4. «Велика хартія вольностей».

Фронтальна бесіда.

1) Розкрийте зміст поняття монархія.

2) Що таке станова монархія?

3) Коли і з яких причин у країнах Європи відбувався перехід до станової монархії?

Розповідь учителя.

Дуже своєрідно відбувався перехід до станової монархії в Анг­лії — країні, яка не знала феодальної роздробленості. Як і у Фран­ції, там мали місце соціально-економічні чинники, що сприяли державній централізації. Посиленню королівської влади в Англії [ сприяло і зближення в економічному й правовому відношенні рицарства, міщан і вільного селянства.

Однак перехід до станово-лредставницької монархії в Англії не був простим. Сильна державна влада після Генріха II опинилася п руках короля Річарда Левине Серце. Усю свою енергію Річард спрямував на організацію хрестових походів, що призвело до ве­личезних витрат і посилення влади великих баронів за його від­сутності. Після Річарда королем став Іоанн Безземельний, який невдалими війнами і поразками в зовнішній політиці довів краї­ну до розорення. Утрата земель у Нормандії, конфлікт із Папою Римським, що закінчився для короля сплатою великого штрафу, порушення феодальних звичаїв у стосунках короля зі своїми васалами, свавілля королівських чиновників — усе це призвело до відвертого заколоту.

Першими в боротьбу за обмеження королівського свавілля вступили барони, їх підтримало рицарство, яке було незадоволене безпідставними поборами. Коли військо, зібране з баронів і ри­царів, у 1215 р. вирушило до Лондона, міщани відкрили міську браму й підтримали повстанців. Іоанн Безземельний був змуше­ний визнати свою поразку. Тиждень тривали переговори сторін, які не довіряли одна одній. Нарешті, у червні 1215р. король скрі­пив своєю печаткою документ, складений баронами, що отримав назву Великої хартії вольностей 1215 р.

Вимоги Хартії задовольняли передусім інтереси церковних феодалів і великих баронів, які очолювали боротьбу проти ко­ролівського свавілля.

Іоанн Безземельний визнавав права англійської церкви й обіцяв «на вічні часи», що вона буде вільною й володітиме своїми права­ми і своїми вільностями в недоторканності (ст. 1). Хартія доклад­но визначала васальні відносини, обмежувала певні права монар­ха. Сума рельєфу — феодального платежу королю-сюзерену, який сплачував спадкоємець за право вступити у володіння земельною власністю після смерті графа або барона — васалів короля,— ус­тановлювалася залежно від розміру землеволодіння, яке перехо­дило в спадщину. Неповнолітні спадкоємці зовсім звільнялися від сплати рельєфу (ст. 2, 3). У багатьох статтях відображені інтереси баронів: були встановлені докладні правила щодо опіки над спад­коємцями васалів, порядок спадкування; значні поступки баро­нам були зроблені і в тих статтях, де йшлося про заповідні ліси та річки (ст. 47, 48, 53). Ще відвертіше інтереси баронів відображені у статті 21, відповідно до якої «графи і барони будуть штрафува­тися не інакше, як за посередництвом рівних собі» і відповідно до роду провини. Стаття 34 забороняла королівське втручання в су­перечки великих феодалів зі своїми васалами про вільні земельні держання шляхом видання особливих наказів про передачу цих справ до королівського суду. Були задоволені й інші вимоги фео­далів, аж до випровадження з Англії іноземних рицарів і повер­нення раніше конфіскованих земельних володінь.

Королівську владу значно обмежувала стаття 12 Хартії, де Іо­анн Безземельний обіцяв, що ні щитові гроші, ні будь-яка інша грошова допомога не будуть збиратися і вимагатися інакше як «за загальною радою королівства», за винятком трьох випадків — коли вони потрібні для викупу короля із полону, посвячення в рицарі первородного сина короля і для видання першим шлюбом заміж первородної королівської дочки, «і для цього належить брати лише помірну грошову допомогу». Стаття 14 визначала склад цієї ради: «А для того, щоб мати загальну раду королівства при оподаткуванні грошовою допомогою в інших випадках, крім трьох вищезгаданих, або для оподаткування щитовими грішми, ми накажемо покликати архієпископів, єпископів, абатів, графів і старших баронів нашими листами кожного окремо і, крім того, накажемо покликати огулом, через шерифів і бейліфів наших, усіх тих, хто держить від нас безпосередньо». Таким чином, рада королівства являла собою збори всіх безпосередніх васалів коро­ля, де провідна роль також належала баронам.

У Хартії знайшли також відображення інтереси рицарства та інших вільних держателів землі. Однак якщо статті, присвячені правам баронів, сформульовані старанно й докладно, то про ри­царів Хартія говорить лаконічно. Барони пообіцяли рицарям такі само права, які для себе по відношенню до короля як свого сеньйора: не вимагати з рицарського лена або іншого вільного держання більшої служби, ніж встановлено звичаєм (ст. 16); не брати з вільних людей грошової допомоги, крім як для викупу сюзерена з полону і посвячення в рицарі його первородного сина або для видання заміж першим шлюбом його первородної дочки, і для цього «належить брати лише помірну грошову допомогу» (ст. 15). Стаття 60 вимагала від феодалів дотримуватися щодо своїх власних васалів усіх звичаїв і вільностей, які встановлені по відношенню до королівських держателів.

Ще менше уваги приділяє Хартія інтересам міського населен­ня. Установлювалася, наприклад, єдність мір і ваги. Так, стаття 35 проголошує: «Одна міра вина хай буде по всьому нашому ко­ролівству, і одна міра пива, і одна міра хліба, а саме лондонська четверть, і одна ширина фарбованих сукон і нефарбованих та сукон для панцирів, а саме два лікті між краями; те саме, що про міри, хай стосується і ваги». У статті 13 підтверджувалися права міст на раніше отримані вольності. Усім купцям, у тому числі й іноземним, надавалося право вільно й безпечно виїжджати з Англії, в'їжджати до Англії, перебувати та їздити по країні «як по суші, так і по воді, для того, щоб купувати і продавати без уся­ких незаконних мит, сплачуючи лише стародавні й справедливі, звичаєм установлені мита» (ст. 41).

Біланам було обіцяно, якщо хтось із них буде оштрафований, то у нього «залишиться недоторканним його реманент» (ст. 20).

Інтересам рицарства й міщан у більшості випадків відповіда­ли статті Хартії, що були спрямовані на упорядкування діяль­ності судово-адміністративного апарату. Тут підтверджувалися порядки, які склалися після реформ Генріха II, обмежувалися зловживання королівських чиновників. «Жодна вільна людина не буде арештована і ув'язнена, або позбавлена майна, або оголоше­на поза законом, або вигнана, або яким-небудь (іншим) способом знедолена, і ми не підемо на неї і не попі лемо на неї інакше, як на підставі законного вироку рівних їй і за законом країни»,— було сказано у статті 39 Великої хартії вольностей. Своєрідно було вирішено питання щодо контролю за дотриманням її вимог. Із цією метою барони обирали «двадцять п'ять баронів з королівст­ва, кого захочуть», які мали всіма силами дотримувати й охороняти мир і вольності, надані Хартією. У випадках порушення 1 королем Хартії «ті двадцять п'ять баронів разом з общиною всієї землі» будуть примушувати королівську владу «усіма способами, якими тільки можуть, тобто шляхом захоплення замків, земель, володінь та всіма іншими способами» (ст. 61).

В історичній літературі по-різному оцінюється Велика хартія вольностей 1215р. Деякі історики, насамперед англійські, вважають Хартію «першою англійською конституцією», яка захищала і й забезпечувала права і вільності народу. Інші автори називають і Велику хартію вольностей одним із найбільш реакційних доку­ментів в англійській історії, убачаючи в ній намагання ліквідува­ти централізацію та узаконити політичну роздробленість. Є авто­ри, які наголошують на прогресивному значенні Хартії.

Проте, слід мати на увазі, що вона не ставила своїм завдан­ням утвердження феодальної роздробленості. Незалежно від ба­жання великих баронів Хартія насамперед відповідала інтересам рицарства, міщан і частково верхівці вільного селянства. У тих., конкретно-історичних умовах Хартія стала документом, який за­безпечив подальший розвиток феодальної держави в Англії.

Велика хартія вольностей відбивала співвідношення соціаль­но-політичних сил в Англії на початку XIII ст. Її прийняття не привело до остаточного розв'язання конфлікту. Попереду була боротьба за реалізацію її положень. Через кілька місяців післія підписання Хартії Іоанн Безземельний відмовився від дотримання її положень. Смерть Іоанна в 1216 р. і прихід до влади нового короля Генріха III, здавалося, вичерпали конфлікт. Але скоро боротьба спалахнула з новою силою через те, що король відверто зневажав Хартію. Тому Велику хартію вольностей слід було не один раз підтвердити (у 1216, 1217, 1225 рр.).

У 1258 році озброєні барони, використавши незадоволення широких верств населення політикою Генріха III, примусили короля прийняти так звані Оксфордські провізії, де була передбачена передача виконавчої влади в країні Раді п'ятнадцяти баронів.

Однак спроба встановити баронську олігархію не мала успіху й 1259 р. були прийняті Вестмінстерські провізії. У них передбача­лися заходи проти зловживання королівських чиновників і фе­одальних суддів, а також були надані дрібним землевласникам певні гарантії захисту від свавілля з боку великих феодалів.

За таких обставин частина баронів на чолі з графом Симоном де Монфором відокремилася від олігархічного угруповання і всту­пила в коаліцію з міщанами й рицарством. Під час громадян­ської війни, яка розпочалася 1263 р., війська Симона де Монфора здобули перемогу над прибічниками короля. Унаслідок цього в 1265 р. була скликана перша в історії Англії станово-представни­цька установа — парламент — і таким чином здійснився перехід до станово-представницької монархії.

Із 1295 р. англійський парламент перетворюється на постійний законодавчий орган країни. Структура парламенту визначилася не відразу. Представники знаті, як і в Генеральних штатах, за­прошувалися поіменно, а всі інші, тобто рицарі та міщани, обира­лися або призначалися. У середині XIV ст. парламент розділився на дві палати. У верхній, палаті лордів, засідали герцоги, графи, барони, які отримали від короля право спадкового перства. Тут же були і представники вищого духівництва. Рицарі та міщани скла­дали палату общин. Представники рицарства обиралися на зборах у графствах. Для виборців був встановлений ценз у 40 шилінгів річного прибутку від нерухомої власності. Депутати від міст, як і у Франції, або обиралися, або призначалися місцевою владою.

Особливість англійського парламенту, де рицарі й міщани за­сідали разом, в одній палаті, пояснювалася відсутністю межі між ними, що робило парламент дуже впливовим органом. Посту­пово англійський парламент отримав право на участь у видан­ні законів, право вирішувати питання про прибуток на користь королівської скарбниці, право здійснювати контроль за вищи­ми посадовими особами і виступати в деяких випадках як судовий орган. Наприкінці XIV ст. було ухвалено, що жоден закон не може бути прийнятий без згоди короля й палат парламенту. У XV ст. з'являється правило, згідно з яким клопотання парла­менту мають втілюватися у форму законопроектів, що отримали назву «білль». Так оформилося поняття закону (статуту) як акта, який виходить від короля, палати лордів і палати общин.

Намагаючись підпорядкувати своєму контролю державне управління, парламент наприкінці XIV ст. запровадив процедуру імпічменту. Вона полягала в порушенні палатою общин перед палатою лордів як вищим судом обвинувачення проти тієї чи іншої посадової особи короля в зловживанні владою. Одночасно відбувається формування англійського місцевого самоврядування. У графствах утворюються збори, у містах — ради [46, с. 92—96, 98].