2. Перепишіть текст, вставляючи необхідні терміни:

БЛОК 1.

1. В СРСР у духовному житті після смерті Й. Сталіна почалась …………., що сприяла національно-духовному відродженню і культурному розвитку і України.

2. Видатним явищем духовного життя стала поява нового покоління інтелігенції – так званих …………………..

3. Клуб «Сучасник» президентом якого був …………, став центром для вихованої в умовах ідеологічної лібералізації нового покоління інтелігенції.

4. Саме шістдесятники склали ядро ………….. руху, учасники якого вимагали радикальних змін і стали провідниками національного відродження.

5. Література ………… із визначними творами істориків та літераторів пробуджувала патріотичні почуття і національну свідомість.

6. Українську Гельсинкську Спілку (УГС) очолив ……………..

Перепишіть текст, вставляючи необхідні дати:

БЛОК 2.

1. У …………….. р. Л. Лук’яненко створив Українську робітничо-селянську спілку (УРСС), яка вимагала виходу України зі складу СРСР згідно з Конституцією.

2. У …………. р. прокотилася перша хвиля арештів дисидентів в різних містах України

3. ………… рік став переламним для формування дисидентського руху в СРСР вцілому і в Україні зокрема..

4. 9 листопада …………… р. для сприяння і контролю за реалізацією Гельсинкського акту була створена УГС.

5. В …………р. В. Чорноволом у Львові було започатковано самвидавничий журналу «Український вісник»

6. Найяскравішим фільмом поетичного кіно можна назвати «Тіні забутих предків» С. Параджанова, прем’єра якого відбулась у …………….р.

3. Завдання: письмово опрацювати питання поточного тестування № 5:

1. Коли було приєднано Кримський півострів до УРСР?

А) 1947 р. Б) 1954 р.

В) 1953 р. Г) 1946 р.

2. Україна разом із Білорусією 24 жовтня 1945 р. стали країнами-співзасновницями:

А) ЄЕС Б) ЮНЕСКО

В) ООН Г) ОУН

3. Коли Польським урядом була проведена «Вісла» по примусовому виселенню українців з українських етнічних земель (Посяння, Лемківщини, Холмщини)?

А) 1939 р. Б) 1945 р.

В) 1941 р. Г) 1947 р.

4. Рядянізація – це:

А) насильницьке здійснення перетворень відповідно до радянського зразка

Б) повне або часткове відшкодування державою, що розпочала війну збитків тій державі, що зазнала від неї нападу

В) здійснення перетворень у Радянському Союзі

Г) повне або часткове відшкодування державою, що зазнала нападу збитків тій державі, що розпочала війну

5. Післявоєнна пенсійна реформа була здійснена:

А) 1956 р. Б) 1953 р.

В) 1947 р. Г) 1945 р.

6. Поставте у відповідність представників «шістдесятників» та галузі культури, які вони представляють:

А) С. Параджанов 1. Образотворче мистецтво

Б) Л. Костенко 2. Поезія

В) І. Світличний 3. Кіномистецтво

Г) А. Горська 4. Літературний критик

7. Особливості після воєнної «відбудови»:

А) використання західної фінансової та технічної допомоги

Б) першочергова відбудова галузей важкої промисловості, транспорту та енергетики

В) спрямування основних капіталовкладень у С/Г

Г) широкомасштабне залучення європейських спеціалістів

8. Митрополит УГКЦ, який був заарештований у 1945 р. і провів на засланні 18 р.:

А) Йосип Сліпий Б) Любомир Гузар

В) Андрей Шептицький Г) Гавриїл Костельник

9. Укажіть правильне твердження:

А) боротьба з «космополітизмом» велась виключно у сфері фізики

Б) після війни податок на городні культури порівняно із зерновими був у 7,5 р. вищий

В) радянізацію Зх України здійснювали переважно місцеві кадри

Г) мета операції «Вісла» - визволення території Польщі від нацистських окупантів

10. Вкажіть райони, які найбільше постраждали від післявоєнного голоду:

А) Західна Україна Б) Північна Україна

В) Південна і Південно-Східна Україна Г) Північно-східна Україна

11. Як називалась операція по примусовому виселенню українців з українських етнічних земель, яку після ІІ Світової війни провів Польський уряд?

А) Неман Б) Дунай

В) Вісла Г) Тиса

12. Основною причиною голоду 1946/1947 рр. можна назвати:

А) засуха Б) заметіль

В) заморозки Г) рання відлига

13. IV п’ятирічний план в СРСР був прийнятий і почав здійснюватись у:

А) 1946 р. Б) 1953 р.

В) 1947 р. Г) 1945 р.

14. Репарація – це:

А) насильницьке здійснення перетворень відповідно до радянського зразка

Б) повне або часткове відшкодування державою, що розпочала війну збитків тій державі, що зазнала від неї нападу

В) повне або часткове відшкодування державою, що зазнала нападу збитків тій державі, що розпочала війну

Г) здійснення перетворень у Радянському Союзі

5. ХХ з’їзд партії КПРС відбувся:

А) 1945 р. Б) 1953 р.

В) 1947 р. Г) 1956 р.

16. Поставте у відповідність події та напрямки реформ, у яких вони здійснювались:

А) політична сфера 1. Поява «шістдесятників»

Б) економічна сфера репресій 2. Реформа с/г

В) соціальна сфера 3. Пенсійна реформа

Г) духовна сфера 4. Реабілітація жертв масових

17. Укажіть правильне твердження:

А) на заклик влади в 1954 р. з України на цілинні землі виїхало понад 100 тис. осіб

Б) ХХ з’їзд КПРС відбувся в 1953 р.

В) мета хрущовських реформ – демонтаж тоталітарної системи

Г) з 1946 р. по 1962 р. АН УРСР очолював М. Амосов

18. Укажіть правильне твердження:

А) автором праці «Інтернаціоналізм чи русифікація» був Л. Лук’яненко

Б) автором роботи «Лихо з розуму» був В. Чорновіл

В) Крим Україні було передано одразу після депортації кримських татар

Г) 1957 р. по 1963 р. першим секретарем ЦК КПУ став М.Хрущов

19. Зміна, яка відбулась в УРСР у часи відлиги:

А) запровадження карткової системи

Б) перехід на нову оплату праці колгоспників

В) скорочення масштабів державного будівництва

Г) установлення плати за навчання у старших класах середніх шкіл

20. Установіть відповідність тверджень періоду «відлиги»:

А) Запоріжжя 1. авіабудування

Б) Київ 2. суховантажні і риболовецькі судна

В) Миколаїв 3. гірничо-збагачувальний комбінат

Г) Кривий Ріг 4. легкове автомобілебудування

4. Завдання: опрацюйте роботу Л. Лук»яненка «Сповідь у камері смертників» і письмово дайте відповідь на питання:

1. Які причини виникнення дисидентства і власної участі в ньому визначає Л. Лук»яненко.

2. Схарактеризуйте мету і методи боротьби УРСС?

3. Чому на вашу думку учасники УРСС були так суворо покарані?

4. Які роздуми Л. Лук»яненка близькі вашим переконанням і чому?

Я народився 24 серпня 1928 року в с. Хрипівці Городнянського району на Чернігівщині в сім'ї Грицька і Наталки Лук'яненків першим з чотирьох дітей: трьох синів (я, Віктор, Олександр) і однієї доньки (Зіни).

Батько мали початкову освіту, були надзвичайно роботящі, а завдяки великій кмітливості до різного ремесла уміли робити, мабуть, усе чисто, що тільки потрібне було в сільському житті… Були вельми небалакучі і відразу бралися до діла. Не боялися води, лісу, висоти, ночі в лісі та нечистої сили, але боялися начальників і воліли тікати від влади, аніж вести з нею перетрактації. Любили швидкість, широкі козацькі штани та спогади про козаччину. Вельми шанували знання і не раз замість додаткової півлітри горілки до свята купували книжку. Позичивши граблі сусідці, боялися їй нагадати, щоб повернула, і, бувало, робили собі нові. Часом несли в кишені зернятка дичок і садили в лісі. На запитання: «Навіщо садити не на своєму городі?» — казали: «А нехай зросте. Не ми, так хтось інший колись з'їсть смачну гнилку, все користь і приємність у лісі».

Мати — цілковита протилежність батькові: роботу вміли поєднувати з балачками та поглибленим обговоренням серйозних проблем і не раз розмову вважали за важливішу від якоїсь роботи. Від природи розумні, мали чудову пам'ять, мислили логічно, були принципові і відстоювали не когось, а істину, того в селі їх прозивали «адвокатка». Мати — порівняно освічені (училися в гімназії), любили художню літературу і, хоч читали небагато, прочитане запам'ятовували на все життя. Дітей відвертали від поезії та прочотних книжок, повторюючи: «З віршів хліба не їдять. Учіте арифметику». Любили співати і знали багато пісень. «Ще не вмерла Україна» почув у дитинстві від матері. Ще частіше вони співали пісню «Я сьогодні щось дуже сумую», що все життя мені вельми подобається…..

…..Уже в дошкільному віці я знав кільканадцять пісень і вельми любив співати. Якщо безмежна любов до пісні не народилася в мені разом з народженням, тоді прищепили її мені мати. І якщо Україну люблю більше за життя, то пісня — величезна частина Вкраїни.

1942 року на Великдень у святково причепуреній хаті мати запропонували поворожити мені на Псалтирі. Я загадав, і мати прочитали: «І омочиш руки твої у кров ворогів твоїх...» Удруге загадав, і мати прочитали: «Якщо не вмреш у 33-34 роки, житимеш 73 роки...» Я хотів ще загадати, але мати сказали: «Доволі».

….1942 року повернулися батько з полону — мати їх привели з гомельського концтабору, і життя стало краще.

Осінь 1943 року. Наша сім'я в саду, в окопі, бо наближається фронт. Від сусіднього села Півнівщини наступає Червона Армія. Батько стояли в саду й дивилися, як по дорозі наближається сіра маса. «Знову преться російська галайстра. Знову роби й роби, знову дай і дай. Задурно. Знову голод і муки. Дітки мої, дітки, знову голодуватимете...» Губи затремтіли, судорожно піджалися, і кілька важких сльозин скотилося з батькових очей. «Кара господня-а», — додали й повільно попленталися із саду до хати, немов на шибеницю. … Тих кілька важких батькових сльозин впали мені в душу глибоко-глибоко.

Невдовзі батька разом із багатьма іншими селянами взяли до Червоної Армії, повезли в Гомельську область і там, не озброївши, а з одним крісом на три чоловіки у своєму цивільному одязі, невишколених і непідготовлених, погнали німцям під кулі….

…У кінці 1944 року мене відправили з хрипівської школи до Городнянського райвійськкомату для двотижневого військового вишколу. …

… У жовтні 1945 року спрямували служити до Австрії.

Весь 1948 рік учився в річній школі автомеханіків у м. Мьодлінгу, що за 17 кілометрів від Відня. Позаяк техніку я знав, то цілий рік читав класичну художню літературу. Почав писати повість, та вже десь на десятій сторінці побачив, що пишу таке, за що не похвалять, а можуть посадити. Постало питання: пристосовуватися чи загалом не писати? Я розв'язав проблему за формулою Некрасова: «Поэтом можешь ты не быть, но гражданином быть обязан». Краще загалом не писати, ніж писати неправду всупереч своєму сумлінню.

Там же потрапила до рук збірочка К. Рилєєва. Його поеми «Войнаровський», а особливо «Наливайко» справили на мене вирішальний вплив у тому плані, що в моїй свідомості смерть набула нормального явища для того, «кто первый восстает на притеснителей народа».

Чепурненька Австрія захоплювала мене високим рівнем цивілізації та високими врожаями сільськогосподарських культур і ягід та фруктів на поганих землях, але почував себе в ній чужим і тужив за Україною. …

…..До другої половини 1949 року я в Австрії так вельми скучив за Україною, що пішов на прямий обман військового командування: коли стали набирати з автомеханіків курсантів до автомобільного училища, що нібито було в Києві, я, щоб потрапити на Україну, пішов до комісії, склав попередні іспити й умовив її зарахувати мене до складу абітурієнтів, хоч зовсім не збирався стати офіцером-автомобілістом. (Обман удався тільки частково: із Австрії я виїхав, та потрапив не на Україну, а в Закавказзя, в Нахічеванську АРСР).

Коли у Чопі, першій совітській станції, прикордонники зняли конвой з нашого військового ешелону і нам дозволили йти у місто, я пішов і заглянув до кількох крамниць. Вони вразили мене неймовірно поганим порівняно з австрійським взуттям і одягом та неправдоподібно високими цінами.

Вийшов на околицю міста і побачив купку дітей. Босі, в брудних штанцях і сорочечках, вони не бавилися, а стояли навпроти одного хлоп'яти і пильно дивилися, як той, трошки вищий за інших, щось їв. Один хлопчик простягає руку і просить: «Дай мені трошки-и!» Я підійшов ближче, подумавши, що вищенький їсть якісь рідкісні ласощі і його товаришам так дуже закортіло, що один не витримав-таки і попросив. Як же я здивувався, коли побачив у руці простий чорний хліб далеко не кращої випічки!

«Ти хочеш їсти? Ти голодний?» — звернувся я до того, що просив. Він нічого не сказав. Великі світлі очі на худому обличчі відповідали найкраще. Інші пильно дивилися на мене тими ж голодними обличчями та блискучими очима. Хтось шепнув: «Москаль. Тікаймо!». І вони побігли геть, озираючись на мою зелену уніформу.

Так ось яка ти, Україно: твоїм хлібом австрійців годують, а ти голодна! А сини твої, такі, як я, у сірих шинелях служать в Австрії та ще бозна-де, захищаючи не тебе, а далеку Москву...

Дітки, дітки, як би хотілося мені розпитати у вас дорогу до лісу!.. Та ви ж самі не знаєте, діти ж бо. А дорослих як питати? Кого питати?

Від Чопа поїзд рухався на Львів. Кожної хвилини я бажав, щоб повстанці зупинили поїзд і взяли мене з собою. Стояв у відкритому тамбурі і вдивлявся у ліс та гори, посилаючи туди найпалкіші благання зупинити поїзд і взяти мене. А потім приходила думка, що, може, підірвуть залізницю перед військовим ешелоном. І тоді ставав на сходи вагона і година за годиною так їхав, надіючись щасливо зістрибнути з вагона і пристати до повстанців. Леле, не зупинили поїзд ні до Львова, ні після Львова.

Ми, транспортовані в ешелоні воїни, вже знали, що автоучилище не в Києві, а в Орджонікідзе. …. З Орджонікідзе незабаром спрямували нас до Тбілісі, а звідти — до Джульфи.

У Джульфі я зрозумів вираз «багато сонця» — воно таке яскраве, що очам людини середньої широти вельми важко пристосуватися і вони аж болять. У цьому малесенькому містечку була невелика бібліотека, в якій, проте, дивом дивним виявилася енциклопедія Брокгауза і Ефрона. Я прочитав у ній кілька статей, що зовсім не так розповідали, як у совітській літературі, наприклад, про О. Пушкіна.

У чому справа? Адже двох істин бути не може? Звідси виникло підозріння щодо правдивості совітських авторів. Воно посилило критичне ставлення до всього загалом і, крім того, остаточно затвердило мене в думці, що її давно вже почав перетворювати на принцип: не читати совітську літературу про сучасність. Читати треба про минуле, а сучасне треба вивчати власними спостереженнями. Автор — людина. Чого я маю вірити очам другої людини більше, ніж своїм власним? Минуле я не можу побачити власними очима, того у мене немає іншого виходу, як покладатися на свідчення інших людей (авторів книжок), але щодо сучасності, то я є сам її свідок.

.... За кілька місяців мене перевели із Джульфи в Нахічевань, де служив командиром мотоциклетного взводу в 75-й стрілецькій дивізії. Тут я прочитав двотомну історію дипломатії, з якої виніс думку: немає інтересів вищих від інтересів національних. Вони вершина, вищої від якої нічого немає.

За 1950 рік після відпустки додому прийшов до таких думок: коли і по Україні, і вдома панували суцільні злидні, треба боротися за самостійну Україну. Це мій життєвий шлях. Цьому я присвячу своє життя. Друге. Найбільше зможу зробити, якщо посідатиму найвищу (відповідно до масштабів своїх здібностей) посаду в державі, а позаяк влада в СРСР зосереджена в партії, то моя посада має бути посадою в партії. Третє. Цього не можна досягти без вищої освіти та членства в партії. А позаяк для молоді шлях до партії лежить тільки через комсомол, то мені треба вступити до комсомолу.

За 1951-1953 роки я вступив до комсомолу, а потім і до партії, закінчив самостійно 7-й клас, переклав усі шкільні науки з української на російську мову і у вечірній школі при Будинку офіцерів Нахічеванського гарнізону здобув середню освіту.

З тих міркувань, що з усіх факультетів університету найбільші знання структури суспільства та механіки управління людьми дає юридичний факультет, я і вступив 1953 року на юрфак Московського університету імені Ломоносова. Там я страшенно активно зайнявся різною громадською працею, готуючи собі шлях уверх. 1954 року голод поклав мене до лікарні, де я сказав собі: «Або здохну, або закінчу університет!» Хто ж би допоміг мені? Батьки самі були голодні. А гордість тоді не дозволяла просити допомоги у знайомих людей.

У 1954 році після першого курсу я одружився. Передчуваючи можливість арешту, не став брати москвичку….. ….Вона, Надія Никонівна Бугаєвська, навчалася в Київській сільськогосподарській академії … ….Улітку 1955 року вона подарувала мені 4-томну «Антологію української поезії» — як на той час чудове видання, що відкрило мені десятки цікавих імен і якось зміцнило думку, що за всяким українським друкованим словом є ще велика недрукована національна мрія. Друкують те, що дозволяли Уварови, Микола II та ЧК, а думають про те, що ми таки окремий народ і слід би вирватися із пазурів двоглавого орла і під стародавнім тризубом стати окремою європейською державою.

Паралельно з творами Леніна, Сталіна, Маркса, Енгельса, що їх примушували вивчати і конспектувати, читав Гельвеція, Монтеск'є, Спенсера.

1956 року змінив стратегічну концепцію своєї боротьби. По-перше, мені тяжко давалося носити машкару совітського активного комуніста. Що далі заглиблювався в ідею самостійної України, то гостріше відчував себе чужим щодо офіційного суспільства (а неофіційного суспільства тоді не існувало). Лицемірство позиції випливало з комуністичної активності. Цей моральний тягар виявився заважкий для мене. Вихід із нього я побачив у припиненні громадянської активності і прийнятті свого статусу, як статусу ідейного підпілля. Моральний конфлікт розв'язувався, і встановлювалася відносна гармонія в душі в той спосіб, що мені відтепер ніхто не міг закинути: «Ти активничав як комуніст, а сам прямував супроти партії». Лицемірство усувалося. Я прямував у думках до самостійної Украйни — найбільш антипартійної ідеї, відкрито займав позицію крайнього опозиціонера, дозволяючи собі критикувати політику партії так гостро, як це вважали 1956-1957 років за припустиме. Отже, легальна позиція не суперечила нелегальній меті, а прокладала їй шлях і допомагала їй такою мірою, якою можна було, не ризикуючи, переступити межу дозволеного. 

…Обдумуючи Хмельницького та Шевченкове «Якби-то ти, Богдане п'яний...», я побачив, що не можна діяти за думкою: тепер роблю народові зло, але за допомогою цього зла підіймуся до високої посади і тоді зроблю велике добро народові.

Людина не знає, коли помре. А що, коли вона помре в стадії роблення зла? Що б вона не думала собі в голові, а є об'єктивний критерій поцінування її ролі в історії — її реальні дії, і коли ці дії зло, вона зрадник народу.

Хмельницький уклав договір з Олексієм Михайловичем, щоб втягнути Росію у війну з Польщею і тим полегшити будівництво незалежної української держави. Росію він втягнув у війну з Польщею, а коли почав готувати розрив з Москвою, його московський посол отруїв. Перше він зробив, друге не зробив. Для нього договір був методом, за допомогою якого хотів зміцнювати Україну, реально ж став метою. Що думав — пішло у небуття, що зробив — стало історичним фактом: замість великої вільної України маємо триста років безпросвітного рабства.

Шевченко поціновував Хмельницького не за його намірами (хоч документально і підтвердженими його листами до наказних гетьманів Золотаренка та Нечая), а за його діями. (І з огляду на національну недолю Шевченко має цілковиту рацію).

Чого про Мазепу є зовсім протилежні пісні: однї його славлять, а інші клянуть? Зрозуміло: доки прислужував Петрові, Мазепу кляли, коли ж повстав проти ката, заслужив на хвалу. Та коли б не 1709 рік, Мазепа так би й залишився чорною постаттю в нашій історії, а він же любив Україну і всі 25 років гетьманування думав про її волю!

Я припинив громадську активність і з 1957 року почав орієнтуватися на підпільну боротьбу. Збагатило мою самостійницьку свідомість і вивчення росіян.

За п'ять років мене сім разів у Москві образили «хохлом». Кожен із цих сімох був моїм колегою і називав мене хохлом у доброму гуморі так собі, між іншим, переходячи від одного слова до іншого. Я влучав момент і точно в його ж доброзичливому тоні називав його кацапом. І тут ставало несподіване: мій добрий колега різко зупинявся, повертався, витріщувався на мене, наче на якогось марсіянина, і кидав:

— Та ти націоналіст!....

….Після першого такого випадку я почав уважніше придивлятися під цим кутом зору до майбутніх юристів — російських інтелігентів, потенційних творців національної політики Союзу РСР. І побачив, що національна зверхність державної багатовікової імперської нації так глибоко просякла свідомість російських людей, що нерівність вони сприймають за рівність, а рівність сприймають за нерівність….

….Взаємини росіянина й українця вони уявляють як взаємини вершника і коня: з погляду вершника справедливо, що він на коні, з погляду коня справедливо. що вершник на його спині. Гармонія пари «вершник — кінь» полягає в тому, що кожен виконує свою природну функцію і має користь від взаємодії: вершник має засіб пересування, кінь має сіно від вершника. Все о'кей! І коли цей кінь, тобто хохол, раптом хоче стати людиною, це смертельно ображає великороса, і він гнівно виголошує присуд: «Націоналіст!» — щиро не помічаючи, що, власне, він є націоналіст.

Яке ж може бути співжиття з таким народом?! Він мусить перейти катарсис, щоб стати здатним жити як рівний з іншими народами…..

….Після XX з'їзду КПРС у московських бібліотеках у загальних залах з'явилося багатенно раніше закритої літератури… Усе це розширювало обрії і підривало віру в набуті університетські знання як єдино правильні. У залі періодики бібліотеки імені Леніна з'явилися комплекти журналів «Гасло», що виходив у Чернівцях і 1901 року друкував матеріали до програми РУП ….

….записав із «Гасла» на одному аркуші витяг з редакторськими словами до програми РУП, поставивши знизу дату «1957 р.» (1961 року цей аркуш приєднали до слідчої справи, а дата стала доказом початку моєї «ворожої» діяльності з 1957 року).

З наближенням закінчення університетської освіти треба було домогтися призначення на Україну і треба було розв'язати інше важливе питання; де краще починати боротьбу, на Східній чи на Західній Україні? Обміркувавши всі «за» і «проти» обох варіантів, я схилився до західноукраїнського.

В час останніх вакацій поїхав до Львівського обкому партії і домовився, щоб обком зажадав від державної комісії по розподілу молодих фахівців МДУ спрямувати мене в розпорядження Львівського обкому. Так і сталося. Львівський обком запропонував мені до вибору кілька районів з посадою штатного пропагандиста райкому партії. Я обрав Радехівський, де й поселився з дружиною у вересні 1958 року.

Праця штатного пропагандиста райкому партії пов'язана з постійними поїздками по селах району. Я із задоволенням їздив і розпитував у людей про умови життя і праці в сучасний час, до колективізації, за німців, за Польщі, за Австрії, розпитував про щойно затихлу національно-визвольну боротьбу та вивчав настрої народу. Ці настрої перевершили всі мої сподівання: усі люди, за винятком невеличкої жменьки лакуз у кожному селі, ставилися до повстанців та підпільників як до лицарів національно-визвольної справи і за всякої нагоди без кінця розповідали про їхні подвиги, про страждання селян та про брутальність і жорстокість москалів….

… Недавнє минуле дихало кров'ю, а сучасне сльозами: людей загнали силоміць до колгоспу, для колгоспів установили тверду кількість корів на 100 га землі, годувати під весну було їх нічим, і тоді корів підв'язували попругами попід черева, щоб вони не падали, а здихали стоячи (точніше, висячи на попругах). Жінки плакали над голими ребрами корів, над своєю долею, а чоловіки скреготали зубами….

Я розмірковував так. Коли ти, чоловіче, бачиш цю дійсність і не розумієш її несправедливості, тоді ти дурень. Коли ти бачиш дійсність і розумієш усю її несправедливість і в тебе не сверблять руки покласти їй край, тоді ти боягуз. Бачити, розуміти і не повстати супроти такої безмежної несправедливості — значить, бути не людиною, а слимаком. То хто ж ти: слимак чи людина?

У мене батько козацького роду і мати (дівоче прізвище Скойбедо) теж козацького роду. Діди-прадіди були людьми, а не слимаками. Невже я буду гіршим пагоном на дереві свого роду?

За півроку в Радехівському районі дійшов порозуміння зі Степаном Віруном та Василем Луцьковим про створення підпільної партії під назвою Українська робітничо-селянська спілка (УРСС). Для географічного розширення УРСС в середині 1959 року перейшов до Глинянського району. Написав програму УРСС. Щоб усунутися від партійної роботи і мати більше вільного часу, перевівся з райкому партії до адвокатури і дійшов порозуміння з адвокатом Іваном Кандибою та інженером-землевпорядником Олександром Любовичем зі Львова.

Для розширення географії УРСС Кандиба перевівся до адвокатури м. Перемишляни. 7.11.1960 р. у Львові І. Кандиба, С. Вірун, В. Луцьків, Ващук і я відбули першу фундаторську зустріч, обговорили програму і через її гострість вирішили її знищити і доручили мені написати до наступної зустрічі, що мала відбутися 22.01.1961 року, іншу програму, м'якшу.

Я написав проект нової програми, що в слідчих матеріалах пройшла під назвою «нотатки».

20 і 21 січня у справі УРСС арештували Івана Кандибу, Степана Віруна, Олександра Любовича, Василя Луцькова і мене, а трохи згодом Івана Кіпіша та Йосипа Боровницького.

У травні 1961 р. Львівський обласний суд засудив мене до страти, Кандибу до 15 років, Віруна до 11 років, Луцькова, Любовича, Кіпіша і Боровницького до 10 років ув'язнення кожного.

Позаяк перший проект програми не знищили, КДБ і суд усе звинувачення побудували на цьому першому проекті програми УРСС. Верховний суд УРСР замінив мені страту на 15 років ув'язнення, а Кіпішу і Боровницькому замість десятьох присудив по сім років ув'язнення.

Політична платформа програми УРСС становить грань поміж двох етапів наших визвольних змагань: до УРСС всі прояви боротьби ідуть в основному під гаслами збройної боротьби. Навіть ті групи, що зброї не мали, розглядали її як головне знаряддя своєї тактики. Вони були відлунням минулого етапу боротьби. УРСС — новий етап.

У програмі УРСС записано: «Методи досягнення нашої мети мирні, конституційні». Агітація і пропаганда — ось способи діяльності УРСС.

Перехід до агітації витікав не із ненависті до зброї, а з ясного розуміння неможливості її: з історії-бо знаємо, що після поразки народу у всенародній війні та широкому масовому русі наступає період суму й розчарувань завдовжки в ціле покоління. 

Всяку нову серйозну війну починає нове покоління. Таким чином, славне покоління бандерівців виконало свою історичну місію і більше від нього чекати нічого не можна було. Завдання ж діячів проміжних стадій, коли попередній масовий рух зазнав поразки і видихнувся, а до нового масового руху ще далеко, в тому й полягає, щоб боротися супроти апатії, зневіри в свої національні здібності, супроти розчарувань та трактування поразки як вироку невблаганної долі. Завдання полягає в підготовці народу до нового масового руху за національну свободу. Для такої праці потрібні не скоростріл з багнетом, а натхненне слово з вірою в перемогу добра над злом, свободи над рабством, залежних, колоніальних народів над імперією. Тому

Сміле слово — то наші гармати,

Світлі вчинки — то наші мечі...

(П. Грабовський)

Я не боюся тюрми і ката —

Вони для мене не страшні.

Страшніше тюрма у рідній хаті,

Неволя в рідній стороні.

(В. Кониський)

З. М. 12 Україна в період загострення кризи радянської системи (сер. 1960-х рр. - поч. 1980-х рр.)