1.2. Російський історіографічний доробок

У першій третині XIX століття вивчення Великого князівства Литовського не було актуальним для російської історичної школи. Більше того, ВКЛ сприймалось як відмінне від середньовічної Русі і ворожа їй держава. Одночасно, в цей період інтерес до Литви зростав. Остаточний поворот до Великого князівства Литовського в російській історіографії стався на початку 1830-х років. Він відбувся в значній мірі під впливом необхідності ідейно- історичного обгрунтування початкової приналежності західних околиць Російської держави. Вперше Велике князівство Литовське стало розглядатися як органічна частина середньовічної Русі в працях М.Г. Устрялова. При цьому історики першої половини XIX століття відмовляли Литві в праві відігравати активну роль в історичному процесі на основі власного внутрішнього потенціалу. Тому успіхи литовських князів у процесі об'єднання руських земель ставилися на рахунок запозичення російських політичних зразків. Крім того, ці успіхи пов'язувалися з особистісними якостями литовських князів, що, в основному, відповідало розумінню в російській історіографії першої третини XIX століття ролі особистості в історичному розвитку [43, c. 422].

В.Б. Антоновичу і М.П. Дашкевичу в 1870-1880-і роки в рамках сформульованої ними теорії про взаємодію руського та литовського «народних начал» розширити уявлення про процес утворення Великого князівства Литовського. Було заявлено, що успіхи Литви були обумовлені політичною роздробленістю руських земель, що ставило під сумнів тезу російської історіографії першої половини XIX століття про запозичення литовцями російських зразків міцної політичної організації. Велике князівство Литовське стало визначатися як багатоскладне політичне утворення, що включає в себе власне Литву і руські землі. Тоді як у працях першої половини XIX століття воно вважалось однорідною «західноруською» державою, в якій литовці поступово йшли до неминучої асиміляції з русичами. У питанні про шляхи утворення Великого князівства Литовського намітилося зближення двох протилежних позицій. Була висунута ідея про поєднання в політиці литовських князів завойовницьких засобів і мирних способів включення руських земель до складу Литовського князівства [1, c. 24].

У дослідженнях російських істориків кінця XIX - початку XX століття (М.К. Любавського, О.Є. Преснякова) було визнано, що в литовському суспільстві виникнення держави відбувалося шляхом внутрішньої еволюції з другої половини XII століття. Цей процес завершився в першій половині XIII століття в умовах посилення зовнішньої небезпеки, яка послужила каталізатором даного процесу. При цьому дослідники частково віддавали данину історіографічній традиції, говорячи про вплив на Литву російських уявлень про політичний устрій, сприйняття яких забезпечило внутрішню міцність Великого князівства Литовського. У роботах даного періоду було остаточно доведено, що шляхи утворення Великого князівства Литовського були різними. Вони залежали від внутрішньо- і зовнішньополітичної ситуації, яка складалася в кожному конкретному випадку в якомусь регіоні, які опинилися під впливом Литви. У працях кінця XIX - початку XX століття була показана багатофакторність процесу утворення Великого князівства Литовського [12, c. 107].

Актуальність вивчення розвитку уявлень про польсько-литовські унії в російській історіографії диктується тим, що ці події продовжують вважатися ключовими подіями в історії Великого князівства Литовського. Спочатку російські історики відзначали в Кревської унії тільки конфесійний момент. Інтереси Великого князівства Литовського в унії з Польщею вчені уявляли собі слабо. Невід'ємною частиною російської історії унії стали в працях М.Г. Устрялова. З договору в Кревському замку історик починав період польського впливу на середньовічну Русь. Але, виходячи з протиставлення католицької Польщі і «руського» Великого князівства Литовського, М.Г. Устрялов вважав Кревську унію випадковим збігом обставин, а головну роль серед них відводив суб'єктивного моменту – бажанням литовського князя Ягайло стати польським королем. Люблінська унія була в концепції історика останнім актом «поглинання» Польщею західної «половини» Русі і також представлялася як результат вольових рішень монарха (Сигізмунда Августа).

Ідеї ​​М.Г. Устрялова мали значний вплив на уявлення про унії російських істориків середини – другої половини XIX століття. Виникнення нових елементів у системі поглядів на польсько-литовські унії було пов'язано із загальними зрушеннями, що відбувалися у історичній науці Росії в XIX столітті під впливом позитивізму з його установками на усунення з досліджень суб'єктивних моментів, з багатофакторним підходом до історичного минулого і увагою, насамперед, до політичної історії. Проникнення цієї дослідницької програми в російську історичну науку відбилося і на вивченні Великого князівства Литовського. Так, була виділена об'єктивна причина для зближення Великого князівства Литовського з Польщею в кінці XIV століття – загроза для обох держав з боку Тевтонського ордену. У цьому ж руслі стала сприйматися і християнізація Литви, розпочата з метою позбавлення хрестоносців ідеологічного обгрунтування своєї експансії. Також було остаточно визнано, що в Кревській унії важливу роль грали внутрішньополітичні інтереси польської знаті. Зовнішньополітичний фактор був виділений і у Люблінській унії – Лівонська війна, яка підштовхнула Велике князівство Литовське до союзу з Польщею [26, c. 6].

Підводячи підсумки, необхідно зазначити, що російська історіографія із проблемного питання почала формуватись у першій третині ХІХ ст. у працях М.Г. Устрялова. Науковець вивів ряд концептуальних положень, які були продовжені, а в деяких випадках доповнені такими істориками як М.К. Любавським, Ф.І. Леонтовичем та М.В. Довнар-Запольського. Ці вчені створювали свої праці в основному в кінці ХІХ – початку ХХ ст. Авторитетним дослідником історії литовсько-польських уній був Б.І. Греков, який зробив також важливий внесок у дослідження зазначеної проблеми в російській історіографії.