9 Питання Утворення Галицько-Волинського князівства. Данило Галицький.

Галицько-Волинські землі простягнулися від Дністровсько-Дунайського межиріччя на півдні до Литви й Полоцької землі на півночі. На заході вони межували з Польщею та Угорщиною, а на сході - з Київською землею і половецьким степом. Природні умови сприяли розвитку землеробства, при селищного скотарства та ремесел. Прикарпаття було відоме соляними промислами. Через ці землі проходили важливі торговельні шляхи з Русі до країн Центральної Європи.

У1097 р. на князівському з'їзді в Любечі Подністров'я з центром у Теребовлі було закріплено за Васильком Ростиславичем. Його брат Володар отримав Перемишль. Було покладено початок формуванню Галицької землі. Василька 5 листопада 1097 р. схопили в Києві київський князь Святополк та волинський Давид. Наступної ночі слуги Давида осліпили Василька та повезли до Володимира. Під тиском Володаря Давид відпустив Василька.

У1141 р. перемишльський князь Володимир Володарович об'єднав землі Прикарпаття в одне князівство і переніс столицю в Галич. Найбільшого розквіту Галицьке князівство досягло за Ярослава (1152-1187). Він підніс міжнародний престиж князівства й захищав інтереси Русі у взаєминах з Візантією та сусідніми державами. Запекла боротьба точилася між Осмомислом та його племінником Іваном Ростиславичем Берладником. Влітку 1158 р. князь Іван за сприяння половців спробував захопити владу в Галицькому князівстві, проте зазнав поразки.

Галицьке князівство після смерті Осмомисла стало ареною боротьби князів з боярами, які володіли великими вотчинами з укріпленими містами-замками та військовими слугами. Вони вдавалися до організації змов і заколотів, вступали в союзні відносини з угорськими й польськими феодалами.

v Волинська земля відокремилася від Києва в середині XII ст. На відміну від Галицької землі на Волині склався великий князівський домен. Боярське землеволодіння зростало головним чином за рахунок князівських пожалувань служилим боярам. У кінці XII ст. на Волині правив надзвичайно енергійний князь Роман Мстиславич. Він приєднує до свого князівства великі території. Так, у 1196 р. київський князь віддає Роману, який був йому зятем, місто Полонне, проте той засилає свою жінку в монастир і вдруге одружується на візантійській принцесі. В 1199 р. Роман здійснив похід на Галич та об'єднав Волинське й Галицьке князівства. У1203 р. він на два тижні захопив Київ та проголосив себе київським князем.

У 1205 р. (після смерті князя Романа під час походу в Польщу) Галицько-Волинське князівство розпадається. Галичем заволоділи дати новгород-сіверського князя Ігоря Святославича. Галицькі бояри розв'язали спустошливу війну, що точилася понад 30 років. Відбувається безпрецедентний на Русі випадок княжіння в Галичі боярина Володислава Кормиличина.

Галич здобуває незалежність за князя Мстислава Мстиславича, прозваного Удатним, який задля цього залишає Новгород. Останні роки свого життя Мстислав Удатний (помер у 1228 р.) провів на Пониззі.

Данило Галицький

Князь Данило - син Романа Мстиславича - народився близько 1201. р. та помер близько 1264 р. Спираючись на підтримку міст, служилого боярства й дворянства, Данило Романович утвердився спочатку на Волині, потім зайняв у 1238 р. Галич, а в 1240 р. - Київ,

У березні 1238 р. війська Данила розгромили німецьких лицарів під Дорогичином на півночі князівства. Це назавжди відбило у них бажання зазіхати на волинські землі.

Після захоплення Києва монголо-татари завдали удару по землях Галицько-Волинського князівства. Весною 1241 р. полчища Батия рушили на захід. Літопис зафіксував головні події, пов'язані з оволодінням монголо-татарами міст Колодяжина, Ізяслава, Володимира, Галича. Лише жителям Кременця і Данилова вдалося відстояти свої міста. Скориставшись втечею Данила в Угорщину, владу в Галицькій землі на деякий час захопили бояри.

У 1245 р. Папа Інокентій IV скликав церковний собор, на якому обговорювалася проблема взаємин з монголами. Він спорядив спеціальну місію, яка повинна була побувати на Русі, в Золотій Орді й зібрати необхідні відомості про мету та військові можливості монголо-татар. Данило в свою чергу відправляє своїх представників до Риму. В 1253 р. Інокентій IV оголосив хрестовий похід проти монголо-татар. У1254 р. відбулася коронація Данила Романовича від імені Папи в місті Дорогичині. Але, переконавшись у нездатності Риму організувати похід проти Золотої Орди, Данило припинив відносини з Папою.

Данило Романович цікавився й справами Центральної Європи. Коли в Австрії почалася боротьба за спадщину, свого сина Романа він у 1252 р. оженив зі спадкоємицею австрійських герцогів. Проте Роман змушений був покинути Відень, і Данило посадив його на князювання в Литві.

У 1254 р. татарський воєначальник Куремса зі своєю ордою підійшов до Бакоти на Дністрі. На бік ординців перейшов боярин Милій - "старший міста". Потім Куремса вирушив до Кременця. Татари напали на Володимир-Волинський і Луцьк. Міщанам вдалося відстояти свої міста. Данило організував вдалу кампанію проти орди Куремси: в той час, коли полки Лева Даниловича вдерлися на Побужжя і "повоювали там татарських людей", полки Данила і Василька дали бій Куремсі в Болоховській землі й перемогли його. Орда змушена була повернути до місць своїх кочовищ.

У1259 р. татарський воєвода Бурундай, вирушаючи до Польщі, зажадав, щоб галицькі князі на знак своєї покори вийшли йому назустріч. Данило поїхав до Угорщини. Інші ж князі виконали вимогу. За наказом Бурундая були зруйновані укріплення Львова, Луцька та інших міст.

Правління Данила Романовича було важливим етапом в історії Південно-Західної Русі-України. Князь дбав про будівництво міст, вів боротьбу з боярською опозицією, продемонстрував усьому світові можливість успішної боротьби з монголо-татарами. Він сподівався спільно з іншими князями завдати рішучого удару монголо-татарам. Хоча цей задум не вдалося реалізувати, діяльність Данила Галицького оцінюється істориками як життєвий подвиг.

10 питання Захоплення земель України Великим князівством Литовським та Польщею.

1. Захоплення і розподіл українських земель Литвою, Польщею та іншими державами

Ослаблені монголо-татарськими нападами, роздроблені на окремі князівства, українські землі на початку XIV ст. стали об'єктом експансії з боку Литовського князівства. Консолідувавшись у нелегкій боротьбі з Лівонським і Тевтонським орденами, Литовське князівство розпочало своє проникнення на західно-руські (білоруські) землі ще у середині XIII ст., за часів князя Міндовга (1230-1263 pp.). У першій чверті XIV ст. більша поло вина білоруських земель вже знаходилася під владою литовських князів, і вони почали спроби захоплення сусідніх українських земель. Безпосереднє залучення до складу Литовського князівства південно-західних руських (українських) земель почалося у часи правління великого литовського князя Гедиміна (1316-1341 pp.), який проводив політику підкорення руських земель, використовуючи різноманітні заходи: воєнні, дипломатичні, династичні. Його васалами стали мінський, лукомський, друцький, Берестейській та дорогочинський князі. З 1340 р. на Волині правив його син Любарт-Дмитро. Основна частина українських земель була захоплена за правління литовського князя Ольгерда, який у 1362 р. зайняв Київ. Цим фактично закінчилася княжа доба в історії України. Ольгерду навіть вдалося у 1362 р. на річці Сині Води (раніше, ніж Дмитрію Донському на Куликовському полі) розгромити татар.

Рід Гедиміновичів став одним з найрозгалуженіших у Східній Європі того часу. Від синів Гедиміна вели генеалогію князі Острозькі, Заславські, Корецькі, Чорторийські, Вишневецькі, Сангушки, Збаразькі та ін.

Ольгерд чітко формулює основне завдання Литовської дер жави: «Вся Русь просто мусить належати литовцям». У 1345-1377 pp. до Литви приєднано території від м. Володимира на Заході до р. Оскіл на Сході, від Новгорода-Сіверського на Пів ночі до середньої течії р. Південний Буг на Півдні. Князь Вітовт у 1392-1430 pp. приєднав землі у межиріччі Дніпра і Дністра з виходом до Чорного моря.

Причинами успіху литовців у експансії на українські землі була їх консолідація в боротьбі з німецькими рицарськими орденами: ослаблення Русі у результаті її роздроблення та монголо-татарської навали (до цього, як пише літописець, «Литва з болота на світ не показувалася»); феодальні усобиці у Золотій Орді.

Литовські князі започаткували звільнення українських земель від монголо-татарського іга. Зміцненню позицій литовських можновладців на українській території сприяли династичні зв'язки з галицько-волинськими князями, що давало їм змогу бути законними претендентами на місцеві княжі престоли. Тому літописи й відзначають, що володарі Литви «не стільки силою, скільки мудрістю воювали». Узявши під свій контроль українські землі, литовці намагалися спочатку не вносити в місцевий уклад ніяких змін: «Ми старого не рушимо, а нового не вводимо». Слід ураховувати також і те, що місцеве населення, приймаючи литовського князя, прагнуло покінчити з попередніми князівськими стосунками старої династії. Оцінюючи ситуацію у Литовській державі, яка сталася після 1362 p., відомий український історик Н. Яковенко зазначає: «Витворений без помітних завойовницьких зусиль новий державний організм являв собою вельми неординарний суб'єкт історії — державу, у якій від народу — завойовника, по суті, зоставалася тільки назва: Велике князівство Литовське».

Слід зазначити, що українське та білоруське населення, а також їх землі складали більше 80% території Великого князівства Литовського, тому це значно впливало на ситуацію в державі. Українці досить спокійно поставилися до литовської експансії, оскільки влада литовців не була репресивною, самі литовські князі спочатку були православної віри, руська мова стала загальнодержавною. Крім того, люди бачили в Литві можливого захисника проти жорстоких набігів татар. Були прийняті й руські норми права, назви посад тощо. Тому держава часто називалася Литовсько-Руським князівством.

У цей же час поширює свою експансію на українські землі Польща. Після тривалої боротьби у 1387 р. їй вдається захопити Галичину.

Буковина з 1359 р. входить до складу Молдавського князівства під назвою Шипинської землі, Закарпаття — у другій половині XIII ст. — до складу Угорщини. Таким чином, у XIII-XIV ст. українські землі були розчленовані та ввійшли до складу різних держав. Почалася нова — польсько-литовська — доба в історії України.

У 1385 р. у зв'язку із загостренням зовнішньо- і внутрішньополітичної ситуації (розбрат серед литовської верхівки, за гроза з боку Тевтонського ордену) великий князь Ягайло вирішує об'єднатися з польськими феодалами, щоб зміцнити свою владу. У замку Крево (недалеко від Вільна) Ягайло і польські представники підписали акт про унію, яка дістала назву Кревської. Згідно з нею Ягайло отримував польську корону і руку польської королеви Ядвіги. За це до Польщі мали приєднати українські і білоруські землі, де вводилося католицтво, збройні сили об'єднувались, казна князівства мала використовуватись на потреби Польщі. Укладення унії допомогло стримати натиск Тевтонського ордену (в 1410 р. у Грюнвальдській битві німці були розгромлені), а також зміцнило становище польських феодалів, які почали захоплювати українські землі, насаджувати католицизм, посилювати визискування українського населення, полонізувати його.

Литва починає тривале суперництво з Москвою за спадок Київської Русі (обидві держави претендували на об'єднання в своїх межах усієї Русі і Східної Європи). Виникла так звана литовська альтернатива розвитку Східної Європи, коли цей регіон міг опинитися під контролем Литви. Але в битві під Ворсклою у 1399 р. великий князь литовський Вітовт зазнав поразки від татар, убито було десятки князів, поліг цвіт литовсько-руського лицарства. Це значно обмежило можливості реалізації «литовської альтернативи».

На чолі Литовської держави стояв великий князь, якому на лежала законодавча, виконавча, судова та військова влада.

Новим етапом польсько-литовських відносин стала Городельська унія. На сеймі в м. Городелі у 1413 р. було визнано існування великокнязівського престолу в Литві. Але обрання великого князя затверджувалось польським королем. Литовські феодали-католики зрівнювались у правах з польськими у вирішенні державних справ, у тому числі й обранні великих князів литовських і королів польських. Участь православних у державному управлінні обмежувалась.

За своїм політичним устроєм Велике князівство Литовське до кінця XIV ст. існувало як федерація земель-князівств, куди як повноправні суб'єкти входили Київщина, Чернігівщина, Сіверщина, Волинь, Поділля. Намагаючись централізувати управління у Великому князівстві Литовському, князь Вітовт почав істотно обмежувати самостійність найпливовіших князів. До кінця XIV ст. уся їхня залежність від великого князя Литви полягала у сплаті щорічної данини та «послушенстві». Саме за «непослушенство» були відібрані землі в новгород-сіверського, подільського, київського князів. У 1397 р. Київське князівство було ліквідоване. Ці заходи хоча й не призвели до остаточної ліквідації удільного устрою, але суттєво обмежили вплив місцевих князів, підірвали їх позиції, посилили центральну литовську владу.

Завершальним акордом на шляху суверенізації Великого князівства Литовського мала стати коронація Вітовта, тобто прийняття ним титулу короля. Але це суперечило бажанню його брата в других і польського короля Ягайла. Справа дійшла до того, що ображені магнати обох держав ставили питання про війну Литви з Польщею. Щоб загасити конфлікт, Ягайло був готовий зректися польської корони на користь Вітовта, але останній укупі з литовськими магнатами наполягав на окремішності держав і не прийняв пропозиції Ягайла. Коронування було призначене на 8 вересня 1430 р. На урочистості з'їхалися почесні гості: Ягайло, великий князь Московський Василь І, інші руські князі, візантійські й татарські посли. Але польські пани перехопили в дорозі корону, коронування було відкладено, що стало сильним морально-психологічним ударом для дуже вже немолодого 82-річного Вітовта, який незабаром помер (27 жовтня 1430 p.).