Піднесення українського національного руху на початку хх століття

Початок ХХ ст. ознаменувався піднесенням суспільно-політичного і національного рухів в Україні. Криза 1900–1903 рр. відчутно погіршила становище пролетаріату, що сприяло поширенню в його середовищі ідей соціальної справедливості та зростання популярності партій, які їх висували. Під проводом марксистів відбулася перша маївка у Харкові (1900). Першотравневі страйки провели робітники Києва, Луганська, Катеринослава, Миколаєва. Найбільші виступи робітників відбулися на заводі Гретера і Криванека у Києві, на шахтах Горлівки. 1903 р. відбулося 35 страйків, 12 політичних демонстрацій, у яких узяли участь 29 тис. робітників.

Робітничий рух підтримали революційно настроєні студенти, які протестували проти гнобительської політики царизму. За участь в акціях протесту 11 січня 1901 р. царський уряд віддав у солдати 183 студенти Київського університету.

На початок ХХ ст. зростає кількість селянських виступів. 1900–1901 рр. відбулося понад 80 селянських виступів, що супроводжувалися потравами поміщицьких посіві, порубками лісів та підпалами поміщицьких маєтків. Неврожай 1901 р. загострив становище селян Лівобережжя. Навесні мешканці містечка Карлівка на Полтавщині захопили 2 тис. десятин поміщицької землі і засіяли її. Почалися погроми економій, 105 садиб і маєтків було розгромлено, доки війська не розправилися із заворушниками. 1903–1904 рр. сталося 400 виступів, які охопили 440 сіл.

Головним осередком опозиційної ліберальної інтелігенції в цей період стали земства – виборні органи місцевого самоуправління. Серед вимог службовців земських установ найпоширенішими були: надання політичних свобод, ліквідація кріпосницьких пережитків у законодавстві, скликання Установчих зборів для вироблення конституції. Практичними кроками прогресивної української інтелігенції стали: відкриття пам’ятника І.Котляревському у Полтаві (1903 р.), відзначення у Києві і Львові 35-річчя музичної діяльності М.В.Лисенка, святкування у Києві 35-річчя літературної діяльності І.Нечуя-Левицького.

Цілий ряд земств під впливом національного руху прийняв рішення про викладання у школах українською мовою. З кінця 1904 р. почалася кампанія за скасування законів 1863 і 1876 рр. про заборону української мови. У вересні 1905 р. ці закони були відмінені. На початку ХХ ст. в Україні утворювалися національно-політичні партії. Найшвидше цей процес проходив у Західній Україні: ще у 1890 р. тут була створена Русько-Українська радикальна партія. У Наддніпрянській Україні громади об’єдналися в 1877 р. у Загальну Українську організацію (діяла в культурно-освітньому напрямку). Але вже в 1900 р. виникає перша партія – РУП (революційна українська партія), яка була заснована у Харкові. ЇЇ осередки виникли у Києві, Полтаві, Чернігові, Львові та інших містах. Програмні вимоги розробив М.Міхновський у брошурі «Самостійна Україна». У практичній діяльності РУП обстоювала соціальні інтереси селянства, яке вважала основою української нації. Членами РУП були переважно студентська молодь та учні середніх навчальних закладів. Від РУПу відокремилася група націоналістичного спрямування на чолі з М.Міхновським, яка у 1902 р. перетворилася в Народну українську партію (НУП). Вона проіснувала до 1907 р., була заборонена царизмом, відродилася через 10 років як «Українська партія соціалістів-самостійників».

Основна частина членів РУПу орієнтувалася на марксизм і в 1904 р. утворила Українську соціал-демократичну робітничу партію (УСДРП). Лідери – Д.Антонович, В.Винниченко, С.Петлюра, М.Порш. Програма УСДРП: автономія України, конфіскація поміщицької землевласності, муніципалізація земель. Також у 1904 р. з РУПу вийшла група, яка оголосила себе Українською соціал-демократичною спілкою («Спілкою»), що планувала представляти усіх робітників України незалежно від національності. На початку 1905 р. приєдналася до російських меншовиків. Помірковані українські політики утворили ліберальну партію. Різні крила ліберального руху отримали назви: Української демократичної партії (УДП) та Української радикальної партії (УРП). За своїми позиціями обидві партії були близькими до російського «Союзу визволення» (виступав за конституційну монархію).

Окрім українських партій в Україні функціонували осередки загальноросійських, які представляли два табори – лівих і правих. Із числа лівих партій діяли анархісти (здебільшого в Одесі й Катеринославі), більшовики на чолі з В. Леніним (РСДРП(б)) та меншовики (РСДРП(м)), котрі відстоювали організацію робітників на зразок німецької соціал-демократичної партії. Подібною до двох останніх партій була єврейська партія «Бунд» («Всеобщий еврейский рабочий союз»). 1906 р. ці три політичні сили формально об’єдналися в Соціал-демократичну партію, яка стала популярною серед робітників. Партія соціалістів-революціонерів (есерів) у своїй діяльності часто вдавалася до терору. До правих політичних сил належали: Конституційно-демократична партія (кадети) – була однією з найчисленніших, до неї належали вчені, викладачі, адвокати, в Україні ця партія була популярною серед інтелігенції; «Союз 17-го октября», заснований в 1905 р. – до нього входили представники земств, поміщиків, торгово-промислової буржуазії; чорносотенні організації. Октябристи вимагали збереження монархії та єдності імперії.

У Західній Україні у 1899 р. народовці на чолі з Є.Левицьким та В.Охримовичем (до них приєдналися М. Грушевський та І. Франко) утворили Українську національно-демократичну партію (УНДП), яка проголосила своєю стратегічною метою національну незалежність, a найближчою ціллю – автономію у складі Австро-Угорщини. Поміркованість та підтримка з боку «Просвіти» робили УНДП найчисленнішою та найвпливовішою партією Галичини. Щоб завоювати підтримку селян, партія організовувала народні віча, на яких обговорювалися актуальні соціально-політичні та економічні питання.

Мешканці Західної України не сприймали марксизму, який намагалися пропагувати в краї М.Ганкевич та С.Вітик, котрі заснували тут Соціал-демократичну партію. З іншого боку, зростання політичної свідомості галичан спричинило занепад русофілів, але на дотації російського царизму було засновано Російську національну партію.

Українська громадськість Галичини не відмовлялася від політичних форм боротьби. Боротьба за проведення виборчої реформи призвела до того, що у 1907 р. було запроваджене загальне голосування. Це збільшило українське представництво в парламенті до 27 депутатів у 1907 р. та в галицькому сеймі до 32 депутатів у 1913 р. Болючим залишалося й питання відкриття українського університету. Національні обмеження у Львівському університеті призвели до ідеї створення окремого університету. На хвилі протистояння між українськими та польськими студентами звичним явищем стали бійки та сутички. Відтак українці стали масово залишати університет. Ще один сплеск міжнаціональної конфронтації викликало вбивство українським студентом М. Січинським губернатора А. Потоцького у 1908 р. Ця подія була використана польськими націоналістами для антиукраїнської кампанії. У 1902 р. лідер Радикальної партії Галичини К.Трильовський заснував спортивно-громадську організацію «Січ», завданням якої було фізичне виховання молоді й відновлення серед неї «лицарського духу Запорозької Січі». Функціонували також товариства «Сокіл» (приділяли увагу гімнастиці, протипожежній безпеці, фехтуванню, туризму і велоспорту та культурноосвітній роботі: створенню хорів, драматичних гуртків, духових оркестрів, бібліотек тощо.) і «Пласт» (орієнтувався на фізичний розвиток дітей дошкільного й шкільного віку в позаурочний час).