39. Структура лексико-семантичної системи. Лсп і лсг.

Лексико-семантична система мови має польовий характер, тобто її структура організована за принципом поля, в якому є центр із його ядром і периферія. Польова структура лексико-семантичної системи передбачає неоднорідний і нерівноцінний її склад. До лексико-семантичної системи мови належать слова, різні за семантикою, функціями, важливістю, використанням у мовленні, територіальним поширенням, стійкістю в часі, стилістичною характеристикою, походженням тощо.

До центра лексико-семантичної системи належать найбільш необхідні слова, на периферії знаходяться рідковживані і не всіма вживані слова. Найбільшим утворенням системного характеру лексико-семантичної ендосистеми є лексико-семантичне поле (ЛСП). ЛСП – парадигматичне об’єднання лексичних одиниць, що пов’язані спільністю змісту (гіперсемою/архісемою/інтегральною семою) і відображають поняттєву, предметну й функціональну подібність позначуваних явищ. Так, напр., в лексико-семантичній системі будь-якої мови можна виділити поле руху (переміщення), поле часу (темпоральне), поле погоди (метеорологічне), поле розумової діяльності людини (мислення), поле почуттів тощо.

ЛСП характеризується низкою специфічних ознак:

1) наявність неоднозначних співвідношень лексичних одиниць (синонімії, антонімії, гіперон-гіпонімії тощо) у межах семантичного поля;2) об’єднання граматично неоднорідних лексичних одиниць (слів різних частин мови, а також більш складних мовних одиниць, напр.., до ЛСП «часу/темпоральне» входитимуть такі складні одиниці, як бабине літо; до речі, ця лексична одиниця буде належати й до ЛСП «вік»);3) нефіксований склад і розмитість меж, що призводить до утворення суміжних просторів з іншими полями (причиною перетинання семантичних полів є насамперед явище полісемії).

ЛСП має своє ядро і периферію. У ядрі містяться найважливіші слова, вони пов’язані між собою сильними семантичними відношеннями. Обов’язкові характеристики ядра:1) центральні слова прості за своїм морфемним складом;2) вони мають широку сполучуваність;3) мають психологічну значимість для носіїв мови;4) не повинні бути новими запозиченнями.

На периферії містяться функціонально менш важливі слова, які, як правило, належать і до іншого лексико-семантичного поля. У межах ЛСП виділяють ЛСГ – лексико-семантичні групи. ЛСГ – це категоріальне об’єднання, тобто до ЛСГ входять слова однієї й тієї ж частини мови, об’єднані близькістю значення.

Так, у темпоральному лексико-семантичному полі виокремлюють такі ЛСГ:

1) назви неточних часових відрізків (час, пора, період, епоха, ера тощо); 2) назви точних часових відрізків (секунда, хвилина, година, доба, тиждень, місяць, рік, століття); 3) назви пір року (весна, літо, осінь, зима); 4) назви частин доби (ранок, південь, вечір, ніч), 5) назви місяців ( січень, лютий …), 6) назви днів тижня (понеділок, вівторок …).

Основні ознаки ЛСГ:

1) категоріальна єдність компонентів (компоненти, що входять до ЛСГ мають бути однієї частини мови),2) структурна подібність компонентів,3) словотвірна близькість компонентів,4) приблизно однакова сполучуваність з іншими словами у мовленні.

Складовими лексико-семантичних груп виступають ще тісніше пов’язані семантичні об’єднання – лексико-семантичні категорії (ЛСК) (синоніми, гіпоніми, антоніми, конверсиви).

Синоніми — слова однієї й тієї ж частини мови, значення яких повністю чи частково збігаються. Синонімія відображає в мові властивості об'єктивного світу, через що є лінгвістичною універсалією.Антонім – слова з протилежним значенням. Лексичні конверсиви — це пари слів, які виражають зворотні відношення. Гіпонімія (її ще називають квазісинонімією) охоплює родо-видові відношення в лексико-семантичній системі. Гіпонімія як родо-видове відношення — це сукупність семантично однорідних одиниць, які належать до одного класу.

Отже, структура лексико-семантичної системи є такою: ЛСП < ЛСГ < ЛСК.

40. Способи опису лексичної системи.

1. Опис лексики в тлумачних словниках передбачає метамовні (опис мови у термінах самої мови) властивості мови. Словникові визначення характеризують всі компоненти лексичного значення слова: денотативний і сигніфікативний (опис предметів і понять, пов’язаних із словом); прагматичний (цитати); парадигматичний (синоніми, антоніми, гіпероніми), синтагматичний (приклади сполучуваності).

2. Семантична система лексики може бути представлена у вигляді семантичних полів. Семантичне поле – сукупність мовних одиниць, об’єднаних спільністю змісту.

3. Ідеографічні словники (тезаурус, аналогійний, тематичний) класифікують усі слова мови на основі тезауруса, тобто сукупності знань, яка реалізується в мові. Класифікація слів базується на класифікації понять від загальних до часткових. Такі словники були створені на матеріалі англійської, німецької, російської мов (див. рос.м. Русский семантический словар. Толковый словарь, систематизированный по классам слов и значений. М., 1998).

Тезаурус (з грецьк. «скарбниця») – словник із понятійною диференціацією лексикону за певними тематичними групами різного ступеня узагальнення й кількості. У 1852 р. П. Роже лексику англійської мови поділив на 6 головних тематичних груп: абстрактні відношення, речовини, простір, інтелект, воля, властивості – із подальшою їх семантичною диференціацією (1000 понятійних груп). Схема цього словника була використана в багатьох країнах світу: Франції, Німеччині, Іспанії. Кількість тематичних груп у кожному із словників різна. Найбільш авторитетні словники П.Буассьєра («Аналогічний словник фр.мови») і Ф.Дорнзайфа (нім.м.) містили 2000 і 20 тематичних груп відповідно. Це залежить здебільшого від рівня деталізації понятійних рубрик.

4. Метод компонентного аналізу дозволяє описати денотат шляхом перерахування семантичних компонентів, що характеризують його.

5. Психолінгвістичні методи аналізу лексики засновані на експерименах (метод вільних асоціацій, оцінка лексики за різними ознаками).

6. Статистичні методи аналізу лексики слугують для створення частотних словників. Найчастотніші слова – найбільш давні, короткі, прості за структурою, багатозначні. У частотних словниках слова подаються не за алфавітом, а за спадом частот. Дані таких словників дуже важливі для вивчення іноземних мов. Як дослідив американський учений Дж. Ципф, 1100 найчастотніших слів покривають 80% будь-якого тексту.

41. Лексичний склад мови, його система і розвиток.

На системность лексики указывают такие факты:

1) Выводимость одних единиц языка из других

2) Развитие значений слов может быть обусловлено не логикой вещей, а системными связями между словами.

3) Возможность описать семантику слов при помощи ограниченного числа элементарных компонентов.

4) Системность и упорядоченность мира, кот-й отражается в лексике.

КЛАССИФИКАЦИЯ СЛОВАРНОГО СОСТАВА ПО ОСНОВНЫМ ОППОЗИЦИЯМ:

1. пассивная / активная

2. исконная / заимствованная

3. общеупотребительная / лексика ограниченного употребления

4. стилист.-нейтральная / стилистич.-маркированная.

Розвиток – зміни в системі: неологізми, запозичення, нові значення старих слів (папка, файл, пакет)

42. Граматична система мови. Граматичне значення й граматична категорія.

Граматична система мови — це частина організації мови, представлена в її граматичних одиницях, грама­тичних формах і граматичних категоріях. Граматична будова мови як система — це єдність абстрактних гра­матичних значень і їх формальних виражень, які ста­новлять ту основу, без якої мова не функціонує.

Коло явищ, які входять до граматики, по-різному окреслюються вченими. Одні вважають, що сюди належать лише граматика слова і граматика речення, інші – словотвір, а треті, як, наприклад, деякі представники Празької лінгвістичної школи, дуже широко трактують граматику, включаючи до неї все в мові, за винятком фонологічної системи (Матезіус).

Граматика належить до знакового рівня, або, за термінологією А. Мартіне, до сфери першого мовного членування, а фонологія – до незнакового рівня, або до сфери другого мовного членування. Водночас треба мати на увазі, що граматика має справу з абстракціями різних відношень (у поєднаннях слів, у будові речення) та узагальненим вираженням ситуацій (між суб'єктом і дією, дією та об'єктом тощо).

Граматична система мови складається з двох рівнів — морфологічного і синтаксичного. Поділ граматики на морфологію й синтаксис є умовним.

Граматичне значення — узагальнене, абстрактне значення, влас­тиве цілому ряду слів, словоформ, синтаксичним конструкціям, яке має в мові своє регулярне й стандартне вираження. У морфології — це значення предметності, процесуальності, ознаки тощо як обов'язкові атрибути пев­них частин мови (в цьому разі — іменників, дієслів, прикметників), а також більш конкретні значення слів і словоформ (значення часу, особи, числа, роду, відмінка тощо). У синтаксисі — це значення предикативності, суб'єкта, об'єкта, кваліфікатора, обставинне, семантика темо-рематичних відношень у простому реченні і від­ношень між предикативними одиницями в складному реченні.

Ознаки (на відміну від лексичного):

1) вищій ступінь абстракції. Різні слова будинку, великого, цього, п'ятого об'єднані спільним граматичним значен­ням родового відмінка, яке не пов'язане з конкретним лексичним значенням цих слів. Лексичне значення індивідуальне, тоді як граматичне значення загальне, спільне для цілих груп і класів слів;

2) необов'язкова співвіднесеність з позамовним референтом. Чимало граматичних значень має тільки внутрішньомовну природу. Так, наприклад, не дово­диться шукати в позамовній дійсності пояснення, чому ставок, водойма та озеро мають різне родове значення (відповідно чол., жін. і сер. роду), хо­ча всі вони позначають природні або штучні заглиби­ни, заповнені водою. Так укр. степ, Сибір, посуд чоловічого роду, рос. степь, Сибирь, посуда — жіночого. Рос. крестьянин, що має значення однини, в пушкінському тексті Зима, крестьянин, торжествуя передає множинність предме­тів; пор. ще укр. привезли цеглу;

3) регулярність свого вираження. Так, зокрема, значення доконаного виду одно­кратної дії виражається за допомогою суфікса -ну-(стукнути, крикнути), значення давального відмінка іменників за допомогою закінчень -у (-ові), -і (бать­ку (-ові), матері). На відміну від лексичних значень, які є відносно вільними (у потребі сказати про сильний вітер зі снігом можна вибрати одне з таких слів, як завірюха, віхола, хуртови­на, хуга), грама­тичні значення не вибирають, оскільки вони є заданими: коли ви вже вибрали слово сніговій, то в родовому відмінку змушені вжити флексію -у (графічно -ю, де кінцевий основи j і закінчення -у передаються однією буквою);

4) обов'язковість. Ця ознака пов'язана з поперед­ньою. Якщо лексичні значення є необов'язковими і за­лежать від наміру і смаків мовця, то граматичні від цього не залежать. Це ті значення, без яких не можна вживати певний клас слів. Якщо ви вживаєте імен­ник, то не можете уникнути значень числа, роду, від­мінка, бо будь-який іменник завжди має в собі ці зна­чення.

Типи:

а) ті, що виражають відношення явищ дійсності (значення числа (зошит — зошити, пишу — пишемо), роду, коли йдеться про розрізнення ста­ті (робітник — робітниця, викладач — викладачка) то­що);

б) ті, що виражають відношення людини до тих явищ (граматичні значення мо­дальності (ствердження, заперечення, наказовість, умов­ність, запитання, відповідь, окличність, волевиявлення));

в) ті, які не пов'язані зі світом речей і явищами людської свідомості, а зумовлені внутрішньомовними відношеннями (значення роду, числа та від­мінка прикметників, що зумовлені відповідним значен­ням іменника, з яким вони узгоджуються).

Граматична категорія — це найзагальніше поняття, що об'єднує ряд співвідносних граматичних значень і виражене в певній системі співвідносних граматичних форм. Поняття граматичної категорії ґрунтується на розумінні об'єктивно існуючих взаємозв'язків між мовними системами і підсистемами. Граматична категорія є поняттям родовим щодо цілого ряду однорідних граматичних значень. Граматичні категорії поділяють на морфологічні й синтаксичні. До морфологічних належать категорія роду, числа, відмінка, виду, часу, способу, особи; до синтаксичних - категорія активності/пасивності, комунікативної спрямованості (розповідність, питальність, спонукальність), стверджуваності/заперечуваності, синтаксичного часу й синтаксичного способу.

МОРФОЛОГІЧНІ. У мовах світу найчастіше трапляються граматичні категорії роду, відмінка, числа, означеності/неозначеності, ступеня якості, часу, виду, стану, способу й особи.

Категорія роду-граматична категорія, яка полягає в розподілі слів або форм за двома чи трьома класами, традиційно співвідносними з ознаками статі або їх відсутністю. Вона є в більшості сучасних індоєвропейських мов. Немає її в англійській, фіно-угорських, тюркських, японській та деяких інших мовах. Категорія роду має формальне вираження. В слов'янських мовах - це закінчення, в романських і німецькій – артиклі.

Категорія відмінка - граматична категорія імені, яка виражає його синтаксичні відношення до інших слів висловлювання.

Кількість відмінків у різних мовах неоднакова. Є мови, в яких відмінків зовсім немає: болгарська, італійська, французька, таджицька, абхазька та ін.

Категорія числа - граматична категорія, яка виражає кількісні характеристики предметів думки. Є мови, в яких, крім однини і множини, є двоїна і троїна. Двоїна була в давньоукраїнській мові (дві руці, дві селі тощо). Троїна є в деяких папуаських мовах на острові Нова Гвінея.

Категорія означеності/неозначеності (детермінації) - граматична категорія, яка вказує на те, чи мислиться ім'я предмета як єдине в описуваній ситуації (означеність) чи як таке, що належить до класу подібних йому феноменів (неозначеність).

Характерна для германських, романських, болгарської, македонської та інших мов і виражається за допомогою артиклів. Означеними є англійський артикль the, німецькі der, die, das, французькі le, la, les (останній для множини), а неозначеними відповідно a; ein, eine, ein; un, une. У болгарській, македонській, румунській і скандинавських мовах існують постпозитивні артиклі, приєднуючись до нього як постфікси. Пор.: болг. стол "якийсь стілець" - столгт "певний стілець". У тих мовах, де немає артиклів, значення означеності/ неозначеності виражається лексично і контекстуально. Наприклад, в українській мові для цього використовують вказівні займенники цей, ця, це, ці, той, та, те, ті, частки тільки, ще, неозначені займенники якийсь, якась, якесь, якісь, прикметники певний, цілий, невідомий, незнайомий, числівник один, порядок слів (перед присудком - означеність, після - неозначеність, фразовий наголос. Найсильнішим засобом вираження значення означеності/неозначеності є контекст.

Категорія часу - граматична категорія дієслова, яка є специфічним мовним відображенням об'єктивного часу і служить для темпоральної локалізації події або стану, про які йдеться в реченні. У більшості мов є три часи: теперішній, минулий і майбутній. Це абсолютні часи. Крім них, у деяких мовах є спеціальні "відносні" часи, які позначають події відносно якоїсь точки відліку, яка, в свою чергу, визначається відносно моменту мовлення (передминулий час, передмайбутній час, майбутній у минулому тощо).

Категорія виду (аспектуальності) - граматична категорія дієслова, яка узагальнено вказує на протікання дії в часі.

У слов'янських мовах граматично протиставлені доконаний і недоконаний вид. Доконаний вид вказує на досягнення межі, тобто показує обмежену дію або її результат (зашумів, написав). Недоконаний вид не вказує на граничність дії (шумів, писав). У германських і романських мовах, на думку більшості мовознавців, граматичної категорії виду немає, бо там немає формальних морфологічних засобів (спеціальних суфіксів, префіксів) її вираження.

Категорія стану - граматична категорія дієслова, що виражає суб'єктно-об'єктні відношення (активний, пасивний).

Категорія способу - граматична категорія, яка виражає відношення названої дієсловом дії до дійсності з погляду мовця.

Це оцінка мовцем дії як бажаної, можливої, передбачуваної (припущення) тощо. В усіх мовах є дійсний (представляє дію як реальний факт), умовний (представляє дію як можливу, бажану, передбачувану, обумовлену) і наказовий (служить для передачі наказу, спонукання або прохання) способи. Західноєвропейські мови, крім того, витворили особливі форми кондиціонала для позначення обумовлених дій і для вираження допущення, можливості, бажаності і некатегоричного твердження (нім. Ich würde es gerne tun "Я охоче зробив би це"). У балканських мовах є ще переповідний спосіб (коментатив), що виражає дію, яку мовець безпосередньо не спостерігав, а переказує її з уст інших. Цим способом передають відтінок недовір'я, сумніву.

Категорія особи - граматична категорія дієслова, яка позначає відношення суб'єкта дії до мовця. Вона виражається особовими закінченнями (я процюю, він працює; англ. / work, he works). У деяких мовах (самодійських, палеоазіатських) категорія особи характерна не тільки для дієслів, а й для імен у позиції присудка (коряцька мова). Однак є й такі мови, в яких категорія особи загалом не виражена. До них належать японська, китайська, індонезійська та деякі інші.