1.Поняття та предмет екологічного права.
Назва даної галузі права як “екологічне право” має початок з 80 –х років минулого століття. Тоді у Віснику Московського університету було організовано так званий “круглий стіл”, який присвятили виробленню концепції екологічного права, де чимало науковців підтримали саме таку назву цієї галузі права. І навчальної дисципліни. І хоча особливих аргументів на користь цієї назви не було висловлено, природноресурсове та природоохоронне право було перейменовані на екологічне право.
Науковці вважають, що назва “екологічне право” навряд чи може вважатися достатньо коректною.1 У перекладі з грецької слово “екологія” означає “вчення про середовище”. Застосувавши цей термін до назви галузі права, матимемо – право науки про середовище. Така назва не може вважатися прийнятною, адже об’єктом регулювання не може виступати система знань про взаємодію суспільства й природи, ним може бути саме довкілля.
Проблема назви “екологічне право” неодноразово порушувалась у наукових юридичних колах і при цьому робились спроби привести її у відповідність у тому числі до існуючої міжнародної практики, яка склалася у країнах з розвиненою демократією для регулювання відносин у сфері охорони довкілля. Однак ці спроби завершувались невдало.
Якщо вдатися до спроб дослівного перекладу назви даної галузі права в англомовних країнах, у Франції й Німеччині з англійської, французької чи німецької мов, то українською мовою звучатиме як – право довкілля. І до речі, саме цим терміном користується законодавець, проголошуючи у ст. 50 Конституції України право кожного на безпечне для життя і здоров’я довкілля.
Великий тлумачний словник сучасної української мови подає слово “довкілля” як навколишнє середовище, оточення, в якому існує жива істота, організм.2 Саме довкілля, а не природа постає інтегрованим об’єктом правового регулювання суспільних відносин на сучасному етапі як у вітчизняному, так і в міжнародному праві. І хоч у нвічальних планах та програмах вона все ще має назву екологічне право, проте є надія, що з часом в Україні студенти вивчатимуть не екологічне право, а право довкілля як це відбувається в багатьох зарубіжних державах.
Як і будь-яка інша галузь вітчизняного права екологічне право має своїм предметом регулювання певне коло суспільних відносин.
Якщо звернутися до ст. 1 ЗУ “Про охорону навколишнього природного середовища”, існує перелік суспільних відносин, які можна розглядати як предмет правового регулювання цієї галузі права. Ця норма передбачає, що завданням законодавства про охорону навколишнього природного середовища є регулювання відносин у галузі охорони, використання і відтворення природних ресурсів, забезпечення екологічної безпеки, запобігання і ліквідації негативного впливу господарської та іншої діяльності на навколишнє природне середовище, збереження природних ресурсів, генетичного фонду живої природи, ландшафтів та інших природних комплексів, унікальних територій та природних об’єктів, пов’язаних з історико-культурною спадщиною.3
У такому громіздкому переліку суспільних відносин, що є предметом екологічного права, яскраво виділяються чотири групи відносин, які найбільш повно характеризують цю галузь права:
1.Відносини, спрямовані на охорону довкілля. Ці відносини є основою галузевого предмета, є визначальними для решти відносин, що регулюються нормами екологічного права.
Охорона навколишнього природного середовища є одним із головних обов’язків соціально орієнтованої держави. В умовах науково-технічного прогресу та пов’язаних із ним глобального потепління клімату, розвитком урбанізації, збільшенням числа природних катаклізмів на перший план виступають суспільні інтереси, що виражають прагнення до збереження належного стану довкілля як середовища існування усього живого. Людство вже не ставить своїм завданням взяти від природи якомога більше, а навпаки – усю свою свідому діяльність спрямовує саме на охорону навколишнього природного середовища в інтересах нинішнього та майбутніх поколінь. Держава тут відіграє не останню роль, встановлюючи відповідні правила охорони довкілля, аж до застосування заходів відповідальності до осіб, які порушують законодавство про охорону навколишнього природного середовища.
2.Друга група відносин стосується раціонального використання природних ресурсів. Здавна людина звикла брати від природи усе, необхідне їй для існування, не вдаючись особливо до проблеми зменшення природних ресурсів, знищення рослинного, тваринного світу тощо. І лише на відповідному етапі суспільного розвитку, коли стало зрозумілим, що таке споживацьке використання природних ресурсів може призвести до екологічної катастрофи, відносини у цій сфері стали об’єктом посиленої правової опіки. Законодавчими актами було обмежено використання більшості природних ресурсів, а решту – взагалі заборонили до використання. Цим відносини у цій сфері набули раціонального (від латинського - розумного) характеру. Вони були спрямовані на найефективніше використання наявних природних ресурсів: земельних, водних, лісових, надрових (гірничих), тваринного світу та атмосферного повітря.
В юридичній літературі цю групу відносин називають іноді природноресурсовими відносинами.
3.Третю групу в структурі предмета цієї галузі права становлять відносини, що пов’язані із забезпеченням проголошеного Конституцією України (ст. 50) права громадян на безпечне для життя і здоров’я довкілля. В юридичній літературі їх називають відносинами щодо забезпечення екологічної безпеки. Суть цих відносин полягає в тому, що держава як соціальний гарант зобов’язується створити максимально сприятливі умови для запобігання будь-яким обставинам негативного характеру, що можуть загрожувати життю і здоров’ю людей та погіршувати стан довкілля.
Однак немає єдиної думки щодо виділення в структурі предмета цієї галузі права групи відносин щодо забезпечення екологічної безпеки. Російський учений Бринчук М. М. наголошує, що виділяти такі відносини немає потреби, оскільки вони охоплюються попередніми відносинами з охорони навколишнього середовища та раціонального використання природних ресурсів.4
4.Закон передбачає відносини щодо збереження природних ресурсів, генетичного фонду живої природи, ландшафтів та інших природних комплексів, унікальних територій та природних об’єктів, пов’язаних з історико-культурною спадщиною. Цю групу відносин у навчальній та науковій літературі називають відносинами у сфері формування, збереження та раціонального використання екомережі.
Таку назву вони отримали після ухвалення у 2000 р. ЗУ “Про загальнодержавну програму формування національної екологічної мережі на 2000-2015 роки”.5 У 2004р. було ухвалено також спеціальний ЗУ “Про екологічну мережу України”6.
Екологічна мережа – територіальна система, яка утворюється з метою поліпшення умов для формування та відновлення довкілля, підвищення природно-ресурсного потенціалу території України, збереження ландшафтного та біорізноманіття, місць оселення та зростання цінних видів тваринного та рослинного світу, генетичного фонду, шляхів міграції тварин через поєднання територій та об’єктів природно-заповідного фонду, а також інших територій, які мають особливу цінність для охорони навколишнього природного середовища і відповідно до законів та міжнародних зобов’язань України підлягають особливій охороні.
Усі зазначені відносини у сукупності формують екологічні відносини, які є предметом регулювання норм екологічного права.
Отже, предметом екологічного права є екологічні відносини, які існують у сфері взаємодії суспільства й природи, та спрямовані на охорону довкілля, раціональне використання природних ресурсів, забезпечення екологічної безпеки та формування й збереження екомережі.
Викладене дозволяє зробити висновок, що екологічне право являє собою систему правових норм, що регулюють екологічні відносини, які виникають між суб’єктами з приводу забезпечення екологічної безпеки, приналежності, використання, відтворення (відновлення) природних об’єктів та комплексів, охорони, а в певних випадках захисту людини, навколишнього природного середовища від шкідливого впливу з метою попередження, запобігання, усунення його негативних наслідків, й задоволення екологічних та інших інтересів відповідних суб’єктів і підтримання сталого екологічного розвитку, екологічної рівноваги в країні та окремих її регіонах.