2. Непрацездатність як соціаль­ний ризик.

Ризик непрацездатність доволі часто зустрічається в національному законодавстві при визначенні суб'єктів права на той чи інший вид соціального забезпечення. Законодавче визначення непрацездатних громадян вперше було закріплено у Законі України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» від 9 липня 2003 р. У статті 1 цього Закону  не працездатними громадянами визначаються особи, які досягли встановленого законом пенсійного віку або визнані інвалідами, у тому числі діти-інваліди, а також особи, які мають право на пенсію у зв'язку з втратою годувальника. Щодо визначення поняття непрацездатності, то, очевидно, існує необхідність до даткового аналізу усіх обставин, які зумовлюють виникнення цього соціального ризику.

Передусім непрацездатність може бути наслідком різних за природою юридичних фактів:

1) загальносоціальних. Вони притаманні кожній людині, оскільки зумовлені її фізіологічною та соціальною природою (наприклад, старість, вагітність та пологи, травма, не пов'я зана з виробництвом, та ін.);

2) професійних. Вони є наслідком чи пов'язані з трудовою діяльністю, яку виконувала особа (нещасний випадок на ви робництві, професійне захворювання);

3) публічних. Вони пов'язані з наслідками економічних, технічних, соціальних подій у конкретній державі (техно генні катастрофи, військові конфлікти, стихійні лиха тощо).

Отже, непрацездатність — це такий соціально-фізіологічний стан людини, що зумовлений втратою чи зменшенням природних функцій організму або зниженням професійної кваліфікації та неможливістю здійснення трудової діяль ності відповідно до суспільно значимих вимог.

Розрізняють об'єктивно-фізіологічну непрацездатність, тобто за станом здоров'я чи при неповнолітті, та об'єктивно-юридичну, коли на законодавчому рівні дозволяється не працювати з досягненням певного віку.

За тривалістю в часі непрацездатність можна поділити на: постійну, стійку та тимчасову. Юридичним фактом, що лежить в основі постійної непра цездатності особи, є досягнення нею пенсійного віку або, з огляду на його соціальну природу, — старість.

Конституція України закріплює право громадян на соціальний захист у разі старості (ч. 2 ст. 46). Тим не менше, медична наука не виробила критеріїв правильного нормування чи припинення праці відповідно до фізіологічного стану і біологічної активності людини. Дослідження доводять, що ступінь старіння (відповідно, рівень здоров'я) суттєвим чи ном залежить від різноманітних соціальних чинників: різниці у рівні та якості життя міського і сільського населен ня; належності до певної соціальної групи; ставлення особи до свого здоров'я; особливості харчування тощо. Фізіоло гічний та медико-біологічний стан визначається індивіду альними темпами старіння організму, психологічний — самооцінкою особи. А отже, старість — це природний стан організму, який часто не збігається з календарним віком особи. Саме тому виникнення в особи права на соціальне забезпечення пов'язують із настанням такого юридичного факту, як пенсійний вік.