4. Практичний досвід щодо створення превентивно-орієнтованої системи соціального виховання.

А.С. Макаренко, С.Т. Щацький, В.Н. Сорока-Росинський заклали й розвинули основні принципи, методи і зміст роботи з важковиховуваними підлітками, де найважливішим фактором виховної і корекційно-реабілітаційної роботи виступає створене і організоване педагогом виховне середовище.

а) ознаки виховного дитячого колективу, які сформовані А.С. Макаренком:

– спільна діяльність, спільні цілі, що є фундаментом колективу;

– наявність перспектив розвитку, близької, середньої і дальньої, які стимулюють активність колективу і його членів;

– естетика дисципліни і дитяче самоврядування;

– почуття захищеності і радісний мажорний тон;

– спадкоємність і такі важливі форми її виявлення як ритуали, традиції, ігрові елементи;

– зв’язок з іншими дитячими і дорослими колективами;

– вихователь є центром і основним двигуном всієї системи колективних відносин;

б) С.Т. Шацький визначив основні принципи роботи підліткових клубів:

– “Могутній вплив вулиці тому такий значний, що це середовище, в якому живуть діти. Таке ж середовище, створене зусиллями дітей, повинен створювати клуб. З огляду на це, клуб повинен бути живим, гнучким, безпрограмним і особи, що працюють у клубі, повинні визначатися рухливістю орієнтировки”.

– “Дитяче життя є гра інстинктів, і тому необхідно для осіб, що керують роботою дитячого клубу, розуміти ці інстинкти, з яких складається дитяче життя”.

в) В.Н. Сорока-Росинський сформулював принципи нової педагогіки колективу як найбільш необхідного засобу щодо виховання важковиховуваних дітей:

- необхідність переходу від примусу до принципу добровільності на основі самодіяльності, самоврядування, змагальності, самоактивності тощо;

- необхідність знайти і поставити перед дітьми яку-небудь єдину мету, загальну для всіх, зрозумілу, бажану для всіх, яка б вимагала для свого здійснення одностайної, невпинної діяльності;

- навчання – головна зброя перевиховання. [4].

5. Система роботи по попередженню бездоглядності і злочинності серед неповнолітніх у другій половині XX ст.

Поняттю „делінквентна поведінка підлітків” передували різні терміни щодо поведінки неповнолітніх, які порушували моральні та правові норми („важковиховувані”, „дезадаптовані”, „педагогічно занедбані”, „соціально занедбані”, „підлітки з поведінкою, що відхиляється від норми”, „неповнолітні правопорушники”, „підлітки з протиправною поведінкою”, „підлітки із делінквентною поведінкою”).

У 50–60-х роках ХХ століття підлітків, які протидіяли вчителям, піонервожатим, батькам, неадекватно реагували на загальноприйняті вимоги, порушували правила поведінки, називали важковиховуваними.

Як синонімічне поняттю „важковиховувані” у 60–70-х роках ХХ століття починає використовуватися поняття „педагогічно занедбані” щодо підлітків, які демонстрували відверту впертість, грубість, проявляли недисциплінованість, скоювали правопорушення.

У 80-х роках ХХ століття психологи А.  Лічко, К. Платонов уводять до наукового обігу поняття „делінквентна поведінка”, запозичене із зарубіжної психології. З початку 90-х років ХХ століття це поняття починає домінувати у тезаурусі соціальної педагогіки.

Встановлено, що кожного десятиліття спостерігається тенденція до збільшення кількості детермінант делінквентної поведінки підлітків протягом досліджуваного періоду.