РозДіЛ 1. Священне як значеннєва ланка в «Житії» Феодосія Печерського
«Житійна» література висвітлює шлях праведників, ведучий до святості й Бога. Цей шлях наповнюється безліччю ієрофаній, за допомогою яких самовиражається священне. Вже при висвітленні дитинства Феодосія Печерського в його «Житії» вводиться ієрофанія богообраності за допомогою виражень «став вмістилищем Святого Духа» і «на ньому почиває Божественна благодать»8. У результаті, образ Феодосія представлений з погляду особливої концентрації в ньому нуменозного й отримав вираження сакралізованого образу. У феноменології релігії сакральне (священне) розглядається в опозиції профанному (мирському). Латинське слово sacer, з якого випливає поняття сакрального, переводиться як «відділене», «віддалене», «вибране» із середовища мирського. Демаркація між священного і мирським простежується не в просторі «горизонталі», але в просторі «вертикалі»: обрання священного із середовища мирського й відділення першого від другого означає піднесення сакрального над профанним в онтологічному й аксіологічному сенсі. Таким чином, ієрофанія богообраності, уведена авторами тексту на початку життєпису Феодосія, споконвічно забезпечила священний характер авторитету подвижникові на протязі даного оповідання.
Онтологічний зміст обрання Феодосія в якості «вмістилища Святого Духа» доповнюється аксіологічним змістом, відповідно до якого майбутній пастир і вчитель ченців виявився обраним не із числа премудрих філософів і правителів міст, але із числа простих, звідки «сіяла пресвітла ранкова зірка»9. При цьому автор прославляє Бога за вибір: «тому що той, хто грубий і неписьменний, виявився мудріше філософів»10. У даному виреченні проявляється парадоксальна (з погляду звичного соціального порядку) аскетична аксіологія, що прагне підняти простих подвижників християнського благочестя перед премудрими філософами та правителями.
«Зростаючи тілесно, він зміцнював духовно в любові до Бога, і день за вдень ходив у Божу церкву, слухаючи Божественні книги з більшою увагою. І крім того, він не наближався до граючих дітей, всупереч звичаю, властивому для юних, і навіть гребував всіма їхніми іграми», говориться в Печерськом патерику11. У викладеному фрагменті виявляються два основних аспекти. Перший з них - це потяг до Бога, доведений до стану любові. Р. Отто, основоположник феноменології релігії, назвав таку настроєність людської свідомості захопленістю нуменозним і співвідносив її з фасцинуючим проявом священного (mysterіum fascіnans «таємниця заворожлива, приваблююча»)12. Він звернув серйозну увагу на священне як на притягальну силу, здатну не тільки лякати, але також зачаровувати людини: «чого страшуся - до того ж і тягнуся»13. Другий аспект - відмова від звичайних дитячих ігор, що означає небажання поринати в мирську повсякденність. Замість дитячих ігор Феодосій віддав перевагу вивченню «божественних книг», що означало прагнення прилучатися до сакрального. Міркування юнака над питанням про порятунок власної душі спонукало його залишити рідний будинок і відправитися в паломництво по священних місцях. Це означало початок розриву з його боку зі звичним світом і прагнення обзавестися сакральним оточенням.
Згодом, юнак задумався над словами Ісуса Христа, сказаними їм у Євангелії: «Якщо хто приходить до Мене, і не зненавидить батька свого й матері, і дружин і дітей, і братів і сестер, а притім і саме життя своєї, той не може бути Моїм учнем; і хто не несе хреста свого і йде за Мною, не може бути Моїм учнем»14. У зазначеному висловленні радикалізується аскетична позиція розриву зі світом і проходження за Христом як крестоносіння. Інші слова, над яким глибоко задумався юний Феодосій, складалися у відомому заклику Христа: «Прийдіть до Мене, всі обтяжені, і Я заспокою вас; візьміть ярмо Моє на себе й навчитеся від Мене, тому що Я лагідний і смирний серцем, і знайдете спокій душам вашим»15.
Наведені два євангельських фрагменти отримують істотного значення в даному тексті не тільки з погляду з'ясування дослідниками ідейної мотивації, що остаточно спонукала юного Феодосія прийняти чернечий постриг. Ці фрагменти також важливі з метою з'ясування значеннєвих механізмів у конструюванні агіографічних текстів. Відомо, що в християнстві Євангелія займають центральне місце в божественному одкровенні. Тому апеляція автора «Житія» Феодосія до божественного одкровення варто розглядати в якості вищої священної санкції в обґрунтуванні життєвої позиції праведника. Кожне із двох процитованих вище євангельських фрагментів має особливе значеннєве значення. Перше носить характер ультимативного імперативу, що пропонує зробити жертовний вибір на користь партіціпації з Ісусом Христом за рахунок радикального розриву із власним емпіричним «я» і з повсякденним сімейним оточенням. Друге висловлення позбавлене значення ультимативної імперативності й здобуває фасцинуючий характер, що створює для особистості ситуацію захопленості нуменозним, про що говорилося вище. Якщо в першому випадку Христос звертається до навколишніх його людей як вождь, що пропонує народу певні вимоги, то в другому випадку - як лагідний і турботливий учитель, що надає всім нужденне своє навчання як духовний притулок.
У своїй сукупності обидва ці євангельські висловлення представлені у вигляді сакрального виклику, на який подвижник дає відповідну відповідь: «Відгукуючись на це, що надихає Богом, Феодосій запалився любов'ю й запопадливістю до Бога, і спрагою Бога, і думав, де і як прийняти постриг і сховатися від своєї матері»16. Таким чином, зміст тих самих слів Ісуса Христа, які піддаються в цьому випадку аналізу, складається в створенні автором даного «Житія» сакрального аттрактора як головного ціннісного фактора у визначенні праведником своєї подальшої життєвої лінії. У зазначеному відношенні апеляція до священного авторитету Євангелія виглядає специфічним способом конструювання сакральних змістів в агіографічної літературі.
Значна увага в «Житії» Феодосія Печерського приділяється чесноті смиренності, що займає істотне місце в аскетичній практиці будь-якого християнського подвижника. Зміст зазначеної чесноти не обмежується покаянням у гріхах, до чого Феодосій призивав чернечі братії, будучи ігуменом монастиря. Воно також не обмежується відмовою від зарозумілості й гордині у відношенні до оточуючих людей, але також припускає терпіння ганьблень із боку навколишніх, і навіть - несправедливих. Феодосій замолоду переносив глузування у свою адресу, а під час перебування ігуменом - його неодноразово докоряли й дорікали навіть учні. Особливим предметом образ і глузувань послужив грубий одяг преподобного - козлина, замість світлого й дорогоцінного одягу. «Але він і від цього не засмучувався, а тільки був радий, що переніс приниження з такими докорами, і від душі радів, прославляючи Бога за випробуване», говориться в Києво-Печерськім патерику17. Ця радість показана як життєве втілення повчання Христа в Нагорній проповіді: «Блаженні ви, коли будуть паплюжити вас і гнати й усіляко неправедно злословити за Мене; Радуйтеся й веселитеся, тому що велика ваша нагорода на небесах»18. Ці слова відтворюються в «Житії» Феодосія, у якому вони наділені значенням священної легітимації відносно смиренності як життєвої позиції праведника.
Згідно Києво-Печерському патерику, Феодосій у юному віці, бажаючи походити на вбогого, носив худий і залатаний одяг. Це викликало негативну реакцію з боку його батьків, що наполягали, щоб їхній син облачався у більше кращий одяг, що личить його статусу19. Нерідко юнак спеціально виходив до рабів у село й працював з ними з «великою смиренністю», а мати йому забороняла так ходити, дорікаючи в тім, що син ганьбить не тільки себе, але й свій рід20. Такими вчинками Феодосій навмисне применшував свою особистість у порівнянні із соціальним станом своєї родини. «Смиренність Феодосія, підкреслювалося В. Н. Топоровим, направляється як проти своєї соціальної, так і проти фізичної міри (вихідного статусу - готування проскур і польові роботи). Цим самої він викреслює себе із соціальної ієрархії, відкидаючись від світу та мирського й служачи Богу»21.
Смиренність розглядається християнством як наслідування Христу: «Навчитеся від Мене, тому що Я лагідний і смирний серцем, і знайдете спокій душам вашим»22. Коли матері Феодосія набридло дивитися й вислухувати, як над її сином посміювалися інші люди, вона настійно благала його припинити трудитися разом з рабами. Але на це юнак їй відповів: «Вислухай, мати моя! Адже Сам Господь Ісус Христос зробився жебраком і упокорив Себе, давши нам приклад, щоб і ми упокорювали себе заради Нього. Адже Він переніс наруги, був обпльований, але все терпів для нашого порятунку. Отже, ми ще більше повинні терпіти, прагнучи знайти Христа»23. Виходить, смиренність розглядається не просто у вигляді приватної чесноти, але як священний борг у співвіднесеності з життям Ісуса Христа. Цим самої освячується життєвий шлях праведника як добровільне прийняття на себе священного обов'язку. «Захоплений такою глибиною смиренності Христова, він упокорювався й сам, уважав себе нижче всіх, всім служив і всім подавав свій приклад. Він раніше за всіх приймався за працю й у церкві також був раніше за всіх інших, а йшов самим останнім», вказується про Феодосія в Патерику24. Будучи ігуменом, преподобний надавав настільки істотне значення смиренності, що визнав за необхідне в передсмертну годину із ченцям про названий борг не тільки перед старшими, але й перед своїми однолітками, зберігаючи любов до них і покірність25.
Смиренність Феодосія не тільки послужила предметом глузувань, але й поваги з боку деяких людей. Наприклад, за цю якість Феодосія полюбив правитель одного міста та подарував йому святковий одяг. Однак, надягши його, подвижник відчув, що носить якусь вагу. Тоді він неї пожертвував злиденним, а сам облачився у звичний для нього худий одяг. Довідавшись про це, правитель подарував Теодозію інший, більш кращий одяг, і просив його в ньому ходити. Але юнак і цей подарунок пожертвував жебракам, внаслідок чого правитель ще більше полюбив праведника, дивуючись його смиренності26. Коли Феодосій став не тільки ігуменом монастиря, але також відомим подвижником християнського благочестя, він удостоївся від людей шанування «не по багатству вбрання й кольором одягу, не по кількості грошей, а по чистоті його життя, по світлій душі, по багатьом його наставляннях, які дихали в його вустах Святим Духом. А замість світлого й дорогоцінного одягу йому служила козлина, і його волосяниця була як почесна царська багряниця. Ходячи в них, він залишався великим і вів богоугодне життя» 27.
У процитованому агіографічному фрагменті звертає на себе увагу специфічна мова піднесення праведника. По-перше, її становлять вираження «чистота життя», «світла душа», які опозіціонує комфорту сильних і багатих цього світу. По-друге, метафора «волосяниця як почесна царська багряниця» вказує на вбогість як на прикрасу аскета, на противагу загальнозначущим мирським прикрасам. По-третє, остання пропозиція цитати покликана підкреслити контраст між убогим зовнішнім виглядом і величчю душі в особистості подвижника, що веде богоугодне життя. Нарешті, фраза «наставляння, які дихали в його вустах Святим Духом», вказує на авторський прийом сакралізації не тільки особистості Феодосія, але й всієї його життя ченця.
В «Житії» підкреслюється сміх людей над заняттям Феодосія, а також невдоволення з боку його матері підбурював злісний ворог, під яким мається на увазі Диявол, однак смиренністю юнака він був переможений. Цим самим смиренність виглядає у вигляді зброї, з яким праведник веде «духовну лайку» проти натиску з боку мирської суєти та нечистої сили.
Особливе місце в агіографічній літературі займають вчинені святими чудеса, які виглядають вторгненням нуменозного у звичний життєвий уклад і є специфічними ієрофаніями. В «Житії» Феодосія Печерського наводяться чотири випадки ієрофании чуда, спрямованість яких відрізняється розмаїтістю: перше чудо спрямоване на збільшення благ монастирського побуту, друге - на порятунок одного боярина від загрози позбавлення волі, третє - на рятування чорноризця від його несправедливої ганьби, четверте - на зцілення хворого. Лейтмотивом всіх зроблених святим чудес служать вимовлені слова Феодосія відносно боярина: «Навіщо ти так засмучуєшся? Або думаєш, що я відійшов від вас? Якщо ж я тілом і відлучився від вас, то духом я постійно з вами»28. Цим самої святий прославляється як життєвий помічник і захисник, що дозволяє висновувати про аксіологічну роль описаних в агіографічній літературі чудес як засобу сакральної легітимації культу святих у православ'ї. Однак в описі першого чуда йдеться, що учні подвижника прославили Бога за те, що їхній учитель і пастир зміг удостоїтися благодаті зробити чудо29. У цьому випадку автором акцентується увага на чуді як на спеціальному божественним дарунку святому. Ієрофания божественного дарунка легітимізує зроблену святим ієрофанию чуда та надає авторитет святому як співучасникові земної повсякденності, котра він сам і покинув.
Висновки
Отже, «Житіє» Феодосія Печерського чітко демонструє зміст аскетичної трансформації в системі православної культури: деаксіологізацію людини як емпіричного індивіда і його реаксіологізацію як особистість, яка піднімається до святості. Самозаперечення праведником своєї мирської автономії є умовою для самоствердження безумовної цінності теономної особистості. У цьому полягає персоналістичний аспект шляху праведника. Ключовими значеннєвими ланками зазначеного шляху в агіографії Феодосія Печерського представлений світ (як ситуація життєвого розриву), Бог і святість (як ситуація кінцевої життєвої мети), подвиг (як ситуація життєвого прагнення до мети). У конструюванні розглянутого агіографічного тексту центральна роль приділяється священному, модифікованому в ряді ієрофаній, серед яких виділяються наступні: 1) ієрофанія богообраності праведника, 2) ієрофанія євангельських виречень, 3) ієрофания захопленості нуменозним, 4) ієрофанія присутності нуменозного в праведника (наприклад, коли Феодосій говорить вустами Святого Духа), 5) ієрофания чудес. За допомогою цих ієрофаний агіографічна міфологія здійснює піднесення праведника тим, що відмежовує його особистість від профанного та включає її в простір сакральних цінностей.
Піднесення Феодосія в Києво-Печерському патерику варто розглядати не тільки в християнсько-антропологічному значенні - як піднесення праведника в напрямку статусу святого. Стосовно до більше широкого - культурно-аксіологічного контексту життєвий шлях і властиво особистість Феодосія піддалися піднесенню до рівня еталона як механізму соціокультурного регулювання життєвими процесами. У даному відношенні священне, у сукупності різних його модифікацій (ієрофаній), представляється істотним смислоутворюючим фактором у легітимації цінностей християнської аскетики, що може розглядатися специфічним способом управління духовними та соціальними процесами.