Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
Василюк.docx
Скачиваний:
2
Добавлен:
01.07.2025
Размер:
2 Мб
Скачать
☆

2.2. Творчий доробок поета

Слово Придунайського Кобзаря виразне й самобутнє, відшліфоване до блиску, виповнене почуттям любові й ненависті, багате па барви і голоси життя, лине по-молодечому дзвінко, щиро. Продовжуючи традиції української класики, М. Василюк витворював свою тільки йому притаманну, манеру письма, свій стиль. Слова стають у рядку вільно, природно. Він не написав жодного байдужого рядка. Читачі помітили і взяли до серця такі риси таланту поста, як задушевність, відкритість, схвильованість ліричного голосу. Через те й сповнюють ці вірші, з прозорими тонами й барвами їх єства, радістю життя.

У доробку Михайла Василюка – мотиви гуманності, культури, боротьби за незалежність, духовності, краси. Водночас поет гнівно викриває збайдужіння людей, порожнечу їхніх душ. Він – за порив кожної людини до повноцінного життя, до справедливості, до обновляння:

Як дерево, я обновляю душу,

Щоб знов плодить на стовбурі життя!

У Василюка своя улюблена тематика. Протягом усього творчою життя світлим акордом звучить мотив любові до України, до народу, його культури та мови.

Поетична мова письменника живилася з народної криниці. Вії протягом десятиріч, як дбайливий господар, плекав її, збагачував, леліяв

Михайло Василюк мав уміння відтворювати загальні ідеї через поетичні деталі, оптимістичний світогляд, невсипущу творчу енергію, світлу віру в перемогу правди, в перемогу кращого життя, і все це він зміг поєднати в своїх поетичних творах.

Жанрова різноманітність - одна із стильових ознак творчості Василюка. Поет був майстром лірики політичної, громадянської, філософської, пейзажної, інтимної, хоча часто в його віршах переплітається інтимне й філософське, громадянське й філософське, пейзажне й інтимне.

Громадянські мотиви все частіше звучали у творах поета кінця 80-х – початку 90-х років. Слова «Україна», «Батьківщина» він вимовляв з благоговійною любов’ю. Його чутливе серце не могло байдуже спостерігати будь-яке приниження навіть імені Батьківщини-Матері. Ось чому деякі його строфи вулкан но клекочуть словом схвильованим, сповненим болю і любові.

У поезії М. Василюк боронить честь і силу свого народу, гнівно осуджує носіїв кривди і зла, відступників і злочинців, осатанілих катів. Його любов до рідної землі не була абстрактною, - вона могла вибухнути й словом обурення, бути грізною пересторогою всім нікчемам, людям бездушним, безсердечним:

Нечеси, що не раз хапали

Й тягли твій люд на страдницькі хрести!

А ви, що повбирались у жупани...

Насправді чи не є лжеотамани,

Що з прапорів тих повнять гаманці?!

«Тепер тебе розірвуть, Україно!».

Цей вірш було написано під час перебудови, коли пішли розмови про відторгнення від України південних областей: Одеської, Миколаївської, Херсонської, – а сесія Кримської обласної Ради народних депутатів прийняла декларацію про встановлення державності на півострові, й новостворене у місті Болграді болгарське Кирило-Мефодіївське товариство висунуло ідею створення Придунайської автономії у складі РСФСР. Поетове серце, пильне око митця, відчувало й бачило настання конфліктів на українській землі, куди прийшов не лише радісний гомін незалежності, а й страх за майбутнє держави.

Поет з болем говорить, що самі ж українці, «свої зрусифіковані раби», розривають свою державу:

На кусні розкусають! На шматки!

Поколять, як тополю, – на поліна...

Всіма своїми помислами митець лине до рідної України, яка знемагає від міжусобних суперечок та чужого втручання, він страждає від браку єдності між своїм народом., який, не маючи потрібних орієнтирів та ідеалів, веде країну до загибелі. Відчуваючи сердечну любов до матері України, Василюк нагадує сучасникам про неминущі духовні, мистецькі вартості – про все, що прийшло до нас у спадок від попередніх поколінь і що треба сумлінно берегти. Як благання звучать виважені, відточені поетичні рядки, звертання М. Василюка до Бога:

...змилуйсянад змученим народом!..

Дай єдності країні вижить родом,

Й пребудеш: з нею славлений у віках!

Михайло Василюк щиро вірив у незалежність і соборність рідної України. Звідси – пафос омріяного майбутнього. Він мріяв про відродження нашої історії, культури, мови, і тому вже на перші паростки демократії на Бессарабщині відгукнувся віршем «Віра в перебудову»:

...я, в душі радіючи онові,

Рівняючись на стяг перебудов.

Я тільки те беру на віру в слові,

Що кров’ю правди потекло з промов.

У повнокров’ї правди – пульс довіри,

І, щоб не обміліла правди кров,

Я мушу відрізнить вас, лицеміри,

Од справжніх донорів перебудов!

У поезії, покладаючи надії незалежність, він висміює тих, хто, «зробивши на копійку», «на тисячі розводили парад», хто тримав людей «в оманливім чаду», спостерігаючи за уярмленим, пригнобленим народом – «з-під ледачої руки». Але їх час вже минув, попереду – щасливе майбутнє без вічного страху і лицемірства. І недарма автор відмічає. Що тепер за їх скепсисом ховається не презирство, як раніше, а страх, бо

...не на жарт ви сполошились Тим, що

брехлива скінчилась пора.

Обидва ці твори – «Тепер тебе розірвуть, Україно!» і «Віра в перебудову» об’єднує гема України, її долі і сподівань поета на майбутнє в світлі мінливих тогочасних подій відродження. В їхній основі лежить щирий і справжній патріотизм. Так у «Вірі в перебудову» Василюк вітав національне відродження Батьківщини, а вірш «Тепер тебе розірвуть, Україно!» – це біль і тривога за її долю, це українська Голгофа.

Поет був палким патріотом України, відчував з нею кровну єдність і такий братній союз, якого нікому й ніколи не порвати. Тому з долею своєї держави поєднував і свою:

Без незалежної мені

Не жить на світі незалежно,

Не розмовлять беззастережно

Й не звідать волі і в ві сні.

«Мова! Вона народжена з чорнозему, з любистку, з м’яти, рясту, євшан-зілля, з роси, з дунайської води, від зорі і листу». Ці слова Михайла Василюка вже самі дають зрозуміти, що поет захоплювався українською мовою, її милозвучністю, ніжністю, поетичністю. Він, і як митець, і як громадський діяч відстоював право на існування української мови. Поет захоплювався українською мовою, її милозвучністю, ніжністю, поетичністю Він, і як митець, і як громадський діяч відстоював право на існування української мови. Стверджуючи, що кожна мова по-своєму прекрасна й неповторна, поет категорично заперечував їх злиття «у один мовотабун». Свій погляд на цю проблему він розкрив у поезії «До питання про злиття мов»:

...всяк на отчім корені

Рождався, формувався і мужнів

Не для того, аби себе ж зрікатись

На користь гегемона всіх створінь...

І як висновок звучать впевнені рядки:

Я певен: будуть ріки мов зливатись

Лиш в океан взаєморозумінь!

Цим твором Василюк утверджує право кожної нації на свої власні спосіб життя, стиль, індивідуальність, самобутність. Адже й комаха живе тому, що «неповторна як така».

Велика Вітчизняна війна залишила глибокий слід у пам'яті сучасників, слід, окроплений кров'ю і сльозами. До неї в своїй творчості зверталися різні письменники, та Михайло Василюк зумів, не повторюючись, розкрити цю тему з актуального сьогодні боку. З кожним днем молодь все більше забуває про тих, хто заради їхнього майбутнього впав на полі бою. Поет нагадує нам, що життя – не вічність, і рано чи пізно колись «пекучі», «безсмертні», «священні» голоси ветеранів умовкнуть («Ветеранів голоси»). Але остаточно зникнути вони не повинні, «бо пам’яті слова не висихають», вони залишаються у «мемуарах, нарисах, романах, по радіо, кіно, телеекранах». Ветерани – це наша жива історія, а історію свою ми повинні знати і пам’ятати, беручи звідти приклади відданості справі, мужності, сили волі.

Нащадку мій! У майбуття розвої

Тобі ще воювать супроти воєн.

Гляди ж, як іскру Божу, не згаси, –

На захист миру підійми, як зброю,

І поряд тебе стануть, ніби вої, –

Священні ветеранів голоси!

Наділений дивовижною чутливістю у сприйнятті навколишнього світу, Михайло Василюк міг надзвичайно тонко відчувати природу, її красу. Спілкування з нею збуджувало найтонші емоції, світлі, життєствердні. Почуття, викликані дивосвітом природи, переповнюють поета. Недарма ж у його поезії пейзажній ліриці належить одне з чільних місць. Як тонкий майстер-живописець поет малює акварельно прозорі картини природи, відтворює соковиті кольорові гами, озвучені мелодійними співами птахів, сплесками води. Його пейзажі одухотворені, живі:

Над Придунаєм осінь паленіє.

Замріяна. Блакитна. Золота.

Природа вся красою пломеніє,

Як жінка, що забула про літа.