Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
Lektsiya_1_Psikhofiziologiya_kopia.doc
Скачиваний:
1
Добавлен:
01.07.2025
Размер:
102 Кб
Скачать
☆
  1. 4. Проблеми співвідношення мозку і психіки, психічного і фізіологічного.

Уявимо, що мозок живої людини має вигляд невеличкого овального тіла з нерівною поверхнею, що складається з желеподібної речовини, вагою 1500г. Яким чином це тіло продукує відчуття, керує тонкими рухами художників? Яким чином процеси, що в ньому виникають пов’язані з культурою, релігією, поезією, прозою, добротою і ненавистю? Яким способом ця сірувато – біла субстанція постійно накопичує ідеї і знання, наказує тілу здійснювати дії різної складності від простих до віртуозних рухів гімнастів чи хірургічних? В цих питаннях заключається суть проблеми співвідношення мозку і психіки, психічного і фізіологічного.

В європейській традиції терміни "душа" і "тіло" вперше з наукових позицій розглянув філософ і лікар Рене Декарт, у XVII в. (Тіло — це автомат, що діє за законами механіки, і лише при наявності зовнішніх стимулів. Саме Декарт надав ідею рефлексу як машиноподібного відповідного поведінкового акту. Душа — особлива сутність (субстанція), що складається з явищ свідомості — "мыслей". Саме вони є найбільш доступним об’єктом самоспостереження. Звідси знамените твердження: "Я мыслю, следовательно, я существую". Отже, Декарт розглядав душу і тіло як 2 самостійні, незалежні субстанції. Душа здатна впливати на діяльність тіла, а тіло доповідає душі про події зовнішнього світу. Декарт пояснив це тим, що в мозку людини є спеціальний орган – шишкоподібна залоза – посередник між душею і тілом. Впливи зовнішнього світу передаються нервовою системою, потім "дехто" (гомункулус) розкодовує інформацію, що знаходиться у нервовій діяльності. Отже, розділивши тіло і душу, Декарт вперше поставив проблему їх співвідношення, і дав перший варіант її рішення = психофізіологічний паралелізм. Вчення Декарта (дуалізм – наявність 2х протилежних начал – матеріального і духовного) притримувався і Лейбніц. Згідно його уяв душа і тіло діють незалежно, внаслідок внутрішньої будови, проте діють погоджено і гармонійно. Ярошевский (1996) підкреслює, Декарт, Лейбніц і інші філософи аналізували в основному психологічну проблему – знайти місце психічному = свідомості, мисленню у загальній картині світу.

Психофізіологічна проблема = основний зміст предмету психофізіології, заключається у вирішенні питання співвідношення між психічними і нервовими процесами у конкретному організмі (тілі). Перше рішення цієї проблеми є психофізіологічний паралелізм – протиставлення незалежно існуючих психіки і мозку (души і тіла)= незалежні явища, не пов’язані між собою причинно – наслідковими відношеннями.

В то й же час поряд з паралелізмом сформувалися ще 2 підходи до вирішення проблеми:

психофізіологічна ідентичність = психічне втрачає свою суть і повністю ототожнюється з фізіологічним: "Мозг вырабатывает мысль, как печень — желчь".

психофізіологічна взаємодія - психічне і фізіологічне мають різні сутності, вони дещо взаємодіють і взаємовпливають один на одне.

І.М. Сечєнов обоснував можливість розповсюдження рефлексу, як принципу організації поведінки на всю роботу головного мозку . стверджував, що психічні акти також закономірні і детерміновані як і нервові. Ввів уявлення про ієрархію рефлексів (елементарні, а поряд і складні, при яких відбувається актуалізація попереднього досвіду). Ідея, за Сечєновим — це психічний рефлекс з затриманим кінцем, що розвивається по внутрішньому ланцюзі асоціативних рефлексів, емоція - психічний рефлекс з посиленим кінцем. Ввів уявлення про психічний елемент – інтегральна частина рефлекторного процесу, що здійснює пристосування до середовища. Сечєнов туго повязав поняття психічного з рефлексом, пояснив неможливість відриву психічного від рефлекторної діяльності. У подальшому І.П. Павловим формується нова система знань про відношення організму і середовища.

У ХХст. психофізіологічний дуалізм не є пережитком давнини, його підтримують Шерінгтон, Едріан, Пенфілд, Екклс. При вивченні нервової діяльності не треба приймати до уваги психічні явища; мозок – механізм, діяльність окремих частин якого паралельна різним формам психічної діяльності. Ціль дослідження – виявлення закономірностей протікання психічних і фізіологічних процесів.

Проте, за даними сучасної науки, між психікою і мозком є тісний взаємозв’язок: впливаючи на мозок = зомбування, можна змінити чи стерти особистість, знищити самосвідомість (хімічно – речовинами, наркотиками, анатомічно чи електрично – електроди вживити, викликаючи різні стани, галюцинації і емоції). Це доводить пряме підкорення психіки зовнішнім хіміко – фізичним впливам, психологічні стани людини пов’язані з наявністю чи відсутністю тих чи інших речовин в мозку. проте, все, що глибоко торкається психіки, відбивається на мозку і організмі в цілому. Так депресія чи горе може призвести до психосоматичних – тілесних хвороб; гіпноз – як викликати, так і вилікувати соматичні розлади; магія – наслідки; йога; релігійні чудеса – видужання. Отже, взаємозв’язок мозку і психіки не можна пояснити лише фізіологічним паралелізмом, відношення психіки до мозку не є відношеннями продукту і виробника, бо продукт (психіка) часто і ефективно впливає на свого виробника – мозок. Тобто, між ними є діалектичний причинно – наслідковий зв’язок, що повністю не отримав пояснення. Так, Екллс і Барт вважають, що мозок не продукує дух, а знаходить його, інформація, що отримується органами чуття, перетворюється у хімічні субстанції, зміни стану нейронів, що накопичують чуттєві відчуття. Так відбувається взаємодія зовнішньої матеріальної реальності з духовним субстратом мозку. А якими рецепторами сприймається “дух”, що є “носіями” духу поза мозком і т.д.?

Сучасні вітчизняні рішення психофізіологічної проблеми:

  1. Психічне відповідне не любій фізіологічній діяльності, а лише процесам ВНД. Тут психічне виступає як особлива сторона, властивість фізіологічних процесів мозку чи процесів ВНД.

  2. Психічне – це особливий вид нервових процесів, що має властивості, які відсутні у інших процесів нервової системи, у тому числі процесів ВНД. Вони відбивають об’єктивну реальність і мають внутрішні образи і їх переживання.

  3. Психічне зумовлене фізіологічною діяльністю мозку (ВНД), проте не тотожне їй.

Жодний з підходів до вирішення проблеми не має загального визнання, і робота у цьому плані продовжується.

У 50-і рр. ХХ ст. відбувається розповсюдження системного підходу, що пояснює наукове мислення. Підхід вимагав вивчати явища в залежності від внутрішнього пов’язаного цілого, які вони утворюють, і таким чином накопичуючи нові властивості, що властиві цілому (Ярошевський, 1996).Підхід є робочим принципом, так У. Кеннон, відкривши принцип гомеостазу, розглядав його як синонім принципу системності.

Проникнення системного підходу у фізіологію ВНД і психологію радикально змінило логіку наукових досліджень. В першу чергу, це відбилося на вивченні фізіологічних основ поведінки.

Соседние файлы в предмете [НЕСОРТИРОВАННОЕ]