Лекція № 2.

Тема 2. Особистісно орієнтована освіта і технології

План

Оеобистіений підхід у педагогіці: історія виникнення.

Концептуальні положення.

Мета і завдання особистісно орієнтованого навчання.

Особистісно орієнтовані технології.

Література:

1. Адлер А. Практика и теория индивидуальной психологии. - М.: Фонд за экономическую грамотность, 1999. - 296 с.

2. Балл Г. А. Концепция самоактуализации личности в гуманистической психологии. - К; Донецк, 1993.

3. Бернс Р. Развитие Я-концепции и воспитание. — М., 1986.

4. Бех І.Д. Особистісно зорієнтоване виховання: Науково-метод. посібник. - К.: ІЗМН, 1998.-204 с.

1. Подмазін С. Технологічне забезпечення особистісно орієнтованого навчання // Завуч. — 2006. —№6.— Вкладка. — С. 2—8

5. Селевко Г.К. Современные образовательные технологии: Учебное пособие. -М.: Народное образование, 1998. - 256 с.

6. Сухомлинська О.В. Сучасні цінності у вихованні: проблеми, перспективи //Шлях освіти. -1996. -№ 1.

7. Фзйдимен Дж„ Фрейгер Р. Теория и практика личностно- ориентованной психологии: Методика персонального и социального роста. - М., 1996. - 430 с.

8. Якиманская И. С. Разработка технологии личностно- ориентованного обучения // Вопросы психологии. - 1995. -№ 2.

Пошуки прогресивних вітчизняних педагогів щодо питання особистісного підходу в освітній діяльності базувались на необхідності знання вчителем як загальних психологічних закономірностей розвитку особистості дитини, так і володінням знаннями про індивідуальні відмінності різних особистостей.

Найбільш відомі представники вітчизняної прогресивної педагогічної думки (М. Пирогов, К. Ушинський, М. Корф, X. Алчевська, М. Бунаков, О. Музиченко, С. Русова, В. Харцієв, С. Черкасенко, М. Демков, А. Макаренко та ін.) під реалізацією принципу особистісного підходу розуміли необхідність глибоко вивчати особистісні якості учнів, створювати сприятливі умови для розвитку особистості. Основою методики навчання вони проголошували виключення будь-якого насильства над особистістю, демократизм стосунків між учителем та учнем.

Особливу увагу в аспекті аналізу особистісно зорієнтованого виховання привертає доробок та діяльність К. Ушинського (1824-1870), який підкреслював, що педагогіка повинна виховувати людину, спираючись на її всебічне пізнання. Ефективність формування особистості багато в чому залежить від урахування вчителем вікових чи індивідуальних особливостей дітей. Педагог уважав, що підготувати особистість до життя можна шляхом підготовки її до самовиховання, яке буде продовжуватись усе життя [4].

Головною ідеєю навчання і виховання М. Пирогова (1810-1881) було врахування індивідуальних особливостей характеру, темпераменту та гідності учнів. Педагог стверджував, що дійсне виховання повинно бути спрямованим на «внутрішню» особу [1].

Починати виховувати дитину, як розумову та духовно-розвинену особистість, здатну до самоосвіти, вважав М. Корф (1834-1883), необхідно з молодшого шкільного віку, у період навчання дитини в народній національній школі. В його педагогічній діяльності перевага надавалась вихованню високоморальної вільної людини.

М.Корф висував високі вимоги до особистості вчителя і постійно дбав про забезпечення школи добре підготовленими вчителями. Особлива роль і відповідальність, на його думку, покладені на вчителя початкових класів, бо саме в молодшому шкільному віці закладається фундамент особистості [2].

Видатний теоретик вітчизняної педагогіки і психології П. Блонський (1884-1941) розглядав нову школу з позицій ідей гуманізму, перетворення дитини в центр педагогічного процесу. З точки зору П. Блонського, справжню педагогічну майстерність учителя характеризує не тільки освіченість, а й творчий потенціал, вміння захопити душу дитини розповіддю, поезією, мистецтвом, фантазією.

Методика О. Музиченка (1875-1940) була побудована на використанні позитивних емоцій, атмосфери в класі. Важливим етапом для педагога була чітка організація цілеспрямованого навчального процесу, бо саме цілеспрямованість сприяє прискоренню загального розвитку дитини. Учитель повинен бути помічником у ході ознайомлення дитини зі світом. Школа повинна не давати певну суму знань, а збільшити загальну психічну працездатність дитини, сформувати на цьому грунті вільну розвинену особу, індивідуальність [7].

Видатний педагог-новатор В. Харцієв (1866-1937) уважав, що результативність педагогічної діяльності залежить від повноти вивчення особистості учня, тому особистіший підхідєодниміз головних завдань вдіяльності школи. В очолюваному ним Єлисавет-градському громадському комерційному училищі (1908-1918), вдалося сконструювати таке освітнє середовище, в якому весь навчально-виховний процес, побудований на демократичних засадах, передбачав всебічний розвиток учня, надання йому своєчасної допомоги і підтримки. В. Харцієв говорив, що педагог досягає кінцевої і найвищої мети в мистецтві виховання тільки шляхом чисто людського, а не професійного розуміння особистості, він повинен розвивати, навчати і вправляти здібності учнів [6]. Розкриваючи суть особистісного підходу до навчання і виховання, В. Харцієв говорив, що вчитель повинен психологічно вникати в пізнавальні здібності учнів і, зважаючи на загальні закони розвитку, сприяти вивченню будь-якої дисципліни. Педагог стверджував, що критичним у житті дітей є період, коли настає момент самовизначення особистості, який, звичайно, проходить в стінах навчального закладу. Якщо школа не зуміє вчасно допомогти молодим людям у тяжкій внутрішній роботі їх самовизначення, то потім по закінченню навчання їм не вдасться „отримати від життя необхідних вказівок” [8].

Активний освітній діяч С. Черкасенко (1876-1940) особистісний підхід до навчання і виховання вбачав у навчанні дітей рідною мовою. Педагог був переконаний у необхідності наблизити народну школу до природних духовних потреб українського учня. [5]

Особистісно орієнтована технологія - це навчання, у центрі якого - особистість студента, його самобутність, самоцінність, суб’єктивний досвід якого спочатку розкривають, а потім узгоджують зі змістом освіти. Виокремлюють три моделі особистісно орієнтованої освіти: соціально-педагогічну, предметно-дидактичну та

психологічну.

Соціально-педагогічна модель виховує особистість із попередньо заданими якостями. Освітні інститути суспільства створюють типову структуру такої особистості. Завдання навчального закладу - наближення кожного студента до її параметрів (носій масової культури).

Предметно-дидактична модель орієнтованої освіти пов’язана з предметною диференціацією, яка забезпечує індивідуальний підхід у навчанні. Знання організовують у міру їхньої об’єктивної складності, новизни, складності опрацювання, а не рівня розвитку студента.

Психологічна модель спершу обмежувалася визнанням відмінностей у пізнавальних здібностях студентів, які в реальному освітньому процесі виявляються в індивідуальній здатності до засвоєння знань. Метою освітнього процесу є корекція здатності до навчання як пізнавальної здібності. Мета особистісно орієнтованого навчання - процес психолого- педагогічної допомоги особистості у становленні її суб’єктності, культурної ідентифікації, соціалізації, життєвого самовизначення.

Особистісно орієнтований підхід з’єднує виховання та освіту в єдиний процес допомоги, підтримки, соціально-педагогічного захисту, розвитку, підготовки студента до життєтворчості тощо. Навчальний процес насичений знаннями, які повинен засвоїти студент, а має бути насичений розумінням.

Серед основних завдань особистісно орієнтованої технології навчання можна виокремити такі:

• розвинути індивідуальні пізнавальні здібності кожного студента;

• максимально виявити, ініціювати, використати, „окультурити” індивідуальний (суб’єктний) досвід студента;

• допомогти особистості пізнати себе, самовизначитися, самореалізуватися, а не формувати попередньо задані якості;

• сформувати в особистості культуру життєдіяльності, яка дає змогу продуктивно будувати своє повсякденне життя, правильно визначати поведінку лінії життя [2].

Формування культури життєдіяльності особистості студента є вищою метою особистісно-орієнтованих систем та технологій. Існують певні вимоги, що їх висувають до особистісно- орієнтованих технологій:

• навчальний матеріал має забезпечувати виявлення змісту суб’єктного досвіду студента, зокрема досвід його попереднього навчання;

• викладення знань у підручнику (чи педагогом) має бути спрямованим не лише на розширення їхнього обсягу, структурування, інтегрування, узагальнення предметного змісту, а й на постійне перетворення набутого суб’єктного досвіду кожного студента;

• у процесі навчання необхідне постійне узгодження суб’єктного досвіду студентів із науковим змістом здобутих знань;

• активне стимулювання студента до самооцінної освітньої діяльності, зміст і форми якої мають забезпечувати кожному можливість самоосвіти, саморозвитку, самовираження під час оволодіння знаннями;

• конструювання та організація навчального матеріалу, який дає змогу студентові вибирати його зміст, вид та форму у розв’язанні завдань;

• виявлення та оцінка способів навчальної роботи, якими користується студент самостійно, стійко, продуктивно;

• необхідно забезпечувати контроль і оцінку не лише результату, а головним чином процесу учіння [5].

З огляду на це особистісно-орієнтоване навчання має на меті: розвивати індивідуальні пізнавальні здібності кожного студента, допомогти їм пізнати себе, самовизначитись та самореалізуватись, сформувати в них культуру життєдіяльності, яка дає змогу продуктивно будувати своє життя.

Особистісно-орієнтоване навчання у вищій школі Грунтується на певних принципах:

• пріоритет індивідуальності, самоцінності студента, який є суб’єктом навчального процесу;

• співвіднесення освітніх технологій на всіх рівнях освіти із закономірностями професійного становлення особистості;

• визначення змісту освіти рівнем розвитку сучасних соціальних, інформаційних, виробничих технологій і майбутньої професійної діяльності;

• випереджувальний характер освіти, що забезпечує формування професійної компетентності майбутнього фахівця;

• визначення дієвості освітнього закладу організацією навчального середовища;

• врахування індивідуального досвіду студента, його потреби в самореалізації, самовизначенні, саморозвитку [1].

За таких умов відбувається гармонійне формування і всебічний розвиток особистості, повне

розкриття її творчих сил, набуття неповторної індивідуальності. Тому основними функціями стають виховна, розвивальна і самовдосконалення, а не освіта, як у традиційній системі. У такому розумінні освіта справді гуманізується, бо всебічно сприяє збереженню та розвитку екології людини, її інтелектуальному, духовному й фізичному зростанню, соціалізації в умовах навчально-пізнавальної діяльності.

Особистісно-оріентоване навчання у вищій школі потребує корекції змісту освіти, форм і засобів її реалізації. Змістовий компонент навчального процесу має охоплювати все необхідне студентові для формування і розвитку його особистості, для формування професіонала.

У вітчизняній практиці оптимальною формою організації навчального процесу вважають колективні та групові заняття. Така практика суперечить одному з пунктів Болонської угоди, який передбачає домінанту індивідуальних занять. Однак для виявлення позиції особистості потрібні аудиторія, слухачі, глядачі. До того ж така підміна порушує традицію української „гуртової школи”.

Тому найкращим виходом із цієї ситуації є розумне поєднання масових, групових та індивідуальних форм навчання.

Важлива роль в особистісно-орієнтованому навчанні відведена діалоговим лекціям, дискусіям, спеціальним тренінгам, організаційно-діяльнісним, імітаційним іграм, семінарам-тренінгам, розв’язанню проблемних ситуацій та ін.

Ефективність особистісно-орієнтованої освіти значною мірою залежить від правильно вибудуваного її змісту, до якого ставлять такі вимоги:

• навчальний матеріал повинен забезпечувати виявлення змісту суб’єктивного досвіду студента, в т. ч. досвіду його попереднього навчання;

• виклад знань викладачем (у підручнику) повинен бути спрямований не лише на розширення їх обсягу, структурування, інтегрування, узагальнення, а й на постійне перетворення набутого суб’єктивного досвіду кожного студента;

• у процесі навчання необхідне постійне узгодження досвіду студентів з науковим змістом здобутих знань;

• активне стимулювання студента до самоцінної діяльності, можливість самоосвіти, саморозвитку, самовираження;

• конструювання і організація навчального матеріалу у такий спосіб, щоб студент сам вибирав зміст, вид і форму при виконанні завдань, розв’язуванні задач тощо;

• виявлення та оцінювання способів навчальної роботи, якими користується студент самостійно, постійно, продуктивно [3].

До найпоширеніших засобів забезпечення особистісного підходу відносять (В.Сєріков): світоглядні парадокси, проблемні ситуації, показ криз, що призводять до створення наднових теорій; фундаментальні експерименти та їх обговорення; авторські пізнавальні задачі, вправи, дидактичні ігри; засоби автоматизованого контролю; парадоксальні досліди, висунення гіпотез; рефлексію логіки викладу; спостереження та експерименти; ефективні технології навчання; різноманітність форм самостійної роботи; розповідь про історії наукових революцій; зміни парадигм та їх значення для розвитку науки та ін.

У реалізації особистісно орієнтованого навчання особлива роль відведена педагогічному спілкуванню суб’єктів навчального процесу у вищій школі (викладачів та студентів). Воно створює умови для розвитку навчально-професійної мотивації, надає навчанню характеру співпраці,забезпечує досягнення мети та завдань навчання, сприяє розвитку студентів та підвищенню професійно-педагогічного потенціалу викладачів.

Лекція № 3.