48 Епістемологія п. Фейєрабенда

Найрадикальніші позиції у критичному раціоналізмі займає П. Фейєрабенд, який висунув методологічний принцип проліферації (від лат. proles — потомство і fero — несу; разом означає розмноження) теорій. Згідно з цим принципом, учені повинні намагатися створювати теорії, що несумісні з уже існуючими і визнаними. Створення таких альтернативних теорій сприяє їхній взаємній критиці і прискорює розвиток наук. Пізнання в такому випадку представляється множиною альтернатив, що постійно збільшуються, кожна з яких примушує інші уточнювати свої вихідні позиції. Найбільш плодотворні періоди розвитку науки є періодами боротьби альтернатив. Їхні джерела перебувають у відмінності світоглядних і соціальних позицій дослідників, тому знання не тільки теоретично, а й ідеологічно навантажені. Теоретичний плюралізм є істотною рисою будь-якого наукового знання, що претендує на об’єктивність.

Позиція Феєрабенда – «епістемологічний анархізм». П. Фейєрабенд стверджує, що вимоги будь-якого методу, в тому числі правил і стандартів, справедливі лише за точно сформульованих умов. Водночас він вважає, що єдиного правильного наукового методу не існує. Більш того, наука, на його думку, завжди поповнюється за рахунок ненаукових методів і результатів. Науковець переконаний, що найважливіші результати, наукові ідеї та відкриття стали можливі завдяки порушенню найбільш раціональних методологічних правил, заборон (саме так пояснюються відкриття М. Коперника, А. Ейнштейна, М. Планка, З. Фрейда). А це означає, що, по-перше, правила (стандарти) дійсно порушувалися, по-друге, вони повинні були порушуватися, щоб забезпечити прогрес науки. Тобто, за П. Фейєрабендом, не існує раціональних критеріїв істини. – анархічний прицип «anything goes».

П. Фейєрабенд закликає вчених творчо й критично «застосовувати плюралістичну методологію, щоб зберегти концепції людини і космосу»

Феєрабенд не визнавав моделі Куна. Він критикував її, виходячи з принципів проліферації і контріндукціх. Феєрабенд вважав, що Кун помилково прийняв за два етапи дві тенденції: прагнення до стабільності і прагнення до проліферації, які співіснують одночасно. Особливо запекло він виступав проти кунівської моделі нормальної науки, як і належить анархісту він закликав до перманентної революції у науці.

49 Подібність і відмінності наук про природу і наук про суспільство

Науки про природу і науки про культуру - це назви самостійних областей наукового знання, розділених за принципом логічного дуалізму в німецької філософії на рубежі XIX і XX ст. лідерами Баденської школи неокантіанства В. Віндельбандом і Г. Ріккертом.

Мета науки про природу - отримання об'єктивного знання про зовнішньої дійсності. Таке знання засноване на законах причинності, незалежних від людини, від суб'єкта пізнання. Науки про природу орієнтовані на пізнання загальних, повторюваних (закономірних) рис досліджуваного явища і групуються навколо однієї основної науки - механіки.

Науки про культуру зосереджені на пізнанні приватних, індивідуальних, неповторних особливостей. Вони проникають в телеологічні зв'язки і намагаються реконструювати історичні освіти за телеологічним принципом, визначаючи конкретні смисли, зафіксовані в явищах культури. Для наук про культуру не може існувати будь-якої певної основної науки, що але є можливість об'єднання, яку дає поняття "культури".

Науки про культуру є ідіографічними, тобто описують індивідуальні, неповторні події, ситуації і процеси, науки про природу – номотетичні, тобто законовстановлюючі: вони фіксують загальні, регулярні властивості досліджуваних об'єктів, абстрагуючись від несуттєвих індивідуальних властивостей.

Німецький філософ і історик культури В. Дільтей - представник "філософії життя", основоположник школи "історії духу". Розуміння життя в його філософській концепції лягло в основу поділу наук на два основні класи. Одні з них вивчають життя природи, інші ("науки про дух") - життя людей. В. Дільтей доводив самостійність предмета і методу гуманітарних наук по відношенню до природничих наук.

У зв'язку з цим розходження наук про природу і наук про культуру пояснюється неокантіанцями протилежністю їхніх методів (у Г.Ріккерта - генералізуючий та індивілізуючий методи). Неокантіанці зосереджують увагу не на змістовній специфіці наук про природу і наук про культуру, а на відмінностях у самому процесі

впорядкування та переробки змістовного матеріалу, тобто на відмінностях відповідних форм мислення, на методах дослідження.

- Для наук про культуру характерний ідіографічний метод, сутність якого полягає в описі особливостей найважливіших історичних фактів, а НЕ їх генералізація (тобто побудова загальних понять і виявлення об'єктивних законів), що характерно для номотетичного методу природознавства; саме тому абстракції і загальні поняття в гуманітарному пізнанні виступають як допоміжні засоби при описі індивідуальних явищ, а не є самоціллю, як в природознавстві;