4.Благоприятствуют скоєння злочину та формування особистості злочинця дефекти психічного розвитку, які відзначаються майже в 50% засуджених в різного рівня виразності. Сюди відносяться передусім:

—нервово-психічні захворювання (психопатія, олігофренія, неврастенія, прикордонні стану), підвищена збуджуваність, не які становлять фази неосудності;

—спадкові захворювання, особливо обтяжені алкоголізмом, якими страждають 40% розумово відсталих дітей;

—психофізичні навантаження, конфліктні ситуації, зміна хімічного складу довкілля, використання нових видів енергії, наприклад, атомної, вплинула на екологію, як наслідок призводять до психосоматичних, алергічним, токсичною захворювань і виступають додатковим криміногенним чинником.

Дефекти психічного розвитку призводять до обмеженої осудності, послаблюють соціальний контроль і соціальні гальма особистості за своєю амбіційною поведінкою.

2. Психологія особистості злочинця і формування девіантної поведінки

>Отклоняющимся (чи девіантною) поведінкою називають певну норму дезорганізації поведінки індивіда групи чи цілого категорії у суспільстві, яка виявляє невідповідність сформованим очікуванням, моральним правовою вимогам суспільства. Отже, визначаєотклоняющееся поведінка "Короткий словник по соціології у своїй різняться слабкі й сильні формиотклоняющегося поведінки.

Слабкі форми пов'язані з порушенням порядку взаємодії для людей, фіксуються громадським увагою і коригуються безпосередньо учасниками взаємодії. Зазвичай, слабкі форми відхилень носять відкритий, мимовільний характері і приписують й не так суб'єктам поведінки, скільки ситуації, який зумовив дезорганізацію поведінки. До таких формам поведінки зазвичай ставляться брехня, обман, грубість, замовчування, бездіяльність, халатність, ситуаційні поведінкові помилки, стислі емоційні зриви тощо.

Сильні (чи стійкі) формиотклоняющегося поведінки й залежність від їх соціальних наслідків викликають той чи інший міру осуду, покарання й мобілізації суспільних груп на відновлення порядку й усунення передумов дезорганізації у майбутньому. До таких формам відносять аморальне і протиправне поведінка, взагалі будь-яку форму антигромадського поведінки, алкоголізм, наркоманію,токсикоманию. Наслідком дезорганізації групового поведінки може бути психічні розлади, захворювання і аномалії, соціальна небезпека яких велика, оскільки психічні розлади, своєю чергою, стають чинником, що породжує відхилення поведінці поза стимулюючих його ситуацій.

Можливість виникнення соціальнихдевиаций (>отклоняющегося поведінки) різко зростає у умовах стресу, назрівання і розгортання внутрішньогрупових і міжгрупових конфліктів, при раптових або досить швидких змінах ситуації. Причини такі формиотклоняющегося поведінки, як аморальність, правопорушення, злочинність, у значній формі варіюють у різних соціально-економічних і розширення політичних умовах, що є предметом вивчення у соціальної психології, соціології злочинності й у кримінології.

У виконанні вітчизняної літературі проблемиотклоняющегося поведінки рассматривались остаточно 1980-х років у контексті антигромадських явище соціального життя, які брали в протиріччя з загальноприйнятими і соціалістичному суспільстві нормами моральності й гуманізму. Соціальною основою цих явищ вважалися невирішені проблеми соціалістичного господарювання і розподілу, вади на господарському механізмі і правовому регулюванні, примиренське ставлення щодо порушень законом і моральних норм соціалістичного суспільства. До антигромадських - явищам (і, певним формам девіантної поведінки.) відносили крім алкоголізму, наркоманії, хуліганства, злочинності та інших форм соціального паразитизму також формалізм, бюрократизм, безвідповідальність, протекціонізм, нескромність і славослів'я.

Завданням соціальної з психології та соціології цих умовах був вивчення соціальні причини та соціальній природи всіх перерахування вище явищ, ступінь їх поширеності у різних громадських шарах і групах і основі вироблення наукових рекомендацій щодо посилення боротьби з цими антигромадськими явищами. У цьому соціології злочинності як галузі соціологічного знання, що займається дослідженням соціальних проблем злочинності і визначенням місця цього явища у суспільстві, причин, що породжують злочинність і навіть заходів її попередження, відводилося особливу увагу. Особливість ця зводилася до того, що, по-перше, вже була наука,осмисливающая проблеми злочинності з погляду юриспруденції, наука про злочинності, її причинах, особистості злочинця, шляхах і засобах попередження злочинності і перспективи її ліквідації — кримінологія. По-друге, коло можливих соціальні причини антигромадських явищ та його місце у соціалістичному суспільстві були досить чітко визначені уфилософско-методологическом і плані.Прикладние дослідження, у цій галузі соціологічного знання найчастіше обмежувалися аналізом доступних матеріалів офіційною статистикою про кількість зафіксованих правопорушень (чи злочинів) в окремо взятому районі країни. Однак за умов достатньої стабільності соціальної системи та щодо невисокого зросту кількості зареєстрованих правопорушень на рік (порядку 1-2%) такий аналіз був досить Корисний і геть достатній.

Отже, зробимо деякі проміжні висновки: за умов стабільного стану економічної, політична і соціальна сфери суспільства рівень реєстрованих соціальних відхилень був щодо низьким (щоправда, з допомогою придушення державою приватної ініціативи громадян, і тотальним контролем в усіх галузях соціального життя) і, найголовніше, надавав, та й міг надавати істотно на сформовані та суспільство норми і правил поведінки. У умовах реєстровані відхилення отримували у суспільній думці статус антигромадських явищ, і проблему попередження девіантної поведінки полягала в заходам профілактики антигромадських явищ у ній, школі, і в трудовий колектив. Слід зазначити, що й самі ці негативні явища займали у загальному обсягу громадських зв'язків і явищ невеличке місце, хоч і заважали нам жити. Злочинність як окрема специфічна сфера соціальної активності була предметом вивчення кримінології та інших юридичних дисциплін, і коли деякі факти злочинного поведінки й вносилися на суд громадськості, те з метою демонстраціїотрицательно-показательного приклади з відповідним морально-етичним і ідеологічним (якщо це були необхідно) коментарем.

Негативний вплив групи на особистість.

Якщо про позитивний вплив групи на індивіда (колективу на особистість) багато і добре написаний педагогічної, соціологічною та психологічної літературі, про фактах негативного впливу відомо трохи. Принаймні, донедавна через певної ідеологізації психологи і педагоги ці факти воліли помовчати. У цьому ми приділимо розгляду та аналізу цих фактів трохи більше уваги, ніж відведено подання впливу групи на індивіда в позитивному світлі. Як багато даних можливий негативний вплив групи на індивіда накопичено у соціальній психології малих груп, започаткована ще було покладено дослідженнями вітчизняних і закордонних вчених, проведеними ще на початку XX в.

Спочатку психологи, зацікавлені у вирішенні цього питання, як об'єкт дослідження використовували чималі соціальні спільності типу юрби юнаків і неорганізованою маси покупців, безліч лише для того увагу перемістилося на дослідження малої групи на індивіда.

Французький дослідник Р. Лебон у книзі під коротким назвою "Натовп" що у 1895 р., спробував вивести загальні закони поведінки червоним кольором, і поруч із ньому було написано слово "шок", що засвідчила, що таку напругу становило смертельну небезпеку в людини і в нього стан шоку.

Насправді "учень" під час експерименту ніяких ударів електричним струмом не отримував. З допомогою прихованого маневру експериментатор переключав струм на іншу, замасковану мережу, у якій також було включено лампочка і електричний дзвінок. А для "учня" експериментально використовувався спеціально підготовлений людина - актор, який вміло імітував поведінку і переживання особи,подвергаемого ударами електричного струму різною сили (напруги ). Принаймні того як "зростало" напруга більш 300 У припиняти подавати які би там не було ознаки життя: не відповідати стосовно питань, не виробляти ніяких звуків. Доти він повинен висловлювати свій протест рухами, бурчанням, криками, ударами ногами в перегородку.

Як слід було очікувати, багато добровольці від початку відмовлялися брати участь у даному експерименті,включавшем болісну процедуру покарання струмом іншу людину. Проте, експериментатор умовляв їх, використовуючи різноманітні аргументи. Це ж він повинен робити й під час експерименту, щоб спонукати "вчителів" якомога довше вдарити електричним струмом "учням".Экспериментатор міг використовувати будь-які аргументи, крім прямого примусу, але з може відкривати "учневі"' справжню мета дослідження. Для переконання "вчителя" експериментатор мав права користуватися такими, наприклад, словами: "будь ласка, продовжуйте", "експеримент виходить і вимагає здобуття права ви продовжували", "дуже важливо, щоб не зупинялися, це ніяк необхідно", "ви повинні продовжувати, ви маєте нічого іншого", "я вимагаю", «я наказую, щоб не зупинялися". Якщо й останнє не допомагало, то експеримент припинявся і зазначалося ту напругу, куди робив "учень".

Результати експерименту, проведеного із багатьма американцями, виявилисяобескураживающими. Виявилося, тобто майже 65% всіх піддослідних - "вчителів" довели напруга струму до максимальної величини 450 У. Жоден їх не припинив експеримент доти, як напруга на приладі досягло 300 У, тобто. тій критичній точки, яку в учня" мала бути шок.

Отримані результати З.Милгрем пояснив так; люди, що у суспільстві, звикають вважати, що той, які перебувають з них, кому вони мають підпорядковуватися, відповідальний і від знає ситуацію, що вони самі. Факт надзвичайного слухняності піддослідних у цьому експерименті пояснюється такими причинами (узагальнення відповідей самих піддослідних, котрі виступили ролі "вчителя"):