6. Загальні положенні щодо порядку досудового врегулювання господарських спорів.

У ч. 1 ст. 5 ГПК встановлені загальні засади досудового врегулювання господарських спорів.

Рішенням Конституційного Суду України у справі за конс­титуційним зверненням товариства з обмеженою відповідаль­ністю «Торговий дім «Кампус Коттон Клаб» щодо офіційного тлумачення положення частини другої статті 124 Конституції України (справа про досудове врегулювання спорів) від 9 липня 2002 р. № 15-рп/2002 встановлено, що обов'язкове досудове врегулювання спорів, яке виключає можливість прийняття позовної заяви до розгляду і здійснення за нею правосуддя, порушує право особи на судовий захист. Можливість досудового врегулювання спорів може бути додатковим засобом правового захисту, який держава надає учасникам певних правовідносин, що не суперечить принципу здійснення правосуддя виключно судом. Виходячи з необхідності підвищення рівня правового захисту держава може стимулювати вирішення правових спорів у межах досудових процедур, однак їх використання є правом, а не обов'язком особи, яка потребує такого захисту. Право на су­довий захист не позбавляє суб'єктів правовідносин можливості досудового врегулювання спорів. Це може бути передбачено цивільно-правовим договором, коли суб'єкти правовідносин добровільно обирають засіб захисту їхніх прав. Досудове вре­гулювання спору може мати місце також за волевиявленням кожного з учасників правовідносин і за відсутності у договорі застереження щодо такого врегулювання спору. Отже, обран­ня певного засобу правового захисту, у тому числі досудового врегулювання спору, є правом, а не обов'язком особи, яка добровільно, виходячи з власних інтересів, його використовує. Встановлення законом обов'язкового досудового врегулювання спору обмежує можливість реалізації права на судовий захист.

Відповідно Конституційний Суд України дійшов виснов­ку, що положення ч. 2 ст. 124 Конституції щодо поширення юрисдикції судів на всі правовідносини, що виникають удержаві, в аспекті конституційного звернення необхідно розуміти так, що право особи (громадянина України, іноземця, особи без громадянства, юридичної особи) на звернення до суду за вирішенням спору не може бути обмежене законом, іншими нормативно-правовими актами. Встановлення законом або договором досудового врегулювання спору за волевиявлен­ням суб'єктів правовідносин не є обмеженням юрисдикції судів і права на судовий захист. Отже, можна виокремити два юридичних факти, з яких випливає необхідність досудового врегулювання спору — це договір і вказівка закону. Щодо останніх слід враховувати, що Господарський кодекс (ГК) України та деякі інші підзаконні акти (наприклад, Статут водного транспорту) зберегли таку процедуру. Проте на сьо­годні застосування досудового порядку врегулювання спору має обов'язковий характер для суб'єктів господарювання, які у своїй діяльності пов'язані з залізничним перевезенням та відповідно дотримуються вимог Статуту залізниць України.

Сторони у господарських відносинах можуть використову­вати порядок досудового врегулювання спору, встановлений як ГПК, так й іншими спеціальними нормами, які регулюють специфічні господарські правовідносини, встановлені чинним законодавством. Слід також враховувати, що порушення ос­новних положень досудового врегулювання господарського спору призводить до припинення провадження у справі на підставі ч. 2 ст. 80 ГПК, а отже, до відповідних наслідків, оскільки у разі припинення провадження у справі повторне звернення до господарського суду щодо спору між тими са­мими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав не допускається.

У ч. 3 ст. 5 ГПК законодавець встановлює коло спорів, до розгляду яких сторони у господарських правовідносинах поз­бавлені права застосовувати вимоги досудового врегулювання спору. Перелік спорів, у даній частині, є вичерпним.