5. Цивільні процесуальні норми у міжнародних договорах за участю України

Міжнародні договори є зовнішньою формою права, яка може містити цивільні процесуальні норми. Сьогодні питання про значення таких міжнародних договорів та їх зміст є особливо актуальним. Ця актуальність зумовлюється, по-перше, інтеграцією держав у правовій, економічній та інших сферах відносин. Другою причиною є трансформація СРСР, Чехословаччини, Югославії, інших держав та утворення незалежних держав, внаслідок чого приватноправові відносини суб'єктів цих утворень втратили внутрішньо-національний характер і стали міжнародними. Тому збільшилася кількість судових спорів з «іноземним елементом». Для цих правовідносин характерним є особливе регулювання. Воно виявляється у тому, що право, яке необхідно застосувати до правовідносин, визначається колізійною нормою; підсудність спорів залежить від застосування правил міжнародної підсудності; визнання та виконання іноземних судових рішень пов'язують з певними умовами, наприклад із застереженням національного законодавства про дотримання публічного порядку та наявністю міждержавного договору про взаємне визнання та виконання судових рішень.

Специфіка судочинства у справах з «іноземним елементом», полягає у необхідності подолати обмеження діяльності суду щодо території однієї держави і «вийти» за її межі. Це дозволяють зробити уніфіковані правила міжнародних договорів, спрямовані на усунення розбіжностей між матеріально-правовими нормами та колізійними прив'язками, що є у законодавстві різних держав.

Організаційний механізм договірно-правового співробітництва держав виявляється у прямій міждержавній уніфікації норм права.

Тобто у міжнародних угодах зацікавленими державами або за їх ініціативою встановлюються завершені правові норми, готові без конкретизації до застосування у системі внутрішнього права.

Міжнародні договори, які мають цивільні процесуальні норми, залежно від предмета їх правового регулювання, можна поділити на такі групи. По-перше, це договори, що містять певні принципові положення, наприклад Угода про принципи зближення господарського законодавства держав - учасниць Співдружності від 9 жовтня 1992 р. (Бішкек), яка передбачає порядок розгляду господарських спорів. По-друге, це договори, що охоплюють значний комплекс питань, пов'язаних з правовою допомогою з усіх категорій справ (цивільних, сімейних, кримінальних) (двосторонні чи багатосторонні договори про надання правової допомоги). По-третє, договори, присвячені окремим видам правової допомоги. Наприклад, Конвенція про збирання за кордоном доказів у цивільних та торгових справах 1968 p.; Конвенція про визнання та виконання рішень стосовно зобов'язань про утримання 1973 p., Угода держав СНД про порядок вирішення спорів, пов'язаних із здійсненням господарської діяльності 1992 p.; угоди, пов'язані з виконанням судових доручень з Францією (1936), Австрією (1970). По-четверте, договори, основним предметом регулювання яких є питання, що не пов'язані з цивільним процесом, проте вони містять окремі процесуальні норми. Такі норми є у консульських угодах, торгових договорах тощо. Наприклад, в Угоді про співробітництво у сфері інвестиційної діяльності від 24 грудня 1993 p., укладеній державами - учасницями СНД, вказано правила визначення компетенції установ держав по розгляду інвестиційних спорів (ст. 7).

Оскільки норми міжнародних договорів є уніфікованими, це полегшує процесуальне провадження. Наприклад, міжнародні двосторонні договори про правову допомогу регулюють: отримання доказів з-за кордону; проведення експертизи за кордоном; встановлення місця проживання особи, місця її роботи, розмір отриманого нею за кордоном прибутку; визнання іноземних судових рішень та інше. Укладення таких договорів притаманне державам Східної Європи. У 50-60-ті та 70-80-ті роки. Радянський Союз уклав майже два десятки таких договорів (наприклад, з Албанією, Тунісом, Фінляндією). їх вважають договорами першого та другого поколінь. Україна стала правонаступницею цих договорів відповідно до ст. 12 Угоди про створення СНД, ст. 34 Віденської конвенції про правонаступництво держав стосовно договорів від 23 серпня 1978 p., а також статей 3, 7 Закону України «Про правонаступництво України» від 12 вересня 1991 р.

Ставши суверенною державою, Україна утворює власну договірно-правову базу з питань взаємної правової допомоги у цивільних та/чи сімейних і кримінальних справах. Порядок дії договорів на території України визначає, зокрема, Закон «Про міжнародні договори України». Як уже зазначалося, це договори підписані з: Китаєм 1992 p., Польщею 1993 p., Литвою 1993 р, Молдовою 1993 p., Грузією 1995 p., Латвією 1995 p., Естонією 1995 p., Монголією 1994 p., Узбекистаном 1998 p., В'єтнамом 2000 p., Македонією 2000 p., Туреччиною 2000 p., Угорщиною 2001 p., Чехією 2001 p., Грецією 2002 p., Мінська конвенція 1993 р. стала результатом багатосторонньої регіональної уніфікації.

Договори так званих першого та другого поколінь оновлюються систематично. Наприклад, договори про правову допомогу, укладені Україною з Монголією (1995 p.), Угорщиною (2001 p.), Чехією (2001 p.), Грецією (2002 p.), Румунією (2002 p.), Корейською НДР (2003 p.), Болгарією (2004 р.) замінили аналогічні договори, укладені свого часу Радянським Союзом з цими державами.

Норми зазначених договорів, а також тих, правонаступницею яких стала Україна, регулюють: правовий захист громадян договірних держав; порядок надання установами юстиції взаємної правової допомоги шляхом виконання окремих доручень; надання інформації з правових питань. Договори мають колізійні норми, спрямовані на визначення компетенції установ юстиції з цивільних і сімейних справ, норми про визнання і виконання судових рішень і прирівняних до них актів, а також правила про дійсність документів, складених за кордоном.

У всіх договорах про правову допомогу передбачено принцип надання громадянам договірних держав національного режиму у здійсненні їхніх прав та обов'язків. Цей принцип поширюється, зокрема, на забезпечення вільного доступу в суди іноземної договірної держави. Право вільного звернення до суду іншої держави конкретизується у спеціальних нормах, які проголошують звільнення громадян договірних держав від забезпечення судових витрат і від сплати судових витрат на тих же підставах і в тому ж обсязі, що й власними громадянами договірної держави (наприклад, ст. 16 Договору між Україною і Естонською Республікою про правову допомогу та правові відносини у цивільних і кримінальних справах 1995 p.; статті 15, 18 Договору між Україною та Корейською НДР про правову допомогу в цивільних та кримінальних справах 2003 p.; статті 15, 18 Договору між Україною та Корейською НДР про правову допомогу в цивільних та кримінальних справах 2003 p.; ст. 2 Мінської конвенції 1993 p.).

Договори декларують принцип застосування законодавства держави суду щодо процесуального провадження, допускаючи винятки з нього (ч. 1 ст. 8 Договору між Україною і Литовською Республікою про правову допомогу та правовідносини у цивільних, сімейних і кримінальних справах 1993 p.; ч. 1 ст. 7 Договору між Україною і Республікою Польща про правову допомогу та правовідносини у цивільних і кримінальних справах 1993 p.; ч. 1 ст. 9 Угоди між Україною та Грецькою Республікою про правову допомогу в цивільних справах 2002 p.; ч. 1 ст. 8 Мінської конвенції 1993 р. та ін.). Договори спеціально обумовлюють обсяг судових витрат, встановлюючи зокрема: судові та нотаріальні мита (ст. 2 Мінської конвенції 1993 p.).

З іншого боку, слід зважати на те, що забезпечення іноземцями судових витрат передбачено законодавством деяких держав, наприклад ст. 1119 ЦПК Польщі. Відповідно до неї позивач-іноземець зобов'язаний внести на вимогу відповідача заставу для забезпечення сплати судових витрат. Однак громадяни держав, які проживають або перебувають на території будь-якої з договірних держав, звільнені від цього обов'язку нормами договору про правову допомогу, як, наприклад, відповідно до ст. 43 Договору між Україною і Республікою Польща про правову допомогу та правові відносини у цивільних і кримінальних справах 1993 р.

Інтереси відповідача захищаються у договорах іншим способом: у них може бути встановлено норму про взаємне виконання рішень у частині стягнення судових витрат зі сторони, яка була звільнена від таких витрат на підставі міжнародного договору чи взаємності, і щодо якої судове рішення набрало законної сили (наприклад, ст. 53 Договору між Україною і Республікою Польща про правову допомогу та правові відносини у цивільних і кримінальних справах 1993 р. Внутрішнє законодавство деяких держав звільняє іноземців від сплати судових витрат тільки на підставі міжнародної угоди або за умови взаємності (наприклад, § 85 ЦПК Угорщини), або ж тіль­ки за наявності взаємності (ст. 1129 § 1 ЦПК Польщі). Якщо умов для звільнення від витрат немає, то застосовують вимоги відповідного національного законодавства.

Сьогодні деякі питання надання правової допомоги із вказаними та іншими державами часто вирішуються з допомогою норм міжнародних багатосторонніх договорів, про які йтиметься далі.

У зв'язку з тим, що набула чинності Декларація про наміри щодо співробітництва в рамках реформи юстиції України та у сфері надання правової допомоги у цивільних та кримінальних справах між Міністерством юстиції України й Департаментом юстиції та поліції Швейцарської Конфедерації (від 4 серпня 1995 p.), посольством України у Швейцарії вже порушено питання щодо укладення двостороннього договору про правову допомогу. Проте Швейцарська конфедерація є прихильником укладення багатосторонніх угод. Та якщо наявних конвенцій, до яких вона приєдналася, у т. ч. європейських, буде недостатньо, Швейцарська Конфедерація може прийняти рішення про укладення двостороннього договору, зокрема з Україною.

Цивільні процесуальні норми містяться в угодах про співробітництво органів прокуратури. Наприклад, надання правової допомоги передбачено Угодою між прокуратурами України та Російської Федерації 1993 р. Інша група договорів - консульські угоди (конвенції) - регламентують, зокрема, повноваження консула щодо правового статусу громадян України; майна, яке знаходиться на території консульського округу. Переважно у цих угодах передбачено процесуальні права іноземців, правові наслідки легалізації та засвідчення документів консульською посадовою особою, компетенцію консульської посадової особи щодо допомоги громадянам акредитуючої держави, випадки застосування імунітету від юрисдикції іноземної держави. Мова йде про консульські конвенції, укладені Україною з Угорщиною 1991 p., Румунією 1992 p., Росією 1993 p., В'єтнамом 1994 p., Корейською НДР 1994 p., Молдовою 1997 p., Азербайджаном 1993 p., Болгарією 1998 p., Грузією 1998 p., Кубою 2002 р. та іншими державами. Чинними сьогодні є консульські угоди, укладені раніше, зокрема у 60-70-ті роки, наприклад, з Японією та деякими іншими державами.

Ефективною є співпраця у сфері арбітражу. Наприклад, Угода між Швейцарською арбітражною асоціацією та Міжнародним комерційним арбітражним судом при ТПП України передбачає, що ці арбітражні центри докладатимуть зусиль для розвитку у своїх державах міжнародного комерційного арбітражу та інших альтернативних засобів вирішення міжнародних комерційних спорів, періодично обмінюватимуться інформацією про своє законодавство та практику міжнародного арбітражу. Сторони домовилися про надання взаємної допомоги у веденні арбітражного процесу.