2. Класифікація організацій

У державі є велика кількість соціальних організацій, що вирішують найрізноманітніші завдання: господарські, культурні, суспільні, релігійні. У будь-якій науці, у тому числі й в теорії організації, одним із основних завдань аналізу є класифікація об’єктів, тобто виокремлення об’єктів, схожих за своїми властивостями.

Для різних типів організацій використовуються різні методи вивчення їх діяльності, оскільки організації ставлять перед собою соціальні цілі, що істотно відрізняються. Соціальні організації мають різноманітні форми. Як приклади можна назвати підприємство, лікарню, ВНЗ, школу, політичну партію, спортивне товариство, орган влади. Складність і різноманітність організацій зумовлюють необхідність їх класифікації. Виділяють такі основні критерії класифікації:

• за критерієм формалізації: формальні (мають чітко визначені цілі, правила поведінки, структуру й зв’язки) та неформальні (функціонують без чітко визначених цілей, правил та структури) організації;

• за формою власності: приватні, колективні (корпоративні), комунальні та державні організації;

• за формою результату: комерційні (орієнтуються на прибуток) та некомерційні організації (орієнтуються на одержання соціального ефекту);

• за типом завдань, що вирішуються: економічні, фінансові, політичні, освітні, медичні, військові та ін.;

• за принципами об’єднання людей: добровільні (церква, політичні партії, клуби), примусові (армія, початкова школа, тюрма, психіатрична лікарня)

за характером діяльності: технологічні (реалізують технологію виготовлення певної продукції або надання послуг), програмно-цільові (реалізують певну програму діяльності з вирішенням певної соціальної проблеми), непрограмні (реалізують гнучку і складну програму дій, яку визначити наперед неможливо).

За функціональним та цільовим призначенням усі організації розподіляються на ділові, громадські та асоціативні.

1) ділові. Такі організації мають штатних працівників, які одержують заробітну плату та інші виплати. Вони створюються окремими підприємцями, колективами або соціальними інститутами: державою, місцевим самоврядуванням, акціонерними товариствами. Ділові організації можуть бути державними, муніципальними, приватними. Внутрішнє цільове регулювання діяльності в межах організації здійснюється за допомогою адміністративно-управлінського апарату;

2) громадські. Ці організації становлять союз індивідуальних учасників, об’єднаних суспільне значущою метою. На відміну від ділових організацій, орієнтованих на задоволення потреб населення, громадські організації займаються вирішенням соціальних проблем суспільства або проблем членів своїх організацій. Регулювання діяльності в межах громадських організацій забезпечується спільно прийнятим статутом та дотриманням принципу виборності керівництва;

3) асоціативні організації. Вони побудовані на основі особистих симпатій, взаємної прихильності, загальних інтересів – це сім’я, коло друзів і знайомих, студентська компанія, неформальні групи і об’єднання.

Наведена класифікація має узагальнений характер. У деяких випадках вирішення питання про приналежність конкретної організації до певної групи чи класу викликає труднощі. Наприклад, акціонерні товариства, які за характером своєї діяльності належать до ділових організацій, використовують статут і певну систему виборності керівних органів, тобто принципи, характерні для громадської організації.

Усі ділові організації виконують наступні соціально-економічні функції:

1. виробництво та розподіл товарів і послуг з метою задоволення багатопланових потреб населення (організації, як виробники);

2. забезпечення умов для зайнятості населення та більшої частини їх доходів (організації, як роботодавці)

3. забезпечення доходів держави, необхідних для реалізації її основних функцій (організації, як платники податків)

Розглянемо характерні риси ділових організацій:

– цільова орієнтація на виробництво певних товарів і послуг з метою їх реалізації на ринку та одержання прибутку;

– певна інституціональна структура: комплекс правил, норм, які регулюють різні сторони діяльності організації (статутні документи, організаційно-управлінська структура, технологічні та організаційно-економічні норми, стандарти тощо);

– наявність відносно відокремленого цілісного майнового комплексу, що перебуває у стані постійного динамічного процесу використання, само відтворення та розвитку, власником якого є підприємство, як юридична особа;

– добровільна більш-менш стабільна виробнича кооперація працівників на основі узгодження взаємних інтересів;

– організаційно-управлінська та соціально-статусна стратифікація працівників на основі поєднання меритократичних (урахування заслуг, здібностей, кваліфікації, досвіду, моральних якостей та інших) та плутократичних (вклад особистих коштів у капітал підприємства) принципів;

– раціональні, тобто такі, які спираються на технологічні, економічні та соціальні знання і технології, принципи організації та управління виробничою діяльністю;

– розподіл доданої вартості, яку вироблено колективною працею, на базі врахування впливу окремих факторів виробництва на ключову результативність діяльності підприємства і ситуативної „силової ваги" окремих економічних суб'єктів у системі реальної господарської влади.