомлюваності, запамороченню, прискореному серцебиттю. Відбувається статеве дозрівання, що впливає на всю систему особистісного розвитку.

Якісні і кількісні зміни відбуваються у когнітивній сфері, з’являється здатність виконувати раніше недоступні розумові операції. Підліток перебуває під впливом двох суперечливих тенденцій. Одна з них – установлення тісніших міжособистісних контактів, орієнтації на групу, а інша – зростання самостійності, незалежності, пошук себе та прагнення до вираження своєї унікальності.

Центральним особистісним новоутворенням підліткового віку є становлення нового рівня самосвідомості, формування Я-концепції, що проявляється у прагненні зрозуміти себе, свої можливості. Підліток активно порівнює себе з оточенням, шукаючи водночас свою відмінність, неповторність та унікальність. Цей період характеризується передусім підвищеною значущістю Я-концепції, системи уявлень про себе, формуванням складної системи самооцінок на основі перших спроб самоаналізу, зіставлення себе з іншими. Підліток дивиться на себе ніби „ззовні”, порівнюючи себе з

130

іншими – дорослими й однолітками, шукає критерії для такого порівняння. Завдяки цьому в нього поступово виробляються деякі власні критерії оцінки себе, і він переходить від погляду „ззовні” на погляд „зсередини”. Орієнтація на оцінку оточення поєднується з орієнтацією на самооцінку, формується уявлення про Я-ідеальне.

Саме в підлітковому віці порівняння реальних та ідеальних уявлень про себе стає справжньою основою Я-концепції особистості.

Багато психологів підкреслюють, що повний розвиток особистої ідентичності неможливий до тих пір, поки підліток не досягне стадії формальних операцій у своєму когнітивному розвитку. Саме на цій стадії стають можливими роздуми про самого себе. Підлітки збирають інформацію, яка допомагає їм оцінити себе: чи маю я здібності, чи привабливий я для протилежної статі, чи я розумний?

Головною особливістю формування особистості в підлітковому віці є набуття підлітком можливості усвідомлення своїх вчинків та, відповідно, їх регуляція; уміння розпізнавати й розуміти свої почуття, інтереси інших людей та вміння орієнтуватися на них у своїй поведінці.

Новоутворення не виникають самі по собі, а є результатом власного досвіду дитини, отриманого в результаті включення її у виконання різних форм суспільної діяльності.

У психічному розвитку дитини визначальним є не лише характер її провідної діяльності, а й характер стосунків з оточенням, у які вона вступає на різних етапах свого розвитку.

Тому спілкування підлітків з однолітками й дорослими необхідно вважати важливою умовою їхнього особистісного зростання. Невдачі у спілкуванні ведуть до внутрішнього дискомфорту, компенсувати який не можуть жодні об’єктивні високі показники в інших сферах життя та діяльності підлітків.

Спілкування суб’єктивно сприймається підлітками, як щось особистісне і дуже важливе. Спілкування з однолітками набуває великого значення в житті підлітка, який починає усвідомлювати цінність дружби, у нього з’являються перші почуття закоханості.

На всі ці процеси може вплинути звістка про наявність ВІЛ-інфекції. У такому разі діти опиняються у складній ситуації: вони не можуть сказати правди своїм одноліткам і водночас часто не отримують підтримки в родині. Діти уникають додаткових розмов з батьками, оскільки часто, бачачи їхні хвилювання і стурбованість, бояться їх засмутити. Саме тому важливо, щоб такі діти мали

131

підтримку від дорослої людини, якою може бути психолог або соціальний працівник. Значною підтримкою є спілкування з однолітками, які мають таку саму проблему.

Дізнавшись про ВІЛ-позитивний статус, дитина може відчувати недовіру, гнів, злість, мати пригнічений стан або якось інакше проявляти свої почуття. Повинно пройти достатньо часу, доки дитина змириться з наявністю ВІЛ-інфекції. Діти не часто звертаються за підтримкою до батьків, тому що бачать, що ті самі стурбовані й тяжко переживають ситуацію. Діти можуть не звертатися за допомогою до батьків також у тому разі, коли вони вже мали негативний досвід такого звернення: батьки не могли відповісти на запитання, засмучувались або демонстрували небажання говорити на тему ВІЛ-інфекції.

Безумовно, кожна дитина, незалежно від її ВІЛ-статусу, це насамперед дитина. Відразу після народження вона потребує їжі й тепла, догляду й турботи, але насамперед – батьківської любові. Для ВІЛ-позитивної дитини догляд, якісне харчування й лікування надзвичайно важливі, однак турбота і доброзичливе ставлення оточуючих є не менш важливою складовою частиною тривалого і повноцінного життя такої дитини.

ВІЛ -інфікованій дитині більшою мірою, ніж іншим дітям, необхідне „якісне” життя, тобто активне, наповнене спілкуванням з оточуючими і любов’ю родини. Немає ніяких підстав ізолювати ВІЛ-позитивну дитину в родині.

Головне – це створити в сім’ї, де виховується ВІЛ-позитивна дитина, сприятливу психологічну атмосферу. Діти дуже вразливі до неблагополуччя в родині, до поганого ставлення. Недоброзичливі слова, неправильне ставлення оточуючих можуть спровокувати нервові зриви. Описані випадки спричинені саме несприятливою атмосферою в родині, відсутністю друзів-однолітків, докорами від оточуючих у дворі й школі, коли діти-школярі молодших класів хотіли покінчити з життям. І навпаки, психічний і фізичний стан дітей, які виховуються в хороших психологічних умовах, можна назвати благополучним.

У першу чергу батькам необхідно прийняти той факт, що їхня дитина має ВІЛ-інфекцію. Так, це трапилося. На жаль, змінити вже нічого не можна. ВІЛ-інфекція не зникне, доведеться з цим змиритися. Тепер родина має два шляхи:

132

• жити в постійному страху за здоров’я та життя своєї дитини, звинувачуючи в цьому себе;

• жити якомога більш повноцінно: радіти кожній хвилині, проведеній разом з дитиною, першим її посмішкам, крокам, успіхам; просто бути поруч, дарувати любов, турботу, увагу і зробити свою дитину щасливою. Нехай вона проживе

життя щасливо і повноцінно в родині, де всі посміхаються, де її люблять, цінують і приймають такою, якою вона є.

Саме другий варіант є найбільш оптимальним для нормального життя сім ’ї , для формування в дитини позитивного настрою та впевненості у собі. Тому соціальний працівник повинен сприяти створенню необхідних умов для розкриття статусу ВІЛ-позитивної дитини у сім’ї та налагодженню дружніх, довірливих відносин між дитиною та її близькими.

Ключові поняття: ВІЛ (вірус імунодефіциту людини ), СНІД (синдром набутого імунного дефіциту), принципи роботи з ВІЛ-інфікованими, передтестове та післятестове консультування, бар’єри у спілкуванні, розкриття ВІЛ-позитивного статусу.

Питання та завдання:

1. Яких принципів необхідно дотримуватися соціальному працівнику, що працює із ВІЛ-позитивними клієнтами?

2. Проаналізувати проблеми, які можуть виникати під час надання допомоги ВІЛ-позитивній людині.

3. Визначити завдання соціальної роботи з ВІЛ-позитивними людьми.

4. Які функції може виконувати фахівець із соціальної роботи під час надання допомоги людям, що живуть з ВІЛ?

5. Розкрити сутність проведення передтестового та післятестового консультування клієнта, який прийняв рішення пройти тест на наявність антитіл до ВІЛ.

6. У чому сутність допомоги ВІЛ-позитивній та ВІЛ-негативній дитині?

Практичне завдання. Зробити програму роботи соціального педагога з ВІЛ-позитивною дитиною.

133

2.2. Соціально-педагогічний і соціальний супровід віл-позитивних людей та їхніх сімей

ВІЛ -позитивні люди та їх найближче оточення переживають соціальну і економічну незахищеність. Брак коштів і соціальна дезадаптованість посилюють емоційний стрес і погіршують їхній психологічний та фізичний стан. Отже, такі клієнти потребують специфічної психосоціальної підтримки з боку фахівців, а саме специфічного соціального супроводу. Інститут соціальних працівників покликаний стати першим помічником, консультантом і порадником цих клієнтів.

Соціальний супровід сімей, дітей та вагітних жінок, яких торкнулася проблема ВІЛ/СНІДу, – це комплексна діяльність, спрямована на здійснення соціальної опіки, допомоги та патронажу для подолання життєвих труднощів, захисту прав, збереження та підвищення соціального статусу таких клієнтів.

Основною метою соціального супроводу є об’єднання усіх зацікавлених сторін – соціальних працівників, медиків, психологів, юристів, вчителів, державних службовців для забезпечення нормального функціонування сім’ї, захисту її прав та підвищення соціального статусу.

Супровід людей, які живуть з ВІЛ, є комплексним процесом, зосередженим на індивідуальних потребах людини, який має здійснюватись з моменту встановлення діагнозу ВІЛ-інфекції та триває протягом усього життя. Він включає постійний контроль стану здоров’я клієнта, попередження та лікування опортуністичних інфекцій, моніторинг імунного статусу, підготовку до антиретровірусної терапії та її проведення, консультування, підтримку прихильності до лікування, психологічну та соціальну підтримку, забезпечення спадковості та послідовності надання допомоги в повному обсязі.

Згідно „Інструкції про порядок надання медико-соціальної допомоги ВІЛ-інфікованим дітям” соціальний супровід ВІЛ-інфікованих дітей здійснюється спеціалістами відповідного ЦСССДМ. Соціальний супровід неповнолітньої або недієздатної особи здійснюється за згодою її батьків (офіційних представників), повнолітньої та дієздатної особи – за її особистою згодою.

134

Соціальному супроводу підлягають ВІЛ-інфіковані діти, сім’ї, які самостійно не здатні подолати кризу, вирішити соціально-медичні проблеми, а саме:

• психологічна депресія, криза, пов’язана з ВІЛ-статусом, погіршенням стану здоров’я, самоізоляцією та соціальною ізоляцією, фактами дискримінації та стигматизації;

• внутрішньосімейні конфлікти в контексті ВІЛ;

• проблеми взаємодії з представниками інших державних установ, організацій;

• порушення прав людей, які живуть з ВІЛ;

• необізнаність батьків (опікунів) з питань догляду за дітьми, які перебувають на спеціальному медичному обліку;

• підготовка та влаштування дітей з ВІЛ-статусом до перебування в організованих дитячих колективах;

• відсутність прихильності до прийому препаратів антиретровірусної терапії;

• проблеми працевлаштування або тимчасової зайнятості;

• незадовільне матеріальне становище сім’ї, що не дає змогу

забезпечити умови догляду та розвитку дитини, яка перебуває на спеціальному медичному обліку, та інші.

Рішення про здійснення соціального супроводу приймається спеціалістом відповідного ЦСССДМ на підставі:

• контактування за зверненнями громадян, сімей зі спеціалістами соціальної роботи та відповідними записами в журналі обліку первинних та контактних звернень або картці клієнта;

• первинного анкетування дитини, сім’ї з проблем ВІЛ/СНІДу;

• визначення спільно із сім’єю соціальних проблем, що

будуть вирішені під час здійснення супроводу, мети супроводу та результату роботи.

Спеціаліст відповідного ЦСССДМ складає індивідуальний план соціального супроводу з визначенням терміну виконання та встановленими формами.

Для надання спеціалізованих послуг у вирішенні проблем за погодженням із сім’єю спеціаліст має право залучати інших фахівців центрів соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді, центрів для ВІЛ-інфікованих дітей та молоді, державних установ, організацій, що надають відповідні послуги за територіальним принципом.

135

Спеціаліст ЦСССДМ заводить особову справу соціального супроводу, яка є документом службового користування з дотриманням прав клієнтів. За порядок ведення справи, своєчасну фіксацію послуг, умови зберігання справи відповідно до номенклатури відповідає спеціаліст ЦСССДМ.

Рішення про припинення соціального супроводу може бути прийняте керівником ЦСССДМ на підставі інформації відповідального працівника центру або як результат розгляду письмового звернення сім’ї відповідно до статті 17 Закону України „Про соціальну роботу з дітьми та молоддю”.

Зважаючи на те, що соціальний супровід – це процес активної взаємодії соціального працівника та клієнта , основним завданням фахівця, який його здійснює, є формування готовності клієнта до самостійного вирішення проблем, навчання його основним стратегіям подолання життєвих труднощів, створення разом з ним сприятливого оточення з числа представників найближчого кола спілкування, фахівців, громади тощо.

Для забезпечення конфіденційності соціальний супровід краще вести одній людині – довіреній особі. Такому спеціалісту необхідно:

• знати соціальних партнерів, які можуть йому допомогти у вирішенні проблем ВІЛ-позитивного клієнта та членів його сім’ї;

• підтримувати зв’язки з місцевими організаціями, що працюють з ВІЛ-позитивними;

• мати інформаційно-методичний матеріал, що включає

необхідну для супроводу клієнта інформацію про захворювання, законодавство та інші питання.

Підґрунтя соціального супроводу складають:

59. підтримка членів сімей у вирішенні життєвих проблем, які вони не в змозі подолати за допомогою власних засобів та можливостей;

59. попередження виникнення нових складних життєвих обставин;

59. створення умов для подальшого самостійного розв’язання життєвих проблем, які виникають;

60. забезпечення партнерських стосунків сімей, дітей та вагітних жінок, яких торкнулася проблема ВІЛ/СНІДу, з соціальною службою, іншими державними і громадськими установами для комплексного забезпечення їхніх прав.

136

Основними складовими соціального супроводу сімей, дітей та вагітних жінок, яких торкнулася проблема ВІЛ/СНІДу, є:

1. Психолого-педагогічна робота з родиною:

• посередництво у конфлікті (всередині сім'ї або з оточенням

– родичами, сусідами, однолітками дитини тощо);

• психологічна підтримка (заспокоєння, виведення з депресії, покращення настрою тощо);

• сприяння вагітним жінкам в отриманні інформаційної та консультаційної допомоги для прийняття рішення щодо народження дитини;

• навчання батьків, матерів навичкам догляду за дитиною;

• надання методичних порад батькам, матерям щодо виховання та розвитку дитини;

• психологічне консультування з питань внутрішньосімейних стосунків та потреб дитини;

• спільне планування майбутнього життя сім’ї, дитини, вагітної жінки, матері з дитиною тощо.

2. Сприяння поліпшенню матеріального стану родини або вагітної жінки: