До пам’яток хіі ст. Належить Успенський збірник (знайдений в Успенському соборі в Києві). Він складається з оригінальних творів“Житіє князів Бориса і Гліба” та “Житіє Феодосія Печерського”.

Слово о полку Ігоревім” – визначна пам’ятка ХІІ ст., що не дійшла до наших часів в оригіналі, а знана з пізніших списків. Своїм змістом та формою, патріотичною ідеєю “Слово...” “високо здіймається над літературною спадщиною старих часів”.

Дуже популярним на східнослов’янському ґрунті було “Слово о законі і благодаті” митрополита Іларіона. Це художній твір на релігійну тему, виконаний у традиціях християнсько-проповідницької літератури. Написане церковнослов’янською мовою, “Слово” Іларіона відіграло значну роль у формуванні публіцистичного стилю давньої української літературної мови.

ХІІ–ХV ст. датують списки найвизначнішого літопису східних слов’ян – “Повісті временних літ”, створеного в середині ХІ ст. Найповнішими є такі списки пам’ятки, як Лаврентіївський та Іпатіївський літописи. Особливе значення для вивчення історії української мови має Галицько-Волинський літопис, що охоплює період 1201−1292 рр. У літописі знайшли відбиття події, пов’язані з тогочасним життям Галича, Холма, Володимира тощо. У мові літопису виразно виявлені українські риси: у морфології, наприклад, поширення закінчень -ові, -еві в давальному й місцевому відмінках однини іменників чоловічого роду тощо.

5. В основі періодизації мови мусять лежати два основні принципи:

1) закони внутрішнього об’єктивного і безперервного розвитку мови, які не залежать від волі людини і закладені в самій мовній системі.

2) зв’язок розвитку історії мови з розвитком історії народу, якому належить ця мова. Адже на розвиток мови впливають різні історичні події, характер та інтенсивність економічного, наукового, культурного, політичного та релігійного розвитку.

Періодизація історії української мови (за К. Германом):

І. Дописемний період

Праіндоєвропейська мова (10 – 4 тисячі років до н.е.)

Балто-слов’янська мовна єдність (3-тє тисячоліття до н.е. – середина 2-го тисячоліття до н.е.)

Праслов’янська мова (середина 2-го тисячоліття до н.е. – VI ст. н.е).

Формування 3-х східнослов’янських наріч: південного, західного та північного (VI ст. – Х ст.)

ІІ. Писемний період

Формування усної народної розмовної давньоукраїнської мови на основі південного наріччя східнослов’янського (ХІ-ХІІІ ст.*.

Староукраїнська літературна мова (ХIV-XVIII ст.*.

Нова (сучасна* українська літературна мова (ХІХ-ХХІ ст.*.

7. Найдавніші зміни у фонетичній системі праіндоєвропейської мови.

Звуковий склад праінд. мови.

Голосні

Монофтонги: *[ī], *[ē], *[ā], *[ō], *[ū]

*[ĭ], *[ĕ], *[ă], *[ŏ], *[ŭ]

Дифтонги: *[ēi], *[āi], *[ōi], *[ēu], *[āu], *[ōu]

*[ĕi], *[ăi], *[ŏi], *[ĕu], *[ău], *[ŏu]

За місцем творення.

Губні: *[b], *[p], *[m], *[w]

Передньоязикові: *[d], *[t], *[z], *[s], *[r], *[l], *[n]

. Середньоязиковий: *[j]

Задньоязикові: *[g], *[k], *[х]

Внаслідок рїзних фонетичних змін, що відбувалися уже на прслов’янському грунті система праіндоєвропейського вокалізму і консонантизму зазанала суттєвої якісної і кількісної перебудови, а це зумовило витворення на її основі праслов’янської фонетичної системи.

Втрата придихових проривних приголосних.

Праіндоєвропейські придихові проривні ще в праслов’янській мові на ранньому етапі її розвитку змінились у звичайні проривні приголосні:

*[bh] → *[b]: *bhrātr- → *bratr-; д.-р. братъ, укр. брат, блг. брат;

*[ph] → *[p]: *sphoinā → *pěna; лит. spáine д.-р. пhна, укр. піна;

*[dh] → *[d]: *dhūm- → *dym-; д.-р. дымъ, укр. дим;

*[th] → *[t]: д.-інд. ásthat – *stati; д.-р. стати, укр. стати;

*[gh] → *[g]: *mĭghl- → *mьgla; д.-р. мьгла, укр. імла; рос. мгла.

Виняток: *[kh] → *[x]: д.-інд. sākhā – *soxa; д.-р. соха.

Занепад задньоязикових лабіалізованих приголосних:

*[gu], *[guh] > *[g]: *guovend- → *govęd-;

*[ku], *[kuh] > *[k]: *kurv- → *krъvь; д.-р. кръвь, укр. кров.

Залишки лабіалізації задньоязикових у ряді мов різних індоєвропейських груп, дають підставу для припущення, що така якість цих звуків була властива всім праіндоєвропейським діалектам.

Зміни задньоязикових *[g’], *[k’]. Праслов’янській мові задньоязикові *[g’], *[k’] трансформувалися в зубні, а в прабалтійській – у шиплячі: лат. grānum, ірл. gran – ст.-сл. зьрно, укр. зерно, блг. зърно, пол. ziarno – лит. žirnis;лат. centum, д.-інд. catám – ст.-сл. съто, укр. сто – лит. šimtaзвір, зима, зуб, знати, десять, береза. На підставі рефлексації давніх *[g’], *[k’] усі індоєвропейські мови умовно розподіляють на дві групи: у мовах західної групи (латинська, грецька, германські, кельтська, хетська, тохарська* праіндоєвропейський задньоязиковий [k] зберігся або ж змінився на близький до нього [h], їх називають мовами групи кентум; у мовах східної групи (слов’янські, балтійські, індійські, іранські та ін.* цей звук змінився на зубний [s] або близький до нього [š], і їх називають мовами групи сатем.

Позиційна зміна *[s] → *[x]. На найдавнішому етапі історії праслов’янської мови змінився на *[x] в певних позиціях праінд. *[s]: після голосних *[ī], *[ū], *[ĭ], *[ŭ] та приголосних *[r], *[k]: *mouxa, д.-р. муха, укр. муха – лат. musca; *ouxo, д.-р. ухо, укр. вухо – лат. ausis; *parx, ст.-сл. прахъ, д.-р. порохъ, укр. порох. У звукосполученнях *[sp], *[st], *[sk] у середині слова *[s] не змінювався на *[x]: *istina, д.-р. истина, укр. істина; *jьskra, д.-р. искра. На початку слова: *skala, *skoba, але: *xudъ, укр. худий – латиськ. skaudùs (хворобливий*, *xvala, укр. хвала – д.-ісл. skvala (кричати*.)

Зміни складотворчих *[r], *[l], *[m], *[n]. У протослов’янських діалектах складотворчі сонанти почали втрачати свою складотворчість, внаслідок чого при них почав розвиватися голосний призвук, який перетворився на *[ĭ] або на *[ŭ]: *[r] → *[ĭr], *[ŭr]; *[l] → *[ĭl], *[ŭl]; *[m] → *[ĭm], *[ŭm]; *[n] → *[ĭn], *[ŭn]:

*prst- → *pĭrst- – д.-р. пьрстъ, укр. палець, діал. перст;

*grdlo → *gŭrdlo – д.-р. гърло, укр. горло;

*pamnt → pamĭnt – ст.-сл. пам#ть, укр. пам’ять.

Зміна *[m] → *[n] у кінці слова. Ця зміна відбувалась у таких формах:

-у прийменниках *kŭm → *kŭn, *sŭm → *sŭn (кън, сън*;

-у закінченні Зн. в. одн.: *nogam → *nogan –д.-р. ногу, укр. ногу;

-у 1 ос. однини аориста:

*idŏm → *idŏn – ст.-сл. Идъ

7. Палаталізація приголосних у сполученні з наступним [j]

Палаталізація приголосних у сполученні з наступним [j]. На слов’янському ґрунті почали активно відбуватися процеси взаємної асиміляції в групах, що складалися з приголосного та *[j], які викликали їх значні зміни.

1. Сполучення *[gj], *[kj], *[xj].

*[gj] → [g’j] → [ž'j] → [ž'ž'] ([ž':]* → [ž']: *drugj- → укр. дружу // друг

*[kj] → [k’j] → [č'j] → [č':] → [č']: *mokj- → укр. мочу // мокати

*[xj] → [x’j] → [š'j] → [š':] → [š']: *suxja → укр. суша // сухий

2. Сполучення *[zj], *[sj].

*[zj] → [z'j] → [ž'j] → [ž':] → [ž']: *lazj- → укр. лажу // лазити

*[sj] → [s'j] → [š'j] → [š':] → [š']: *kosj- → укр. кошу // косити

3. Сполучення *[dj], *[tj].

*[dj] → [d'j] → [d':] → [d'ž'] → [d'ž']: *sadjа- → діал. сажа, саджа;

*[tj] → [t'j] → [t':] → [t'š'] → [t'š']: *světjа → укр. свіча // світити

4. Сполучення *[zgj], *[skj], *[zdj], *[stj].

*[zgj] → [z'd'j] → [ž':]: *vizgj- → *viž'ž'- рос. вижу

*[skj] → [s'k'j] → [š'č']: *piskj- → *piš'č'- укр. пищу

*[zdj] → [z'd'j] → [ž'd'ž']: *jēzdj → jēž'd'ž- укр. їжджу

*[stj] → [s't'j] → [š'č']: *poustj- → *pouš'č'- укр. пуща, пущу

5. Сполучення *[rj], *[lj], *[nj].

*[rj] → [r'j] → [r':] → [r']: *morj- → *mor'e укр. море

*[lj] → [l'j] → [l':] → [l']: *polj- → *pol'e укр. поле

*[nj] → [n'j] → [n':] → [n']: *konj- → *kon'- укр. кінь

6. Сполучення губних приголосних з *[j].

*[bj] → [b’j] → [bl']: *bjudo → *bl'udo; *lubj- → *l'ubl'Q

*[pj] → [p’j] → [pl']: *pjevati → *pl'evati

*[vj] → [v’j] → [vl']: *moviti укр. розмовляти

*[mj] → [m’j] → [ml']: *zemja → *zeml'a

9. Закон відкритого складу і звукові процеси, пов’язані з його дією . Закон відкритого складу полягав у тому, що звуки у складі розташовувалися за принципом висхідної звучності, тобто звук меншого ступеня звучності займав місце ближче до початку складу, а звук вищого ступеня звучності – ближче до кінця складу. Отже, всі склади внаслідок дії ЗВС стали відкритими, кожен з них закінчувався на голосний звук. Закон складового сингармонізму полягав у тому, що звуки в складі сполучались за принципом їх однорідності з погляду артикуляції, а саме:

– м’які приголосні поєднувалися з голосними переднього ряду;

– тверді приголосні – з голосними заднього ряду:

Усі найголовніші звукові зміни у праслов’янській мові безпосередньо чи опосередковано викликані дією закону відкритого складу і закону складового сингармонізму. Переміщення приголосних на межі складу. Приголосний звук, що закривав склад, у різних позиціях слова неоднаково реагував на ЗВС. У середині слова він пересувався до наступного складу, а закритий склад перетворювався на відкритий. Внаслідок пересування приголосного до наступного складу утворилися нові групи приголосних у тому самому складі. Одні з них збігалися з тими, що вже їх знала праслов’янська мова, і зазвичай ніяким змінам не підпадали.

Інші групи приголосних зазнавали різних змін. Можна виокремити чотири типи таких змін.