Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
Лекція 7.doc
Скачиваний:
0
Добавлен:
01.07.2025
Размер:
289 Кб
Скачать
☆

5. Канонічне право

Загальна характеристика канонічного права

Сучасна література з порівняльного правознавства практично не приділяє уваги цій релігійноправовій системі. Як і у випадку з іудейським правом, це пояснюється дуже незначним її поширенням у сучас

ному світі. Однак канонічне право являє собою досить цікавий об’єкт для вивчення, оскільки має унікальні риси і власний вплив на розвиток права в Європі.

Канонічне право — це релігійноправова система, що регулює суспільні відносини всередині громади, яка сповідує християнство. Назва цієї правової системи походить від грецького терміна «канон», який спочатку означав усяке знаряддя для проведення прямих ліній або для рівняння площин, але згодом його зміст змінився і ним почали називати правила християнської віри і життя. У вузькому — юридичному значенні — цей термін почали вживати для позначення правил поведінки (норм), прийнятих церквою для впорядкування суспільних відносин усередині християнської громади.

Щоб зрозуміти, що ж таке релігійна канонічна система права, необхідно співвіднести між собою два поняття — канонічне і церковне право, які не завжди досить чітко розрізняють. Їх відмінність можна провести за походженням і змістом норм. Канонічне право створюється тільки самою церквою і складається з норм, що визначають не тільки церковні, а й інші правовідносини, які впродовж середніх віків становили предмет її юрисдикції. Церковним же, навпаки, називається право, що регулює відносини виключно церковні, хоча створено воно може бути в тому числі й державою. Отже, з точки зору логіки ці поняття перетинаються, але не збігаються.

Характерні особливості канонічного права

    1. Нерозривний зв’язок з релігією — християнством. Християн

ство виникло в другій половині І століття в Палестині. У ІV ст., у роки правління імператора Костянтина, воно стає державною релігією Римської імперії. Це вплинуло на подальше поширення релігії, оскільки Римська імперія охоплювала величезні території в Європі, Азії й Африці. Користуючись політичною, економічною й ідеологічною підтримкою держави, християнство за декілька століть перетворилося

  1. порівняно невеликого культу на одну з трьох найпоширеніших світових релігій. Церковна організація розвивалася на основі принципу централізації: єпископії й митрополії поєднувалися в патріархії на чолі з патріархом. Основні догмати християнства викладені в 12 пунктах Символу віри, прийнятих на перших всесвітніх соборах у 325 і 381 рр.

Відповідно до них християни повинні вірити в єдиного Бога, що виступає в трьох особах: БогаОтця, БогаСина, БогаДуху Святого.

Необхідно зазначити, що до ХІІ ст. термін «канонічне право» практично не застосовувався, бо не існувало окремої системи норм права, яка б відрізнялася від суто релігійних норм, що регулюють питання віри, культу тощо. Норми права й норми релігії були тісно переплетені. При цьому в християнстві завжди була присутня ідея богоугодного характеру права, його всеприсутності в божественній світобудові. Тому порушення норм права завжди розглядалося як гріх.

      1. Систематизований характер канонічного права. У процесі систематизації виокремлюють два періоди. На першому етапі воно мало несистематизований і децентралізований характер. З моменту виникнення християнства церква приймала безліч канонів церковних соборів

  1. синодів, декретів і рішень окремих єпископів. Було випущено безліч укладень про покарання (довідників для священиків), що містили опис різних гріхів і покарань, які накладаються за них. Проте до ХІ ст. не було спроб систематизувати накопичений за тисячоліття звід канонічного права. Крім того, збірники канонів не були загальновизнаними в християнському світі, а мали лише регіональне значення.

    1. лише на другому етапі, під час так званої Папської революції, ця риса стала відчутна — розпочалося вирізнення церковних законів в окрему релігійну систему норм та їх систематизація. У 90х роках ХІ ст. Івон Шартрський уперше зробив спробу систематизувати й викласти все право церкви. Рух із узагальнення законів церкви досяг кульмінації у 1140 р. у трактаті Граціана, авторитет якого був загальновизнаним. Ним користувалися і на нього посилалися папи, церковні собори й церковні суди. Нарешті, при папі Григорії IX у 1234 р. вийшло повне зібрання декреталій, що складалося приблизно з двох тисяч розділів, у якому узагальнювалася і систематизувалася майже столітня праця. У 1298 р. вийшла збірка декреталій, виданих папою Боніфацієм VIII, а в 1317 р. — збірка декреталій папи Клементія V. З 1583 р. ці чотири компіляції стали офіційно йменуватися Зводом канонічного права. Частиною Зводу вважаються (хоча вони й не включені в нього офіційно) ще два тексти, складені незабаром після правління папи Іоанна ХХІІ. Крім цих основних текстів класичного канонічного права, існують авторитетні тлумачення і коментарі, з яких найбільш важливими були твори Гугуччіо

  1. Іоанна Германця. Подальша систематизація канонічного права була продовжена в 1904 р., коли папа Пій Х створив комісію для розробки нового Кодексу канонічного права. До 1914 р. робота була завершена,

  1. у тому ж році папа Бенедикт XV видав новий Кодекс канонічного права, що набув чинності у 1918 р. З 1984 р. набув чинності новий Кодекс канонічного права. Таким чином, на другому етапі норми канонічного права знайшли певну автономію всередині релігійних норм і сформувалися в окрему самостійну систему.

    1. Канонічне право в Європі розвивалося в умовах становлення особливого політикоправового статусу Римської церкви. Між дер

жавою і релігійними організаціями часто виникали протиріччя, пов’язані з боротьбою за владу над людьми. Проте загальновизнаним є факт, що будьяка релігійна організація завжди існує в рамках тієї чи іншої держави і завжди її влада підпорядковується суверенній владі цієї держави. Особливістю статусу християнської церкви в середні віки стала її боротьба за побудову єдиної централізованої церкви на чолі з Папою Римським, яка була б незалежна від державної влади. Ця боротьба, що дістала назву Папської революції, точилася в ХІ–ХІІ ст. і відіграла ключову роль у розвитку канонічного права. Саме вона, як указує Г. Берман, породила західні правові системи Нового часу, першою з яких стала система канонічного права.

Папська революція поставила два завдання: поперше, побудова єдиної централізованої церкви, що охоплює весь християнський світ, управління якою здійснюється виключно Папою Римським; подруге, проголошення незалежності й верховенства влади церкви над державною владою, втіленням якої був імператор. Під час революції папа Григорій VII у 1075 р. видав документ за назвою «Диктати папи», що складався з 27 положень, серед яких були такі: 1) римська церква заснована єдиним Господом; 2) тільки римський єпископ по праву зветься всесвітнім; 3) він один має право скидати і поновлювати єпископів; 7) йому одному, відповідно до потреб, дозволено створювати нові приписи; 9) одному лише папі всі князі повинні цілувати ноги; 12) він може скидати імператорів; 17) жодний припис або їхня збірка не можуть вважатися канонічними без його схвалення.

Результатом цього протистояння стало прийняття у 1122 р. Вормського конкордату. Імператор гарантував папі повну й виняткову владу над церквою і духівництвом, а також значну владу над мирянами. Папа мав вищу владу в питаннях релігійної практики й віри, він один міг давати відпущення серйозних гріхів, канонізувати святих, розподіляти індульгенції, схвалював усі зведення в духовний сан, установлював функції й повноваження всіх служителів церкви, створював і скасовував єпархії, став головним управителем усієї церковної власності. Він законодавствував за допомогою видання декреталій, скликав і керував всесвітніми соборами, тлумачив закони, дарував привілеї й дозволи, був також верховним суддею і відправником правосуддя.

Крім того, церква набула загальної юрисдикції у справах, не пов’язаних із внутрішньоцерковними відносинами. Папа здобув владу над мирянами в питаннях віри й моралі, а також у деяких цивільних питаннях, таких як шлюб і спадщина. З деяких питань церква отримала виключну юрисдикцію, а з окремих поділяла її зі світською владою.

У результаті Папської революції церква стала особливим політикоправовим утворенням у Європі. Не будучи державою, вона, як зазначає Г. Берман, набула багатьох її ознак і оголосила себе незалежною, ієрархічною, публічною владою. Її глава — папа — мав право видавати закони, а церква проводила їх через адміністративну ієрархію, через яку папа правив так само, як нині править суверенний правитель через своїх представників. Церква тлумачила свої закони і застосовувала їх через судову ієрархію, вершиною якої була папська курія в Римі. Таким чином, вона здійснювала законодавчі, адміністративні й судові повноваження сучасної держави. На додаток до цього церква дотримувалась раціональної системи юриспруденції, канонічного права. Вона обкладала своїх підданих податком у формі десятини та інших повинностей. Через записи про водохрещення і смерть церква, по суті, вела метричні книги. Водохрещення ж надавало свого роду громадянство, якого можна було позбавитися через відлучення від релігії. Час від часу церква збирала армії1. Жодна інша релігійна організація у світі не змогла здобути подібного політикоправового статусу.

4. Вплив римського права на процес розвитку системи каноніч

ного права. Відкриття наприкінці ХІ ст. зводу законів Юстиніана, його вивчення й викладання — основні події у становленні всього

права в Європі. Римське право розглядалося як право ідеальне , як писане втілення розуму, принципами якого повинні керуватися всі, включаючи й церкву. Канонічне право запозичало багато понять і норм римського права, особливо в питаннях власності, спадкування й договорів. Зокрема, Граціан використовував при складанні Декрету як загальну схему побудови інституцій Юстиніана, так і величезну кількість виписок із джерел римського цивільного права. Римська церква протягом середніх віків у всіх своїх мирських справах керувалася виключно римським правом, ігноруючи розрізнені варварські звичаї й закони германських племен. Ось чому нерідко церква характеризується як хранителька римського права.