4. Ліберальна парадигма мв.

Виникла після Першої світової війни внаслідок «парадигматичної революції» (вплив війни – зміна парадигм – до неї в Європі, зокрема Західній, в рамках традиційної методології панував поточно-історичний підхід у вивченні МВ (вплив позитивізму); французькі історики стверджували: головне опис подій, їх коментування (власна точка зору тощо). Але Перша світова війна показала, що такі дослідники не могли пояснити, чому почалась ця війна, чому були такі сильні руйнування, людські жертви і такі жахливі наслідки в цілому і як уникнути таких воєн. Як в тому числі спроби відповіді на ці питання виникають фашистська (чи фашистсько-нацистська) парадигма МВ (расистська за своєю сутністю, панування одних над іншими і т.д.) та більшовицької (чи марксистсько-більшовицька) (класовий підхід – боротьба класів, тобто соціальна боротьба, революції – локомотив історії, «на руїнах старого світу збудувати новий»).

Представниками ліберальної парадигми МВ, що домінувала у міжвоєнний період, особливо в 20-ті роки, були: Альфред Ціммерн (німець за походженням, емігрував до Великобританії), Джеймс Шотвелл (американець), Норман Анжел і Томас Вудро Вільсон (і як державний діяч себе проявив, один з творців Ліги Націй, що проголошувалась інструментом уникнення воєн). В основі цієї парадигми – теоретичні положення праць і поглядів філософів І. Канта, Ж.-Ж. Руссо, Дж. Локка.

Основні положення ліберальної (або ж «ліберально-ідеалістичної») парадигми:

1) люди за своєю природою є добрі, альтруїстичні, а тому здатними до взаємодопомоги завдяки розуму й освіті;

2) існує засадниче (основоположне) людське прагнення до добробуту, яке сприяє прогресу;

3) погана людська поведінка, зокрема насильство, є породженням поганих інституцій (закону, освітніх закладів, певних усталених звичаїв, які змушують людей, діючи у власних інтересах, завдавати при цьому шкоди іншим;

4) Війни (й певна анархія у міжнародних відносинах загалом) не є неминучими, їх можна уникнути з допомогою певних інституцій (інституційних механізмів) – Ліга Націй, ООН, ЮНЕСКО, ЄС, Рада Європи, Організації з питань безпеки і співробітництва в Європі (ОБСЄ) і т.п.;

5) Війна – це глобальна проблема, для подолання, усунення, вирішення чи мінімізації якої потрібні насамперед насамперед багатосторонні зусилля (узгодження інтересів різних держав і т.п.);

6) Мораль і етика повинні бути включені у політику (як мистецтво управління) МВ, усунення інституцій, що сприяють виникненню війни і навпаки посилення тих, що перешкоджають її виникненню (відповідні угоди, блоки (проти держави – імовірного агресора), соціальні служби, партії і т.д.;

7) Демократичне урядування у межах держав, а також самовизначення (націй, етносів та ін.) можуть сприяти умиротворенню відносин між державами.

Німецький філософ Іммануїл Кант: мир («вічний мир») тільки тоді буде можливим, коли держави є демократичними всередині себе і у неї такі ж демократичні відносини з іншими державами (у СРСР говорили, що між соціалістичними країнами не може бути воєн, але між Китаєм та В’єтнамом була в другій половині ХХ ст. війна (також мав місце прикордонний збройний конфлікт між СРСР та Китаєм на Даманському півострові). Вторгнення радянських військ до Угорщини (1956 р.) і Чехословаччини (1968 р.) – теж своєрідна війна)).

Прибічників цієї парадигми можна поділити на 3 групи:

1) Прихильників створення міжнародних інституцій які б зменшили небезпеку виникнення війни (на це була спрямована політика створення системи «колективної безпеки» у 1930-х роках (один з головних її ініціаторів – СРСР в особі народного комісара зовнішніх справ Максима Литвинова (єврей за походженням). (Його наступник на цій посаді – В’ячеслав Молотов (росіянин за походженням – це мало значення у стосунках з нацистською Німеччиною) виступав за співпрацю з Німеччиною). В принципі це працювало і на ліберальну парадигму (усунення воєн), а не тільки на більшовицьку парадигму. Ту ж мету мало і створення і Ліги Націй;

2) Наголошують на використанні правових процесів (посередництво, арбітраж). 1921 р. – створено постійний суд міжнародної справедливості. 1928 рік – пакт Бріана-Келлога – 2 статті: відмова від війни як засобу, інструменту вирішення міжнародних проблем, суперечностей;

3) прибічники роззброєння (по суті прибічники біблейського принципу «перекувати мечі на орала»). Вашингтонська конференція 1921-1922 рр. обмежила і скоротила військово-морські озброєння.

5. Реалістська парадигма МВ

Виникла в 1930-х роках як інтелектуальна антитеза ліберальному ідеалізму. Спостерігалось певне розчарування, песимістичні настрої і погляди на світ і МВ – у контексті наростання передвоєнної кризи у МВ і наближення власне Другої світової війни. Також популярна і після війни.

Прибічники цієї парадигми: 40-50-ті роки ХХ ст. - Джордж Кеннан (американський дипломат у 1948 – на початку 50-х рр. ХХ ст., працював в американському посольстві в Москві, звідки надіслав до свого уряду т.зв. «довгу телеграму» – 8 тисяч слів» – обґрунтування потреби «стримування» комунізму у світі, недопущення поширення впливу СРСР у МВ, але пізніше змінив свої погляди на більш помірковані, критикував за агресивність і власне США; писав також наукові праці і статті); Ганс Моргентау (американський політолог німецького походження; Рейнольд Нібур (друга половина 1940-х рр. – ідеї), Кеннет Томпсон (1960 р.).

Витоки цієї парадигми – в роботах грецького історика Фукідіда, італійського мислителя Нікколо Маккіавелі, англійського філософа Томаса Гоббса («війна всіх проти всіх», «людина людині – вовк»; уособлення держави – чудовисько Левіафан (праця «Левіафан»). Частина сучасних дослідників – війна у Югославії в 90-х рр. ХХ ст. ілюструє цю думку)).

Реалістська парадигма розглядає державу в якості найважливішого актора МВ (їх дійової особи), а не міжнародні інституції чи людей (як доти вважали).

Основні положення реалістської парадигми:

1) люди за своєю природою егоїстичні;

2) людині властивий інстинкт до панування над іншими (тобто інстинкт до влади);

3) інстинкту до влади неможливо уникнути;

4) Міжнародна політика є (за Т. Гоббсом) боротьбою держав за владу, панування над іншими державами, «війною всіх проти всіх»;

5) Першочерговий обов’язок держави – просувати свій національний інтерес (у тому числі захищаючи його), спираючись на могутність, власну військову силу;

6) Відповідно, держави мають бути достатньо могутніми у військовому відношенні, щоб стримувати ворогів; військова могутність важливіша, ніж економічна, що сама по собі є лише засобом для досягнення військової могутності;

7) Не треба переоцінювати надійність союзників (вони можуть і зрадити, або ж не підтримати, не допомогти). Тому треба покладатися на власні сили (приклад – Румунія й Італія в роки Першої світової війни – не отримали від союзників всіх обіцяних їм за участь у війні на боці Антанти територій);

8) Держави не повинні довіряти свій захист міжнародним інституціям чи міжнародному праву;

9) Кожна держава повинна підтримувати баланс сил у відносинах з іншими державами (всі держави збільшують свої сили («набирають сили») і таким чином зберігається баланс (певна рівновага) сил.

Реалістську парадигму почали ставити під сумнів і піддавати значній критиці в 60-х рр. ХХ ст., бо виникли різні тлумаченні поняття «національний інтерес», зокрема навіть політологи-реалісти розкололися щодо тлумачення війни у В’єтнамі (чи відповідає її ведення США захисту національних інтересів США – далеко від США, значні витрати матеріальних ресурсів, величезні людські втрати (задля досягнення геополітичних цілей), надмірний розвиток військово-промислового комплексу (ВПК). Коли припинилася «гонка озброєнь», посилились інтеграція і співробітництво між європейськими країнами (стосунки не на страху, а на основі спільних інтересів). Євроінтеграція, особливо з кінця 60-х років ХХ ст. значною мірою підірвала позиції реалістської парадигми. Основне тепер у стосунках всередині ЄС – співпраця, а не ворожнеча і військова могутність.