65. Сутність типологія і функції політичної еліти

Політична еліта: поняття і суть. В будь-якому суспільстві існує і повинне існувати меншина населення, яке ухвалює найважливіші рішення в суспільстві і править більшістю. Ця меншина, що здійснює функції управління, володіє специфічними особовими особливостями і професійними якостями, що допомагають перебувати при владі і утримувати її. Цей особливий прошарок людей називають правлячою або політичною елітою. Під політичною елітою можуть розумітися, наприклад, правляча каста, середньовічна аристократія, правлячий клас Нового часу, елітні групи сучасного суспільства. Всі ці прошарки розрізняються за своїм походженням, способам і джерелам рекрутування, способу життя, проте мають і ряд фундаментальних загальних ознак - займають привілейоване положення в суспільстві, мають більш високий рівень життя, а головне - контролюють основні важелі влади. Політична еліта - це привілейована група, яка займає керівні позиції у владних структурах і безпосередньо бере участь в ухваленні рішень, зв'язаних з використанням влади.

Причини утворення еліти:

• суспільство, як всі складно організовані системи, потребує професійної управлінської дії, що викликає необхідність в розподілі праці на керівниках і керованих;

• необхідні люди, що володіють спеціальним знаннями, навиками, досвідом, здатні здійснювати управлінські функції;

• політична нерівність в суспільстві, обумовлене нерівністю психічних, соціальних і інших умов, створює різні можливості займатися політикою для різних соціальних груп і індивідів;

• управлінська праця високо оцінюється і стимулюється в суспільстві, а близькість до влади відкриває широкі можливості для реалізації індивідуальних потреб. Це примушує багато людей прагнути у владні інститути;

• пасивність широких верств населення, які, займаючись рішенням власних повсякденних проблем, звичайно вважають за краще триматися далі від політики.

66. Теорії еліти г. Моски, в. Парето, р. Міхельса

Концепція еліти, заснована на спостереженні за реальною політичною поведінкою і взаємодіями суб'єктів політики, була створена теоретиками італійської школи політичної соціології Г.Моска, В.Парето і Р.Міхельсом. Професор, депутат, сенатор Г.Моска (1854-1941) сформулював свою теорію еліти в роботах «Основи політичної науки» і «Історія політичних доктрин». Аналіз «політичного класу» Г.Моска здійснював за допомогою організаційного підходу. На його думку:

• розвиток будь-якого суспільства незалежно від способу соціальної і політичної організації здійснюється керівним класом;

• групова згуртованість і однодумність, властива суспільному класу, забезпечуються завдяки наявності у нього організації, структури, що дозволяє зберігати владу;

• сам правлячий клас неоднорідний; він складається з двох прошарків: дуже нечисленної групи «вищого начальства» (щось подібне до «наделіти» всередині еліти) і набагато більш численної групи «начальників середньої ланки»;

• входження в політичний клас припускає наявність у індивіда особливих якостей і здібностей. Доступ в політичний клас відкривають три якості: військова доблесть, багатство, церковний сан. З ними пов'язано три форми аристократії - військова, фінансова і церковна. У результаті розвитку цивілізації переважаючим стає багатство. Менше значення мають наукові знання, уміння застосовувати їх практично;

• домінуючим критерієм для відбору в політичний клас є здатність управляти, яка включає знання національного характеру, ментальність народу і власне досвід управління.

Г.Моска в роботі «Правлячий клас» писав, що у всіх суспільствах існують два класи людей - клас який править, і клас, яким правлять. Правлячий клас завжди є нечисленним. Меншина править більшістю, тому що вона, по-перше, зорганізована, а по-друге, має особливі якості, завдяки яким користується пошаною і великим впливом в суспільстві.

З позицій елітаризму Г.Моска негативно відносився до демократії. Він вважав демократію утопією, міражем, в гонитві за яким «некомпетентні « маси стають об'єктом маніпуляцій з боку «демагогів» і прокладають шлях «диктатурі». Вибори він трактував як шлях до оновлення еліти, а не як форму контролю мас над керівниками. Засновник теорії еліт - В.Парето (1848-1923) (саме він ввів в політичну науку термін «еліта»). Теорія еліт висловлена ним в «Трактаті загальної соціології» (1916), в якій В.Парето:

• намагався виявити чинники і передумови динамічної рівноваги суспільства і значення в цьому процесі політичної влади, мотивів політичної поведінки;

• обгрунтовування ролі еліти виводив з концепції соціальної рівноваги, якої прагне суспільство як система.

Стан рівноваги забезпечується взаємодією безлічі сил, які він назвав елементами. Вони утворюють чотири групи - економічні, соціальні, політичні і інтелектуальні. Особлива увага учений уділяв мотивації людської діяльності. На його думку:

• мотивами людської діяльності і двигунами історії є психологічні стимули, які він називав «залишками» - «резидуа»;

• «резидуа» - вічні і незмінні основи діяльності людини, що відображають його індивідуальність; вони зводяться до біологічних інстинктів, нелогічних, ірраціональних відчуттів, емоцій;

• соціальна рівновага і форма суспільства виявляють сукупну взаємодію людських відчуттів, яки відбиваються в «резидуа».

Тому політика в значній мірі є функція психології. Використовуючи психологічний підхід в аналізі суспільстві, В.Парето:

• пояснював різноманіття соціальних інтересів і статусів психологічною нерівністю індивідів;

• визначав еліту за її природжених психологічних якостей і вважав, що вона складається з тих, хто демонструє видатні якості або довів щонайвищі здібності в своїй сфері діяльності.

До основоположників елітаризму відноситься Р.Міхельс (1876-1936) з його «залізним законом олігархічних тенденцій». Суть його концепції полягає в тому. що «демократія», щоб зберегти себе і досягти відомої стабільності, вимушена створювати організацію. А це пов'язано з виділенням еліти - активної меншини. Необхідність управління організацією (зокрема, політичною партією) вимагає створення апарату, і влада концентрується в його руках. Партійна еліта володіє перевагами перед рядовими членами - має більший доступ до інформації, можливість чинити тиск на масу. Маси через «некомпетентність і апатію» не можуть і не хочуть брати участь в політичному процесі. У великих організаціях демократична структура неможлива - немає способу організації системи так, щоб голос простого її члена був почутий. Професійні функціонери профспілок, партій соціалістичної орієнтації, що особливо стали членами парламенту міняють свій соціальний статус, залучаються до правлячої еліти і починають захищати її інтереси, власне привілейоване положення. В процесі функціонування партії її апарат відривається від рядових членів і підпорядковує політику власним інтересам, перетворюється на правлячу еліту. Отже на певному етапі демократія неминуче обертається олігархією. І чим крупніше організація, тим більше виразно виявляється цей закон. Демократія, отже, перетворюється на арену «циркуляції партійних еліт». У всіх партіях незалежно від їх типу «демократія веде до олігархізації». Це закономірність розвитку політичної організації, так званий «залізний закон олігархії».