3. Українське питання в контексті перемог і поразок російської, австро-угорської і німецької армій

На території Київського й Одеського воєнних округів розміщувалося 36 піхотних дивізій, 11 саперних, 2 понтонні й 3 залізничні полки. З галицьких українців в австрійській армії сформовано 9 полків, що становило 8,7 % її складу. У Станіславському, Городоцькому, Тернопільському, Чортківському піхотних полках, Львівському і Золочівському стрілецьких полках українців було до 60 %.

Незважаючи на таку значну участь у бойових діях у складі російської та австро-угорської армій, українці так і не дочекалися лібералізації з боку імперій щодо свого національного статусу. Навпаки, адміністрація в Східній Галичині, а вона була польською, почала настроювати віденський уряд проти українців: мовляв, вони ненадійні, їм не можна довіряти в умовах війни, через їхню зраду австро-угорська армія зазнала поразки. Вже осінню 1914 р. розпочалися репресії проти мирних людей. У Золочеві було арештовано 150 «зрадників», у Бродах – 60, у Львові – 200. З Буковини до Австро-Угорщини було вивезено 30 тис. осіб. У Закарпатті в жовтні 1914 р. угорці віддали до суду 80 жителів Воловця, Скотарського, в Ясині стратили 60 осіб, у Перемишлі шаблями зарубали 45 осіб. Тисячі ні в чому не повинних українців відправили в концтабори. Найбільш жахливим був концтабір у Таллергофі. За приблизними підрахунками, у концтаборах на території Австрії (їх було 8) померло 12 тис. цивільних осіб із Західної України. Кілька десятків тисяч українців були розстріляні і повішені жандармами та військовими під час відступу австро-угорської армії з Східної Галичини.

Царська влада Росії, зі свого боку, розпочала гоніння на наддніпрянських українців, підозріваючи їх у «сепаратизмі» і «мазепинстві». В січні 1915 р. у Київському воєнному окрузі відновлено дію Емського указу: мета цього кроку була чіткою, покінчити назавжди з проявами української національної свідомості. Було ліквідовано всі українські політичні видання, «Просвіту», українські клуби. В Києві, зокрема, заборонили вихід газети ТУП «Рада» та інших україномовних видань. Їхніх редакторів, зазвичай, висилали за межі України. М. Грушевський, котрий на початку війни зі Львова повернувся в Київ, був висланий у Симбірськ (перебував там до вересня 1916 р.).

Особливо жорстокою антиукраїнська діяльність царської влади була в Східній Галичині й Буковині, що визнавались як тимчасово втрачені раніше російські території. Крім того, в них вбачалась загроза розповсюдження українського руху. Російським властям допомагали москвофіли. 29 липня 1914 р. вони створили у Києві «Карпато-Руський освободительний союз», який виробляв рекомендації щодо боротьби з українським рухом у Галичині й Буковині. Після того, як російська армія оволоділа у вересні 1914 р. всією Східною Галичиною, частиною Північної Буковини, почався процес інкорпорації цих територій до Росії. Вони отримали адміністративний статус воєнного генерал-губернатор- ства Галичини, на чолі якого стояв граф О. Бобринський. Він одразу ж взявся запроваджувати в краї російську мову, закони та устрій.

Генерал-губернаторство поділялося на Львівську, Перемишльську, Тернопільську і Чернівецьку губернії. Всі адміністративні посади займали військові та цивільні службовці, які прибули з Росії. Вони часто зловживали своїм становищем, ліквідовували національні товариства, українські школи, гімназії. Цар Микола ІІ у квітні 1915 р. відвідав Львів, Перемишль, Самбір і схвалив такий курс місцевої російської влади. У Росію, передусім Сибір, вивезли тисячі українців, підозрюваних у нелояльності до нової влади. Лише через Київ упродовж осені 1914 – літа 1915 р. було переправлено на Схід більше 12 тис. виселенців із Галичини і Буковини. Всього із Західної України в добровільному чи примусовому порядку переселено сотні тисяч осіб. Від голоду, пошесних хвороб померли десятки тисяч осіб.

Репресії зазнала греко-католицька церква. 14 вересня 1914 р. був заарештований і депортований у Суздаль митрополит Андрей Шептицький, де він перебував до березня 1917 р. За ним до кінця 1916 р. послідувало майже сто священиків. У Галичину прибуло православне духовенство з Росії, з метою навернення місцевого населення в православ’я. Загалом у 1914-1916 рр. майже 200 греко-католицьких парафій були перетворені на православні.

На кінець червня 1915 р. російські війська залишили більшу частину Східної Галичини і Північної Буковини. Більш як 100 тисяч місцевих жителів, побоюючись репресій з боку австрійської влади, вимушені були відійти з рідних земель у Наддніпрянську Україну. Повернення австрійської влади не забезпечило спокою галичанам і буковинцям. Деяких з них звинувачували у шпигунстві на користь росіян, багато страчували ні в чому не винних людей.

Специфічною і неоднозначною щодо вирішення українського питання була позиція громадськості українських губерній Росії. Псевдопатріотичні настрої початкового періоду і в часи перемог російської армії змінювалися на осуд війни та російського уряду, який звинувачували в поразках на фронті. Влітку 1915 р. у прифронтовій зоні спостерігалась паніка. Губернські установи з Кам’янця-Подільського передислоковані до Вінниці, Київський університет евакуйовано у Саратів, а політехнічний інститут – у Воронеж.

Поразка російської армії в Галичині, враження від антигуманних дій чиновників стосовно галицьких і буковинських українців призвели до певного пом’якшення позиції в «українському питанні». Так, кадети восени 1915 р. на своїй партконференції визнали право українців на широке культурне самовизначення. В цьому ж аспекті варто розглядати створення і діяльність Товариства допомоги населенню, яке постраждало від воєнних дій. Вони займались організацією притулків для сиріт з Галичини, облаштування побуту біженців тощо. Велику роботу в цьому ж напрямку проводили комітети Союзу міст і Союзу земств Південно-Західного фронту з осідком у Києві. Конкретно цією діяльністю займалися Д. Дорошенко, А. Ніковський, Ф. Штейнгель.

У 1916 р. журнал «Украинская жизнь» опублікував лист 182 представників російської інтелігенції з нагоди відкриття у Лубнах української гімназії. Вони відзначали прикрим той факт, що термін «Україна» і похідні від нього досі вважаються в Росії страшним пережитком минулого й офіційно не визнаються. У листі містився заклик до влади забезпечити рівність усіх народів у питаннях освіти і національно-культурного самовизначення.

ТУП розпочало кампанію прийняття петицій про надання Україні такої ж автономії, як і Польщі. У них ставились вимоги до уряду забезпечити свободу слова і друку, відкрити культурно-освітні установи, повернути із заслання українців, засуджених за політичними мотивами.

Однак спроби громадськості відновити видання газет українською мовою влада жорстоко придушувала. Можемо констатувати, що лише ТУП певною мірою вдавалось утриматись на його тодішніх загалом об’єктивних позиціях щодо війни і місця в ній українців. У грудні 1916 р. газета «Рада» опублікувала декларацію. В ній говорилося, що «наш бездержавний український народ, опинившись між молотом і кувалдою, приніс великі жертви, зазнали руйнацій наші міста і села і ми нічого за те не отримали. Якщо і щось отримали, то це біженців, репресії і заборони». На думку ТУП, тільки автономія України могла бути гарантом того, щоб усі ці прикрі явища припинилися.

Таким чином, упродовж 1914-1916 рр. за умов Першої світової війни українське питання, тобто питання передусім про відновлення української державності, попри усі вибудови українськими політичними силами можливих варіантів, залишалося невирішеним. Навпаки, Російська і Австро-Угорська імперії своєю антиукраїнською політикою в Східній Галичині й Буковині продемонстрували небажання і неконструктивність у підходах до вирішення цього питання. Австро-Угорщина разом з Німеччиною в листопаді 1916 р. дозволила полякам утворити державу, складовою якої мала стати Східна Галичина. Це означало, що й на землях західних українців, попри всі зусилля їх політичних кіл, українське питання в умовах війни не буде вирішено.

Реальність була такою, що дії російської армії й чиновників у Східній Галичині й Буковині призвели до посилення антиросійських настроїв серед галичан і буковинців, а відновлення Польської держави спричинило активізацію українських політичних сил у боротьбі за національну незалежність. Національне гноблення не зменшилось ні у Наддніпрянській, ні в Західній Україні, а державність, тим більше соборність українських земель, попри жертовність українців Сходу і Заходу, не наближалася.