1. Філософське обґрунтування права.

2. Дисциплінарний статус філософії права як науки. Предмет філософії права.

3. Особливості філософії права як науки про граничні засади права.

На всіх етапах свого історичного буття людина прагнула осмислити, зрозуміти, осягнути саму себе, світ навколо себе, себе у світі й світ у собі. В цьому аспекті не є винятком і світ права. Людство здавна цікавлять природа й сутність людських взаємовідносин, норм, правил, які визначають їх особливості. Предметом людського осмислення завжди були поняття «рівність», «свобода», «справедливість», «закон», зміст яких проливає світло на специфіку природи права, його онтологічні засади, цінності та значимість у житті людини і суспільства. Цими проблемами переймається і філософія права з її постійним пошуком істини про право.

Філософсько-правова проблематика привертала до себе увагу мислителів ще давнього світу. Геракліт, Демокріт, Фукідід і Гіппій, Антіфонт і Алкадімант, Епікур та багато інших неодноразово звертались до проблем свободи, права, закону. Щоправда, тривалий час питання права, праворозуміння розглядалися фрагментарно як окремі аспекти більш загальних тем. І лише згодом вони стали самостійними об'єктами дослідження, здебільшого як вчення про природне право. Наприкінці XVIII ст. завдяки ініціативі німецького юриста Г. Гуго з'явилося в науковому вжитку поняття «філософія права». Оскільки воно прижилося в юридичній науці, то й сама філософія права вважалась її складовою. На думку Гуго, юриспруденція повинна охоплювати юридичну догматику, філософію права й історію права. Філософія права, згідно з його розумінням, є «частиною метафізики голої можливості (цензура й апологетика позитивного права за принципами чистого розуму), частиною політики доцільності певного правоположення (оцінка технічної і прагматичної доцільності за емпіричними даними юридичної антропології)».

Філософія права – розділ філософії, що займається вивченням змісту права, його сутності й поняття, форм існування й цінності, ролі у житті людини, держави, суспільства.

1.1. Філософське обґрунтування права

Щоб розкрити суть філософії як форми суспільної свідомості, слід почати з поняття світогляду. Світогляд є системою знань людини про світ і саму себе, про відношення людини до світу, про свою роль та призначення у перетворенні світу, створенні умов, гідних людини. Необхідність світогляду зумовлена глибокою потребою загального осмислення людиною зовнішнього і свого внутрішнього світу, яке дозволяє їй бути господарем своєї долі, забезпечити орієнтований розвиток, духовний поступ. Специфічність світоглядної форми відображення дійсності визначається тим, що в ній людина «оглядає» дійсність не саму по собі, в її незалежності від власних свідомих дій, а відповідно до своїх життєвих цілей та ідеалів. Характер світогляду визначається особливостями історичної епохи, цивілізаційної системи, держави, суспільства тощо. Істотно впливають на світогляд стан науки й освіти, загальний культурний рівень конкретної людини. Тому люди, які живуть в той самий час, можуть мати різний світогляд. Світогляд має кожна людина, але в одних він складається стихійно, пов’язаний з повсякденністю, а в інших будується свідомо на основі особистого досвіду та наукових знань. Наприклад, світоглядними є такі положення: „Людина повинна підкорити собі природу” та „Людина повинна прагнути до гармонії з природою”. Але подібні положення потребують відповідного обґрунтування.

Коли люди не просто висувають те чи інше світоглядне положення, а подають підстави для нього, обґрунтовують його, це вже філософські міркування.

Філософія дає теоретичне вирішення проблем світогляду, виробляє загальний цілісний погляд на світ, місце людини в ньому, досліджує практичне, пізнавальне, ціннісне, етичне та естетичне ставлення людини до світу. Зрештою вона покликана дати теоретично обґрунтовані відповіді на запитання про мету і сенс життя, створити теоретичну основу для побудови системи життєвих цінностей та ідеалів.

Можна визначити філософію як теоретичний світогляд, який обґрунтовує свої положення.

Взагалі існує дуже багато визначень філософії. Мабуть, найстислішим є таке: „Філософія – це вчення про кінцеві підстави буття”. Але за змістом воно близьке до того, яке ми щойно розглянули. Адже йдеться про найглибші причини буття, тобто існування і розвитку всього, що є, світу і людини в ньому, в цілому про найзагальніші їх риси, про сенс людського життя.

Щоб повніше висвітлити предмет філософії, слід розглянути її структуру. До основних розділів філософії відносяться такі. По-перше, онтологія, тобто вчення про буття. Далі, філософська антропологія, тобто вчення про власне людське буття, власну природу людини, людської індивідуальності. До складу філософії входить загальне вчення про людську діяльність – праксеологія. Такий розділ філософії, як аксіологія, являє собою загальну теорію цінностей, якими керується людина у своїй діяльності. Особливе значення мають моральні та естетичні цінності. Тому до кола найдавніших розділів філософії входять етика й естетика. Пізнаючи світ і людину, філософія розробляє і теорію пізнання. Вона складається з вчення про методи пізнання (гносеологію) та вчення про мету пізнання – істину (епістемології). Але гносеологія та епістемологія тісно переплітаються одна з одною і зазвичай усі три терміни – „теорія пізнання”, „гносеологія” та „епістемологія” – вживають як синоніми. До складу філософії входять соціальна філософія, філософія історії, філософія культури, філософія політики, філософія релігії та філософія права.

Філософія також містить низку різних напрямків, течій. Основними серед них є екзистенціалізм, позитивізм, феноменологія, структуралізм, томізм та інші. Усі філософські концепції більш-менш строго можна поділити на матеріалістичні та ідеалістичні, раціоналістичні та ірраціоналістичні тощо.

Необхідно взяти до уваги те, що філософська свідомість ніколи не думає просто про об'єкт, але, міркуючи про будь-який об'єкт, вона також висловлює свою власну думку про цей об'єкт. Тому філософію можна назвати думкою іншого порядку - думкою про думку. Філософія за своєю природою критична, вона постійно оцінює свої підстави. Така оцінка називається філософською рефлексією. Якщо сферу предмета філософії коротко можна визначити терміном "підстави", то сферу її методу — терміном "рефлексія" чи "критика". Рефлексія у сучасному гуманітарному знанні розуміється як аналіз власних думок і переживань; міркування, сповнене сумнівів і коливань.

Філософію у певному розумінні можна назвати наукою. Справді, кожне своє положення, кожну свою відповідь на питання, яке він розглядає, філософ зобов’язаний належним чином обґрунтувати.

Разом з тим вчені мають на меті досягнення консенсусу, спільної, єдиної точки зору на кожне обговорюване питання, єдиного його рішення. Але серед тих питань, які постають перед наукою, є й такі, на які дуже важко, навіть неможливо дати однозначну відповідь. Скажімо, фізика і астрономія намагаються з’ясувати історію Всесвіту. Встановлено, що Всесвіт розширюється – про це свідчать цілком строгі спостереження. На цьому ґрунтується так звана „теорія великого вибуху”, відповідно до якої колись уся матерія була зосереджена в ядрі дуже малого об’єму, а потім відбувся вибух, внаслідок якого це ядро розірвалось і його уламки (космічні тіла) досі продовжують розлітатись у всіх напрямках. Цю теорію можна вважати достатньо обґрунтованою. Але виникає нове питання: „як далі розвиватиметься цей процес?” Тут вже думки вчених розходяться. Одні вважають, що він буде нескінченним. Їх опоненти висловлюють припущення, що через певний час сили тяжіння переборють сили інерції, одержані внаслідок вибуху, і космічні тіла почнуть зближуватись і знов утвориться одне ядро. Але жодна з цих теорій не має і не може мати остаточного обґрунтування у межах людських можливостей.

Так от питання про світ загалом, про людину, її місце у світі та призначення й інші світоглядні питання відносяться до категорії тих питань, на які людський досвід не здатний забезпечити однозначні відповіді. Ці питання є вічними. Кожне нове покоління і кожна особистість повинні знайти для себе власні відповіді на ці питання. На кожне з них можна дати різні, інколи прямо протилежні відповіді. Причому кожна така відповідь може мати досить глибоке обґрунтування. Звичайно, експерименти у філософії неможливі, тому вона може спиратись тільки на теоретичні міркування.

В цьому полягає специфіка філософії як науки.

Кожна людина обов’язково замислюється над питаннями про світ загалом, про своє місце в ньому, про сенс свого життя тощо, тобто має свій світогляд. Її світогляд, як вже зазначалось, може складатися стихійно, і в цьому випадку вона часто нездатна обґрунтувати свої позиції. Або він може бути результатом свідомих зусиль. Велику користь тут може принести філософія. Вона подає цілий спектр відповідей на світоглядні питання і глибокі підстави для кожної такої відповіді, вироблені протягом усієї історії людства мислителями найвищого ґатунку. Людині, яка прагне свідомо побудувати собі такий світогляд, який би відповідав найвищим досягненням думки, доцільно звернутись саме до філософії. З усього спектру аргументів, запропонованих філософами усіх часів і народів, вона може і повинна обрати ті, які здаються їй найбільш вагомими, і приєднатись до відповідної відповіді на поставлене світоглядне питання або сформулювати свою.

Наприклад, положення „Людина повинна підкорити собі природу” спирається на такі аргументи: людина є вінцем природи, її царем, господарем, найвищим результатом усього її розвитку, і має право перетворювати природу відповідно до своїх потреб. Такі міркування були поширені в посткартезіанський (після Рене де Карта), домінували в Новий і Новітній періоди, в тім числі у нас в радянській, марксистсько-ленінській філософії. Протилежне положення „Людина повинна прагнути до гармонії з природою” є більш давнім, бере початок в індуїстській та буддистській філософії та набуло поширення у вітчизняній та західній філософії й наукознавстві ХХ ст. і спирається на інші підстави: історичний досвід свідчить, що прагнення взяти від природи якнайбільше, не піклуючись про наслідки, призводить до руйнування нашого навколишнього середовища і є згубним для самої людини. Тому людина повинна піклуватись про природу, про світ загалом, про буття, прагнути досягти гармонії у світі.

На новий світоглядний рівень взаємини людини і природи підняв геніальний вітчизняний вчений, енциклопедист ХХ ст. академік В.І.Вернадський. Він визначив роль живої речовини у розвитку нашої планети, вказав на роль діяльності людини як глобального чинника, попереджав людство про відповідальність за науково-технічний прогрес, його негативний вплив на довкілля, передбачав можливі екологічні потрясіння, зміни клімату, про вичерпність природних ресурсів тощо. Свою фундаментальну філософську й наукознавчу працю «Наукова думка як планетарне явище» він починає словами: «Людина, як і все живе, не є самодостатнім, незалежним від навколишнього середовища природним об’єктом» та вказує, що існує «функціональна залежність людини як природного об’єкта, людства як природного явища від середовища життя і думки». Розвиток ідей Вернадського знаходимо у творах Богдана Гаврилишина, Ауреліо Печчеї, П’єра Тейяра де Шардена, Альберта Швейцера та інших видатних сучасних мислителів.

Такої точки зору дотримувався, зокрема, видатний німецький філософ ХХ ст. Мартін Гайдеггер. Він проголосив людину не володарем всього сущого, а пастухом буття. Людське існування для нього – це не панування, влада, підкорення, а піклування про буття. Кожна людина може обрати з наведених аргументів ті, які здаються їй вагомішими, і відповідно одне з цих двох положень – або „Людина повинна підкорити собі природу”, або „Людина повинна прагнути до гармонії з природою”.

Отже, практичне значення філософії полягає в тім, що вона допомагає людині свідомо формувати світогляд, який ґрунтуватиметься на розумінні нерозривного зв’язку з природою і буде спрямованим не на боротьбу з нею, а на гармонійне співіснування з нею. Важливим підгрунття цього процесу є право як одне із найважливіших соціальних явищ, що поширюється на всі сфери суспільного життя. Неоднозначність, багатомірність і складність права зумовлює необхідність міждисциплінарного підходу у його вивченні. Тому право є об'єктом вивчення багатьох наук: філософії, соціології, юриспруденції та ін.

Сьогодні відбувається інтенсивний інтеграційний процес, який характеризується тенденцією до синтезу філософського і частково-наукового підходів до пізнання права. Ця тенденція виразилась у розвитку особливого напряму, який називається "філософія права".

Основні види філософського обґрунтування права:

1. Категоріальне філософське обґрунтування права превалювало в античності. Правові погляди базувалися на основних чотирьох поняттях: діке (справедливість), феміс (звичай), тіме (честь) і номос (закон). Головним вважалось поняття справедливості, яка розумілась як об'єктивна основа і критерій права. Демокріт пов'язував справедливість з правовими явищами. Платон виділяв три значення поняття "справедливість": заняття кожного своєю справою; володіння кожним своїм і відмову від захоплення чужого; існування в суспільстві певної рівності.

Аристотель вважав справедливість законним і рівномірним відношенням до людей. Політична справедливість виступає основою права, яке в свою чергу, служить обґрунтуванням закону. Таким чином, античні мислителі здійснюють категоріальне обґрунтування юридичних знань з позицій відповідних філософських теорій.

Категоріальне обґрунтування права виконує дуже важливу роль: воно визначає вираження концептуальних установок організації системи права, що можна прослідкувати на прикладі працюючого в юриспруденції концептуального оформлення пріоритету тих чи інших основоположних юридичних понять античності: справедливості, звичаю, честі і закону.

Древні вважали, що вказані категорії повинні рівномірно співвідноситись одна з одною в системі обґрунтування права.

2. Концептуальне обґрунтування права інтегрує правові знання в широку систему наукових уявлень, завдяки чому відбувається ефект їх перевірки через принцип кореспонденції (відповідність конкретних правових уявлень загальнотеоретичним установкам відповідної наукової парадигми і логічним правилам побудови наукової теорії). Важливим принципом концептуального обґрунтування філософії права є антропоцентризм, сутність якого полягає в оцінці правової системи або її елементів з позицій людини. Найбільш яскравого втілення принцип антропоцентризму знайшов у філософсько-правових поглядах І. Канта. Німецький філософ вважав, що право людини повинно вважатися священним, яких би прагматичних жертв це не вимагало б від пануючої влади.

3. Методологічне обґрунтування права виражає природу філософського знання. Складність права як феномена визначає необхідність міждисциплінарного підходу до його обґрунтування, що може бути здійснено тільки з позицій філософського підходу. Філософсько-методологічне обґрунтування – це теоретична система принципів і способів осмислення правової реальності в її різноманітних зв'язках і проявах соціального буття. В науковій літературі досить детально описані особливості діалектичного, феноменологічного, екзистенційного, позитивістського, неокантіантського та інших методів.

4. Доказове обґрунтування  – безпосередньо пов'язане з самими основами формування та існування правової системи. Доказове обґрунтування правових теорій може здійснюватись самостійно, на основі їх дедуктивного співвіднесення з більш загальним і достовірним філософським знанням, або опосередковано, через функції доведення інших видів філософського обґрунтування права.