Правова система
Головними джерелами права в українських землях Литовсько-Руської держави були: звичаєве право, Руська правда, великокнязівське законодавство (привілеї: обласні, земські, міські), Судебник Казимира IV 1468 року, статути, магдебурзьке право.
На перших порах серед джерел права найбільш важливе місце належало Руській правді, її норми були покладені в основу інших джерел права. Руська правда значно вплинула на подальший розвиток литовського і польського законодавства.
Певна частина громадських відносин регулювалась нормами звичаєвого права, які складались історично в процесі суспільного життя.
Поступово люди усвідомлювали необхідність тих чи інших правил поведінки, дотримувались їх самостійно або під впливом громадської думки і влади.
Перетворення звичаїв в юридичні норми вимагало їхнього офіційного признання, санкціонування державною владою, що мало особливе значення на українських землях, де міцно трималися за старину. Найбільш поширеними шляхами затвердження місцевих звичаїв і, таким чином, визнання їх юридичними нормами була мовчазна згода влади або їхнє офіційне визнання. Характерним прикладом цього служить історія копних судів, які розглядали всі справи тільки на основі місцевих звичаїв. Спочатку такі суди діяли, виходячи із змісту обласних привілеїв (“старини не рухати”), а в XVI ст. були санкціоновані державою.
Норми звичаєвого права, які склались в Україні, були настільки авторитетні, що не могло бути й мови про їхню ліквідацію. Відповідно до статутів і магдебурзького права вони були обов’язковими для застосування судами.
Особливе значення для українського законодавства мало формування звичаєвого права в житті тих українців, які тікали від гнобителів і називали себе козаками. Склалось навіть поняття — “козацьке право” як сукупність правових звичаїв, що пізніше діяли в Запорізькій Січі, де вони стали офіційними джерелами права.
З часом якості важливих джерел права в Литовське-Руській державі набувають міжнародні договори, різноманітні князівські грамоти, привілеї великих князів, королів польських та постанови польсько-литовських сеймів.
1. Насамперед це договори Литовсько-Руської держави з Пруським і Лівонським орденами, з Новгородською та Псковською республіками, з Московським князівством. Але головну роль у долі українських земель стали відігравати договори з Польщею. Кревський акт 1385 року заснував персональну унію Литовського князівства з Польщею; Віденська угода 1401 року — союз взаємної охорони та безпеки; Городельська угода 1413 року — персональну унію, нарешті, Люблінська унія 1569 року — реальну єдність двох держав.
У цих актах ми знаходимо, перш за все, норми конституційного та адміністративного права.
2. Привілеї та грамоти належать до найважливіших пам’ятоклитовсько-руського права. Вони діляться на земські, обласні та міські.
Земські привілеї встановлювали норми права для всієї Литовсько-Руської держави.
Так, земський привілей 1387 року було видано за нагодою Кревської унії на введення в Литовсько-Руській державі адміністративних установ, подібних до польських. У ньому йшла мова про призначення воєводських та повітових суддів. Віленський привілей 1457 року визначав становище іноземців у Литві. Земський привілей 1492 року обмежив королівську владу посиленням прав магнатів.
Поряд з земськими привілеями з XV ст. видаються привілеї окремим воєводствам і повітам. Вони отримують назву “обласні привілеї”.
Як вже підкреслювалось, такі привілеї передбачали автономію українських земель, що входили до складу Литовського князівства. Прикладами цього можуть бути обласні привілеї Київській землі— 1494, 1507, 1529 років і Волинській землі — 1501, 1509 років. Ці привілеї забезпечували “добровільні християнські права”, що базувались на староруському праві, тобто розвивали і конкретизували головні положення Руської правди.
До міських привілеїв належали грамоти, які наділяли міста магдебурзьким правом. Прикладами можуть бути привілеї на право самоврядування Луцьку (1432), Житомиру (1444) тощо.
Велике значення в правовій системі Литовське-Руської держави мали збірники законодавства.
Першим таким збірником був Судебник Казимира IV 1468року. Він був невеликим за обсягом, мав всього 25 статей. Його джерелами були Руська правда, привілеї, звичаєве право. В основному тут регламентувались процесуальні відносини, але були й норми матеріального цивільного та кримінального права.
За Судебником Казимира суб’єктом злочину могла бути не лише вільна людина, але й холоп. За першу крадіжку він карався тілесним покаранням, а за другу —смертною карою (ст. 19). Відповідальність за скоєні злочини за Судебником наступала з семирічного віку.
Судебник, зокрема, карав за переховування втікачів: “А котрий буде люди виводити, а любо челядь невільну, а хватять — того на шибеницю”. В цьому, зокрема, відбивався соціальний стан тогочасного суспільства.
Найважливішою пам’яткою права Литовське-Руської держави були статути.
Протягом шістдесяти років (1529—1588) литовський уряд тричі здійснює кодифікацію права. В епоху коли видані закони століттями залишалися в силі, це було видатним явищем.
Деякі дослідники трактують статути як три послідовні редакції однієї й тієї ж пам’ятки. Але більшістю вчених було доведено, що ми маємо справу з різними пам’ятками права. На сьогодні ця точка зору є пануючою.
Статути є пам’ятками історії законодавства та культури литовського, українського і білоруського народів. Ось чому викликає протест найменування Статутів литовськими, що перекручує їх сутність і історичне походження. Відомо, що в основу Статуту 1529 року були покладені норми, напрацьовані адміністративною та судовою практикою на базі звичаєвого права України, Литви та Білорусії. Це відображене в його найменуванні: “Права писанне даньї панству Великому князьству Литовскому, Рускому, Жо-мойтскому й иньїх через наяснейшего пана Жикгимонта, з Божеє милости короля Польского, великого князя Литовского, Руского, Пруского, Жо-мойтского, Мазовецкого й иньїх”.
Статути 1566 та 1588 рр. носили назви: “Статут Великого князьства Литовського 1566 года” і “Статут Великого князьства Литовського 1588 года”. В цих найменуваннях підкреслювався загальнодержавний характер статутів і відображалась інтеграція правових норм України, Литви та Білорусії. На цій підставі статути слід називати повним найменуванням з відповідним порядковим номером, як то: “Статут Великого князівства Литовського”, та тільки не “Литовський статут”, бо таке найменування спотворює дійсне розуміння історії.
У Великому князівстві Литовському кодифікаційні тенденції проявились у 1501 році, коли у Волинському привілеї великий князь Олександр декларував, що він буде діяти “пока права Статута в отчизне нашей вставим”. Справжня кодифікація права в князівстві розпочалася в 1514 році. Проект Статуту був поданий сейму в 1522 році, остаточний текст його було затверджено на віленському сеймі лише в 1529 році. Статут було прийнято як закон, який мав однакову силу для всіх жителів Литовське- Руської держави незалежно від їхнього стану. Джерелами Статуту були: звичаєве право, великокнязівські привілеї та норми Руської правди, а також римське канонічне право.
У Статуті 1529 року було 13 розділів, які нараховували 282 статті. В перших трьох розділах були зібрані, в основному, норми конституційного права та приниипіальні положення інших галузей права, в четвертому та п’ятому — шлюбно-сімейне та спадкове, в шостому — процесуальне, в сьомому _ кримінальне, у восьмому — земельне, в дев’ятому — лісне та мисливське, в десятому — цивільне, в одинадцятому, дванадцятому та тринадцятому — кримінальне та процесуальне право.
У Статуті були юридичне закріплені основи суспільного та державного ладу, правове становище населення, порядок утворення, склад та повноваження деяких органів державного управління.
Така повнота систематизації правових норм різних галузей права дає підстави називати Статут 1529 року зводом законів на основі кодифікації місцевого права, викладеному на мові староруській, зрозумілій для більшості населення Литовсько-Руськоїдержави.
У 30-40-х роках XVI ст. у Великому князівстві Литовському відбулись значні соціально-політичні зміни. Зміцнилось правове становище шляхетства в його боротьбі з магнатами. Значну частину шляхти не задовольняв Статут 1529 року. Найбільш настирною у вимогах прийняти новий статут була волинська шляхта. На Віленському сеймі 1551 року Сигізмунд II зобов’язався “с порадою панов-рад своих” створити для виправлення діючого Статуту комісію з п’яти католиків і п’яти православних.
Статут 1566 року був правовою системою незалежної держави, зв’язаної з Польщею тільки спільним правителем. На черзі дня стояла більш тісна унія двох держав, її підтримували повітові сеймики, які бажали шляхетського судочинства за польським зразком. Висловлювалась вимога рівності всієї шляхти перед законом, що пов’язувалось з ліквідацією судових привілеїв магнатів.
Статут було затверджено сеймом у 1554 році, але він набрав чинність тільки з 1566 року. За рівнем кодифікаційної техніки статут 1566 року перевершував перший. Він закріплював соціально-економічні та політичні зміни, що відбулися у Великому князівстві Литовському з 1530 до 1565 року. Статут 1566 року підрозділявся на 14 розділів і 367 артикулів.
Якщо порівняти І та II Статути, то в останньому бачимо більш досконалу систематизацію правового матеріалу. Розділи перший, другий і третій тут регулюють норми державного права, розділ четвертий присвячено су-доустрою, розділи з п’ятого по десятий — приватному праву, нарешті, роз-діли з одинадцятого по чотирнадцятий регулюють кримінальне та проце-суальне право.
II Статут називають ще Волинським, і це, мабуть, тому, що найбільшого поширення він набув на Волині, проте дія в також у Київському та Брацлав-ському воєводствах.
Люблінська унія передбачала не лише інтеграцію державних структур, а й зближення польської та литовської систем права. Під польським впли-вом на сеймі 1569 року було прийнято постанову, що призначала депутатів для виправлення Статуту, які “Статут польський мають покласти перед собою, узгодити з ним, наскільки це можливо, литовські закони, щоб у всій нашій державі, як в єдиній Речі Посполитій, могло відправлятись єдине і негайне правосуддя”.
Але до уніфікації права не дійшло. Шляхта Великого князівства Ли-товського вперто захищала автономію своєї правової системи, в якій вона не без підстав вбачала основу політичної автономії Литви у федеративній Речі Посполитій.
Робота над III Статутом зробила можливим подальший розвиток пра-вової системи Великого князівства Литовського. В комісію, створену для доповнення Статуту, король призначив двох радних панів (одного — єпископа, другого — світського, “секретаря нашого — доктора Августина” (віденський війт, доктор права Віттенберзького університету Августин Ро-тундус. — П. М.) і дев’ять представників шляхти (по одному від воєводства). Серед них були католики і православні.
При розробці III Статуту головну роль відіграли депутати воєводства. Це свідчило про зміну в співвідношенні політичних сил на користь шляхетства. Проект Статуту обговорювався на повітових сеймиках шляхти та на генеральних литовських з’їздах в 1582 і 1584 рр. Редакційні роботи були зосереджені в канцелярії Великого князівства. Звідси та провідна роль, яку відігравали в роки підготовки Статуту канцлери та підканцлери: Микола Радзивілл, Остафій Воловин і Лев Сапега.
III Статут був затверджений у відповідності з процедурами того часу спеціальним актом короля Польщі і Великого князівства Литовського 28 січня 1588 року. В листопаді 1588 року він був надрукований і набрав чинності.
У вступі до III Статуту, написаного Левом Сапегою, підкреслювалося, що метою правової держави є охорона прав і свобод громадян.
III Статут, як і два попередні, було підготовлено староруською мовою. Підканцлер Лев Сапега вирішив видати Статут на мові рукописного оригіналу, підкреслюючи при цьому, що “не обчим яким язиком, але своїм власним права списаниє маєм”.
Правова система за Статутом 1588 року — це вдалий синтез принципів станового ладу і нових правових понять, спрямованих у майбутнє. Найкращим доказом того, що цей синтез був вдалим і відповідав вимогам епохи, є те, що два з половиною століття Статут являв собою взірець для законодавців і задовольняв судову практику на литовських, українських та білоруських землях. Слід також підкреслити, що III Статут діяв на всіх українських землях, які входили до складу Речі Посполитої.
Статут 1588 року складався з 14 розділів, які нараховували 488 статей.
Розглянемо головні положення статутів за галузями права, хоча такого підрозділу в Статутах не було. Це сталось пізніше, з виникненням буржуазного права. Право кожного періоду відповідає в основному економічним, політичним та соціальним відносинам, які його породили. Основу правової системи даного періоду складав поділ права на публічне та приватне. Кримінальні норми зливались як з публічним, так і з приватним правом. Майнові відносини розглядались як відносини людей з речами. Порушення приватного права породжувало обов’язки, виникнення, дія та припинення яких регулювали зобов’язувальним правом. Наприклад, головщи-на, як штраф за вбитого, була одним із видів зобов’язань. Тільки визначивши співвідношення публічного, приватного і зобов’язувального права та межу їхньої дії, право даного періоду можна умовно розділити за галузевим принципом.
Конституційне право. Всі три Статути містять у собі норми конституційного права. Але, як це не парадоксально, найбільш прогресивний характер вони мають у Статуті 1529 року. Розділи та параграфи І Статуту, які відносяться до конституційного права, пріоритетні в порівнянні з законодавчими актами інших держав того часу. В них визначені права та обов’язки громадян, їхнє відношення до уряду, компетенція останнього. Такі правові норми, як покарання за наклеп, відмова від заочного звинувачення базуються на гуманізмі епохи Відродження. В І Статуті яскраво відображені ідеї правової держави. В ньому не визначені відносини між Церквою та державою, немає поняття образи релігії чи Церкви. В ІII Статуті жителі міст позбавлялись громадянських та політичних прав. Значно звузились функції уряду. Але в цілому зміст III Статуту свідчить, що від ідеї правової держави відмовлятись ніхто не збирався.
Підканцлер Лев Сапега у вступі до III Статуту підкреслив ідею правової держави, метою якої є охорона прав та свобод громадян. У цьому Статуті керівник держави сам підкоряється праву.
Цивільне право. В Статутах досить детальній регламентації підлягає інститут приватної власності. Громадське землеволодіння на час дії III Статуту було майже ліквідоване. Власниками землі могли бути лише “вільні люди шляхетського стану”. Землі шляхти поділялись на родові та вислуги. Родові землі переходили в спадщину тільки за законом. У випадку продажу такої землі родичі користувалися переважним правом її купівлі. Вислуги — землі, які з часом прирівнювали до інших видів земельної власності, і їхні власники отримували право вільного розпорядження ними. Статути передбачали недоторканість права власності. Шляхетська власність, зокрема, не могла бути конфіскована без рішення суду.
Значний розвиток отримало зобов’язувальне право. В ньому детально регламентуваїись права і обов’язки за договорами купівлі-продажу, обміну, застави, покладу, найму майна тощо.
У праві застави були свої особливості, які виражались у тому, що заставлений маєток переходив у володіння та користування кредитора до повного його викупу боржником. В заставу могли передаватись землі-вислуги і навіть посади. Широке застосування та регламентацію отримав договір оренди.
Значне місце в законодавстві було виділено оформленню договорів. Так, договір купівлі-продажу маєтків оформлявся тільки в письмовому вигляді в присутності свідків шляхетської належності з обов’язковою реєстрацією в судах.
Спадкове право. Статути знали спадкування за законом і за заповітом. За законом спочатку спадкували діти, потім онуки і правнуки. При відсутності таких спадкове майно переходило до бокових родичів (братів, сестер тощо).
Міщани міст, що не мали права на самоврядування, могли передавати за заповітом тільки одну третину майна, дві третини переходили до дітей, а при відсутності дітей — у власність власника міста.
Шлюбні та сімейні відносини регулювались нормами, які складались ще в Київській Русі і були перенесені в Статути. Заслуговує на увагу підвищення шлюбного віку за статутом 1566 року. Для жінок він становив 15 років, для чоловіків — 18. Згодом III Статут знову понизив шлюбний вік жінки до 13 років. Шлюбу передувала змова батьків сторін. Норми права передбачали згоду вступаючих в шлюб, внесення дружиною приданого та запис вена на користь дружини з боку чоловіка. Веном називалась частина майна, яку виділяв чоловік своїй майбутній дружині. Вст. 1 розд. IV Статуту 1529 року сказано, що сума вена повинна бути подвійною у відношенні до приданого, але не перевищувати 1/3 вартості майна чоловіка. По смерті чоловіка вено ставало власністю дружини.
Розмір і порядок видачі приданого були передбачені ст. 7 і 9 розд. IV того ж Статуту. В придане входило як рухоме, так і нерухоме майно. У випадку вини дружини в розірванні шлюбу, вона позбавлялась приданого і вена. Якщо шлюб признавався недійсним, то придане залишалось у дружини, а чоловікові поверталось вено. Як і в попередній період, дружина відповідала за борги чоловіка. Батьки зберегли за собою право покарання дітей і не відповідали перед судом за їхнніми скаргами.
Кримінальне право. Під впливом соціально-економічного розвитку змінилося поняття злочину. Замість “обіди” під злочином стали розуміти шкоду або злочинство, нанесене власнику чи громаді. Поняття злочину все більше змішується в сферу порушення правової норми. Злочин став зватись “виступом”, а злочинець — “виступцем”. Суб’єктом злочину визнавалась вільна або напіввільна людина, яка досягла 14 років за II Статутом і 16 років за III Статутом. Не завжди притягувались до відповідальності душевнохворі. Необхідна оборона або стан крайньої необхідності визнавались обставинами, які звільняли від покарання. З суб’єктивної сторони розрізняли навмисні й ненавмисні злочини. Злочини ділились також на закінчені і незакінчені, здійснені особисто і при співучасті. Співучасть у Статутах визначалась досить детально.
Норми кримінально-правового характеру передбачали складну систему злочинів, яка поділялась на шість головних видів.
Злочини проти релігії включали богохульство, відступництво, підбурювання до переходу в нехристиянську віру тощо.
До політичних злочинів були віднесені: втеча до ворога, бунт, зносини з противником, здача йому замку.
Державні злочини поділялись на злочини по службі і проти порядку управління. До останніх відносились: хабарництво, підробка документів, самочинне карбування монети тошо.
Злочинами проти особи були визнані: вбивство, тілесні пошкодження, образа.
Майнові злочини: крадіжка, незаконне користування чужим майном, пошкодження та знищення чужого майна, підпал, знищення межових знаків з метою оволодіння чужою землею, нанесення шкоди чужому майну.
Злочини проти моралі та сім’ї: двожонство, викрадення чужої дитини, образа дітьми батьків, зґвалтування тощо.
Загострення міжстанових відносин відобразились на меті та видах покарання.
Головна мета покарання — залякування. До мети покарання відносилась також ізоляція злочинця, відшкодування збитків, використання злочинців як робочої сили.
Найбільш тяжким покаранням була смертна кара. За І Статутом вона передбачалась у 20 випадках. За II — у 60, за III — у 100. Смертна кара поділялась на кваліфіковану та просту. До кваліфікованих видів відносились: спалення, посадження на палю, закопування живим в землю тощо. Проста смертна кара здійснювалась відрубанням голови або через повішення.
Болісні покарання застосовувались, головним чином, проти селян. Це биття кнутом, палкою тощо.
В Статутах ми бачимо складну систему майнових покарань. Головним з них була вина грошова, що складалась із “накладу”, який поступав у скарбницю держави, “шкоди” — винагороди за вчинену шкоду потерпшому, “го-ловщини”, яку отримували родичі вбитого. Якщо злочин здійснювався насильницьким шляхом, то розмір покарання збільшувався.
Покарання у вигляді позбавлення прав і честі називалось “виволанням” і застосовувалось тільки до шляхти. Засуджені до такого покарання позбавлялись всіх прав та привілеїв і виганялись тимчасово або назавжди за межі держави. Таке покарання супроводжувалось конфіскацією майна та іншими видами додаткових покарань. До менш тяжких покарань належало вигнання з міста.
Застосовувалось і тюремне покарання на термін від шести тижнів до одного року. Розрізнялось надземне і підземне ув’язнення.-За власне утримання в тюрмі злочинець сплачував мито. За дрібні злочини суд застосовував догану або зауваження.
Для системи покарань характерною була їхня невизначеність. Як правило, Статути вказували вид покарання, а не його розмір.
За законодавством, ніхто ні за кого не повинен був нести покарання, тільки кожний за себе.