40.Консультації

41. Добрі послуги полягають в наданні стороною, що не бере участь у конфлікті, допомоги тим, що сперечаються, у налагодженні прямого контакту, в організації безпосередніх переговорів. Звичайно добрі послуги пропонуються третіми державами або міжнародними організаціями самостійно. Після доведення відносин сторін, що сперечаються, до стадії переговорів функції суб'єкта, що робить добрі послуги, завершуються, тому що він у самих переговорах участь не приймає. Але при згоді сторін він може бути присутнім при переговорах.  Посередництво припускає активну участь посередника в переговорах, включаючи внесення пропозицій з окремих аспектів питання або у відношенні спору в цілому. При посередництві держави, що сперечаються, обирають третю особу (державу, представника міжнародної організації), що бере участь у переговорах у якості самостійного учасника. Остаточне рішення у спорі приймається учасниками спору і посередником шляхом взаємної угоди, що підписується всіма сторонами.  Добрі послуги і посередництво можуть надаватися державою, що не приймає участь в спорі, міжнародною посадовою особою або приватними особами. Для виконання ними своїх функцій необхідна згода сторін, що сперечаються.  Добрі послуги і посередництво можуть бути зроблені з ініціативи як тих, що сперечаються, так і тих, що їх пропонують. Проте між наданням добрих послуг і посередництвом є і відмінності. Так, для здійснення посередництва необхідна попередня згода всіх учасників спору, у той час як добрі послуги можуть пропонуватися самостійно третьою особою або використовуватися лише за згодою одного учасника спору. Крім того, посередник є активною стороною в переговорах, його мета полягає не тільки в полегшенні контактів і доведенні сторін до переговорів (на чому закінчуються добрі послуги), але й в узгодженні позицій сторін: посередник може виробляти свої проекти врегулювання спору і пропонувати їх сторонам. 

42. Для мирного вирішення виниклого між сторонами спору важливо неупереджено і сумлінно встановити факти, обставини, що призвели до розбіжності. Цьому і сприяє обстеження ( fact-finding and enquiry).

Міжнародна слідча процедура полягає в робилися міжнародним органом (створеним за згодою сторін спору) розслідуванні конкретних обставин, встановлення фактів, що викликали суперечку.

У міжнародних спорах, що не торкаються ні честі, ні суттєвих інтересів держав і фактичних обставин, що виникають із розбіжностей в оцінці ситуації, сторони вправі встановити спеціальний міжнародний орган — слідчу комісію для з'ясовування питань факту. Комісії формуються на паритетних засадах із рівного числа представників обох сторін. У їхній склад у якості членів або голови можуть включатися представники інших держав. Організація комісій і їхніх задач визначається угодою сторін, що сперечаються. Завдання слідчих комісій полягає в з'ясовуванні фактичних обставин спору. їхнє створення було передбачено Гаазькими конвенціями про мирне розв'язання міжнародних зіткнень 1899 і 1907 років, у яких був визначений статус міжнародних слідчих комісій. Якщо сторони не домовляться про інше, то комісія формується шляхом призначення кожній із сторін двох членів, із яких тільки по одному можуть бути громадянами держав-ст.орін. Ці члени обирають голову. Такий же порядок установлений Загальним актом про мирне вирішення міжнародних спорів, прийнятим Лігою Націй у 1928 році і переглянутим ООН у 1949 році. Розслідування комісією провадиться в змагальному порядку. Сторони у встановлені терміни викладають комісії факти, подають необхідні документи, а також список свідків і експертів, які повинні бути вислухані. Комісія вправі запитувати від сторін і інші додаткові матеріали. У процесі розгляду провадиться допит свідків, про що складається протокол. За підсумками розслідування комісія виносить рішення за допомогою упорядкування доповіді, у якій встановлюється тільки факт спору. Ця доповідь не має сили рішення суду або арбітражу, і сторони мають право використовувати рішення комісії за своїм розсудом. Слід зазначити, що слідчі комісії в міжнародній практиці використовуються досить рідко. Ширше використовуються погоджувальні комісії, що є щодо новим способом розв'язання міжнародних спорів. У статті 33 Статуту ООН цей спосіб спільно зі слідчими комісіями позначено поняттями «обстеження» і «примирення». Погоджувальні комісії формуються так само, як і слідчі. Проте вони мають більш широкі повноваження, ніж останні, тому що можуть не тільки з'ясовувати і встановлювати фактичні обставини, але і рекомендувати можливе розв'язання цього спору. Але все ж таки, на відміну від суду й арбітражу, остаточне рішення в справі приймається сторонами, що не пов'язані висновками комісії. Деякі багатосторонні конвенції, наприклад Віденська конвенція про право міжнародних договорів 1969 року, передбачають створення погоджувальних комісій, звичайно в порядку, подібному до того, що встановлений Гаазькими конвенціями. Відповідно до положень Акта про мирне розв'язання міжнародних спорів 1985 року постійна погоджувальна комісія складається з п'яти членів. По одному члену комісії призначають сторони, які сперечаються, три інших призначаються з числа громадян третіх держав. У випадку утруднення у виборі членів їхнє призначення може бути доручено голові Генеральної Асамблеї ООН, третім державам або вирішено жеребом.

Загальні риси, властиві міжнародної слідчої процедури, - це добровільність її використання сперечалися державами; націленість на розслідування питань факту в суперечках; тимчасова основа роботи комісії (тільки для встановлення фактів); переважання в складі комісії "нейтрального компонента" (часто головує, наприклад, представник третьої сторони); висновки комісії не носять обов'язкового для сторін характеру.

Є й інші міжнародні договори, що передбачають обстеження: так звані Брайановскіе договори, укладені в 1913- 1915 рр. США з низкою американських і з деякими європейськими державами; Статут Ліги Націй (ст. 12, 15, 17); Конвенція про заснування міжнародних слідчих комісій 1923 р .; Договір про запобігання або попередженні конфліктів між американськими державами 1923 г. (договір Гондрі); ряд двосторонніх угод. Значимість цієї процедури мирного вирішення міжнародних суперечок підтверджена в ст. 33 Статуту ООН, Декларації принципів міжнародного права 1970 р, Декларації про зміцнення міжнародної безпеки 1970 р

43. Міжнародна судова процедура Судова процедура є одним із видів розв'язання міжнародних спорів. Міжнародний Суд — це утворюваний на основі міжнародного договору постійний орган, покликаний вирішувати міжнародні спори шляхом судової процедури.На відміну від арбітражу, склад, процедура, юридичні джерела рішень Міжнародного Суду визначаються не спеціальною угодою сторін, що сперечаються, у кожнім" окремому випадку, а постійним Статутом Міжнародного Суду ООН, що складає невід'ємну частину Статуту ООН. Всі члени ООН є тим самим і учасниками Статуту. Держави — не члени ООН можуть стати учасниками Статуту на умовах, визначуваних Генеральною Асамблеєю за рекомендацією Ради Безпеки (стаття 93 Статуту ООН). Міжнародний Суд ООН знаходиться в Гаазі, склад головного суду — 15 судів, що обираються Генеральною Асамблеєю і Радою Безпеки ООН на 9 років, із числа фахівців в галузі міжнародного права. Міжнародний Суд правочинний виносити не тільки обов'язкові рішення у спорах, переданих на його розгляд за згодою сторін, але і вправі давати будь-які консультативні висновки у відношенні будь-яких питань міжнародного права. З моменту створення Міжнародного Суду в 1946 році на його розгляд було передано більше 60 спорів між державами і викликано більше 20 консультацій міжнародними організаціями. Судовий процес у рамках Міжнародного Суду складається з двох частин: письмової й усної. Письмова частина полягає в повідомленні Суду сторонами меморандумів і контрмеморандумів, що викладають позиції держав, які сперечаються, усна — у заслуховуванні представників держав, що сперечаються, їхніх адвокатів, свідків, експертів. Рішення Суду юридично обов'язкове для сторін, що беруть участь у справі. Воно не створює правового прецеденту для вирішення інших справ аналогічного характеру (стаття 59 Статуту Міжнародного Суду ООН). Рішення Суду остаточне й оскарженню не підлягає. Невиконання його однією зі сторін надає право іншій стороні звернутися до Ради Безпеки ООН. Якщо остання визнає за необхідне, то вона може зробити рекомендації або вирішити питання про вживання заходів для виконання рішення (стаття 49 Статуту ООН). Серед розглянутих Міжнародним Судом справ основне місце займають територіальні спори, що стосуються невеликих ділянок державної території (наприклад, голландсько-бельгійський спір про територіальні анклави), а також територіальні спори, подібні індійсько-португальському спору про право проходу через територію Індії, спори ФРН, Данії і Голландії про делімітацію континентального шельфу Північного моря. Міжнародний Суд ООН є не єдиним судовим органом, що розглядає міжнародні спори в порядку судової процедури. У залежності від характеру розглянутих спорів міжнародні суди діляться на суди з вирішення: а) міждержавних спорів (Міжнародний Суд ООН,Економічний Суд СНД); б) як міждержавних спорів, так і справ, порушу ваних фізичними і юридичними особами проти держав і міжнародних організацій (Європейський суд з прав людини); в) трудових спорів у рамках міжнародних органі зацій (Адміністративний трибунал МОП); г) з притягнення до відповідальності фізичних осіб (Нюрнберзький трибунал); д) різноманітних категорій спорів (Суд ЄС). Слід, проте, відзначити, що в даний час виникаючі юридичні спори, що мають суттєве значення, держави віддають перевагу вирішувати не за допомогою судової процедури, а шляхом безпосередніх переговорів. Але це не впливає на зростання числа міжнародних судів і розширення їхньої компетенції у розгляді справ між різними категоріями суб'єктів, а не тільки між державами. У цілому можна відзначити, що в розвитку системи способів мирного розв'язання міжнародних спорів має місце тенденція зниження питомої ваги судової процедури і підвищення погоджувальної.

44. Міжнародно-правова відповідальність — це юридичний обов'язок суб'єкта-правопорушника ліквідувати наслідки шкоди, заподіяної іншому суб'єкту міжнародного права невиконанням або неналежним виконанням розпоряджень міжнародного права. Невиконання або неналежне виконання міжнародно-правових розпоряджень виявляється в тому, що держава-порушниця своїми діями порушила сформований міжнародний правопорядок або своїми діями заподіяла шкоду іншій державі. Зміст правовідносин міжнародно-правової відповідальності полягає в осуді правопорушника й в обов'язку правопорушника понести несприятливі наслідки правопорушення. Суб'єктами міжнародно-правової відповідальності можуть бути тільки держави. Фізичні і самостійні юридичні особи не несуть такої відповідальності за звичайні правопорушення, оскільки в цих випадках відповідальність є цивільно-правовою. Слід мати на увазі, що на практиці поведінка суб'єктів міжнародного права виражається в діях їхніх органів і посадових осіб, що виступають саме в цій якості. Але держава за їхні дії відповідає в повному обсязі й, у принципі, всім національним надбанням. Отже, у сфері міжнародно-правової відповідальності держава розуміється як єдине ціле, незалежно від того, який її орган, посадова або інша уповноважена особа вчинили діяння, що кваліфікується як правопорушення. Причому дії посадових осіб спричиняють відповідальність для держави незалежно від того, чи діяли ці особи в межах своїх повноважень або вийшли за ці межі. Але якщо особа діяла як приватна, держава за її дії відповідальності не несе, хоча ця особа займає певну державну посаду, носить певний титул або звання. Прикладом тут може слугувати поведінка особи, яка має дипломатичний ранг, що, знаходячись на відпочинку в третій державі, допустила образливі висловлення щодо глави цієї держави. У цьому випадку вона може відповідати лише як приватна особа, за поведінку котрої її держава відповідальності не несе. Незважаючи на це, питання відповідальності в міжнародному праві ще не кодифіковані. Вперше питання про це виникло у 1930 році, коли під егідою Ліги Націй була скликана міжнародна конференція з питання відповідальності держав, у випадку заподіяння шкоди особистості або майну держави. Але її підсумки виявилися безрезультатними, тому що в ході конференції між державами виникли серйозні розбіжності. У 1953 році була прийнята відповідна резолюція Генеральної Асамблеї ООН, на базі якої передбачалося розробити в рамках ООН багатосторонню конвенцію про відповідальність держав. Комісія ООН з прогресивного розвитку і кодификації міжнародного права призначила з цього питання спеціального доповідача, що, проте, не виконав своєї місії. Відповідно до прийнятих Комісією в 1984 році в попередньому порядку статей: — усяке протиправне міжнародне діяння держави спричиняє міжнародно-правову відповідальність держави; — діяння держави може бути кваліфіковане як міжнародно-правове лише на підставі міжнародного права; — порушення державою міжнародного зобов'язання в наявності лише в тому випадку, коли поводженні або діяння цієї держави не відповідають тому, що ви магає від нього зазначене зобов'язання, поза залежністю від того, чи носить воно звичайний або договірний характер. Крім того, безсумнівною перевагою проекту статей про відповідальність держав постало встановлення двох видів відповідальності держав: а) за правомірні дії — що включає обов'язок від шкодувати матеріальний збиток, заподіяний у результаті дій, що не порушують норми міжнародного права, причому тільки в тому випадку, якщо таке від шкодування передбачається спеціальним міжнародним договором (абсолютна відповідальність); б) за неправомірні дії — що включає обов'язок суб'єкта міжнародного права ліквідувати шкоду, заподіяну іншому суб'єкту, у результаті порушення міжнародно-правового зобов'язання. У плані кодифікаційних процесів у сфері міжнародної відповідальності держав становить інтерес інший важливий напрямок у діяльності Комісії міжнародного права ООН — підготовка проекту Кодексу злочинів проти миру і безпеки людства, що проводилася з 1947 до 1954 років і відновилася в 1982 році.Міжнародно-правова відповідальність признається одним із загальновизнаних принципів міжнародного права, тобто практично виступає основою загального міжнародного права і міжнародного правопорядку. Згадки про міжнародну відповідальність містяться в ряді найважливіших міжнародних документів основного характеру, зокрема в Декларації про принципи міжнародного права, що стосуються дружніх відносин між державами, від 24 жовтня 1970 року, де закріплюється, що агресивна війна є злочином проти миру, що спричиняє відповідальність з міжнародного права. Заключний акт НБСЄ від 1 серпня 1975 року також містить положення, що згадують про міжнародну відповідальність держав. Деякі питання про відповідальність держав одержали свою кодифікацію. Вони були врегульовані угодами, частіше всього двосторонніми або багатосторонніми на регіональному рівні.

45. Комісія міжнародного права визначила зміст міжнародної відповідальності як "наслідки діяння в плані відшкодування збитку і відповідних санкцій", а також дала таку класифікацію деяких принципів міжнародно-правової відповідальності:

• принцип, що встановлює відповідальність стосовно всіх міжнародно-протиправних дій держави;

• принцип, що визначає суб'єктів таких дій;

• принцип, що визначає умови наявності міжнародно-протиправних дій;

• принцип незастосування внутрішнього права для визначення наявності цих дій. Зміст правовідносин міжнародно-правової відповідальності міститься в осуді правопорушника й в обов'язку правопорушника понести несприятливі наслідки правопорушення.

46. Суб'єктами міжнародно-правової відповідальності є тільки суб'єкти міжнародного публічного права. Як правило, це держави, інші суб'єкти міжнародного права. У визначених випадках ними можуть стати і фізичні особи, наприклад, при здійсненні ними злочинів проти людства. Однак при цьому міжнародно-правова відповідальність фізичних осіб є особливого роду кримінальною відповідальністю і за своєю природою відрізняється від відповідальності інших суб'єктів міжнародного права.

Існує два види суб'єктів правовідносин, що виникають у випадку міжнародно-правової відповідальності: суб'єкти міжнародного правопорушення і суб'єкти міжнародних претензій.

До першого відносяться держави-правопорушники, що безпосередньо несуть міжнародно-правову відповідальність. До другого відносяться потерпілі в результаті здійснення міжнародного правопорушення, у широкому розумінні це ті, хто вимагають відшкодування заподіяного правопорушенням збитку чи вживають заходів відносно держави-правопорушника.

Іноді в міжнародному праві держав-правопорушників називають активними суб'єктами відповідальності, а потерпілих -пасивними.

Насамперед суб'єктами міжнародного правопорушення можуть бути держави як основні суб'єкти міжнародного права. У зв'язку з цим виникає питання про міжнародно-правову відповідальність членів федеративної держави. Прийнято вважати, що за правопорушення, вчинене членом федерації, несе відповідальність сама федерація, навіть якщо компетенція федерації не поширюється на питання, що відносяться до міжнародного правопорушення. Суб'єктами міжнародного правопорушення можуть бути і міжнародні організації. На практиці склалися певні норми, пов'язані з відповідальністю міжнародних організацій перед своїми посадовими особами і службовцями. Вона також може нести відповідальність перед державами, що є чи не є її членами, за неправомірне діяння органів цієї організації, наприклад за збиток, нанесений у результаті її військових чи політичних дій. Відповідальність міжнародних організацій виникає з порушення ними міжнародних зобов'язань, що випливають з договорів та інших джерел права. Це передбачається за Договором про принципи діяльності держав по дослідженню і використанню космічного простору, включаючи Місяць та інші небесні тіла 1967 р.; Конвенцією про міжнародну відповідальність за збиток, заподіяний космічними об'єктами 1972 р.

47 Підставами міжнародно-правової відповідальності є передбачені нормами міжнародного права об'єктивні і суб'єктивні ознаки. Розрізняють такі підстави між-народно-правової відповідальності: — юридичні; — фактичні; — процесуальні. Під юридичними підставами розуміють міжнародно-правові зобов'язання суб'єктів міжнародного публічного права, відповідно до яких те або інше діяння вважається міжнародним правопорушенням. Слід враховувати, що при міжнародному правопорушенні порушується не сама норма міжнародного права, а зобов'язання суб'єктів додержуватися її розпорядження, що містить міжнародне правило поведінки. Тому перелік джерел юридичних основ відповідальності є більш широким, ніж коло джерел міжнародного права. Юридичними підставами відповідальності є: — міжнародний договір; — міжнародний порядок; — рішення міжнародних судів і арбітражів; — резолюції міжнародних організацій (наприклад, статті 24 і 25 Статуту ООН установлюють юридичну відповідальність для всіх держав-членів ООН рішень Ради Безпеки ООН); — односторонні міжнародно-правові зобов'язання держав, що встановлюють юридично обов'язкові правила поведінки тільки для держави, що взяла такі зобов'язання, (у формі нот, заяв, декларацій і т.д.). Фактичною підставою міжнародно-правової відповідальності є саме міжнародне правопорушення, тобто діяння (дія або бездіяльність) суб'єкта міжнародного права (його органів або посадових осіб), що порушують міжнародно-правові зобов'язання. Під процесуальними підставами міжнародної відповідальності розуміють процедуру розгляду справ про правопорушення і порядок притягнення винних суб'єктів до відповідальності. В одних випадках такий процесуальний порядок детально регламентований і закріплений у міжнародно-правових актах, в інших — його вибір залишений на розсуд органу, що застосовує міри відповідальності.

48 Обставини, що виключають протиправність діяння, повинні бути юридично значимими і, відповідно, визначатися нормами міжнародного права. У цьому відношенні Комісія міжнародного права ООН при розробці Проекту статей про відповідальність держав розробила в 1980 році статті 29-34 про обставини, що виключають відповідальність держав. До таких обставин належать:— згода держави;— відповідні заходи у відношенні міжнародно-протиправного діяння;— форс-мажор і непередбачений випадок;— лихо; — стан необхідності;— самооборона. У відношенні обставини, що носить найменування «згода держави», стаття 29 Проекту говорить: «Правомірним способом дана згода держави на вчинення іншою державою певного діяння, що не відповідає зобов'язанню останньої у відношенні першої держави, виключає протиправність цього діяння, оскільки це діяння знаходиться в межах вищевказаної згоди». Наприклад, введення іноземних військ на територію держави звичайно розцінюється як серйозне порушення суверенітету держави, а найчастіше, як акт агресії. Проте така дія не буде визнана такою, якщо вона здійснена на прохання або за згодою держави (прикладом тут може слугувати введення індійських військ на територію Шрі-Ланки в 1987 році за взаємною згодою для боротьби проти угруповання ТОТІ).Отже, така згода фактично є міжнародною угодою, що виникає між управочиненим і зобов'язаним суб'єктами міжнародного права. Вона стосується не зміни або скасування даного міжнародного зобов'язання, а лише незастосування його у встановленому конкретному випадку. Виключення відповідальності держави у разі згоди наступає при наявності таких умов:— згода держави повинна бути міжнародно-правомірною; — згода повинна бути ясно вираженою, а не такою, що припускається; — згода повинна передувати вчиненню дії;— діяння, на вчинення якого отримана згода, повинно відбуватися в межах узгоджених його умов, що стосуються місця, часу, засобів і інших обставин діяльності зобов'язаної держави. Проте міжнародне право пред'являє певні вимоги і до управочиненої держави, що дає згоду: — управочинена держава вправі давати згоду на діяльність іншої держави тільки в межах своєї території, а також стосовно до своїх суверенних прав і юрисдикції, що діють в межах недержавної території (континентальний шельф, виняткова економічна зона, відкрите море і т.д.); — згода управочиненої держави не може бути дана на вчинення дій, що суперечать імперативним нормам міжнародного права (наприклад, згода на використання своєї території для вчинення агресії у відношенні третьої держави). Під відповідними заходами стосовно міжнародно-протиправного діяння, що виключають відповідальність держави, стаття ЗО Проекту розуміє дії держави, викликані протиправними діями іншої держави. Таким чином, дії держави стосовно держави-пра-вопорушника, з погляду міжнародного права, будуть правомірними, тому що є провина самої потерпілої сторони. Мова, таким чином, йде про закономірні «відповідні заходи» — санкції, що будуть розглянуті в наступному розділі цієї глави. Такі заходи можуть бути застосовані не тільки потерпілою державою, але також за її дорученням компетентною міжнародною організацією (ООН, відповідною регіональною організацією). Протиправність діяння держави, що не відповідає її міжнародному зобов'язанню, виключається, якщо діяльність держави була викликана форс-мажором (непереборною силою) або непередбаченим випадком (непередбаченими зовнішніми подіями).Ці дві підстави розглядаються разом, тому що ні в міжнародній практиці, ні в доктрині немає чіткої і визначеної різниці між ними. Стосовно цих подій передбачається, що вони не дозволили державі діяти належним чином — відповідно до раніше прийнятого на себе зобов'язання або зрозуміти, що її поводження не відповідає цьому зобов'язанню. При форс-мажорі і непередбаченому випадку мова може йти про ситуації, викликані явищами природи (землетрус, повінь, епідемія, епізоотія і т.д.) або діяльністю людей. В умовах таких ситуацій держава в особі своїх органів або посадових осіб опиняється в становищі об'єктивної неможливості обрати поведінку, що відповідає вимогам свого міжнародного зобов'язання, або встановити, що дана її поведінка не відповідає необхідному. Слід зазначити, що форс-мажор як підстава для звільнення від відповідальності передбачений, наприклад, у статті 18 Конвенції ООН з морського права 1982 року. Ситуація крайнього лиха (стаття 32 Проекту) дуже схожа з форс-мажором або непередбаченим випадком, вона передбачає виключення протиправності діяння держави, якщо суб'єкт поведінки, що представляє дану державу, в умовах крайнього лиха не мав іншої можливості врятувати своє життя або життя ввірених йому людей. Слід, проте, мати на увазі, що держава усе ж буде відповідати, якщо вона сама сприяла виникненню ситуації крайнього лиха або якщо її поведінка, про яку йде мова, могла викликати більш тяжке лихо. Наприклад, підводний човен із ядерною силовою установкою на борту, що потерпів серйозну аварію, може викликати ядерний вибух у порту іншої держави, де він намагається укритися і провести необхідний ремонт. У цьому випадку під загрозу буде поставлене життя величезної кількості людей і виникнуть найтяжчі наслідки. Тому держава, чий прапор несе підводний човен, не може бути звільнена від відповідальності. Стан необхідності (стаття 33 Проекту) передбачає обставини, коли крайній небезпеці піддаються суттєві інтереси держави. Правова регламентація такої ситуації в пункті 1 зазначеної статті виглядає таким чином: «Держава не може посилатися на стан необхідності як на підставу для виключення протиправності діяння цієї держави, що не відповідає її міжнародному зобов'язанню, за винятком тих випадків, коли: а) це діяння було єдиним засобом захисту суттєвого інтересу цієї держави від тяжкої і неминучої загрози і б) це діяння не завдало серйозної шкоди суттєвому інтересу держави, у відношенні якого існує зазначена обставина». Слід мати на увазі, що посилання держави на крайню необхідність правомірні лише при наявності ряду одночасно діючих умов: — абсолютно винятковий характер ситуації, на яку посилається держава; — неминучість характеру небезпеки, що загрожує життєво важливим інтересам держави і його населення: — неможливість усунути таку небезпеку іншими засобами; — в обов'язковому порядку тимчасовий характер дії, обмежений рамками періоду небезпеки. Пункт 2 статті 33 Проекту містить вказівку на випадки, коли держава не може посилатися на стан необхідності, а саме: — міжнародне зобов'язання виникає з імперативної норми загального міжнародного права; — міжнародне зобов'язання встановлене договором, що прямо або побічно виключає таку можливість; — держава, про яку йде мова, сприяла виникненню стану необхідності. Міжнародно-правова відповідальність держави виключається, якщо держава, яка завдає шкоду іншій державі всупереч чинним нормам міжнародного права, діє з метою самооборони від агресії, у відповідності зі статтею 51 Статуту ООН, що чиниться цією іншою державою. Стаття 34 Проекту, названа «Самооборона», говорить «Протиправність діяння держави, що не відповідає міжнародному зобов'язанню цієї держави, виключається, якщо це діяння є законним заходом самооборони, прийнятим відповідно до Статуту Організації Об'єднаних Націй». Згаданий в цій статті законний захід самооборони держави, відповідно до Статуту ООН, відповідає умовам його статті 51. Такими умовами є: — наявність збройного нападу на державу іншої держави, що створює винятково серйозну і явну загрозу її територіальній цілісності і політичній незалежності, як це випливає з коментарю Комісії міжнародного права; — самооборона здійснюється доти, поки Рада Безпеки ООН не прийме заходів, необхідних для підтримки міжнародного миру і безпеки; — Раді Безпеки повинно бути негайно повідомлено про вжиті заходи самооборони; — такі заходи не торкаються повноважень і відповідальності Ради Безпеки в справі підтримки або відновлення міжнародного миру і безпеки. Таким чином, самооборона розглядається як припустимий захід захисту територіальної цілісності та політичної незалежності держави, що піддалася збройному нападу, доти, поки не вступить у дію передбачена 49. Право міжнародних договорів - це галузь міжнародного права, норми та принципи якої визначають порядок укладення, умови дійсності, дії та припинення міжнародних договорів. Вона є визначальною у системі сучасного міжнародного права, оскільки її положення виявляють безпосередній вплив на всі інші галузі та інститути міжнародного права.

Термін "договір" був прийнятий для позначення родового поняття, котре охоплює майже всі види міжнародних угод, що регулюються міжнародним правом, незалежно від їх назв, форм і складу учасників. Міжнародними договорами е лише такі угоди, дії яких регулюються міжнародним правом. Поряд з тим, в останні десятиліття значного поширення набули й неправові угоди. Яскравим прикладом є акти ОБСЄ, котрі стали головним інструментом зміни системи міжнародних відносин в Європі. Положення таких угод наділені не стільки юридичною, скільки морально-політичною силою, і, відповідно, вони не входять у сферу дії права міжнародних договорів.

Особливого значення терміну "договори" надають Віденські конвенції 1969 р. і 1986 р., згідно з якими його тлумачать лише як письмові угоди між державами та угоди з участю міжнародних організацій. Таким чином, право міжнародних договорів поширюється на всі види міжнародно-правових угод.

Перші спроби кодифікації у сфері права договорів були зроблені вченими. У XIX ст. найбільшу увагу цьому питанню приділили Й. Блюнчлі, Д. Філд, П. Фіоре та ін. Такий вид кодифікації отримав назву доктринальної.

Офіційна кодифікація норм договірного права розпочалася фактично на початку XX ст. На той час були відсутні чіткі та зрозумілі визначення права міжнародних договорів. Вказана галузь містила в собі нашарування минулого і не мала єдиних стандартів та правил. Такий спадок залишився у розпорядженні Комітету експертів з кодифікації міжнародного права Ліги Націй.

На жаль, спроби Ліги Націй провести кодифікацію права міжнародних договорів так і не дали позитивних результатів, хоча й були уніфіковані деякі норми щодо процедури укладення договорів.

Першим офіційним актом кодифікації була Конвенція про міжнародні договори у 1928 р., яка за своїм змістом була дещо обмежена (оскільки була прийнята Конференцією американських держав), котра так і не набула чинності.

Справжня кодифікація зазначеної галузі розпочалася з моменту утворення ООН, ініціатором якої виступила Комісія міжнародного права. Робота Комісії розпочалася із сесії у 1949 р., на якій була заявлена тема "Право міжнародних договорів", дискусія щодо котрої з певними перервами продовжувалася до 1966 р., коли був прийнятий проект конвенції в останній редакції. Упродовж 1968-1969 рр. у Відні відбулися дві конференції щодо кодифікації права договорів, які супроводжувалися гостротою політичного протистояння. Віденська конвенція про право міжнародних договорів була прийнята в 1969 р. і набула чинності з 1980 р.

Наступним етапом у роботі Комісії міжнародного права був розгляд питання про право договорів за участі міжнародних організацій. Ця робота розпочалася з 1970 р. і тривала до 1982 р., коли проект конвенції був рекомендований Генеральній Асамблеї ООН для прийняття. Конференція, яка відбулася у Відні 1986 р., прийняла Віденську конвенцію про право договорів між державами і міжнародними організаціями або між міжнародними організаціями.

Істотний вплив на розвиток права міжнародних договорів виявляють рішення міжнародних міжурядових організацій, у тому числі резолюції Генеральної Асамблеї і Ради Безпеки ООН, рішення Міжнародного суду ООН, міжнародних арбітражів, доктрина, наприклад, праці відомих юристів-міжнародників, а також резолюції міжнародних неурядових організацій наукового спрямування (Інституту міжнародного права та Асоціації міжнародного права). Діяльність Інституту міжнародного права, який постійно співпрацює з найвідомішими вченими, фахівцями у галузі міжнародного права, мала завжди істотне значення для процесу кодифікації права міжнародних договорів у рамках Комісії міжнародного права ООН.

50. Міжнародні договори класифікуються на різних підставах: І. За кількістю учасників: 1) односторонній міжнародний юридичний акт. Його виділення в якості самостійного виду міжнародного договору деякі автори пояснюють наявністю процесу одностороннього волевиявлення суб'єкта міжнародного права, що, правда, викликає юридичні наслідки тільки для цього суб'єкта.

2) двосторонні договори, у яких беруть участь два суб'єкти. Проте в такому договорі можливі і варіації: з ОДНОГО боку, участь однієї держави, а з іншого боку — декількох; 3) багатосторонні договори, у яких беруть участь три і більше суб'єкти; II. За сферою і силою дії: 1) універсальні договори — у них беруть участь практично всі держави-члени світового співтоварис тва (наприклад, Статут 00Н); 2) регіональні договори — у них беруть участь держави певного географічного регіону, на який поширюється дія цього договору (наприклад, учасниками Європейської конвенції про громадянство 1997 року є європейські держави-члени Ради Європи); 3) субрегіональні договори — у них беруть участь держави всередині певного географічного регіону (наприклад, договори про створення Єврорегіонів); III. За ступенем відкритості: 1) відкриті договори — у них бере участь і до них управі приєднатися будь-яка заінтересована держава. Такі договори, як підкреслюється у Віденській декларації про універсальність 1969 року, «повинні бути відкриті для загальної участі»; 2) закриті договори — у них коло учасників заздалегідь визначене. IV. У залежності від суб'єкта, що укладає договір: — міждержавні договори (укладаються від імені держави); — міжурядові договори (укладаються від імені уряду); — міжвідомчі договори (від імені органів виконавчої влади держави — його міністерств і відомств). V. У залежності від форми договору: договір у писемній формі — більшість міжнародних договорів у даний час укладається в такій формі; договір в усній формі — так звана «джентльменська угода».

VI. У залежності від об'єкта міжнародно-правового регулювання: — договори політичні; — угоди з правових питань; — угоди з прикордонних питань; — угоди з економічних питань; — угоди з питань транспорту і зв'язку; — угоди з питань охорони здоров'я;

— угоди з питань війни.

51. У самій Конвенції про право міжнародних договорів 1969 року питан-нями форми приділена мінімальна увага. Це пояснюється тим, що форма не впливає на обов’язкову силу договору. Відмічає значення форми договору, необхідно підкреслити принципове положення про те, що головна роль на-лежить все ж таки змісту. Зміст та форма взаємопов’язані. Якщо нема фор-ми без змісту, то й змісту не може бути без форми. Визнання визначальної ролі змісти не веде до приниження ролі форми. Не можна вважати форму договору технічним питанням, яке залежить лише від майстерності юристів-укладачів. Від форми, у який втілюється угода, у немалому ступені залежить ефективність договору.

Відносно форми договорів у міжнародному праві здавна існує положен-ня, згідно якому сторони можуть вільно обирати будь-яку форму. Комітет експертів Ліги Націй з кодифікації міжнародного права прийшов до висно-вку про те, що вибір форми залежить від волевиявлення сторін та від харак-теру відносин між державами, від звичаїв відповідних відомств, а іноді і від недбалості тих, хто готує дипломатичні акти.

Значення форми угоди полягає також у тому, що вона є однією з підстав для вирішення питання щодо правової природи актів. Як відомо, у наш час у практиці держав набули широкого розповсюдження неправові міжнародні угоди. Наприклад, Хельсінкські угоди. Наявність в угоді типових для договору положень свідчить про наміри сторін розглядати його як міжнародний договір. Разом із тим і у цьому випадку вирішальне значення має зміст. Якщо угода містить положення, яки свідчать про наміри сторін прийняти на себе юридичні обов’язки, то перед нами міжнародний договір.

52. Структура та мова договору.

Під структурою договору розуміють його поділ на частини. Конкретний договір через специфіку його об'єкта і мети, процедури ухвалення може мати і специфічну структуру. Проте більшість міжнародних договорів складається з таких структурних елементів: преамбули, основної і заключної частин. Багато сучасних міжнародних договорів, наприклад, у сфері скорочення озброєнь або науково-технічної співпраці, має також додаткову частину - додатки.

Преамбула є вступною частиною договору, в якій сторони визначають мету договору і принципи її досягнення.

Основна (центральна) частина містить взаємні права і обов'язки сторін, тобто ті правила поведінки, якими вони повинні керуватися при виконанні договору.

Заключна частина включає положення про порядок набуття договором чинності, його дію і припинення.

Додатки зазвичай містять якісь технічні відомості, наприклад, озброєнь, що скорочуються, чи опис процедур, пов'язаних з виконанням договору, переважно технічного характеру, зокрема технології ліквідації ракет або порядку проведення інспекцій на місцях та ін.

У праві міжнародних договорів прийнято положення угод поділяти на статті, які у свою чергу групуються в розділи (наприклад, у Статуті ООН є 19 розділів, що включають 111 статей) або частини (у Віденській конвенції про право міжнародних договорів 1969 р. - 8 частин, що об'єднують 85 статей). Іноді частини міжнародного договору можуть поділятися на розділи ,але такий поділ не є принциповим.

Одним з елементів міжнародного договору є його найменування. У міжнародній практиці відомі такі найменування договорів, як конвенція, пакт, угода, договір, протокол, статут, хартія та ін. Міжнародний договір може бути взагалі безіменним, наприклад, обмін дипломатичними нотами як різновид міжнародного договору.

Зазвичай двосторонні угоди укладаються в двох екземплярах мовами договірних сторін. При цьому сторони використовують правило альтернату (чергування), згідно з яким у екземплярі двостороннього договору, призначеному для конкретної договірної сторони, найменування цієї сторони в переліку сторін, підписи її уповноважених, печатка, а також текст договору офіційною мовою держави цієї сторони поміщаються на першому місці і для підпису залишається місце з лівого боку. У правилі альтернату виявляється повага до суверенітету держав. Тексти договору мовою кожної з договірних сторін є юридично рівнозначними (автентичними).

Тексти багатосторонніх договорів укладаються офіційними мовами ООН (англійською, арабською, іспанською, китайською, російською, французькою) або офіційними мовами конкретної міжнародної конференції, визначеними учасниками конференції (частіше за все - це англійська і французька мови).

53. Стадії укладання міжнародного договору. Виходячи зі змісту ст.ст. 7-17 Віденської конвенції 1969 р. можна виділити наступні стадії укладання міжнародного договору: прийняття тексту, встановлення автентичності тексту, вираження згоди на обов’язковість. Для участі у будь-якій з стадій укладення договору представник держави повинен мати повноваження. Повноваження оформлюються документом, що видається компетентним органом держави і за допомогою якого одна чи кілька осіб призначаються представляти цю державу з метою ведення переговорів, прийняття тексту договору або встановлення його автентичності, вираження згоди держави на обов’язковість ДЛЯ неї договору або з метою вчинення будь-якого іншого акта, що стосується договору. Ст. 7 Віденської конвенції 1969 р. вказує, що глави держав, глави урядів і міністри закордонних справ вважаються особами, що представляють свою державу з огляду на їхні функції і не мають необхідності пред’явлення повноважень. До даної категорії осіб також належать глави дипломатичних представництв, але лише коли мова йде про прийняття тексту договору між державою, що акредитує, і державою, при якій вони акредитовані, та представники, уповноважені державами представляти їх на міжнародній конференції або в міжнародній організації, або в одному з її органів з метою прийняття тексту договору на такій конференції, в такій організації або в такому органі. Прийняття тексту договору є першою стадією укладення договору. Згідно зі ст. 9 Віденської конвенції текст договору приймається за згодою всіх держав, які беруть участь у його складенні. На міжнародній конференції текст договору приймається шляхом голосування за нього двох третин держав, які присутні і беруть участь у голосуванні, якщо тією ж більшістю голосів вони не вирішили застосувати інше правило. Прийняттю тексту договору передує його підготовка. Можна виділити три основні способи вироблення погоджених договірних текстів: через звичайні дипломатичні канали (застосовується, як правило, при підготовці двосторонніх договорів); на міжнародних конференціях; в рамках міжнародних організацій (при підготовці багатосторонніх договорів). Прийняття тексту договору само по собі не створює будь-яких зобов’язань. Встановлення автентичності тексту (друга стадія) є процедурою, за допомогою якої переговорні сторони засвідчують те, що текст є остаточним і не підлягає подальшим змінам. Встановлення автентичності не вказує на остаточну згоду на обов’язковість положень договору та не надає йому чинності. Автентичність може бути встановлена в будь-який спосіб за погодженням сторін. Традиційними способами, зазначеними у ст. 10 Віденської конвенції 1969 p., є: підписання, підписання ad referendum (умовне підписання, коли підпис потребує подальшого схвалення урядом або іншим компетентним органом), парафування (проставлення уповноваженими своїх ініціалів на кожній сторінці тексту договору або заключного акта конференції, який містить текст договору). Третьою стадією укладення міжнародного договору є вираження згоди на його обов’язковість. Згідно з Віденською конвенцією, згоду держави на обов’язковість для неї договору може бути виражено підписанням договору, ратифікацією, обміном документами, що складають договір, прийняттям, затвердженням, приєднанням до нього або в будь-який інший спосіб, про який домовились сторони. Згода держави на обов’язковість для неї договору виражається шляхом його підписання представником держави лише якщо договір у подальшому не підлягає ратифікації або затвердженню. В іншому випадку підписання є лише формою встановлення автентичності, а не вираженням згоди на обов’язковість договору. Підписання двосторонніх договорів між державами здійснюється на основі принципу альтернату (чергування), згідно з яким в екземплярі двостороннього договору, що призначається для даної держави, її найменування, підписи її уповноважених, печатки, а також текст договору на мові цієї держави розташовуються на першому місці. При підписанні багатостороннього договору принцип альтернату не застосовується, а підписи проставляються один під одним в алфавітному порядку назв держав. Ратифікація - це форма надання згоди держави на обов’язковість для неї міжнародного договору. Вона втілюється в двох різних актах - внутрішньодержавного (законі, указі, постанові) і міжнародно- правового характеру (ратифікаційній грамоті). Порядок ратифікації відноситься до внутрішньої компетенції держав. Які договори підлягають обов’язковій ратифікації міжнародним правом не встановлюється, а визначається умовами договору та внутрішнім правом держав .Згідно з Законом «Про міжнародні договори України» від 29 червня 2004 року (ст. 9), ратифікації підлягають міжнародні договори України: а) політичні (про дружбу, взаємну допомогу і співробітництво, нейтралітет), територіальні і такі, що стосуються державних кордонів, розмежування виключної (морської) економічної зони і континентального шельфу України, мирні; б) що стосуються прав, свобод та обов’язків людини і громадянина; в) загальноекономічні (про економічне та науково-технічне співробітництво), з загальних фінансових питань, з питань надання Україною позик і економічної допомоги іноземним державам та міжнародним організаціям, а також про одержання Україною від іноземних держав і міжнародних фінансових організацій позик, не передбачених Державним бюджетом України; г) про участь України у міждержавних союзах та інших міждержавних об’єднаннях (організаціях), системах колективної безпеки; ґ) про військову допомогу та направлення підрозділів Збройних Сил України до інших держав чи допуску підрозділів збройних сил іноземних держав на територію України, умови тимчасового перебування в Україні іноземних військових формувань; д) що стосуються питань передачі історичних та культурних цінностей Українського народу, а також об’єктів права державної власності України; е) виконання яких зумовлює зміну законів України або прийняття нових законів України; є) інші міжнародні договори, ратифікація яких передбачена міжнародним договором або законом України. При укладанні двосторонніх договорів відбувається обмін ратифікаційними грамотами, багатосторонніх договорів - грамоти здаються на зберігання депозитарію. Обмін документами, що складають договір, у більшості випадків здійснюється відомством закордонних справ держави з акредитованими у ній дипломатичними представниками іншої держави. Зазвичай обмінюються нотами та листами, які містять ідентичний, заздалегідь погоджений зміст. Затвердження або прийняття означає висловлення згоди на обов’язковість договору відповідними державними органами на умовах, подібних до тих, які застосовуються до ратифікації. Приєднання відбувається, коли держава, яка не приймала участі в укладанні договору, висловила згоду на його обов’язковість для неї. Можливість приєднання може передбачатися в самому договорі або за погодженням його учасниками. Приєднання може відбутися до або після набрання договором чинності. 54. Набуття чинності договором означає, що він є юридично обов'язковим для сторін і породжує відповідні права та обов'язки. Однак на практиці чимало є випадків, коли договір, що набув чинності, зобов'язує застосовувати його положення у певних випадках.

Так, у Женевській конвенції 1949 р. про захист цивільного населення під час війни зазначено: "Дана Конвенція буде застосовуватись з початком будь-якого конфлікту або окупації... На території сторін, що знаходяться у конфлікті, застосування конвенції припиняється після загального завершення воєнних дій" (ст. 6). Звідси можна стверджувати, що терміни "набуття чинності" та "застосування договору" близькі за значенням, але не тотожні.

Усе залежить від характеру договору та інших обставин. Зокрема, багатосторонні договори здебільшого передбачають набуття чинності після згоди на їх обов'язковість відповідної кількості держав. Віденська конвенція про право міжнародних договорів 1969 р. визначила цю кількість у 35 учасників і набула чинності лише з 27 січня 1980 р. Женевська конвенція 1949 р. про поліпшення долі поранених і хворих у діючих арміях передбачила, що вона "набуває чинності через шість місяців після того, як у крайньому разі дві ратифікаційні грамоти будуть передані на зберігання" (ст. 58).

Чимало багатосторонніх договорів передбачають відповідний термін набуття чинності після висловлення згоди на їх обов'язковість. Зокрема, Конвенція ООН з морського права 1982 р. визначила цей термін у 12 місяців. Отже, з вищевикладеного можна зробити висновок про те, що укладення договору та набуття ним чинності -- це різні поняття.

Віденські конвенції закріпили загальну норму, згідно з якою договір набуває чинності в порядку і в дату, передбачені в самому договорі або погоджені між державами, які брали участь у переговорах (п. 1 ст. 24). Якщо цього не зроблено, то договір набирає чинності, як тільки буде виражено згоду всіх держав, які брали участь у переговорах, на обов'язковість для них договору (п. 2 ст. 24).

Стосовно приєднання до договору, який набув чинності, передбачено, що він набуває чинності для відповідного суб'єкта з тієї дати, коли він виразив згоду на обов'язковість договору, якщо у договорі не передбачено інше.

55-56.У ст. 45-53 Віденської конвенції 1969 р. закріплені конкретні обставини недійсності міжнародного договору. Він вважається недійсним, якщо:

1) укладений з явним порушенням положень внутрішнього права, які стосуються компетенції і порядку укладення договору (ст. 46);

2) згода на обов'язковість для держави згідно з договором дана помилково, коли помилка стосується факту або ситуації, які, за припущенням цієї держави, існували при укладенні договору і були істотною основою для її згоди на обов'язковість договору (ст. 48);

3) держава уклала договір під впливом обманних дій іншої держави, яка брала участь у переговорах (ст. 49);

4) згода держави на обов'язковість для неї договору була виражена в результаті прямого або непрямого підкупу її представника іншою державою, яка брала участь у переговорах (ст. 50);

5) згода держави на обов'язковість для неї договору було виражена в результаті примусу її представника діями або погрозами, спрямованими проти нього (ст. 51);

6) укладення договору стало результатом погрози силою або її застосуванням на порушення принципів міжнародного права, втілених у Статуті ООН (ст. 52);

Припинення дії - втрата міжнародним договором своєї юридичної сили за умов, визначених самим міжнародним договором, або за вольовим рішенням сторін. Такий договір перестає породжувати права й обов'язки для його учасників.

Виділяють вольові (денонсація, скасування, новація або заміна, анулювання договору) і не вольові (закінчення строку дії договору, настання скасовувальної умови, виникнення нової імперативної норми, війни, припинення існування суб'єктів договору) способи припинення дії договорів.

Денонсація міжнародного договору - спосіб припинення дії міжнародної угоди в порядку та в строки, обумовлені в ній. Загальною умовою денонсації є повідомлення однієї з сторін договору про відмову від його виконання, що призводить до припинення дії договору. Віденська конвенція про право міжнародних договорів 1969 р. містить загальні правила денонсації та порядок врахування цих вимог у міжнародному договорі. Денонсація договору, як правило, здійснюється в тому ж порядку і тими ж органами, що і згода на його обов'язковість (ратифікація).

Анулювання, як і денонсація, є односторнньою відмовою від Міжнародного договору, коли є достатні для того підстави, визначені норами міжнародного права. При денонсації держава-учасниця не зобов'язана пояснювати причини виходу з договору, а шляхом анулювання повинна зазначити ці обставини (причини).

Анулювання договору означає визнання його недіючим, нікчемним з моменту висновку.

Під новацією (заміною) розуміють укладення державами-учасницями нового договору з тих самих питань.

Скасування - це припинення дії договору за згодою всіх договірних сторін.

З-поміж підстав припинення дії договорів можна виділити внутрішні (передбачені в самому договорі) і зовнішні (умови, не передбачені договором). До внутрішніх відносяться: закінчення строку дії договору; виконання договору; денонсація договору; настання передбачених у договорі подій або умов (скорочення кількості учасників, встановленої договором). Зовнішні підстави припинення договорів: згода на припинення договору його учасників; анулювання договору; істотне порушення умов договору одним або декількома учасниками; припинення Існування суб'єкта договору; виникнення нової імперативної норми міжнародного права; докорінна зміна обставин; війна.

Призупинення дії - перерва дії міжнародного договору протягом певного проміжку часу. Дія призупинених міжнародних договорів відновлюється автоматично (після усунення обставин, що спричинили їх призупинення). Призупинення дії договору за певних умов може перейти у його припинення.

У міжнародному праві діє презумпція дійсності договору. Проте за певних обставин договори можуть бути визнані недійсними, що не мають юридичної сили. Залежно від наслідків розрізняють абсолютну і відносну недійсність договорів.

Абсолютна недійсність (недійсність договору із самого початку) передбачає усунення всього здійсненого за договором. Підставами абсолютної недійсності можуть бути: обманні дії іншої держави; підкуп представника держави; примушування представника держави; примус держави в результаті застосування сили чи її погрози, порушуючи принципи Статуту ООН.

Договори також є нікчемними, якщо у момент укладення вони суперечать імперативній нормі загального міжнародного права (тобто нормі, яка приймається і визнається міжнародним співтовариством держав у цілому як норма, відхилення від якої не допустиме, і яка може бути змінена тільки подальшою нормою такого ж характеру).

При відносній недійсності (недійсність з моменту оспорювання) договору дії, що сумлінно вчинялись до посилання на недійсність, не вважаються незаконними лише з причини недійсності договору. Підставами відносної недійсності є: порушення норми внутрішнього права; перевищення представником держави правомочності на вираження згоди на обов'язковість договору; помилка, яка стосується факту або ситуації, що існувала при укладенні договору, якщо вони представляли істотну основу для згоди на обов'язковість.

Виникнення нової імперативної норми міжнародного права також передбачає недійсність договорів, що суперечать їй, або окремих положень.

Розрив дипломатичних або консульських відносин між учасниками договору, як правило, не впливає на правовідносини, встановлені міжнародними договорами.