2. Психотерапевтичні методи при роботі з птср

Психотерапевтичні методи при ПТСР І. Г. Малкіна-Пих (2005) за ступенем їх практичної поширеності класифікує наступним чином: – Раціональна психотерапія: клієнтові роз’яснюють причини і механізми ПТСР; – Методи психічної саморегуляції для зняття симптомів напруги і тривоги: аутотренінг, прогресивна м’язова релаксація, активна візуалізація позитивних образів; – Когнітивна психотерапія – використовується для переосмислення дезадаптивних думок і зміни негативних установок; – Особистісно-орієнтована терапія – дозволяє змінити ставлення потерпілого до психотравмуючої ситуації і прийняти відповідальність якщо не за неї, то за своє ставлення до неї; – Позитивна терапія, гештальт-підхід засновані на уявленні, що існують не тільки проблеми і хвороби, а й способи і можливості їх подолання, притаманні кожній людині. Вибір конкретної форми психотерапії, як вказує автор вищевикладеної класифікації, є проблемним для лікарів при роботі з більшістю пацієнтів, які пережили психотравму. У кінцевому рахунку травматизація руйнує когнітивні «Я-схеми» жертви та її погляд на світ; відтворення зруйнованого буває болючим. Але самі різні рівні психотерапевтичних технік можуть виявитися ефективним форматом роботи: вислуховування, консультування, короткострокова динамічна психотерапія.

3. Основні симптоми птср

три основні симптоми: • нав’язливе намагання «переосмислити» неприємні події, відтворення їх в уяві (зокрема, у сновидіннях); • прагнення уникати того, що нагадує про травму (наприклад, місця події); • підвищені тривожність і емоційне збудження, постійна настороженість, підозріливість.

4. Труднощі які відчуває терапевт при роботі з клієнтами, які страждають на птср.

Ще один вартий згадки аспект терапевтичної роботи з клієнтами, страждаючими ПТСР, - це психологічні труднощі, які відчуває сам психотерапевт в процесі своєї роботи. Насамперед, він повинен бути інтелектуально і емоційно готовим до зіткнення зі злом і трагічністю світу. Можна виділити дві основні стратегії поведінки психотерапевтів - уникнення (знецінення) і сверхідентіфікація. 

 Перша крайня реакція з боку терапевта - уникнення або знецінення: «Ні, такого клієнта я не винесу!» Власні почуття терапевта (страх, відраза) порушують його здатність сприймати розповідь клієнта; можливе виникнення недовіри до окремих деталей. Терапевт сидить з відсутнім виразом обличчя, демонструючи небажання або нездатність сприйняти розповідь про травму, повірити і переробити його. Подібна установка веде до того, що терапевт не ставить жодних питань щодо деталей і конкретних переживань, як би дистанціюючись від проблем клієнта. Подібне захисне поведінка є фундаментальною помилкою в терапії травматізірованних клієнтів. Небажання терапевта стосуватися відразливих (з точки зору загальноприйнятої моралі) біографічних фактів життя клієнта все більше віддаляє їх один від одного, тим самим посилюючи «змова мовчання», що в підсумку може призвести до розвитку хронічної форми ПТСР. 

 Сверхідентифікація - інша крайня позиція терапевта, пов'язана з фантазіями порятунку або помсти і обумовлена «надлишком» емпатії. В результаті цієї надмірної емпатії терапевт може вийти за рамки професійного спілкування. Беручи на себе роль товариша по нещастю або по боротьбі, він істотно обмежує можливість запропонувати клієнтові корективний емоційний досвід. Небезпека такої позиції полягає в тому, що будь-яке розвінчання ілюзій, неминуче в терапії, може надати руйнівний вплив на терапевтичні відносини. 

 Реакції невпевненості у терапевта обумовлені його збентеженням або побоюванням посилити травматизацію, боязню викликати декомпенсацію у клієнта при расспросе про зміст і деталях пережитої травми. При сексуальних травмах подібна реакція терапевта пояснюється його сором'язливістю, тому, коли клієнт повідомляє, що йому важко говорити на цю тему, терапевт схильний піти у нього на поводу. Розповідь клієнта про травму може викликати у терапевта порушення контролю: він не в змозі зібратися з думками, від почутого у нього виступають сльози на очах. У клієнта з'являються сумніви в діях терапевта, оскільки останній не здатний винести його розповіді. Однак більшість клієнтів можуть витримати короткочасний прорив почуттів терапевта за умови, що потім він знову повертається до своєї професійної ролі. Таким чином, занадто сильна емоційна реакція терапевта так само шкідлива, як і дуже слабка.