2. Структура методології

56. * * *

1.31. ПОНЯТТЯ МЕТОДОЛОГІЇ

Будь-яка наука, у тому числі і юридична має свою «методологію». Методологія, словосполучення яке походить від грецьких слів methodos (метод) та logos (вчення), у буквальному своєму значенні означає вчення про метод. Упродовж багатьох століть поняття «методологія» зазнало трансформації, що зумовило різні підходи до тлумачення його змісту. Сучасне наукознавство теж не є винятком з цього правила.

Одні автори сьогодні методологію розуміють як його її філософську, світоглядну сторону. Другі ототожнюють методологію з діалектикою, історичним матеріалізмом, загальнотеоретичними проблемами будь-якої науки. Треті вважають, що методологія – це самостійна галузь наукового знання, котра виходить за межі філософського аналізу і являє собою вчення, науку про метод і методики. Четверті заперечують за методологією статус самостійної науки, розглядаючи її як систему принципів, методів та логічних прийомів наукового пізнання ⁴.

У визначенні найбільш прийнятного підходу до розуміння зазначеного явища своєрідною відправною точкою вважаємо поняття методології, вироблене філософією. Представники цієї теоретико-світоглядної науки, яка за своїм змістом є ядром системи загальних методів пізнання буття, методологію розуміють як сукупність підходів, способів, методів, прийомів та процедур, що застосовуються в процесі наукового пізнання й практичної діяльності для досягнення наперед визначеної мети ⁵.

Погоджуючись у цілому з таким підходом, водночас вважаємо досить суттєвим уточнення відомого російського методолога Д. Керимова, котрий підкреслює, що вона не є «сукупністю», простим поєднанням теоретико-світоглядних концепцій, принципів, методів та засобів пізнання, вироблених окремими галузями науки, а є явищем інтегральним, «зводом законів» наукового пізнання, який «об’єднує низку компонентів: світорозуміння й фундаментальні загальнотеоретичні концепції, загальні філософські закони й категорії, загально- й конкретнонаукові методи» ⁶.

Якщо узагальнити словосполучення «підходи, способи, методи, прийоми та процедури» одним терміном «засоби» (пізнавальні) та врахувати зазначене Д. Керімовим, то методологію загалом можна визначити як багаторівневу, інтегральну систему теоретико-світоглядних та інструментальних пізнавальних способів, за допомогою яких вирішуються певне наукове завдання.

Наведені вище дефініції дають саме загальне уявлення про зміст методології. Більш предметно розкрити зміст поняття можна через його внутрішню будову (структуру). В структурному плані методологія складається з двох пізнавальних блоків (рівнів): філософського (світоглядного) та інструментального, які також мають свою структуру.

2. Структура методології

1.3.12.1. Філософський (світоглядний) блок (рівень) методологічних знань

Філософський (світоглядний) блок (рівень) пізнавальних способів складається з таких компонентів:

1. Домінуючий світогляд – цілісна сукупність панівних уявлень про світ, роль у ньому людини, а також похідних від них переконань, настанов, ідеалів, принципів, ціннісних орієнтацій пізнавальної й практичної діяльності людей, їх життєдіяльності в цілому⁷.

Світогляд є однією із суспільно вироблених форм відображення дійсності в свідомості людини. Його особливістю є те, що дійсність у ньому відображається опосередковано – через її значення для людини. В світогляді людина «теоретично» ставить предметний світ у відношення до себе, до цілей своєї життєдіяльності, сприймає і оцінює його в його «людській» значимості. Тому світогляд є відображенням світу в його відношенні до людини і водночас відображенням людини в її відношенні до «олюдненого» нею світу. Сам світ як об’єкт світоглядного відображення є не що інше, як практично (об’єктивно, предметно) і теоретично (суб’єктивно, в знаннях, у свідомості) освоєна, «олюднена» природа. У свою чергу, людина є і може бути об’єктом світоглядного відображення лише через «опредметнення» її властивостей в суспільних формах освоєння, «олюднення» природи ⁸.

Усі складові елементи світогляду опосередковуються особистим досвідом суб’єкта, здобуваючи завдяки цьому певне емоційне забарвлення і перетворюючись на певну персональну установку, що регулює практичну і пізнавальну діяльність людини, виражає її життєву позицію. Формуючись разом із людською свідомістю на основі матеріальної практики, світогляд духовно реалізує потреби й цілі практичного перетворення світу, виступаючи як його духовно-практичне освоєння, в якому подолання «чужості» світу реалізується створенням образів його іншого, належного і бажаного стану відповідно до ідеалів істини, добра і краси.

Світогляд формується внаслідок практичного освоєння духовної культури суспільства (науки, літератури, мистецтва), пануючих у ньому політичних, моральних, естетичних, правових, релігійних (або атеїстичних), філософських та інших поглядів, а також духовних почуттів – громадянських, моральних, естетичних тощо, на які їхнє здійснення.

Для кожної епохи розвитку людства притаманний свій домінуючий світогляд. Зокрема для найдавніших людських цивілізацій – це міфологічний світогляд. Він формувався в умовах, коли людина теоретично не виділяла себе із природи, та усвідомлювала свою спільність з іншими людьми в межах свого роду і племені. Саме тому міфологічний світогляд є формою суспільної самосвідомості людини на рівні родоплемінної свідомості. Характерною його особливістю є нерозчленованість індивідуальної і колективної самосвідомості. Індивід усвідомлював свої особисті інтереси безпосередньо через інтереси первісного колективу: все вороже колективу сприймалось як особисто вороже, зло, спричинене родові, – як зло кожному зокрема. Формою відображення цих процесів був міф. Слід зазначити, що хоча міфологічний світогляд характерний був насамперед для первісного суспільства, окремими своїми «гранями» він проявляється і в наступних епохах у тому числі і на сучасному етапі.

Для світогляду середньовіччя – притаманний релігійний (теологічний) світогляд. Одним з визначальних елементів релігійного світогляду є віра в надприродне, протиставлення природному – природним явищам, природному ходу подій тощо надприродного – сил, які не підпорядковуються природній закономірності, а за своєю доброю чи злою волею змінюють хід подій, визначають долю людини і т. ін.). Другим важливим елементом релігійного світогляду є віра у всемогутнього бога-творця, упорядника світу, від волі якого залежить зрештою доля людей і всього існуючого. Ще Л. Фоєрбах підмітив, що в уявленні про бога-творця відбите релігійне відчуження сутності самої людини. Це людина за своєю сутністю є творцем, «упорядковувачем» світу, «вищим розумом» дійсності ⁹. Це вона стала над природою і приборкує її сили. Отже, релігія є певною формою суспільної самосвідомості людства, але такою, в якій власна сутність людини трансформується в уявлення про надлюдську і тому надприродну сутність. Уявлення про бога – це перевернута і відчужена форма відображення людиною способу своєї діяльності і створених нею суспільних сил. Третім визначальним елементом релігійного світогляду є уявлення про особисте безсмертя (безсмертя душі) і віра в «спасіння» від злигоднів земного життя в «небесному царстві».

Характерною рисою нового часу і сучасності є науковий світогляд. У науковому світогляді явища об’єктивної дійсності – природи і суспільного життя – оцінюються згідно з даними наукового пізнання. Наука із самого початку свого виникнення відображала речі і явища в їх об’єктивній незалежності від суб’єктивної діяльності людини, її ідеалом є побудова такої моделі об’єкта, з якої було б усунуте все, що йде від суб’єкта, від способів його сприйняття, – адекватне зображення об’єкта, яким він є «сам по собі». Через науку здійснювалася «розперсоніфікація» природи, зведення «надприродного» до «природного».

2. Стиль наукового мислення – це притаманний для певного історичного часу (епохи, періоду, етапу) загальний тип мислення, який стійко виявляється у розвитку основних наукових напрямків цього часу та зумовлює певні стандартні уявлення в процесі пізнання.

Розвиток механіки у ХVІІ – ХVІІІ ст., наприклад, привів до механіцизму як стилю мислення, тобто жорсткої детермінації всіх явищ і процесів, в тому числі й поза її межами. Розвиток статистичної фізики, теорії ймовірностей, статистики у ХІХ ст. привів до заміни механістичного на імовірнісний стиль мислення. Успіхи в галузі біології, економічних науках, кібернетики, системотехніки призвели до розповсюдження системного стилю.

Сучасний тип наукового мислення передбачає:

– очищення наукознавства від нашарувань догматичного й апологетичного характеру, від абсолютизації сформованих на практиці тих чи інших форм суспільної організації;

– радикальне підвищення його критично-аналітичної спрямованості (конструктивно-критичний аналіз дійсності – найважливіша соціальна функція сучасної науки);

– забезпечення наукового передбачення розвитку соціальних явищ (систем), що служить важливим показником ефективності, науковості того методологічного інструментарію, який використовується;

– розширення його діапазону, тобто розгляд явищ в широкому контексті – філософському, соціологічному, психологічному тощо.

– глибоке з’ясування процесів, що відбуваються у суспільному розвитку світу, визначення шляхів розвитку суспільного явища у взаємозв’язку з економічними, соціальними, соціально-психологічними, політичними аспектами світового розвитку;

– зміну соціальної позиції ученого, що нерозривно пов’язана із науковим дослідженням, із чітким логічним аналізом досліджуваних фактів, із послідовністю практичної перевірки результатів, його соціальною відповідальністю тощо¹⁰.

3. Наукова парадигма – (від грецьк. παράδειγμα – зразок, модель)  – система теоретичних, методологічних та аксіологічних установок, які взяті науковим співтовариством за зразок розв’язування наукових задач.

Термін «парадигма» введений у філософію науки Г. Бергманом і широко розповсюджений Т. Куном, який у своїй монографії «Структура наукових революцій» визначає парадигму як сукупність провідних представників науки і методів отримання нових даних у періоди екстенсивного розвитку наукового знання. Саме він порушив питання про неможливість розуміння суті наукового знання поза історичним контекстом, про науку як соціальний інститут, в якому діють спілки вчених-професіоналів і наукові організації. Головним об’єднуючим началом наукового співтовариства, на думку Т. Куна, є єдиний стиль мислення, погоджений з визначними фундаментальними теоріями і методами дослідження. Ці фактори, що об’єднують учених, і є парадигма. Саме вони протягом певного часу (епохи) дають науковій спілці модель розв’язання проблем. З цих моделей виникають певні традиції того чи іншого напряму в дослідженні. Парадигми виконують як пізнавальну, так і нормативну функції: вони є джерелом методів, проблемних ситуацій і стандартів розв’язання проблем.

Використовуючи поняття парадигми, можна виділити три основних періоди розвитку наукового знання:

по-перше, це переважно особистісно-світоглядна орієнтація науки (основною метою наукової діяльності в цей період було формування загального уявлення про світ і місце людини в ньому);

по-друге, переважно технологічна, матеріально-виробнича орієнтація науки (основною метою наукової діяльності в цей період промислової революції став розвиток техніки як «певної сили знання», як фактора виробничого процесу);

по-третє, орієнтація на розвиток інтелектуального творчого потенціалу особистості (основною метою наукової діяльності в цей період науково-технічної революції стає людина як провідний фактор матеріального і духовного виробництва).

Отже, парадигма розглядається як комплексна й суттєва характеристика тієї чи іншої наукової дисципліни в певну історичну епоху. Така характеристика, як правило, пов’язана з існуванням певних домінуючих наукових теорій, шкіл, напрямків досліджень тощо, які успішно вирішують експериментальні і теоретичні наукові проблеми, формулюють їх у межах цієї наукової традиції¹¹.

4. Наукові принципи – вихідні і найбільш загальні світоглядні положення, які спрямовують суб’єкта пізнання на отримання істинних знань.

Отже, теоретико-світоглядний рівень методологічних знань – це своєрідна, «готова» для певного етапу розвитку суспільства й науки, система пізнавальних способів, світоглядні компоненти якої використовуються тим чи іншим суб’єктом пізнання для вироблення стратегії (точніше ідеології) свого дослідження. Але тут має місце й зворотній зв’язок, оскільки будь-який суб’єкт пізнання може внести певні корективи в зміст зазначеного рівня методології. Якщо для зміни домінуючого світогляду або ж стилю наукового мислення потрібні творчі зусилля великих «колективів» науковців, то на наукову парадигму може здійснити свій вплив наприклад певна наукова школа або ж конкретний дослідник, що досягнув видатних наукових результатів, здійснивши «переворот» в науці.