5.Культурно-цивілізаційна ідентичність в умовах глобальних трансформацій. Глобалізація культури і культура глобалізації

Незважаючи на визнання вагомого вкладу західних цивілізацій у системі загальнолюдських цінностей, перехід культур і кожного її носія від монолокальності до полілокальності є досить складним. Тому не випадково центральною проблемою стає проблема ідентичності, пошуку місця своєї власної культури між глобальним і локальним, етнічним і цивілізаційним. Людство, стрімко змінюючи світ, не встигає вписувати у нього себе, усвідомлювати себе у цьому світі. Ускладнення культурного простору призводить до утворення нового рівня особистісної культури, який забезпечує психологічну адаптацію людини в культурному вимірі, сприяє соціальній мобільності, виступає базовою характеристикою нових типів соціокультурної ідентичності в глобальному світі.

Сучасні інтеграційні процеси супроводжуються «розмиванням» етнокультурної ідентичності, появою нових форм самовизначення людини у глобальному світі. Ціннісно-змістовні основи, які віками формувалися, збирали націю у єдине ціле, під впливом інших культур активізують механізм адаптації, не лише самі приймають елементи інших культур, а й стають джерелом розвитку культури іншої спільноти. В результаті зростає стремління до збереження власної культурної самобутності, яке не виключає розуміння ролі і значення універсальних цінностей культури.

Така ситуація обумовлює завдання для вчених не лише культурологічного, а й політологічного напряму досліджень, гуманітарної сфери в цілому. Глобалізація культури, власне, сама повинна мати „культурний характер”, мати власну культуру, бути „глобалізацією з людським обличчям”. Саме таке визначення закріплене в документах ООН, під таким гаслом була опублікована щорічна (1999 р.) Доповідь про розвиток людини. В ній зазначалася необхідність інтегрування в процес глобалізації людського і соціального вимірів. Значна частина людей і народів не погоджуються на роль об’єктів у процесі глобальних перетворень, відстоюючи власні цінності й усвідомлюючи, що не може бути єдиного світу з єдиною вірою, єдиною системою світогляду і світорозуміння, єдиними нормами, цінностями. Жодна культура не може претендувати на право виключного голосу чи єдино вірного світобачення. Відносини між культурами мають будуватися на принципах відкритості, консенсусу і плюралізму. Для реалізації такої політики відносин є все необхідне вже нині.

6.Культурна політика держави в умовах глобальних трансформаційних змін

Співіснування культур у світі передбачає необхідність певних стратегій. Нині ще передчасно говорити про регулювання розвитку культури на глобальному рівні, оскільки навіть регуляція, як одна із форм «м’якого» управління, передбачає вибудовування відповідної системи, яка забезпечує певні владні функції. Однак у ситуації зростання загальнопланетарних ризиків слід визнати необхідність міжнародних інститутів координації, ступінь впливу яких не виходила б за межі встановленої суспільством компетенції. У якості такого міжнародного інституту виступає Організація ООН з питань освіти, науки і культури (ЮНЕСКО).

Програмна діяльність ЮНЕСКО та інших міжнародних організацій синтезує прогресивні тенденції і кращі елементи культурної політики, враховує зміни характеру культурних глобальних процесів, розглядається багатьма країнами як орієнтир у глобальному світі. Це обумовлено принципами побудови певних довгострокових програм, створенню яких передує вивчення досвіду формування і здійснення культурної політики в різних країнах. Підписанням міжнародних конвенцій і декларацій, виконанням цільових програм ЮНЕСКО, Ради Європи та інших інститутів формується «порядок денний» у сфері культури. Серед основних пріоритетів і цілей культурної політики, пов’язаних з глобалізаційними процесами виділяють: збереження різноманітності культур; забезпечення доступу населення до соціально значущої інформації; збереження і використання культурної спадщини як ресурсу сталого розвитку; розвиток культурного туризму; формування суспільства знань; розширення міжкультурного і міжконфесійного діалогу культур та формування парадигми полілогу культурних зв’язків тощо.

Якою в умовах глобальних трансформаційних змін має бути політика держави?. Адже у глобальному культурному просторі національні уряди не завжди здатні регулювати соціокультурні процеси. З одного боку вони зазнають руйнівного впливу від інститутів глобального і місцевого управління, а з іншого, відбувається розширення глобальних інфраструктур комунікації, усвідомлення спільності інтересів, зростають перспективи формування «глобального громадянського суспільства».

За такої ситуації варто звернути увагу на три такі важливі моменти. По- перше, відповідальність держави перед суспільством за розвиток і підтримку комунікацій, які виконують інтеграційну функцію, значно зростає. Головним її завданням стає узгодження взаємних прав і обов’язків національних урядів і засобів масової комунікації (ЗМК). Вона може бути досягнута при дотриманні принципів відповідальності, через пошук компромісних рішень, при відповідному дискурсі з метою збереження національної ідентичності у глобальному світі. Відтак культурна та інформаційна політика держави спрямована на досягнення співрозмірності культурної практики новим надійним феноменам. Принцип співрозмірності передбачає, що держава, підтримуючи символи і образи, які сприяють духовній консолідації країни, не буде знижувати конкуренції в засобах масової комунікації, здійснюючи політику демонополізації. За таких умов розвиток державності, формування простору культурно-ідеологічної взаємодії будуть сприяти процесу ціннісно-культурного самовизначення країни в умовах глобалізації.

По-друге, адекватну сучасним реаліям культурну політику доцільно будувати на основі системи гнучкої і відкритої взаємодії різноманітних суб’єктів – інститутів і індивітумів. Це організації глобального, національного і регіонального рівнів; уряди, державні організації і суспільні обєднання, місцеві співтовариства; бізнес-структури; навчальні заклади; вчені і спеціалісти різних сфер культури, а також «споживачі населення» (відвідувачі музеїв, туристи та ін.). В результаті взаємодії суб’єктів культурної політики визначаються цілі цієї політики, корегуються стратегія і тактика її реалізації.

По-третє, основними принципами сучасної державної культурної політики є корегентність (узгодженість) і транспарентність (прозорість), які дозволяють розглядати координацію культурних та інформаційних потоків як складний процес формування системи ціннісно-змістовних основ, які сприяють зростанню рівня взаєморозуміння і міжкультурної компетенції. Інструментом координації виступає не лише держава, а й інші інститути громадянського суспільства, а також міжнародні організації гуманітарного спрямування.

Отже, культурна політика має базуватися на принципах відкритості, толерантності й діалогу, міжкультурної компетенції і комунікації, нової раціональності. При цьому скоординовані дії спрямовуються не на зняття альтернативних проектів, а на підтримку ідей культурного плюралізму і демократичних цінностей, на збереження національно-культурної різноманітності в контексті глобалізації.

Глосарій до теми:

1. Взаємодія культур – а) особливий вид відносин і зв’язків, які виникають між культурами, а також взаємовплив і зміни, які утворюються в результаті таких відносин; б) базовий принцип функціонування культур в умовах глобалізації; в) форма прояву і наслідок інтеграційних процесів у культурі. Ключовими сферами, які забезпечують тісні культурні зв’язки, стають сфери масмедіа і туризму.

2. Гібридизація культури – а) результат універсалізації і взаємодії культур, пов'язаний зі зміною характеру і динаміки міграційних процесів, зростанням кількості змішаних шлюбів, посиленням соціальної неоднорідності і невизначеності, формуванням змішаної (невизначеної) ідентичності; б) гібридизація як результат цілеспрямованої культурної політики, метою якої є формування колективної національної ідентичності, яка вибудовується над багатокультурним середовищем.

3. Ідентичність – складний соціокультурний феномен під яким розуміють самовизначення індивіда (групи) у суспільстві з точки зору сформованих уявлень про свою групу, культуру, мову, історичне минуле і спосіб життя. Зміцнення національно-культурної ідентичності може виступати фактором консолідації населення.

4. Культура масова – а) сукупність соціокультурних явищ на різних історичних етапах як результат процесів соціальної диференціації культури; б) особливий пласт сучасної культури, який сприяє поширенню стандартизованих культурних форм, норм і зразків, формуванню транснаціональної культури.

5. Соціокультурна зрілість – критерій рівня поступального освоєння людством оточуючого світу і створення ним умов для своєї життєдіяльності.

6. Цивілізація – визначальне поняття комплексу соціально-гуманітарних наук, яке означає певну стадію всесвітньо-історичного розвитку. В ході розвитку поняття «цивілізація» стало розглядатися, з одного боку, як синонім культури, а з іншого, як ознака деградації і упадку культури (О. Шпенглер).

7. Цивілізація знань – майбутня епоха, яка перебуває у стадії формування і потребує економічних, матеріально-технологічних і культурологічних передумов. В епоху Ц. з. у життєдіяльності людей пріоритет буде надаватися переважно застосуванню нових знань.

Література :

1. Астафьева О. Н. /Глобализация как социокультурный процесс [Электронный ресурс] / Астафьева О. Н. – Режим доступа: http: //

Spkurdyumov.narod.ru/D45stapheva.htm

2. Глобализация: Учебник / Под общ. ред. В. А. Михайлова и В. С. Буянова. – М.: РАГС, 2008. – с. 165-193.

3. Бек У. Влада і контр влада у добу глобалізації. Нова світова політична економія/ Ульріх Бек; пер. з нім. О. Юдіна. – К.: Ніка Центр, 2011. С. 9-35.

4. Глобалистика. Энциклопедия. / Гл. Ред.. И. И. Мазур, А. Н. Чумаков. М.: 2003. – 1328 с.

5. Культура на рубеже ХХ-ХХІ веков: глобализационные процессы. СПб.: Нестор-История, 2009. – 632с.

6. Чумаков А. Н. Глобализация. Контуры целостного мира: монография. – 2-е изд., переб. и доп. – М.: Проспект, 2009. –с. 301-304.

33