Характерні риси ренесансної культури: антропоцентризм, гуманізм

У загальноєвропейському масштабі епоха Відродження традиційно розглядається як ч ас переходу від Середньовіччя до епохи Нового часу. Тому культура Відродження має специфічні особливості перехідної епохи, у якій старе і нове переплітаються, створюючи своєрідний, якісно новий сплав. Сутнісними рисами Відродження стали антифеодальна спрямованість, світський антиклерикальний характер, гуманізм, антропоцентризм. Крім цього, визначною рисою епохи Відродження було звернення до культурної спадщини Античності.

У ХІV-ХVІ ст. у країнах Західної і Центральної Європи починають зароджуватися буржуазно-капіталістичні відносини. Перші характерні прикмети нових буржуазних відносин у царині економіки виникають передусім в окремих італійських містах, розташованих по Середземному морю - таких як Генуя, Флоренція, Венеція, які вже у ХІУ ст. встановили стійкі торговельні зв'язки не тільки з країнами Західної та Центральної Європи, а й з країнами Середземноморського узбережжя та Малої Азії. У зв'язку з цим швидко розвивається торговельний та лихварський капітал, а з ним і нова верства населення - купці, лихварі, з'являються банки і кредитно-грошові контори, які проводили значні позичкові операції. 3 розвитком мануфактурного виробництва і торгівлі швидко зростають міста як осередки якісно нової міської культури, які в Італії починають вириватися за рамки феодальної традиції вже з ХІІ століття. До кінця ХІІІ століття італійські міста стають найбільшими в Європі.

Нова міська культура стає опорним пунктом складання внутрішнього ринку, який був не тільки економічною основою, а й соціальною основою формування буржуазних націй з королівською владою і становим представництвом. З'являються якісно нові, далекі від середньовічних, реалії суспільного та політичного життя.

У плані міжособистісних відносин епоха Відродження знаменує собою спробу повернення до культури совісті, перехід від общинно-групового типу соціальної регуляції до особистісного. Із зародженням універсальних за своєю природою буржуазних відносин зростає соціальна значущість індивіда, ступінь його по-ведінкової автономії. Індивід вивільняється від станових уз, які в середньовічну епоху робили його елементом певного людського конгломерату; поступово виходить з-під прямого контролю стану, до якого раніше належав. Якщо для середньовічного індивіда саме слово "свобода", яке звичайно вживалося в множинному числі, означало привілей належати до якоїсь системи, що гарантувала йому захист від "чужих", то тут він усе частіше опиняється в ситуації, яка вимагала від нього самостійно вирішувати свою долю.

Ранньо капіталістичні відносини формують історично новий тип особистості з її нестримною заповзятливістю, приватною ініціативою, творчими виробничими здобутками. Перед нею розкриваються нові, хоча й історично обмежені, перспективи реалізації її можливостей. Людина відчула себе в силах стати творцем власної долі, а в значній мірі - і долі суспільства. Ренесансна особистість починає відчувати в собі сили та задатки самостійно формувати свій життєвий шлях, пошуки якого передбачають уже досить значну долю імпровізації та навіть авантюрності.

Усвідомлення індивідом можливостей вибору соціальної поведінки приводить, зокрема, до виділення, поряд з традиційною категорією фатуму (долі), що виражає залежність людини від зовнішніх по відношенню до неї обставин, також категорії фортуни. Остання виражає специфіку діяльності людини в умовах нової соціальної ситуації, яка надає їй набагато ширший простір для реалізації своїх можливостей.

Звідси виростає нова самосвідомість людини, її нова суспільна позиція: усвідомлення нею своєї унікальності, власної сили, таланту стає тією новою якістю людини Відродження, яка докорінно відрізняє її від людини Середньовіччя. Якщо остання свої досягнення приписувала традиції, то індивід ренесансної епохи був схильний приписувати всі свої заслуги виключно собі. Тому цілком закономірно, що після тисячоліття панування християнсько-аскетичної ідеології настала моральна реабілітація людини, обґрунтування безмежних можливостей її творчості та вдосконалення, гідності. Уявлення про людину як активного творця своєї долі, а не просто "раба Божого", істотно вплинуло на політичну культуру суспільства, у якій з часу Відродження набувають розвитку ідеї демократії, вибірного парламентаризму, введення республіканського ладу замість монархічного.

Ідейною оболонкою нового змісту культури стає гуманізм. Поняття "гуманізм" вводять у XV столітті самі творці нової культури. Богословському знанню, вченню про Бога, релігійній схоластиці -studia divina - вони протиставляли studia humana - "пізнання тих речей, котрі стосуються життя та моралі і котрі удосконалюють та прикрашають людину". Називаючи себе гуманістами, вони виражали цим самим спрямованість своїх життєвих та наукових інтересів не на божественні, а на людські справи. В центрі їх уваги постає жива людська особистість; вони вважали, що благородна людина

- це гуманіст, "аристократ духу". Одним з ідеалів розвитку особистості на той час був ідеал всебічної обдарованості, універсальності здібностей, котрий для багатьох стає не винятком, а радше

- правилом. Творчому генію гуманістів були підвладні філософія, живопис, література, інженерна справа, архітектура й медицина. Італійський гуманіст XV ст. Джованні Піко делла Мірандола, автор слів: "Хто не філософ, той не людина" - присвятив прославленню величі людини свою знамениту промову "Про людську гідність".

Благородною та досконалою людину робить не приналежність до знатного роду, а оволодіння культурою. По мірі того, як людина усвідомлює себе як творця власного життя і долі, вона стає необмеженим хазяїном над природою. Світ знову, як і в античну епоху, набуває єдності та цілісності. Однак у розумінні природи людина Відродження йде набагато далі космоцентризму античного мислення. Вона тлумачиться тут пантеїстично. Християнський Бог тут не тільки втрачає свій надприродний, трансцендентний характер, а й більше того - немов би зливається з природою, яка, в свою чергу, обожнюється і набуває рис, що не були їй властиві в античності.

Реабілітація природи привела і до реабілітації природи людського тіла. На противагу релігійним уявленням про нього як про "темницю душі", "осередок гріха" воно постає як джерело радості і задоволення. Гуманізм відкидає аскетичну ідеалізацію страждань і ницості людини і відстоює її право на радість і насолоду реальним земним життям. Людина розглядається як творець, подібний Богу, і навіть перевершує його. Впевнена у своїх силах особистість ренесансного типу вже не потребує релігійних, надособистісних регулятивів, які не тільки обмежували її свободу, а й принижували її гідність.

Уже перші спроби осмислення та реалізації на практиці ідеалів ренесансного гуманізму входять у протиріччя з офіційною релігійною доктриною, неминуче ведуть до послаблення ролі церкви у суспільстві, його секуляризації - вивільнення від релігійного впливу всіх сфер суспільного життя, хоча віра в епоху Відродження все ще продовжує залишатись одним із найважливіших світоглядних елементів; мало хто наважувався відкрито виступити проти неї. Поза сферою мистецтва вплив гуманістів на духовне життя європейського суспільства був не таким значним. У цих умовах гуманістична думка була спрямована головним чином не стільки на критику релігії взагалі, скільки на модернізацію багатьох її ортодоксальних догматів відповідно до нових реалій.

Слід зазначити, що величезний вплив на суспільство мав інший ідейний рух цієї епохи - Реформація. Це був масовий народний рух, що сколихнув широкі різні прошарки населення низки європейських держав і серйозно похитнув позиції католицької церкви, яка на той час зазнає небувалого падіння авторитету. Докладніше про це йтиметься в розділі, присвяченому християнству (протестантизм).

Культура і цивілізація

Слово "цивілізація" походить від латинського слова civilis, що, в свою чергу, утворилося від латинського civis - "громадянин". Словом civilis - "громадянський", "державний", відповідно, означалось те, що належить людині як громадянину держави, що стосується її як громадянина.

В європейських мовах термін "цивілізація" для означення культурного історичного процесу і його досягнень усталився на межі XVIII-XIX ст. Уже французькі філософи-просвітники називали "цивілізованим" суспільство, засноване на началах розуму і справедливості. З того часу термін "цивілізація" почав широко вживатись нарівні з терміном "культура".

Досить поширеною була і є до сьогодні (особливо в англомовній і франкомовній науковій традиції) практика використання терміна "цивілізація" як цілком синонімічного термінові "культура". Таким розумінням цивілізації уможливлюються вирази на зразок: "людська цивілізація", "антична цивілізація", "європейська цивілізація", "давні цивілізації Сходу" тощо.

Проте майже відразу була започаткована і практика наукового протиставлення культури і цивілізації. При цьому з власне культурою асоціювалась так звана духовна культура, а з цивілізацією співвідносились зовнішні, матеріальні аспекти людського життя. Особливо характерною така позиція виявилась для німецькомовної науки. Специфіка "німецького погляду" значною мірою може бути пояснена тогочасним політичним станом Німеччини, її політичною роздробленістю. Демаркацією понять культури і цивілізації німецькі науковці намагалися своєрідно обґрунтувати культурну єдність німецької нації. Пізніше в марксистській традиції термін "цивілізація" також використовувався для означення тільки матеріальної культури.

Разом з тим деякі вчені почали використовувати термін "цивілізація" для означення тільки певного етапу культурного розвитку. В XIX ст. поняття "цивілізація" почало активно вживатись відносно нового способу життя, специфікою якого є урбанізація і зростання ролі матеріально-технічної культури. Так, відомий американський етнограф і дослідник первісного суспільства Льюїс Генрі Морган (1818-1881) увів триступеневу періодизацію людського суспільства і культури: дикість, варварство, цивілізація. При такому підході культура і цивілізація розумілись як різнорівневі поняття: культура - ціле, цивілізація - тільки частина цього цілого, його стадія.

Одним з перших у новоєвропейській науці негативно почав оцінювати прогрес і цивілізацію Жан-Жак Руссо. З кінця XIX ст. в багатьох концепціях історичного розвитку людського суспільства активізувалися спроби протиставити культуру і цивілізацію в історичному ракурсі. Цивілізація почала трактуватись як окремий феномен, що формується на певному (пізньому) етапі розвитку культури (так би мовити, "вслід".за культурою), протистоїть культурі за багатьма параметрами та характеристиками і, пригнічуючи духовні основи культури своїми прагматично-матеріальними інтенціями, врешті-решт веде до її розпаду і загибелі. Тобто цивілізація (в такому розумінні), сама виростаючи з культури, прагне витіснити культуру, посісти її місце. Серед науковців, які поділяли ідею подібної демаркації культури і цивілізації, можна назвати Ф. Тьонніса, Ф. Ніцше, О. Шпенглера, Г. Маркузе та ін.

Фердінанд Тьонніс стверджував, що прогрес пов'язаний із втратою культурних компонентів. Він виділив і описав два типи суспільних відносин - общинні й суспільні. Общинні відносини, які, на його думку, є відносинами культурного типу, ґрунтуються на емоційних зв'язках, душевній схильності і зберігаються завдяки наслідуванню традиції та об'єднувальній дії спільної мови. Суспільні ж відносини, які є відносинами цивілізаційного типу, засновані на раціональному обміні речами, тобто мають матеріально-речову природу і характеризуються протилежними прагненнями учасників такого обміну. Оскільки розвиток людства спрямований від общини до суспільства, остільки, на думку Ф. Тьонніса, суспільний прогрес веде до втрати традиційних цінностей, зменшення теплоти родинних зв'язків, ролі загальної взаємної прихильності й душевності у взаємовідносинах і т.п. Натомість у ставленні людей один до одного з'являється все більше розрахунку і раціоналізму.

Подібне бачення розвитку зумовило поширення ідеалізації патріархальних общинних відносин і привело до виникнення концепцій культурного песимізму, та критики культури, які (дещо всупереч найменуванню) були націлені не на критику культури як такої, а на критику сучасності, яка, нібито, загрожує культурі, - власне, на критику цивілізації. Хоча про "критику" культури нерідко говориться ще відносно філософії Просвітництва (Руссо), але засновником критики культури як напряму сучасної наукової рефлексії (який іноді називають ще неоромантичною традицією у філософії культури) вважається Фрідріх Ніцше. Найбільш же ґрунтовною і до сьогодні популярною роботою, що дає критичний аналіз цивілізації європейського типу, можна вважати видану в 1919 р. книгу Освальда Шпенглера "Занепад Європи". Шпенглер, як і багато хто з інших близьких до позиції культурного песимізму дослідників, розуміє під протиставленням культури і цивілізації протиставлення духовної, ідеальної сторони людського існування, з одного боку, й утилітарно-технологічної, матеріальної складової - з іншого. Якщо культура втілює все створене духом, органічне, творче, то цивілізація представлена нетворчими, загальними аспектами життя. "Загибель Заходу ... являє собою не більш і не менш як проблему цивілізації... Цивілізація є сукупністю вкрай зовнішніх і вкрай штучних станів, до яких здатні люди, що досягли останніх стадій розвитку. Цивілізація є завершенням. Вона йде слідом за культурою, як стале за становленням, як смерть за життям, як заціпеніння за розвитком, як духовна старість і кам'яне та окаменяюче світове місто за пануванням землі й дитинством душі, що дістали вираження, наприклад, у доричному і готичному стилях. Вона невідворотний кінець; до неї приходять із глибокою внутрішньою необхідністю всі культури".

Надалі цілий ряд дослідників культурної проблематики розвивали ідею демаркації культури і цивілізації як стадій з домінуванням духовного і матеріально-технологічного аспектів буття людини. Зокрема, Герберт Маркузе вважав, що культура протистоїть цивілізації, як вічне свято - холодній повсякденності, свобода - необхідності, дозвілля - роботі, утопія - реальності.

Своєрідний відгук теорії культурного песимізму частково дістали в нацизмі. Зокрема, німецький фашизм ставив за мету покінчити з негативним впливом цивілізації і протиставити безликому, "бездушному" космополітизму емоційну близькість членів роду, нації. Замість раціональних процедур демократії проголошувався вождизм: улюблений фюрер утілював ідею нації й народу.

Узагальнюючи, перелічимо всі викладені варіанти семантичного співвідношення понять "культура" і "цивілізація":

o цивілізація як загалом синонімічне до культури поняття;

o цивілізація як матеріальна культура;

o цивілізація як один із складових етапів культури;

o цивілізація як етап історичного розвитку, що приходить на зміну культурі.

Ведучи мову про взаємодію понять "культура" і "цивілізація", цікаво згадати і позицію християнства щодо цієї проблеми. Християнські богослови також розводять поняття культури і цивілізації, але не розглядають цивілізацію як своєрідне етапне явище (що характерно для позиції таких науковців, як Ф.Тьонніс або О. Шпенглер) або структурну складову культури, а вважають культуру і цивілізацію первісно антагоністичними способами людського існування. За християнською концепцією (яка, окрім канонізованих біблійних писань, частково викладена і в апокрифічних текстах), культурний спосіб життя з самого початку вели сифіти, тобто нащадки Сифа - третього сина Єви, до якого від убитого Каїном Авеля перейшли права первістка і продовжувача роду. Нащадки ж вигнанця Каїна з самого початку заходилися будувати цивілізацію. Культура при цьому розумілась як світосприйняття та спосіб життєдіяльності, за яких людина цілком покладається на Божу волю, не зосереджується на своєму "Я", не прагне до особистих досягнень. Цивілізація ж є способом життєдіяльності, за якого людина бажає сама розпоряджатися своїм життям, прагне бути особистістю, зосереджує свої зусилля на власних досягненнях. Щоправда, нащадки Сифа і Каїна давно змішались між собою, і саме тому людське суспільство виявляє нині такі протилежні прагнення і дії.

Необхідно відрізняти "критику культури" в межах теорій, спрямованих проти матеріально-технологічної, тобто цивілізаційної її форми, від так званих "антикультурних" настроїв і виявів, спрямованих проти духовної культури. Таке свідомо вороже ставлення до духовної культури побутувало, наприклад, в Англії. XIX ст. Воно було реакцією на фальш і лицемірство моралі вікторіанського суспільства, засилля світського етикету, претензійний естетизм у мистецтві. Ще одним прикладом культуроборчих інтенцій вважається теорія і практика авангардних (модерністичних) мистецьких напрямів першої третини XX ст., особливо таких як футуризм або дадаїзм. Представники багатьох молодіжних рухів 60-70-х років минулого століття також висловлювали відверто негативне ставлення до культури.

Однак при уважному аналізі кожного з перелічених вище явищ можна переконатись, що в усіх подібних ситуаціях виступ проти культурної традиції не є нігілістичною самоціллю. Це є скоріше культурна опозиція, спроба розвінчання традиції і звільнення культурного простору для пропозицій нового культурного стилю, або, інакше кажучи, спроба заміни даної домінуючої духовної культури певною контркультурою.

В певному розумінні з безальтернативним культурним нігілізмом ми зустрічаємось у Висловлюваннях на зразок: "А ще культурна людина!". Такі зауваження, як правило, мають подвійний семантичний пласт. Тільки ззовні тут нібито загалом визнається цінність людської культурності, освіченості, вихованості й нібито висловлюється здивування тим, що людина, яка з огляду на її соціальний стан, здобуту офіційну освіту абощо мала б відповідати певним вимогам, насправді їм не відповідає. Але другий, глибший і "справжній" семантичний пласт подібних висловлювань має на увазі інше, а саме - знецінення культурного рівня, духовної культури як такої. Замість здивування: "А ще культурна людина!" реально мається на увазі: " Ось ціна тієї вашої культури! . Звісно, навіть таку позицію ми можемо оцінювати як культурний нігілізм з певною часткою умовності. Адже з наукової, культурологічної точки зору і ця позиція так чи інакше залишається в контексті специфічно людського способу Життєдіяльності - культури.

Образотворче мистецтво 19 — початку 20 століття

В синтезі з архітектурою розвивається і монументальна скульптура. Серед нечисленних майстрів підросійської України найвизначнішим скульптором російського класицизму є Іван Мартос з Ічні на Чернігівщині. Для України він створив декілька яскравих пам’ятників, серед яких найвідоміший - пам’ятник градоначальнику та генерал-губернатору Рішельє в Одесі. Якщо вихідці з України Д. Левицький і В. Боровиковський відіграли істотну роль у розвитку російського живопису, особливо портрета, то Василь Тропінін своєю творчістю відкрив цілу епоху нового портрета в українському живописі першої чверті 19 ст. Найціннішими творами живописця є портрети подільських селян-кріпаків, а також жанрові твори з життя українського села початку 19 ст. Справжнім живописним шедевром портретного мистецтва Тропініна є «Дівчина з Поділля». У першій половині 19 ст. в руслі нових тенденцій епохи як самостійне явище українського малярства вперше виступив скромно розпрацьовуваний раніше пейзажний жанр. Кращими творами українського пейзажу першої половини 19 ст. варто відзначити пейзажі Василя Штернберга -«Садиба Г. Тарновського в Качанівці», «Переправа через Дніпро під Києвом», «Вітряки в степу». До знаних пейзажистів належить і Іван Сошенко. Нову сторінку історії національного пейзажу першої половини століття визначила також творчість Т. Шевченка, проте до цього жанру він звертався здебільшого в графічних техніках. У Львові пейзажеві майже повністю присвятив свою діяльність вихованець Віденської академії Антон Лянге. Найвищим досягненням мистецької культури 19 ст. є творчість Тараса Шевченка. Шевченко немало працював у портретному жанрі, створивши ряд найхарактерніших для свого часу його зразків. До таких належать автопортрет 1840-1841 рр., портрети Маевської, Пантелеймона Куліша, княгині Кейкуатової. Своєрідні позиції в національній малярській спадщині того часу посідають його нечисленні картини жанрового характеру на українську тематику, серед яких виділяються «Селянська родина» та «Катерина» 1842 р. Шевченко-художник досконало володів різними жанрами і різною технікою, за життя був по-цінований як майстер гравюри. Свою першу гравюру, ілюстрацію до трагедії Шекспіра «Король Лір», він зробив уже 1843 р. Після відвідання України в 1843 р. Шевченко задумав здійснити видання альбому, аби розповісти в ньому про Україну, красу її природи, про звичаї українського народу, архітектурні пам’ятки, історію. 1844 р. в Петербурзі Тарас Шевченко видає альбом «Живописна Україна». Історичне минуле України художник показав у офорті «Дари в Чигирині 1649 року». Зображено події, коли до Богдана Хмельницького в Чигирин прибули посли від трьох сусідніх держав з дарами. В образотворчому мистецтві останніх десятиліть 19 - початку 20 ст. співіснували два провідні стилі епохи - реалізм і модерн. Типовими темами для художників-реалістів було зображення буденного життя, побуту народу; з-поміж жанрів переважали пейзаж та портрет. Так, сільський побут, природа та звичаї української провінції - теми картин художника-реаліста Миколи Пимоненка «Святочне ворожіння», «Весілля в Київській губернії», «Жнива», «Проводи рекрута». Накладання естетики модерну на національні живописні традиції дало початок національному художньому напряму. Український стиль у живописі сформувався під впливом національних культурних традицій, народної творчості, зразків народною декоративно-ужиткового мистецтва, архітектури, а також новітніх тенденцій модернізму - імпресіонізму, абстракціонізму, традицій класичного мистецтва, зокрема реалістичного напряму в живописі. Одним із засновників українського стилю вважають Сергія Васильківського. Цей художник був визнаним майстром пейзажу, де переважали українські мотиви: «Ранок (Отара в степу)», «Дніпрові плавні», «Ранок на Дніпрі». Пейзаж у творчості С. Васильківського органічно поєднувався з історичними сюжетами з доби козацтва («Козачий пікет», «Запорожець у розвідці», «Козаки в степу», «Козача левада») або з побутовими картинами («Козак в степу», «Ярмарок у Полтаві»). До засновників українського стилю в малярстві та графіці належить і Опанас Сластіон. Він звертався до побутового жанру, пейзажу, історії, прикладом чого с картини «Цегельний завод», «На жнивах», «Весна», «Волинь». «Миргород». Як графік, ілюстрував поему Т. Шевченка «Гайдамаки». Слава засновника батального живопису в Україні належить Миколі Сачокишу У 1890 р. він, визнаний майстер-баталіст. став академіком Петербурзької академії мистецтв. Протягом 1901-1908 рр. разом із С. Васильківським писав монументальні панно для інтер’єру будинку Полтавського земства.