2.2. Теорії економічного зростання в регіональній економіці

Еволюційна теорія регіонального розвитку Йозефа Шумпетера передбачає вирішення таких основоположних проблем: зміни суті регіонального розвитку та концептуальних моделей розуміння регіонів в умовах глобальної общини й кризової економіки; обґрунтованості переходу від соціально до глобально орієнтованої регіональної політики; адекватності теорії зменшення міжрегіональних відмінностей при існуючій міжрегіональній диспропорції; пошуку нових парадигм регіональної інтеграції і співпраці

Теорія стабілізації економіки Ґ. Дейлі пропонує нормативні методи контролю коливань рівня економічної активності, згідно з якими потрібно мінімізувати відхилення найважливіших економічних параметрів від встановлених нормативів, використовуючи при цьому відповідний політико-економічний інструментарій.

Теорія поляризованого розвитку Франсуа Перру обґрунтовує закономірності територіальної концентрації населення і господарств. Ті центри й ареали економічного простору, де розміщуються підприємства пропульсивних галузей, формують полярність простору, стають полюсами концентрації факторів виробництва, оскільки забезпечують найбільш ефективне їхнє використання. Одночасно полюси зростання, представлені великими агломераціями, становлять опорні точки каркасу території (слайд 9).

2.3. Теорії поляризації, дивергенції та конвергенції регіонів

Нерівномірність регіонального економічного розвитку є проблемою, що має місце в багатьох країнах світу, в тому числі і в Україні. Досліджуючи ці проблеми в економічній науці з’явилася низка теорій, зокрема дивергенції і конвергенції економічного розвитку, теорія поляризації.

Дивергенція в економічному словнику трактується як рух по розбіжних лініях: збільшення розриву між рівнями розвитку окремих країн чи регіонів.

Конвергенція має протилежне значення, тобто зближення економік різних країн чи регіонів.

Однією з перших формалізованих теорій конвергенції стала модель Солоу-Свана, в якій конвергенція розглядається з точки зору неокласичного підходу, тобто, метою економічного розвитку країни є максимальне наближення до його рівноважного стану. Учені дійшли висновку, що дві структурно подібні економіки досягають конвергенції в рівні доходу на душу населення у довгостроковому періоді.

Учені розрізняють абсолютну та відносну конвергенцію. Абсолютна конвергенція виникає тоді, коли економіка, для якої характерне низьке початкове значення відношення капітал-праця, зростає швидше, ніж економіка з високим значенням цього відношення. Відносна конвергенція характеризує процес наближення значення доходу на душу населення до рівноважного значення.

Першу спробу пристосувати неокласичну модель економічного зростання до регіонального рівня здійснили Дж. Бортс та Дж. Стейн. У подальшому її розвинули Р. Барро та К. Сала-і-Мартін.

Одним з ключових тезисів є те, що просторові відмінності в рівні доходів на особу населення мають тенденцію до скорочення та можуть повністю зникнути в довгостроковій перспективі. Це відбудеться тому, що з розвинених регіонів капітал буде інвестуватися в відсталі регіони з низьким рівнем заробітної плати, а робоча сила буде мігрувати в зворотному напрямку, тобто в розвинені регіони з більш високим рівнем заробітних плат, до того моменту, поки рівні оплати праці в регіонах не зрівняються. Для емпіричної перевірки цієї теорії використовуються два типи показників вирівнювання доходів:

β-конвергенція, або β-збіжність, має місце, коли бідні регіони розвиваються швидше, ніж багаті. Це означає наявність статистично значущого негативного зв'язку між рівнем доходів на душу населення та економічним зростанням території (протягом декількох десятиліть);

σ-конвергенція, або σ-збіжність, означає зменшення дисперсії доходів на душу населення між регіонами, тобто вона має місце, коли дисперсія доходів на душу населення між усіма регіонами (хоча і не обов'язково між доходами груп населення всередині регіонів) падає з часом.

Обидва показники використовувалися для оцінки процесів конвергенції в емпіричних дослідженнях. Барро і Сала-і-Мартіном провили дослідження для США (1880-2000 роки) і регіонів Європи (книга «Економічний ріст»). Вони виявили сильну негативну кореляцію між зростанням доходів на душу населення і первісним рівнем доходів на довгому історичному періоді для регіонів США.

Аналогічні результати отримані і для європейських регіонів. Це означає, що йде, хоча і дуже повільний, процес зближення доходів на душу населення між регіонами Європи. Міжнародні дослідження показали, що регіональна конвергенція доходів на душу населення має місце в промислово розвинених країнах, хоча стирання регіональних відмінностей у доходах відбувається дуже повільно.

Значення:

методичний апарат для статистичного аналізу (приклад, слайд 11) та побудови теоретичних моделей розвитку регіонів як основа для прийняття управлінських рішень.

Дивергенція, що базується на кейнсіанській теорії, передбачає не тільки незмінність, але й поглиблення диспропорцій у розвитку країн та регіонів. Економічна теорія не дає чіткої відповіді, чи відбувається процес зменшення диспропорцій у розвитку. Можлива як конвергенція, так і дивергенція.

На відміну від моделей регіонального розвитку, що передбачали дію економічних сил щодо досягнення рівноваги, теорії кумулятивного зростання, представниками яких є Г. Мюрдаль, Ф. Перру, А. Хіршман, Ж.-Р. Будвіль, П. Потьє, у своїй основі спираються на кумулятивну обумовленість економічних процесів. Основу їх моделей складають положення про нерівномірне зростання в умовах вільної конкуренції, виникнення у зв’язку з цим центрів розвитку (так званих центральних місць) та його просторову дифузію. Відповідно цих концепцій, простір генерує економічні переваги через широкомасштабні механізми синергії та кумулятивного зворотного зв’язку, що діють на локальному рівні, лише в окремих точках простору ("полюсах зростання") із різною інтенсивністю.

Еволюція нерівномірності розвитку всередині країни досліджувалася Вільямсоном, пізніше Річардсоном. За їх твердженням, розвиток на ранніх стадіях концентрується і поляризується в центральних регіонах країни, і тільки згодом він розповсюджується на більш периферійні території. Наслідком цього різношвидкісного руху у розвитку є поглиблення міжрегіональних нерівностей на початку розвитку країни, які зменшуються з моменту досягнення країною певного рівня виробництва. Причини збільшення диспропорцій між сильними та слабшими регіонами на ранніх стадіях розвитку дослідники пов’язували із наслідками ефекту витіснення, який сприяє більш розвинутим регіонам через:

• міграцію до них кваліфікованої робочої сили з відсталих регіонів, рух капіталу до більш розвинутих територій завдяки підвищеному попиту;

• доступ до розвинутої інфраструктури, послуг та потенційного ринку і кращих умов роботи бізнесу;

• розподіл більшої частини державних ресурсів на користь сильних регіонів; обмеженість внутрішньорегіональної торгівлі ресурсами.

Протягом достатнього часу ці процеси загострюють регіональні диспропорції всередині країни до тих пір, поки не починається зворотний процес розосередження економічної активності: створення робочих місць у відсталих регіонах, через яке скорочується чи припиняється взагалі відтік робочої сили; зменшення норми прибутку для бізнесу, сконцентрованого в розвинутих територіях, зростання державних інвестицій в соціальну сферу слаборозвинутих регіонів. У багатьох основних положеннях ця теоретична модель підтверджується сучасними емпіричними дослідженнями.

Останнім часом значна увага приділяється теорії “нової економічної географії” (NEG) Пола Кругмана (в подальшому розвинута спільно з М. Фуджита та A. Венаблесом), що розглядає розосередження та агломерацію економічної активності як важливий фактор регіонального розвитку.

• Якими є наслідки вільної торгівлі та глобалізації?

• Які найважливіші фактори світової урбанізації?

Теорія Кругмана робить спробу пояснити парадокс міжнародної торгівлі: чому значна її частина припадає на взаємний товарообмін між розвинутими країнами із схожими умовами для виробництва, і чому країни імпортують товари, які у них і так виробляються. Наприклад, французи, експортуючи авто "Пежо" чи "Рено", радо купують шведські "Вольво" і навпаки. Традиційні теорії не могли пояснити цей процес. Згідно з ними, причинами міжнародної торгівлі є відмінності у комбінації та специфіці ресурсів - землі, праці і капіталу. Теорія відносних переваг Рікардо та модель Хекшера-Уліна пояснювали, чому бідні країни продають розвинутим державам сировину, а купують вироби, однак залишали без відповіді факт зростаючої торгівлі між багатими країнами.

Важливим припущенням у теорії Кругмана є те, що покупці схильні урізноманітнювати своє споживання. Це відкриває дорогу монополістичній конкуренції, яка полягає у боротьбі великої кількості брендів. Оскільки в розвинутих країнах попит є вищим, а ринок здатний "проковтнути" більші об'єми продукції, то саме між ними і зростає товарообіг. Бідні країни лишаються на периферії глобальних торгових потоків.

Сьогодні більше половини населення планети живе у містах. Немов на дріжджах зростають великі мегаполіси, у яких концентрується ділова активність регіонів. Причину Кругман вбачає у тому, що перенаселені райони більш привабливі для людей в економічному плані, оскільки надають ширший вибір товарів та послуг.

Фірми також схильні концентрувати виробництво в густонаселених точках, бо через збільшення локального ринку збуту і зниження транспортних витрат виграють на масштабах.

За незначних транспортних витрат починає діяти закон кумулятивної причинності: виробництво товарів та послуг має тенденцію до концентрації в місцях з великим розміром ринку, а ринок матиме більші розміри, де концентрується виробництво.

Як результат - заробітна плата жителів мегаполіса підвищується, що прискорює подальшу міграцію з навколишніх сіл.

Кінцевим результатом урбанізації є поділ регіонів на густонаселене "ядро" і менш розвинуту "периферію". Модель "ядро-периферія" виявилася особливо дієвою у 20 столітті внаслідок суттєвого зниження транспортних витрат, що підвищило мобільність населення у напрямку міст, куди стікалися капітали і професіонали.

У той же час, завжди існує ймовірність зародження протилежного процесу - дезурбанізації і поступового зміщення центрів бізнес-активності. Якщо надто багато компаній концентрується у зоні "ядра", одна з них може переміститися на периферію, де буде монополістом. Така фірма отримає дешевий ринок трудових, земельних і капітальних ресурсів, а також неосвоєний ринок збуту. Саме у таких периферійних зонах - східному Китаї, південно-східній Азії, півдні США - і зароджувалися нові центри ділової активності наприкінці 20 століття.

Приклад: перенесення складальних заводів США із старих промислових районів північного-заходу на південь (слайд 13).

Деякі дослідники (зокрема бельгійський професор університету Лувена Ж.-Ф. Тісс) вважають, що теоретична модель нової економічної географії має бути доповнена економічними моделями розвитку міст (urban economics). Із розростанням урбанізованих центрів значними, порівняно з вартістю доставки товарів до таких міст, стають внутрішньоміські транспортні витрати. Для великих міст зростання витрат внутрішньоміського переміщення означає появу вторинних бізнес-центрів, що призводить до зростання поліцентричного впливу великого міста на суміжні регіони, збільшуючи таким чином ефект економічної інтеграції для останніх.

Теоретичні моделі нової економічної географії, за твердженням ряду зарубіжних науковців, не можуть адекватно пояснити вплив низки факторів, які визначають територіальне розосередження економічної активності, у тому числі соціальної, інституційної та культурної природи, а також будуються на суттєвих спрощеннях та припущеннях, які стосуються економічної структури, поведінки споживачів та компаній, конкуренції, що денонсує з реальними процесами, які відбуваються у світі.