Філософське осмислення психоаналітичних ідей з. Фрейда

Психоаналіз – течія, що бере свої витоки з Франції, але справжнього розвитку набуває в лоні німецької культури. Зачинатель психоаналізу – З. Фрейд. Головне філософське значення психоаналізу полягає у тому, що несвідоме вперше потрапило у предмет філософії.

Фрейд вважав, що саме несвідоме є визначальним чинником людського буття. Воно – головний структурний компонент психіки, яка, у свою чергу, складається з трьох компонентів:

• несвідоме – найглибший пласт психіки, де концентруються несвідомі бажання людини, чинник, що спонукає людину до задоволення;

• підсвідомість – проміжний пласт психіки, де сконцентровані психічні автоматизми (такі дії, що відшліфовані свідомістю до автоматизму і не потребують контролю з її боку);

• свідомість – вершина психічного життя, що відповідає за санкціонування (дозвіл) на ту чи іншу людську дію.

Несвідоме представляє собою величезну енергію, спричинену боротьбою двох космічних сил – сили Еросу (сила творення, конструювання, любові…) і сили Танатосу (сила ненависті, руйнації, смерті…). У результаті боротьби цих сил накопичується величезна енергія – лібідо, яка прагне розрядки у формі задоволення. Є три варіанти розрядки цієї енергії:

• секс – універсальний спосіб, що в усі часи в усіх народів веде до позитивної розрядки лібідо;

• невроз – це коли енергія лібідо тривалий час не знаходить розрядки, через що тисне на свідомість, породжуючи агресію;

• сублімація – це коли сила Еросу відхиляється від свого прямого призначення і знаходить свою розрядку у: 1) творчості, 2) владі.

Фрейд розробляв своє вчення в ході І світової війни, що стало серйозною перешкодою на шляху його популяризації, бо в час, коли масово гинули люди, концепт сексуальності був занадто гострим викликом для людської спільноти, навіть наукової. Не заходячи порозуміння, Фрейд дуже страждав, через що вирішив переробити своє вчення, пом’якшивши сексуальний аспект. Насправді вийшов не перероблений варіант, а своєрідне доповнення, де людська психіка поставала через такі структури:

• «Воно» – найглибший пласт несвідомого, що нічого не знає про реальність і прагне тільки задоволення;

• «Я» – свідомість, індивідуальний досвід, посередник між несвідомим і зовнішнім світом;

• «над-Я» – внутрішній голос, совість, громадський контролер, відлуння засвоєних суспільних моральних норм.

Постмодернізм як рефлексія тенденцій сучасної цивілізації до постіндустріального буття

Поняття постмодернізм з’явилося на початку ХХ ст., але популярності воно набуло тільки у кінці ХХ ст., завдячуючи праці Ліотара «Стан постмодернізму». Сьогодні це поняття вживається у широкому значенні – як стан свідомості, як особливий різновид світогляду, як ідеологія пост-сучасного світу тощо, а також як один з найновіших філософських напрямків.

Головні ознаки постмодернізму – тяжіння до плюралізму та тотальне заперечення традиційних цінностей. Головні концепти постмодернізму:

• деконструкція – демонтаж застарілих елементів сучасної культури загалом і філософії зокрема, таке її переробляння, в ході якого руйнується не все підряд, а те, що вже віджило і стало гальмом подальшого розвитку, щось на зразок євроремонту;

• «мовні ігри» – наявність різних способів артикуляції буття та боротьба між ними;

• архіписьмо – універсальна знакова система, що лежить в основі різних культурних текстів, залишаючи в них свої «сліди»;

• граматологія – правила організації мовних дискурсів;

• «поверхня», «ризома» – особливий вимір, площина (плоскість), автономне буття, що протікає у своєму власному світі, за своїми правилами, не залежачи ні від чинників «з верху», ні від чинників «з низу»;

• філософія як мистецтво творення концептів – остаточна трансформація філософії з понять у концепти, активізація філософії у напрямку продукування адекватних реаліям концептів;

• симулякри – найменші знаки, порожні, пусті, за якими нічого не стоїть;