Утворення Речі Посполитої
Утвердження в Польському королівстві шляхетської демократії співпало в часі з його об'єднанням із Великим, князівством Литовським. Литву до цього підштовхувала загроза з боку Московської держави, протистояти якій наодинці вона була неспроможна. Могутнім союзником могла стати сусідня Польща, також зацікавлена в наданні князівству допомоги. Рятуючи Литву від краху, Польща запобігала утвердженню Москви на берегах Балтії. До цих міркувань додавалося ще й те, що українське панство сподівалося на польську допомогу в захисті своїх земель від нападів Кримського ханства, які з кінця XV ст. стали майже щорічними.
У 1569 р. відбулося підписання Люблінської унії. Виникла польсько-литовська держава — Річ Посполита (польськ. -республіка). Вона мала федеративний устрій: обидві її частини оголошувалися рівноправними. Кожна з них зберігала традиційні органи влади й суду, власне військо та скарбницю. Спільними були сейм, грошова система, зовнішня політика. На чолі Речі Посполитої стояв спільно обраний монарх, він мав титули польського короля і великого князя литовського. У «державі двох народів» територія власне польського королівства не перевищувала третини її загальної площі. Зате співвідношення реальної влади склалося на користь Польщі. Сучасники недаремно називали нову країну «союзом коня і вершника».
Люблінська унія привела до утворення багатонаціональної держави, тісно пов'язала долі польського, литовського, білоруського та українського народів. Річ Посполита являла собою своєрідну мозаїку різних культур і релігій, але не створила умов для їх рівноправного співіснування.
Внаслідок укладення унії українські воєводства — Брацлавське, Подільське та Київське — відійшли від Литви до Польщі. Українські магнати і шляхта розширювали свої права і вольності, але їм довелося поступитися частиною земель на користь польської шляхти. Разом з польськими порядками в Україну прийшло кріпацтво. Польський уряд мав також намір ліквідувати українське козацтво. Частину його намагалися перетворити на реєстрове козацтво на польській службі, а інших — зробити залежними селянами. Опір козацтва такій політиці згуртовував український народ довкола нього і викликав низку повстань, які згодом переросли в Національно-визвольну війну під проводом Богдана Хмельницького.
Після припинення династії Ягеллонів королями майже впродовж століття ставали іноземці. Вибори зазвичай чергувалися періодами безкоролів'я, які тривали інколи до року-півтора та супроводжувалися боротьбою за престол між різними претендентами. Представник шведської династії Сигізмунд НІ Ваза (1587-1632) прагнув зміцнити королівську владу, але наштовхнувся на різке невдоволення шляхти.
Король був прибічником Контрреформації і допустив у країну єзуїтів. Вони взяли під свій контроль школи, розгорнули покатоличення протестантів і православних. Єзуїти посприяли розколу української православної церкви й утворенню після Берестейської унії 1596 р. уніатської церкви.
Після цього до табору незадоволених політикою Сигізмунда III приєдналася православна шляхта, яка вчинила збройний заколот. І хоча на полі бою переміг король, він не тільки не наважився переслідувати противників, а й навіть підтвердив усі шляхетські привілеї.