1. Історичні аспекти формування психолого-педагогічної думки

Психологія має дуже довгу передісторію та коротку історію. Це означає, що вона пройшла дуже довгий шлях становлення як самостійної науки, відстоюючи самостійність свого предмета, стикаючись з релігією, філософією, мистецтвом. Проблеми, які вирішує сьогодні психологія, привертали до себе увагу дуже давно.

Етапи розвитку психологічних знань

І етап (IV ст. до н.е. – середина XVII ст. н.е.) психологія як наука про душу.

II етап (середина XVII ст. – середина XIX ст.) – психологія як наука про свідомість.

III етап (середина XIX ст. – середина XX ст.) – психологія як наука про поведінку.

IV етап (середина XX ст. – по теперішній час). Психологія – наука, що вивчає об’єктивні закономірності, прояви та механізми психіки.

Психологічні знання з античних часів розвивались в рамках філософії і медицини. Відомо, що старогрецький лікар Гіппократ, який вивчав будову організму, причини здоров’я і захворювання, вважав органом психіки – мозок. Душу людини тлумачили як речовину, частку космосу (Демокріт – матеріалістична лінія). Їм протистояло ідеалістичне вчення про безсмертя душі (Сократ, Платон). Видатним здобутком античного періоду є трактат Арістотеля «Про душу», в якому він узагальнив все, що було написано і зроблено його попередниками і розробив систему психологічних понять, хоча і не позбавлених дуалістичних нашарувань.

В епоху Відродження значного розвитку набула механіка. Її називали “царицею наук”. Тому цілком природньо, в цей час бере верх лінія досвідного вивчення людини. Так, Декарт створює теоретичну модель організму, яка працює механічно, а відтак душа перестає бути живою. Гервей відкриває систему кровообігу і серце розглядає як помпу, що перекачує рідину. Цінним є те, що саме декартова схема відкрила рефлекторну природу поведінки, але не змогла пояснити здатність людського організму до навчання. Ця обставина змінює погляд на душу. Її предметом стає свідомість, яку в різних аспектах розглядають Б. Спіноза, Г. Лейбніц, Дж. Локк тощо. Але до початку ХІХ ст. психологічні знання розвивались в рамках філософії.

Відокремлення психології від філософії в окрему науку припадає на другу половину ХІХ ст. і пов’язане зі створенням німецьким вченим В. Вундтом першої експериментальної лабораторії у Лейпцігу (1879). Експериментальні дослідження вчених І. Сеченова, І. Павлова, З. Фрейда та інших вчених розширили об’єкт психології як науки, визначили окремі напрямки психології.

Австрійський вчений Галль запропонував “карту головного мозку” згідно якої різні здібності людини розташовані в певних його ділянках. Це спонукало до наукового пошуку. Адже мозок вважається найскладнішою з живих структур у Всесвіті. Він наповнений мільярдами нервових клітин, кожна з яких є своєрідним передавальним пристроєм.

Психічні функції певним чином розподілені між лівою і правою півкулями, які здатні отримувати і переробляти інформацію як у вигляді слів, так і образів. Це усвідомлення має привести до висновку, що всі свідомі і несвідомі дії людини за способом походження є рефлексами, а психічні процеси, явища – це особливі вияви рефлекторної роботи мозку. Ці важливі теоретичні положення були експериментально доказані І.П. Павловим (1849–1936). Сукупність поглядів І.П. Павлова називають ученням про дві сигнальні системи.

У рефлекторній діяльності мозку психічне невідділене від фізичного. Однак, воно не виводиться безпосередньо з фізіологічного і не зводиться до нього.

Під впливом різних обставин в процесі еволюції виникла людська свідомість як відображення дійсності в мозку людини. Воно може відбуватись на різних рівнях: несвідомого, свідомого, надсвідомого.

Спроба подолати кризу у психологічних дослідженнях спричиняє виникнення кількох впливових шкіл та напрямів у психологічній науці. Це: бі­хевіоризм, генетична психологія, гештальтпсихологія, психо­аналіз, когнітивна психологія, гуманістична, психологія, пси­хологія діяльності тощо.